1. Що таке осередок буття і де він виникає?

Отже, нарешті прийшов час сказати, що таке осередок буття, чим він захоплений і як його можна визволити.

Осередок буття – це людський дух, пронизаний буттєвими станами, котрий, через осягання і розуміння цих станів, поступово приходить до примирення зі світом. Тобто можна сказати, що осередок буття – це одиничний дух, що прийняв у себе Дух Всесвітній,  Первинну творчу міць буття, яка спонукає цей окремий індивідуальний дух творити, веде його і править ним, і, через це, змушує його рухатися до злагодженості з нею. Буттєві ж стани виступають тут як пуповина, що поєднує людину з буттєвою сутністю, пуповина, через яку сутність буття наповнює людину своїм змістом, живить її своїми соками, вкладає себе в неї і, таким чином, тримає з нею родинний зв’язок.

Людина може існувати змістовно й радісно лише у випадку непідкореності й вільності цього осередку буття, тобто у випадку, коли нічого не перешкоджає такому зв’язку.

Осередок буття має місце всюди, де екзистенційні настрої особистості перетворюються у красу й мудрість, в облагородження і звеличення її душі, в осягання підстав буттєвого ладу. Осередок буття має місце там, де життя б’є ключем, де події хвилюючі й притягальні, де людині не доводиться збирати жалюгідні крихти вражень, де вона оглядає світ захопленими й широко відкритими очима.

Осередок буття – це прояв людського духу, до якого притягуються інші, потребують його, наче цілющого дотику. Осередок буття – наче сонячний промінь для промерзлих пагінців; він не просто освіжає і збадьорює, він – справжнє джерело життя, без нього всі живі паростки зав’ядають і гинуть.

Осередок буття там, де людина під час екстатичних містерій прикликає бога і, відчуваючи його присутність, зливається у безграничній єдності з ним. Осередок буття – у дійствах екстатичного єднання.

Осередок буття там, де людина осмислює Вічне і втілює це осмислення у своїй праці. Осередок буття – у пізнанні Вічного.

Осередок буття там, де людина відкидає всі умовності і стає вільною, припиняє підкорятися сваволі другорядних зовнішніх потреб і присвячує себе найголовнішому, найпершому. Осередок буття – у свободі й незалежності для самої себе.

Осередок буття, загалом, вільний, коли буттєві стани доносять своє послання до людини.

2. Що означає поневолення осередку буття?

І навпаки, поки буттєвим станам закритий шлях до осмислення, висвітлення, розкриття через людину, поки вони не проймають її наскрізь, не профільтровуються крізь її дух, перетворюючись по дорозі у творчий хист і натхнення, осередок буття залишається замкненим, поневоленим. Він може бути замкнений з різних причин. Наприклад, коли людина пригнічена крайньою нуждою, втратами, безперервною боротьбою за виживання, якщо вона знаходиться в такому рабському становищі, коли їй доводиться забути про власний дух і остаточно відволіктися від його запитів. У будь-якому разі, в цих нелюдських умовах вона втрачає свою людяність; це не можна назвати людським існуванням. Відступаючи від прагнень свого духу, мисляча істота перетворюється на загнаного звіра, її душа зазнає невиліковних ран, непоправних ушкоджень.

Але фактично це відбувається вкрай рідко, коли людина змушена повністю ігнорувати потреби свого духу. Значно частіше вона сама їм не відповідає, не прислухається до себе і не знає себе. Нині ми досить часто стикаємося з таким станом речей, у давнину ж подібними хворобливими духовними лінощами й атрофією відзначалися лише одиниці. Доказом цьому є те, наскільки могутньою й непереборною була зазвичай творча сила народу, в яких дивовижних подобах вона повставала, рвалася на волю навіть за самих несприятливих обставин. Люди у масі своїй дотримувалися духовних традицій, розуміли, що тільки духовне очищення й збагачення робить їх людьми.

Для сучасності ж це зовсім звичне явище, коли людина глуха до своїх духовних потреб. Тому що мисляча особистість як така більше не залишена сама собі, позбавлена можливостей самій визначати свої духовні пріоритети. Раніше людина тілом належала господареві, але душею була вільною. Нині душа не має права на самовизначення, нею керує науковий світогляд, вказує їй, чого прагнути, відвертає від того, що йому не бажано. Нині науковий світогляд контролює не просто робочу силу людини, він зазіхнув на самий осередок буття. У давнину осередок буття міг бути поневолений лише в якоїсь окремої людини через її власні критичні обставини; але такого масового поневолення, такого глобального, всезагального відчуження від буттєвої сутності, яке принесла нинішня епоха наукового світогляду, людство раніше ніколи не знало.

