1. Відображення буттєвих настроїв у філософії та у мистецтві

Отже, так сáмо, як буттєвий настрій жаху дозволяє нам зрозуміти, що таке ніщо, а буттєвий настрій déjà vu – зрозуміти, що таке тотожність, так і вияв досконалості світу, розкриваючись людині через відчуття прекрасного, дозволяє, врешті-решт, зрозуміти саму сутність буття. Взагалі, буттєві настрої є вихідним матеріалом і базою будь-якого філософського розуміння.

Але буттєві настрої знаходять своє відображення не тільки у свідомих філософських роздумах. Вони виступають чимось на зразок первинної „сировини” або живильного ґрунту також для мистецтва. Мистецтво, як і філософія, має своїм „субстратом”, своїм джерелом і витоком буттєві стани. При цьому у мистецтві відображення буттєвих станів може бути навіть більш глибоким і вірним, ніж у філософії. Філософія (як це дуже часто з нею стається) схильна зрікатися того, звідкіля йде її початок. Вона відмітає, заперечує все, що вказує на її стосунки до будь-яких настроїв чи відчуттів. Позбавляючись емоцій, що ведуть до упередженої, непослідовної думки, вона разом з ними відкидає також і свою прив’язаність до буттєвих станів. У результаті виявляється, що філософія, яка абсолютно безґрунтовна без буттєвих настроїв (бо тільки вони служать відправним поштовхом будь-якого серйозного філософського осмислення і формівним матеріалом для нього) всіляко завуальовує свою причетність до цих настроїв і намагається виступати виключно розумовою, відстороненою діяльністю. Тому навіть коли вона усвідомлює спорідненість предмету своїх обмірковувань з буттєвими станами, вона не надає цим станам гідної уваги, недостатньо пильно у них вдивляється.

Філософії потрібні неабиякі зусилля, аби взагалі ввести буттєвий стан у сферу свого розгляду, не кажучи вже про те, щоб уловити саму суть цього фундаментального феномену. З чого б філософія не починала (а надто сучасна філософія, яка постійно упускає головне, зосереджуючись на вторинних ознаках тих сутностей, що підлягають її розбору), по відношенню до буттєвого стану вона обов’язково щось на початку не враховує, трактує його однобічно. Мистецтво ж зазвичай чомусь одразу відображає буттєвий настрій у всій його повноті, вхоплює самé його ядро. Філософія, навіть якщо вона сконцентрована на буттєвому стані, дуже довго добирається до його сенсу. Вона йде через аналіз, осмислює різнобічні прояви буттєвого настрою, аби врешті-решт уловити, що сáме у ньому до людини звернене. Це й не може бути інакше, адже філософія прагне в своєму розумінні абсолютної ясності. У мистецтві ж по-іншому. Мистецтво якоюсь незрівнянною силою здатне миттєво вловити саму суть, самий корінь буттєвого стану, в одну хвилину змушує людину відчути всю його повноту. Тут немає ясності, тут немає твердого понятійного розуміння. Розуміння того, що відкривається людині у буттєвому стані, перемінне; воно то яскравішає, то згасає. Ось воно вражає людину і розгортає перед нею найпотаємніші глибини того Невловимого, що стоїть за буттєвим настроєм, а ось залишає її абсолютно байдужою, нечутливою до того, що тільки-но її так вражало. Розкриття буттєвого настрою у мистецтві нестійке і мінливе. Однак сама його суть часто схоплена, вгадана тут значно більш глибоко й всеосяжно, ніж навіть у філософії.

Взагалі, усе мистецтво (мова йде сáме про мистецтво, а не про культурні вироби широкого вжитку) – це ніщо інше, як безсвідоме відображення і тлумачення буттєвих станів. Ця риса в першу чергу відрізняє мистецтво від „попси”, від тих легких розважальних проектів, що започатковуються заради розслаблення та відпочинку публіки. Навпаки, справжнє мистецтво ніякого розслаблення, ніякого відпочинку не має на увазі. Сприйняття, розуміння мистецтва – це серйозний труд, який вимагає значно більшої уваги й зосередженості, ніж ми звикли приділяти, скажімо, своїм службовим обов’язкам. Якщо у службових обов’язках інколи можливо частину роботи виконувати автоматично, то у відношенні до мистецтва будь-який автоматизм виключений. Адже автоматично робиться лише те, у чому не задіяні ні відчуття, ні мислення. Мистецтво за визначенням не допускає до себе такого підходу, оскільки саму його суть становлять настрої, що доступні лише мислячому сприйняттю.