Науковий світогляд ледь не цілий світ обплутав своїм павутинням і смокче з нього живі соки. Як результат – повсюдна втрата народами своїх традицій, неспроможність принести у ці традиції щось нове, продовжувати і розвивати їх. Нації нині втрачають свої духовні корені. Науковий світогляд, котрий підспудно до цього призводить, перетворився вже у цілу світову систему. Саме тому ми говоримо про „матрицю” наукового світогляду, про завуальований тотальний процес по відстороненню людини від буттєвих станів.

Не варто лиш зневажливо іронізувати з того приводу, що науковий світогляд, а разом з ним наука загалом представлені тут буцімто у вигляді якоїсь таємної всесвітньої змови.  Всесвітня змова – до огиди заяложена тема,  котрою скрізь рябить масова культура. Однак скидається на те, що саме науковий світогляд у своєму всеосяжному домінуванні й послужив головною передумовою для будь-яких нав’язливих підозр про таємні всесвітні змови. Адже науковий світогляд – це певне буттєве звершення, екзистенційна подія, яка не має конкретних речовинних обрисів. Як дещо примарне, але водночас глобальне і всеохоплююче, він нутром відчувається кожною людиною, відчувається як прихована стороння воля, що править її життям. Це відчуття і відображається у фантазіях про матеріальні, фактичні таємні змови – приховані угоди певної спілки людей. Однак науковий світогляд не залежить від окремих людей, від людської волі. Він не задуманий людьми. Він виступає як певний етап у загальному звершенні буттєвої сутності, етап, завдяки якому вона намагається донести до людини свій поклик.

3. Перебільшена вага знань у науковому світогляді

Науковий світогляд штучно створив умови, коли мисляча особистість не здатна зосереджуватися на буттєвих станах і, таким чином, поневолив осередок буття загалом. Людина не відповідає пориванню творити довершене й прекрасне, бо її  з дитинства вчать від нього відволікатися, нав’язують думку, буцімто вона повинна спочатку опанувати техніку обраної справи (наприклад, техніку співу, малювання, шиття тощо), і лише потім зуміє творити. Але ця техніка стандартна, застаріла й у багатьох випадках просто недоречна. Будь-який самобутній  творчий замисел, навпаки, потребує нової техніки і нестандартних рішень. Коли ж майстер без кінця набиває собі голову всілякими шаблонними „техніками”, він втрачає здібність вигадувати щось дійсно оригінальне, неповторне, відучується брати за орієнтир своє власне художнє бачення.  Обдарованій людині змалку не дозволяють піддаватися щирому творчому запалу, намагаються творчість перетворити на ремесло у найгіршому значенні слова.

Але геній тим і відрізняється від звичайного ремісника, що він, можливо, не здатний з легкістю виконувати стандартну роботу на замовлення, зате він може створити щось унікальне, чого не зробить ніхто. Геній зовсім не обов’язково повинен володіти навичками пересічного виконавця; навпаки, ординарну роботу він робить гірше, ніж ремісник, тому що у нього немає твердого знання усіх можливих заяложених манер, методик і стилів. Взагалі, зайва обізнаність і ерудованість завжди виступали головними ворогами творчості, адже вони підбурюють митця шукати прецедентів у роботах інших майстрів раніше, ніж визріє його власний впізнаванний творчий стиль. Науковий же світогляд зробив ставку саме на знання та ерудованість, він неймовірно перебільшив вагу знань, використовуючи в той же час цю інформаційну пересиченість як спосіб притушити чутливість людини до її власних, самісних переживань і вражень.

Однак у справжнього майстра завжди існує інстинктивне несприйняття  зайвої інформації, він прагне твердо засвоїти лише те, що впритул стосується його задуму, пов’язане з ним. Будь-яке загальне, байдуже знання він вважає непотрібним і шкідливим. Він зневажає умоглядну, непристосовну до справи ерудованість майже в тій самій мірі, в якій науковий світогляд її схвалює і підносить. Обдарована особистість, стикаючись з сучасним формально-освітницьким підходом, шкірою відчуває, що він здатний придушити в ній всі творчі починання і зробити її творчо неспроможною, тому заходиться бойкотувати його, свідомо бореться з ним.