Задача будь-якого справжнього, високого мистецтва полягає у тому, щоб налаштувати людину на той буттєвий настрій, який володів майстром під час народження його витвору, і, через глибини цього настрою, підвести її до розуміння сенсу буття. Тому мистецький витвір не несе людині ніякого заспокоєння чи рівноваги. Навпаки, будь-яке значне мистецьке переживання вибиває людину з наїждженої колії буденності, до краю хвилює її і вражає. І не може мистецтво приносити хоч якийсь там відпочинок. Знаходити відпочинок у мистецтві здатна людина хіба що абсолютно нечутлива або схильна до мазохізму. Бо мистецьке переживання – це граничне випробовування для незбайдужілого сприйняття, глобальне потрясіння всіх основ людського єства. Мистецтво – це вогняне горнило, в якому людина досягає очищення від усього мізерного і наносного. Мистецтво звільнює людину від поверховості, тоді як масова культура вся наскрізь просякнута цією поверховістю, привчає і приохочує людину до неї.

2. Принципова відмінність мистецтва від другосортних культурних виробів

Чим же так  відрізняється масова культура від справжніх мистецьких витворів? Тим, що вона постійно підміняє глибокі буттєві настрої звичайними емоціями й афектами.

Емоції – це зовсім не те сáме, що й буттєві стани. Якщо перші відносяться до інстинктивних відчуттів, то другі – до мислячих, розумових. Масова культура вся наскрізь побудована на відображенні інстинктивних відчуттів, на їх змальовуванні. Досить дивно, що це здатне в принципі когось зацікавити, адже інстинктивні відчуття – річ сугубо індивідуальна, особиста. Усі люди по-різному гніваються, по-різному люблять чи страждають. Тож чому тоді нас взагалі повинні торкатися подробиці особистих стосунків між якоюсь Машою і якимось Петьою? Це стосунки виключно між ними, а значить, вони у будь-якому разі чужі, не мої. Мої переживання зовсім не обов’язково мають бути схожі на ті, що існують між цими двома. І справа навіть не в тому, що у різних людей різна глибина переживань. Найголовніше, що у різних людей різна культура відносин у коханні чи прив’язаності, у дружбі чи ворожнечі. Тому те, що одній людині здається жахливим стражданням, у іншої викликає лише сміх своєю награністю і пишномовністю. А те, що одна людина сприймає як глибоке почуття, інша вважає штучним і занадто складним для розуміння.

У кожної людини інстинктивні відчуття особливі, вони сильно різняться від відчуттів інших людей. У них не можна знайти чогось універсального, всеосяжного, справедливого для всіх. З цієї причини інстинктивні відчуття інших людей завжди залишаються для нас чимось зовнішнім, тим, що не стосується нас самих, у відношенні до чого ми завжди виступаємо сторонніми спостерігачами. Дивлячись на інстинктивні відчуття інших, ми лише споглядаємо, як повз нас проходить чуже життя, до якого ми абсолютно не залучені, але на яке згодні дивитися, аби тільки відволіктися від самих себе, від власних переживань, від буденності й нікчемності власного життя, давно вже збіднілого на справді доленосні, поворотні події. Таке відсторонене спостерігання чужого життя, чужих вчинків та емоцій нічого нам самим не дає, не навчає нас ніякої мудрості, а лише приносить тимчасове полегшення у щемливому усвідомленні нездарності свого існування. Масова культура – це тільки короткодіюче знеболювальне, що змушує людину забувати про себе, про біль від своєї непотрібності, від нерозуміння свого призначення у світі як такому. Масова культура, на відміну від мистецтва, ніколи не може виступати справжніми ліками від цього болю, справжньою допомогою від нього.

Чому ж тоді мистецтво здатне лікувати змучену душу, рятувати людину від враження її зайвості у світі? Чому воно допомагає всім, хто не загруз у поверховості, хто вперто не припиняє пошуків свого власного призначення, призначення людини у бутті загалом? Завдяки чому мистецтво виявляється безвідмовним засобом, спрямованим допомагати усякій людині, що відчуває у ньому потребу, не дивлячись ні на її освітній рівень, ні на її емоційність, ні на витонченість її виховання? Адже вміння розуміти мистецтво визначається, врешті-решт, не рівнем освіти, а лише глибиною відчуттів, на які здатна людина, що до нього підходить. Можна здобути навіть прекрасну мистецьку освіту, і при цьому залишатися до мистецтва абсолютно байдужим, підміняючи справжнє відчуття купою пустих відомостей і зарозумілою критикою. Простіше кажучи, що дозволяє мистецтву мати універсальний вплив на людську особистість, захоплювати всяку людину, яка на нього настроєна, тоді як масова культура може задовольнити хіба що невибагливу публіку?

3. Трансформація впливу буттєвих станів, пропущених крізь мистецтво

Мистецтво має універсальний вплив, тому що самі відчуття, які у ньому відображені і на яке воно спирається, мають універсальний характер. Адже буттєві стани – це не персональні, не індивідуальні переживання; в них немає нічого суб’єктивного, що було б пов’язане тільки з цією людиною, з її відношенням до оточуючих, з її реакцією на навколишні події. Буттєві настрої – це не реакції на те, що відбувається у сфері існуючого; вони мають стосунок виключно до буття, до світу в цілому. Вони, окрім того, відображають не ставлення людини до світу; вони у бутті загалом розкривають ті рушійні сили, в перспективі яких сам світ постає перед людиною.

Ці настрої не породжуються душевним самопочуванням людини, викликаним її особистими радощами чи негараздами. Вони йдуть від самого світу; якраз тому ці настрої для всіх людей однакові, загальні для всіх. Любити або гніватися різні люди можуть по-різному: глибоко, благородно чи егоїстично, в залежності від природного таланту і прагнень окремої людини. Буттєві ж настрої мимовільні, тому в кожному з буттєвих станів – у стані самотності чи déjà vu, в стані відчуження чи єднання з цілим світом – усі люди спізнають одні й ті самі переживання, не залежно від зовнішнього оточення, в якому вони певну окрему персону застигнули. Ці переживання такі, що ніколи не залишають людину незахопленою, ніколи не дають їй виступати стороннім спостерігачем. Буттєві настрої, розкриваючись у мистецтві, завжди стосуються самої людини, завжди зачіпають самé її „Я”. У них мова йде не про якусь Машу чи про якогось Петю, а про мене, про мене самого.

Загалом, виявляється, що емоції й афекти з чужого особистого життя, хоч як би пристрасно їх не подавала масова культура, мене самого досить часто не здатні зацікавити чи схвилювати. Загальні ж відчуття, відчуття, що стосуються людини як такої, навіть якщо вони переживаються іншими, розкриваючись у мистецтві, кожен раз торкаються мого „Я”, моєї власної ролі в цьому світі. Під впливом мистецтва у людини завжди загострюється питання про сенс її власного буття, відлунює у її душі несподіваним пекучим болем. Але мистецтво ж через відчуття прекрасного завжди і втамовує цей біль, приносить розв’язку виниклому загостренню й нагнітанню. Людина йде від мистецтва розбурхана і схвильована, але йде з почуттям, що у самому мистецтві вона впізнала і знайшла те, заради чого взагалі варто жити; що самé мистецьке переживання сповнило її власне буття сенсом і змістом. Людина йде від мистецтва не заспокоєною, а ніби звільненою і піднесеною над собою, якою вона була перед цим.