4. Безрезультатність прямої боротьби з “матрицею” наукового світогляду

Беручись протидіяти стандартизуючим, вихолощено-інформативним метóдам у сучасній освіті й вихованні, обдарована особистість тим самим протиставляє себе науковому світоглядові. Однак спроби змінити, зруйнувати ці підходи чомусь постійно ні до чого не призводять, оскільки такі підходи потрібні не для того, щоб якимсь, – вдалим  чи не дуже вдалим, – чином навчати людину, а для того, щоб відсторонити її від буттєвих станів.

Ось чому безглуздими виявляються усякі намагання порушити систему, вибудовану науковим світоглядом, поламати підходи такої добре зорганізованої „матриці”. Вона влаштована значно тонше й хитріше, ніж здається з першого погляду (можливо, саме тому, що вона не спланована людьми); вона опирається завуальованими способами, оскільки ховає в собі підспудні, глибокі й фундаментальні цілі. Коли вона зіштовхується з безпосереднім, прямим опором, їй тільки цього і треба, оскільки митець, починаючи проти неї боротися, значно сильніше відволікається від буттєвих станів, ніж навіть у тому випадку, коли просто бездумно напихає свій мозок абстрактними знаннями. Він незворотно розгублює свої творчі сили, тоді як результат, якого він досягає, напрочуд крихітний і непомітний. Це закономірно, тому що справжній удар науковому світогляду можна завдати лише з зовсім іншого боку.

Митець не повинен напряму боротися з „матрицею” наукового світогляду, однак він і не може залишатися до неї байдужим. Хоча б тому, що вона всілякими методами гасить його творчі задатки; хоча б з тієї причини, що йому доводиться платити неймовірно високу ціну, аби, всупереч їй, самому, власними силами, наодинці виплекати в собі зрілого майстра. Та й після цього його творчість, по-суті, виявляється всюди незатребуваною. Науковий світогляд по-всякому відволікає від серйозного сприйняття мистецтва тих, для кого, власне, майстер і творить.

Ось чому в душі митця кінець кінцем закріпляється знесилююче відчуття ізольованості, неприкаяності, невпевненості в собі, підозра своєї схибленості й ненормальності, неспроможності бути таким, як усі. Ця ізольованість – не змістовне відчуття самотності, яке асоціюється з творчістю і надихає творити; це та жахлива, катастрофічна безпритульність, яка гнітить розум і заважає діяти, від якої опускаються руки. Майстер нині змушений боротися не лише зі своїми особистими творчими спадами, а і з постійними сумнівами в потрібності власної творчості, у виправданості своїх зусиль. Він не знаходить духовного притулку, тому що не має віри в себе, не бачить власної необхідності, тому що він зі своїм даром ніби зайвий, небажаний у так званому „реальному” існуванні. Що ж йому робити, щоб цього уникнути, як розірвати безжальні лещата, під тиском яких він відчуває себе, свою роботу химерною, примарною?

Для цього треба визволити осередок буття.

5. Смертельний удар по науковому світогляду з боку самісної творчості

Чому осередок буття має таку назву? По аналогії з оазисом, який становить собою осередок життя, тому що, на відміну від мертвої пустелі, тут все обертається навколо живого і всюди видно прояви його (живого) діяльності. Так само і в осередку буття особливо яскраво виходить у поміченість, виказує свої прояви світ, буття у цілому, а не якесь існуюче. Вільний осередок буття – це ніби відчинені двері, крізь які людське сприйняття потрапляє у пристановище Одвічної Істини, оскільки в такому осередку людині ясно розкривається суть речей, суть світу.

Осередок буття вільний і прохід до Великої Істини відкритий, коли прекрасність і радісність існування стають настільки близькими для людини, очевидними для неї, що вона починає тягнутися до них як до єдиного достойного блага, поряд з яким всі інші блага не мають ніякого значення. Вищий злет і надбання в тому, щоб відчувати цю прекрасність і радісність, жити серед них, і найстрашніше падіння і мука в тому, щоб бути глухим до них. Така глухота до гармонії світу і є поневолення осередку буття.