Дія мистецтва полягає зовсім не в тому, щоб збудити в людині тривогу щодо сенсу її існування, а потім так само неочікувано, якимись хитрими мистецькими трюками знову цю тривогу стишити, приглушити і заспокоїти. Мистецтво – це не гіпноз, що просто заради гри змушує людину переживати то одні, то інші почуття лише за своєю сваволею і примхою. Мистецтво пробуджує в людині питання про сенс її буття для того, щоб деяким, лише йому властивим способом, дати їй відчути цей сенс, сповнитися цим сенсом; щоб з новою силою відродити у людині всепереможне бажання жити, влити у неї захоплення цим світом і любов до нього. Мистецтво відпускає людину із враженням, що цей світ, не дивлячись навіть на свавілля, яке закладене у самій його природі, не дивлячись на руйнацію й смерть, цей світ є безмірно прекрасний і довершений, гідний того, аби прагнути, щоб він був таким, яким він і є, аби прагнути в ньому жити. Але за рахунок чого мистецтву вдається викликати такі відчуття?

За рахунок глибокого розкриття буттєвих станів. Є дещо у буттєвих станах, що, шляхом їх передачі, осмислення і відображення у мистецтві, приводить людину до відчуття виправданості її перебування у світі, до відчуття прийнятності світу, примиреності й злагодженості з ним. І навіть якщо у мистецькому витворі представлені такі невтішні буттєві настрої як самотність, жах чи відчуження, ці настрої, зазнаючи на собі дію мистецтва, розкривають у собі якусь несподівану глибину і красу, красу, що примиряє людину зі стражданням, існуючим навколо, примиряє з буттям взагалі. Мистецтво ніби дивовижним чином перетравлює, пропускає крізь себе буттєві стани, виявляючи у них ознаки такого позитивного облагороджуючого впливу на людину, який без дії мистецтва залишався б невпізнаним і назавжди прихованим.

Адже буттєві стани, що переживаються у повсякденному житті, зазвичай лише тривожать людину і позбавляють її спокою; вони лише спонукають її шукати свого власного місця у світі, шукати гармонії з існуючим у цілому. Пропущені ж крізь мистецтво, ці настрої вже несуть людині гармонію; вони дарують їй тихе, мудре відчуття спорідненості зі світом, розуміння, що навіть страждання здатне приносити в світ нову красу, і тому не позбавлене сенсу; дарують враження, що так все воно і має бути. Буттєві стани, пережиті в повсякденні, тільки загострюють запитання, тоді як сприйняті через мистецтво, вони разом з тим уже приносять і відповіді.

Чому це так? Яким чином мистецтву вдається розкривати людині прекрасне за посередництвом буттєвих настроїв?

4. Домінантний образ мистецького твору як уособлення буттєвого настрою

Щоб зрозуміти причини цього, нам треба згадати, що буттєві стани – це фундаментальні почування, через які мисляча істота сприймає креативні рушійні сили буття, основні моменти буттєвої сутності, такі, скажімо, як ніщо, самість, тотожність і т. і. Усі ці моменти походять від буттєвої сутності, вони утворені з неї самої, і вона сама вкладена в них. Тому кожен раз, коли свідоме сутнісне мислення – філософія – береться обмірковувати якийсь один з цих моментів, і якщо це обмірковування по-справжньому глибоке, то воно досягає розкриття і розуміння самої буттєвої сутності, що стоїть за ними. Розуміння кожного з основних проявів буттєвої сутності певним чином приводить до розуміння також і її самої.

Найцікавіше, що це справедливо і щодо буттєвих станів. А сáме, по-справжньому глибоке образне вираження і тлумачення кожного буттєвого настрою викликає ще один настрій, у якому людині дозволяє себе відчути буттєва сутність. Але ж образне вираження і тлумачення буттєвих станів – це мистецтво. Тож у разі, коли мистецтву вдається осягнути, вловити первинне джерело і ядро буттєвого настрою, сама сутність буття виходить на поверхню. Вона помічається, упізнається людиною як несподіваний вияв досконалості світу і сприймається нею як деяке естетичне переживання. Тобто дійсно глибоке відтворення і збагнення буттєвих станів завжди веде за собою відчуття прекрасного, яке ми отримуємо в першу чергу від мистецького твору. Проникнення в глибини буттєвого настрою є витоком відчуття прекрасного, через яке людині розкривається буттєва сутність. Однак що мається на увазі, коли ми говоримо про „справді глибоке відображення і збагнення” буттєвих станів?