Яким же способом майстру під силу вивільнити цей осередок? Тільки шляхом власної творчості. Бо справжній митець може у своїх творіннях підняти гармонію світу на таку небачену висоту, коли вже ніхто не в змозі її не помічати, бути до неї байдужим. Справжньому майстру під силу достукатися до найогрубіліших сердець, відігріти найзамороженіші відчуття. Він здатний пробудити ці відчуття, наче дерева навесні, що струшують з себе гнітючий зимовий сон і знаходять світ у такому яскравому весняному сяйві, в такому вирі пахощів і звуків, які не можна всотати в себе, не відгукуючись при цьому потужним вибухом відродження й розквіту.

Бодай раз відчувши на собі таку пробуджувальну силу мистецтва, людина потім прагне обов’язково пережити подібну мить знову, піддатися знову його ласкавій і ніжній владі, поринути ще раз у його просвітлений і солодкий біль. У результаті художнього переживання людина насамперед помічає, що її душа й розум повні, довершені, ідеальні, тому що вона своїм милуванням і захопленням ніби вдихнула у мистецький витвір життя, „активізувала” його, доповнила собою і, через свою душу, спроектувала на існування у цілому. Мистецьке творіння здатне збутися тільки завдяки глядацькій співучасті, воно починає „світитися”, випромінювати настрій в першу чергу через співпереживання глядача, котрий таким чином сам ніби стає його частиною.

Глядач у таку мить сам перетворюється на учасника Багатоликого Образоявлення Прекрасного, сам задіяний у Лагідній Процесії, котра вершиться від початку віків. Він ураз торкається істинного і відкидає всілякі вимушені емоції й силувані враження, що йдуть від байдужого розумування, а не від серця. Краса і гармонія входять у людську душу вільно й безпосередньо, вони не потребують якихось абстрактних обґрунтувань. Свідченням їхньої істинності є лише той злет, той потенціал і піднесення, котрі вони дарують людині не як формальному мисленню, а як танцюючій краплі серед мільйонів танцюючих крапель, з яких зливається це існування.

Де тільки й береться у людини в такий момент несподівана фантастична здатність почувати себе в спорідненості з усім сущим, вплітатися у кожен промінь, у кожен струмінь й у кожну стеблину та приймати їх як частину себе з дбайливою відданістю й любов’ю! Людина при цьому розуміє, що „я у всьому, і все у мені”, вона готова вигукнути: „Хіба я не відчуваю в своїй душі, що я складаю частину цього великого, гармонійного цілого? Я відчуваю, що я не тільки не можу щезнути, як ніщо не щезає  в світі, але що я завжди буду і завжди був”41! Таке відчуття повинен вкладати майстер у свій виріб, щоб він став великим мистецьким творінням. Таке відчуття він повинен передавати глядачеві, наділяти тих, хто бачить його твір, цим відчуттям по самі вінця, насичувати їх гармонією світу.

І в той момент, коли людина, зрікаючись усього вузькоіндивідуального й одноосібного, блаженно тоне у цій прекрасності й радісності, занурюється у них і напитується ними, звільняється осередок буття і науковий світогляд сам рушиться. Науковий світогляд панічно боїться людини, котра знаходиться під серйозним впливом мистецтва, котра здійснює будь-які вчинки згідно з буттєвими настроями, – тобто не всупереч гармонії світу, а в строгій згоді й відповідності з нею, – тому що для нього така могутня мистецька домінація вмить обертається смертельним ударом. Для наукового світогляду необхідність співставляти себе з гармонією світу завжди є головною завадою в його маніакальному прагненні наживи і практичного зиску, яке перейшло вже усі розумні межі. Для наукового світогляду вимога узгоджувати себе з гармонією світу виступає його єдиним реальним ворогом і супротивником.