Мається на увазі, що для митця буттєвий стан – це не швидкоплинне почуття, котре тільки-но заволодіє пересічною людиною і виведе її з рівноваги, як вона вже гонить його від себе і намагається якнайшвидше позбутися. Для митця буттєвий стан – це не психічний розлад, у якому людина дуже глибоко занурюється у буттєві настрої, хоча поступово зривається у безодню депресії за рахунок того, що весь час зайнята самокопанням. Митець, з одного боку, так само повністю поглинається буттєвим станом, як і людина з психічним розладом. Але, на відміну від психічно хворого, митець при цьому зосереджується не на собі і не на своїх відчуттях. Митець відстежує не себе, він вдивляється у самі буттєві стани. Митець підмічає все значуще в буттєвому стані; він поринає в нього безоглядно, аж поки не вникає в його суть.

Вникнути в суть буттєвого настрою – це значить вловити в ньому ту найбільш істотну і суттєву рису, яка визначає самý креативну рушійну силу буття, що дозволяє себе сприйняти через цей настрій. Так, скажімо, вникнути у суть настрою жаху – це значить вловити нерозрізненність, безликість як дію тієї сили, що загрозливо насувається і виростає перед людиною у цьому настрої – рушійної сили свавілля. І т. і. Цю суть, звичайно, митець ухоплює не понятійно, а образно. Якийсь образ, проасоційований з даним настроєм, з даним відчуттям, дозволяє митцю ухопити найважливіше, найвизначальніше в ньому. Якась дрібничка, якесь влучно підібране слово не просто характеризує цей настрій; воно ніби посилює, концентрує його і знову відтворює, викликає його у відчуттях іншої людини, дозволяє йому повертатися ще і ще раз.

Дія мистецтва полягає в тому, що воно певним чином віддзеркалює, передає буттєві стани, сповіщає їх іншій людині. Але не тільки. Якби мистецтво лише відтворювало у людині буттєві стани, то, з припиненням його впливу, людина переставала б відчувати і відповідний буттєвий настрій. Насправді ж, з припиненням впливу мистецтва, людина зазвичай ще довго знаходиться під враженням породженого ним буттєвого настрою; вона ходить і ніби носить його в собі, знову і знову повертається до нього і задумується над ним. Тривале враження від витвору мистецтва спричиняється згадкою зовсім не про весь художній твір; це враження створюється спогадом про один окремий фрагмент чи образ, який постійно постає в уяві й бентежить думку, в якому ніби сконцентровані всі витоки того відчуття, що його людина зазнала під дією мистецтва. Цей образ ніяк не випадковий. Адже мистецтво – не набір образів чи епізодів, серед яких усяка людина може знайти такий, який їй найбільше прийдеться до вподоби. У мистецтві всі деталі, всі засоби направлені на те, щоб показати витік певного буттєвого стану, вловити його, розкрити, чим сáме цей стан створюється. Тому всі окремі сюжети й символи кожного мистецького твору завжди підводять до одного якогось переважного образу, до однієї провідної думки, заради якої вони й змальовуються, і яка поширюється на увесь художній твір.

Цей домінантний образ, коли людина настроєна на розуміння і сприйняття мистецтва, найбільш полонить людську уяву, постійно згадується, притягує й цікавить. Цей образ ще треба розшифрувати, тобто впізнати в ньому ту рису чи ознаку, в якій усі відтінки, усі деталі художнього твору повинні ніби зійтися, звестися в одне. Цей образ стоїть перед людиною, наче загадка, що водночас і опирається розв’язанню, і, як будь-яка загадка, вже несе в собі натяк на відповідь. Людина безперестанку шукає, думає, що сáме в цьому образі її так схвилювало, однак не знає, яким чином до нього підступитися. Констатуючи в такому домінантному образі його очевидні прикмети, людина лише сама себе вводить в оману, бо, наскільки б ретельно вона їх не аналізувала, все одно ніби пропускає якусь таємницю, котра в ньому репрезентована.

Людина, чутлива до мистецтва, врешті-решт розуміє, що домінантний образ всякого мистецького твору – це уособлення чогось фундаментальнішого, всезагальнішого, ніж безпосередні риси, помітні в ньому з першого погляду. Здогадується, що в домінантному образі втілена гра якихось всесвітніх сил, котрі проступають тільки як мінливий силует, як несподівана штрих, висвітлений на хвилину і знову схований у множині безпосередньо зрозумілих ознак. Усвідомлює, що для розкриття загадки художнього образу їй треба знайти і розпізнати його вирішальну рису, збагнути той символ, що в неї вкладений. Людина завжди схвильована нерозумінням того, з чим звертається до неї художній образ, адже цей образ водночас притягує її і залишається нерозгаданим. Тому вона підступається до нього з різних боків, але, окрім щемливого неспокою, він так нічого людині й не приносить.

І несподівано: ось, ось воно – те, що мене в цьому образі так вразило! Ось вона – та риса, що мене в ньому так зачепила! Це „ось воно!” завжди дарує людині відчуття якогось полегшення, очищення, сповнення чимось важливим. Водночас, людина ніби з новою силою переживає той буттєвий стан, що викликав у неї художній твір у цілому, знову підпадає під його дію, ще глибше охоплюється ним. Це „ось воно!”, ця розгадка, яку людина начебто знайшла в домінантному образі, на перший погляд може ні про що й не говорить; але не полишає враження, що вона складає універсальне, абсолютне, ні від чого не залежне джерело даного буттєвого стану взагалі. Знайти цю розгадку – значить уловити в домінантному фрагменті й образі його особливу, вирішальну рису, з якої наче випромінюється буттєвий настрій.

Мистецтво не просто віддзеркалює буттєві настрої; воно виявляє, підкреслює й акцентує в них ту визначальну ознаку, що спричиняє саме цей настрій, вирізняє його серед усіх інших настроїв. Найважливіше ж, що головна риса й визначальна ознака, яка ніби уособлює в собі все, що відчуває людина у певному буттєвому настрої – це також визначальна ознака того моменту буттєвої сутності, який через цей настрій дає себе людині сприйняти. Тобто, скажімо, якщо стан жаху передається в мистецькому образі як відчуття невизначеної загрози, то рушійну силу свавілля – силу, що є одним з моментів буттєвої сутності і відчувається через цей стан, – можна охарактеризувати як потяг стерти і порушити усяку визначеність, як потяг до нерозрізненності, невизначеності. Таким чином, знайти в мистецькому образі ту вирішальну рису, яка спричиняє у людини даний буттєвий настрій – це означає розкрити сутнісну ознаку самої креативної сили буття, що дає себе впізнати шляхом цього настрою.

Отже, мистецтво дозволяє людині через образи, в яких втілені певні буттєві настрої, збагнути те, що цілковито обумовлює будь-яку з креативних рушійних сил буття. Це можливо тільки з тієї причини, що за кожним окремо взятим буттєвим станом і за відповідною йому рушійною силою буття, стоїть та сама сутність. Ця сутність, осмислена у філософії, дає себе ясно усвідомити; витлумачена у мистецтві, дає себе упізнати і збагнути. Визначальна ознака кожної з креативних сил буття може бути ухоплена лише шляхом мислячого сприйняття, яке здатне водночас відчути і, певним чином, осягнути та зрозуміти. Мистецтво взагалі уособлює в собі це сприйняття, адже дія мистецтва складається не тільки в тому, що воно викликає буттєві стани, а, перш за все, у тому, що воно їх вже й образно розшифровує, коментує.