Тому коли могутньо, безкінечно, по всіх усюдах відкривається гармонія світу, науковий світогляд не спроможний витримати такого штурму. Він отримує пробоїну в самому своєму серці, в своєму моторі і під цим натиском розсипається, як порохнява, розлітається, наче попіл на вітру. Справжня, єдина можливість подолати науковий світогляд – це звернення до гармонії світу по усіх напрямках, на усіх фронтах; це рішуче відновлення провідної, фундаментальної ролі самісної творчості. Аби покласти край домінації наукового світогляду, потрібний потужний підйом мистецтва і філософії, який може бути спричинений лише глибоким розумінням їхньої необхідності для повнокровного існування людини та тягою людини до них. Вивільнення осередку буття можливе лише через реалізацію людської особистості в самісній творчості, хоча це вивільнення – не самісна творчість сама по собі. Це досягання мети такої творчості – повсюдне, глобальне піднесення краси й досконалості світу. Вивільнення осередку буття – це не просто відображення й висвітлення буттєвих станів, це у першу чергу відчуття й пізнання буттєвої сутності, тотальне, масштабне й неодворотне повернення до сутнісного мислення.

6. Мислення, що єдине сприймає красу світу

Отже, творча людина призначена своїм покликанням давати звершуватися буттєвій сутності. Буттєва сутність може лише тоді остаточно звершитися, коли вона приймається, осягається мисленням, знаходить у ньому своє продовження й розвиток. Вона видана, винесена у відкритість (тобто має якість помічатися і бути розрізненою, а не абсолютно потаємною й прихованою), аби мислення ввібрало її у себе, пройнялося нею і зголосилося з нею, нею захопилося, звеличило і прославило. Буттєва сутність доносить до мислення красу й гармонію світу, аби воно примножило цю гармонію і ще більше урізноманітнило цю красу. Але найголовніше, що лише мислення здатне взагалі зауважувати, сприймати будь-яку красу і гармонію; без мислення вони існують лише в собі, безвідносні й непомітні. Мислення, розрізняючи їх, дає їм тим самим здійснюватися, дозволяє напряму, безпосередньо впливати на загальний образ світу.

Адже у середовищі існуючого вони присутні лише як ідея, як внутрішній глибокий закон суголосності, що закладений в устрої буття всіх речей без винятку. В якості такого закону краса та гармонія формують загальний образ світу лише через речі, опосередковано, виявляючись лише як проста взаємовідповідність і рівновага між існуючим. Мислення ж, розпізнаючи гармонію та красу, починає втілювати їх у життя безпосередньо, приймається формувати світ навколо себе за їхнім образом і подобою, напряму відгукується на них. У сфері існуючого буттєва сутність завжди залишається в сутінках, поза сценою, оскільки, як закон суголосності, вона працює в першу чергу заради самого існуючого, заради його загального збереження і розвитку. Вона не вимагає від сущого насильницької покори у відношенні до себе, тому що, дотримуючись цього закону, кожне існуюче слідує тим самим лише собі самому, адже закон суголосності забезпечує сущому його власну визначеність і збагачення його власних проявів. Тобто буттєва сутність розтрачує себе до краплини на користь існуючого, „викладається” до повної самовіддачі, адже не вимагає від сущого ніякого зворотного відгуку, ніяких додаткових зусиль, щоб слідувати цьому закону, ніякої поступки чи жертви з його боку по відношенню до буття загалом.

І лише у мисленні сутність буття знаходить для себе віддачу і відгук. В особі мислення буттєва сутність отримує для себе єдину ниточку прив’язаності й розуміння, єдине єство, в якому вона зустрічає тотожність і близькість з собою, єдину розраду, в якій вона може знайти вихід своїй одвічній самості. Людина наділяє сутність буття реальністю, тілесністю, бо вона єдина реагує на неї. Через людину буттєва сутність має свідчення своєї наявності, адже існування будь-чого може бути виявлене лише по його взаємодії з іншим існуючим. Мислення – це те одне, з чим буттєва сутність вступає у пряму взаємодію. Людське мислення становить собою єдиний сигнал для буттєвої сутності, що її потуги не марні, єдине підтвердження, що необхідне відбулося, єдине свідоцтво того, що краса справді є. Мислення ніби демонструє  буттєвій сутності міру її довершеності й гармонійності, по ньому одному вона здатна звіряти себе, удосконалюватися й звеличуватися, налаштовуючи себе по ньому. Без мислення краса і гармонія світу винесені, віддані у прийняття, але нічим не прийняті. Вони не стають власністю, не стають для чогось близькими; вони для всього байдужі й від усього відчужені, а значить, їх ніби й нема.

Якщо буття загалом вручене існуючому, надане йому, то воно у свою чергу й прийняте, присвоєне існуючим, здійснюється як вимога власності. Бо належати чомусь – це означає, що й воно певним чином належить тобі у відповідь. Буттєва ж сутність без мислення нічим не сприймається, нічому не належить, а значить, ні в чому не знаходить власного, свого, приналежного собі. Без мислення краси і гармонії ніби й не існує, адже вони як такі, самі по собі не можуть ні на що мати свій вплив. У відсутності мислення вони не здійснюються, адже, винесені у прийняття, нічим не присвоюються. Мислення – це те, чому буттєва сутність може себе присвячувати й до чого здатна себе доносити, і мислення єдине здатне віддавати, дарувати і вручати їй себе у відповідь. У мисленні буттєва сутність має своє найдорожче й найцінніше надбання, і тільки мислення робить її саму, саму по собі – цінністю. Лише мислення, засвоюючи й розпізнаючи її, робить її у повному значенні слова – Власністю; лише воно, керуючись нею, підкоряючись їй і йдучи за нею, визнає красу й гармонію світу – єдиною своєю справжньою Владою. Мислення призначене стати сутнісним мисленням, воно повинно втілювати себе у самісній творчості, виявляти у світі  його узгодженість і досконалість, аби наповнитися цією досконалістю і, тільки через неї, приходити до глибокої єдності й злагодженості з буттям.

7. Покликання майстра

Таким чином, творча людина долає свою повсякчасну безпритульність лише тоді, коли вона дає звершуватися буттєвій сутності, коли вивільняє осередок буття. Вона повинна присвятити себе розкриттю буттєвої сутності – ось те, що їй написано на роду, ось вище призначення, заради якого живе, ось у чому криється необхідність її творчості. Це призначення має стати для творчої особистості свідомим, очевидним і невідворотнім, вона приречена неухильно слідувати йому, бо лише в такому разі може позбутися страшної чужості й неприкаяності у світі, враження абсолютної безглуздості того, що вона робить. Творча людина має до кінця збагнути витоки своєї потреби творити, зрозуміти, що то за поклик, котрий народжує в ній видіння Одвічної Гармонії і дає сили, аби її оспівувати, звідкіля, від чого йде той поклик і що він віщує. Тільки безупинно відгукуючись на цей поклик, творча особистість дозволяє своєму життю збутися, удостоюється славетної долі, за якою їй судилося зламати перепони дріб’язковості і торкнутися високого, неминущого, незвіданого.

Майстер має розпізнати справжнє призначення своєї творчості, розгадати його всією своєю діяльністю, своїм життям. Він зобов’язаний шанувати в собі свій дар, вклонятися йому, служити, як богу. Дар митця – це священна місія, яка не повинна нічим затьмарюватися, і найтяжчий гріх – зрадити їй і відмовитися від неї, забруднити нещирістю чи недбальством, позерством чи лінощами від добробуту. Адже покликання митця – це не місія окремої особистості. Не важливо, що отримує від цього покликання майстер як „фізична особа”, як конкретна персоніфікована фігура. Дар митця належить світові, і митець повинен усіма своїми вчинками звітувати перед буттям, перед світом за те, як він використав його, як проніс крізь набіги буденності й одноманітності цей священний сосуд.

Не людина, а світ має отримувати від цього дару „дивіденди”, оскільки не своїми зусиллями і не зусиллями своїх батьків вона його дістає, і їй не надано повноважень ним вільно розпоряджатися. Хист до самісної творчості – це борг, який майстер повинен з лихвою сплатити буттю за відкриту йому можливість прожити життя змістовніше, результативніше, повнокровніше, ніж інші. Дар митця – це послана йому з неба здатність сприймати і пропускати крізь себе гармонію світу, і чим сильніший цей дар, тим більшу радість людина здатна спізнати в своєму житті, тим багатшим і вільнішим може стати її існування. Витратити намарно цей дар – все одно що згасити провідний вогонь, котрий допомагає вибратися з чорного могильного підземелля, виводить наверх до свободи, до звільнення від страшної марноти існування; вогонь, який підспудно жевріє в кожній окремій людині.