Це принципова розпізнавальна властивість усякого справжнього мистецького твору: не просто передавати буттєві стани, а ще й розгадувати їх. Скажімо, відчуття невизначеної загрози може бути в рівній мірі спричинене як виглядом безпосередньої руйнації, так і глибоким мистецьким образом. Різниця в тім, що у першому випадку людина просто відчуває, просто реагує на подразник, тоді як у другому їй вже вдається уловити ту вирішальну рису, що викликає це відчуття взагалі. Ми відзначили, що ця вирішальна риса й сутнісна ознака, якщо людині трапляється її розшифрувати в мистецькому образі, спричиняє ніби другу хвилю буттєвого настрою, навіває повторне, ще більш глибоке переймання цим настроєм. Але найголовніше, що ця риса викликає певний буттєвий настрій не сам по собі. У вирішальній рисі сконцентрований не один лише окремий буттєвий настрій, а ще й інший настрій – відчуття прекрасного. Дійсно, який би буттєвий стан не відтворювало мистецтво: ілюзорності, оновлення чи жаху – разом з відображенням цього стану в мистецтві завжди виступає і відчуття прекрасного, особливо сконцентроване у тій самій рисі, з якої випромінюється ніби й даний буттєвий стан.

Чому це так і за рахунок чого це відчуття виникає? Чому, наприклад, фільм жахів, навіть якщо він спроможний ви´кликати у людини не банальний переляк, а справжній жах, ніколи не породжує, разом із згаданим буттєвим станом, відчуття прекрасного? Чому, навпаки, буттєвий стан, що відчувається й осягається людським розумом через мистецький образ, завжди дарує здатність помічати прекрасне, вміння розкривати приховану досконалість? З якої причини відчуття прекрасного виникає тоді, коли людині вдається сприйняти і, водночас, вдуматися у вирішальну рису даного буттєвого стану? Адже не осмисленням і не розумінням, врешті-решт, це відчуття створюється, інакше цариною прекрасного була б переважно філософія, а не мистецтво.

5. Природа свавілля, висвітлена у мистецькому творі

Як би там не було, слід виходити з того, що у разі виникнення відчуття прекрасного людина не просто охоплена якимось буттєвим настроєм; вона ще й осягає, уловлює сутнісну ознаку, що є визначальною для даного настрою, з одного боку, і, з другого боку, для відповідної йому рушійної сили буття. Що постає перед людиною у цій сутнісній ознаці?

Щось більше, ніж те, чим відрізняється дана рушійна сила від усіх інших сил. Щось набагато глибше, важливіше, значущіше. У сутнісній ознаці розкривається не лише те, що обумовлює дану буттєву силу; в ній, у першу чергу, розкривається місце даної сили серед решти креативних рушійних сил буття, її зв’язок з цими силами, її невід’ємна роль у досягненні загального блага, на ствердження якого всі ці сили направлені. Тобто у сутнісній ознаці певного буттєвого стану перш за все виходить на поверхню загальна гармонія й узгодженість всіх  буттєвих сил у цілому.

Тому-то відчуття прекрасного і не може викликати фільм жахів, бо у ньому певний буттєвий настрій виступає сам по собі, ізольований від будь-яких інших відчуттів. Жах у такому фільмі не просто домінує над усім; головне, що жах тут існує просто заради жаху, не обґрунтований нічим вищим за нього, у чому він знаходив би своє кінцеве всепересилююче виправдання. Жах і проступаюча крізь нього рушійна сила свавілля змальовуються тут так, ніби інших сил взагалі не існує, ніби у світі відсутні всякі життєствердні начала. Однак у світі ніщо не наявне саме по собі; так і свавілля, представлене саме по собі, неодмінно позбавляється сенсу, перекручується у своїй сутності. Із його суті наразі викидається те, що служить загальному ствердженню і зростанню.

Бо, зрештою, і свавілля у цьому бутті, хоч яким би безглуздим і ворожим не здавалося, кінець кінцем направлене на створення і відродження, на оновлення старого, котре без наявності свавілля взагалі було б нездійсненним і безпідставним. Духмяний розквіт дерев навесні можливий тільки тому, що зів’яв тогорічний цвіт, і повнота цвітіння приносить найбільшу радість після особливо тривалої зими. Сила свавілля приносить у світ оновлення й зміни, вона захищає від недвижного збереження й одноманітності. На відміну від фільмів жаху і від інших другосортних культурних виробів, мистецтву завжди вдається передати шляхом своїх образів цю властивість свавілля, вдається вгадати за його безчинством нову радість і новий розквіт.