Шукати відхилення від наїжджених  колій, прагнути порушити всі непорушні перестороги, котрими послаблений нині вплив мистецтва і філософії на людське світорозуміння – ось той спосіб, за допомогою якого майстер розпочинає свій рух до вивільнення осередку буття. З себе, з переосмислення власного світогляду він запроваджує рішучу відмову від формальної безглуздої діяльності  та повертається до життя свого духу, до тих станів, що очищують й облагороджують його, дозволяють сприймати все навколишнє яскраво і різко. Гіршим за муку виглядає для нього примарне животіння, коли людина ніби бреде в тумані назустріч смерті і навіть не помічає, як її самої вже не стало. Це животіння віддається в його душі не гнівом, не критикою, не короткозорим діяльним прагненням все перебудувати і змінити, а глибоким жалем і співчуттям до всіх, хто блукає у безбарв’ї  за інерцією, мудрим розумінням того, що лише поступово можна повернути втрачену радість.

Людина народжена дзвеніти, наче чиста висока нота, що кожною своєю вібрацією вбирає всю повноту та суголосність існування, і найстрашніший злочин – умертвляти її дух, відвертати від разючих, щемливих і цілющих переживань. Ніхто і ніщо не має права позбавляти людину безпосередньої радості життя, прагнення глибоко осмислювати Вічне, можливості вільно вибирати свою долю, як цього її повсякчас позбавляє науковий світогляд. Вивільнення осередку буття починається, можливо, з безсвідомого смутку відчуття: „Десь там, де живе світло дискотек, а може бібліотек, а може вільних ідей, може, все не так42.  Таке вивільнення досягається через глибоку тугу  за прекрасним, котра ні в чому не знаходить спокою, окрім як підтримувати в собі це могутнє полум’я, спалювати себе у вогнищі прекрасного, розсипаючи навкруги жаркі іскри своєї творчості. У самій природі, в самому єстві митця закладена беззастережна потреба самовіддачі й самопожертви, непохитна інтуїтивна впевненість у красі й гармонії світу, котрим він повинен себе присвятити.

Зазвичай занурена у безсвідоме, ця впевненість зараз, як ніколи, потребує свого усвідомлення. Адже переконане піднесене світорозуміння майстра виявляється нині єдиним і вирішальним важелем проти „матриці” наукового світогляду, проти її недбалого ставлення до буття. Майстер сьогодні покликаний перш за все ствердитися в своєму світорозумінні, збагнути, що воно не є випадковим, укріпитися в ньому не лише через свої інтуїтивні передчуття, а й через мислення. Власне піднесене світорозуміння повинно стати для нього непорушною базою, оплотом, проти якого безсилі будь-які зрадливі удари. Творчий світогляд майстра має пройти нині перевірку понятійною сутнісною думкою, укорінитися, устоятися, а не хитатися, як стеблина при дорозі. Мистецтво, самісна творчість зараз конче потребують випробовування філософією, підвищеної уваги до філософії. Адже самостійно вони навряд чи здатні успішно опиратися такій смертоносній заразі, якою є науковий світогляд; їм просто замало для цього одного лиш природного імунітету.

З цієї позиції філософія становить собою ліки, котрі допомагають організму, що бореться, здолати чумну хворобу, інфікованість науковим світоглядом. До того ж, одноразовим щепленням тут не обійдешся; маємо серйозний випадок, котрий потребує систематичного клінічного лікування. І тільки повсякчасне досягання творчим мисленням повного очищення й укріплення, відновлення віри у власні сили ознаменує поступовий кінець „матриці” наукового світогляду. Тільки вивільнення від чумної зарази самого осередку буття, тільки глибинна відповідність з буттєвою сутністю подарує творчій людині надію на остаточне одужання та повернення до свого притулку, тільки з цього вона почне безповоротне змінення світу навколо себе. Падіння „матриці” наукового світогляду може спричинити лише повстала у всій своїй силі і міці сутнісна філософська думка, що приходить на допомогу самісній творчості й додає їй наснаги для потужного переможного ривку. Це падіння здатні викликати не спорадичні сплески окремої геніальності, а тільки всебічне, злагоджене й обопільне відродження мистецтва і філософії загалом.

41 Толстой Л. Н., „Собрание сочинений в двадцати двух томах”, т. 5, „Война и мир”, Т. 2, Часть 2, Глава 12. – М.: Изд-во „Художественная литература”, 1978. – 123 с

42 Вакарчук С., пісня „Вулиця” з альбому „Модель”, 2001 рік