У мистецтві сила свавілля і супутнє їй відчуття жаху ніколи не бувають представлені самі по собі, у відриві від інших буттєвих сил. За жалобою про втрачене, яка піднімається при виді руйнації й смерті, у мистецькому творі завжди вже звучить гімн новому життю, приходу якого свавілля мимоволі сприяє. Тобто свавілля тут розкривається як сила, що, навіть поза своїм прагненням, поза своїми повноваженнями, слугує народженню нового; як сила, що, наскільки б могутньою, непереборною і всевладною вона не виглядала, все одно підкоряється й служить тихій мелодії початку. Символічним образом свавілля, втіленим у мистецтві загалом, міг би бути крихітний непомітний паросток, який, пробиваючись на вселенському згарищі руйнації, самою вже своєю появою нівелює цю руйнацію, перекреслює і спокутує її. Свавілля, віддзеркалене у мистецькому образі, ніби мимоволі підпорядковується іншій силі – силі, що протистоїть розпаду, лагідно підтримуючи все виникле у цьому світі; силі, що приносить у цей світ нову красу з таким надлишком і з такою розкішшю, що компенсує цим будь-яке знищення й втрати.

Та й не тільки свавілля – будь-який з основоположних моментів буттєвої сутності не існує сам по собі, а є підвладним одній загальній силі, яка тримає всі вирізнені в ній моменти разом, у союзі між собою. Мистецтво завжди якимось чином примудряється це розглядіти. Мистецтву, по суті, вдається вгадати за кожною з буттєвих сил те приоритетне, вище начало, що направляє всі ці сили в єдине русло, начало, що забезпечує збереження й оновлення всього існуючого у цілому, змушує свої моменти діяти сполучено, злагоджено, аби досягати такого результату знову і знову. Однак, те, що зв’язує і гармонізує всі буттєві сили, що обіймає їх у сполученні й суголосності – це буттєва сутність. Тож коли те сáме свавілля, наприклад, відображається не у сумнівному культурному виробі, а у мистецькому творі, то, разом з розкриттям його визначальної риси, виходить на поверхню сама буттєва сутність.

І – дивно! – варто лише буттєвій сутності виявити себе, варто лише їй перестати бути прихованою, як світ неочікувано припиняє видаватися людині ворожим і загрозливим. Завдяки її впливу всяке свавілля, всяка руйнація й смерть більше не виступають такими вже безглуздими і необумовленими. Завдяки її впливу виправдовується усяка загибель і знищення, бо ця сутність завжди лунає торжествуючим хором тому „молодому життю”, яке грає біля кожного „гробового входу”27, підноситься хвалебною піснею невдержному зростанню, якому повинні поступатися будь-який занепад і незмінність. Під чарами мистецтва буттєва сутність ніби виходить у відкритість, з’являється назовні і перероджує сам світ. Світ в одну мить являється людині наче в яскравому сяйві, розкриваючи їй всю свою довершеність і досконалість. Буттєва сутність, розпізнана людським розумом як та переможна сила, що змушує всі інші сили буття схилятися до себе, направляючи їх, кінець кінцем, на досягнення загального оновлення й злагоди, приносить людині відчуття якоїсь вищої гармонії і постає перед нею у вигляді до цього непримітної краси світу. Розкриття буттєвої сутності викликає у людини відчуття прекрасного, що має здатність заліковувати у людській душі будь-які рани, так само як креативні сили буття, підпорядковані єдиній і вічній буттєвій сутності, мають здатність, врешті-решт, компенсувати у цьому світі будь-які втрати.

6. Виправдання свавілля у вічній перемозі оновлення і відродження

Це не означає, звісно, що збагнення буттєвої сутності налаштовує людину просто змиритися з втратами, стати байдужою до них. Ні, таке збагнення несе їй примирення зі світом загалом, тобто, при повній небайдужості й чутливості, дозволяє людині знаходити вище виправдання, перед яким позбавляються свого значення всі нещастя й згуби, знищення і смерть. Розпізнати на чолі цього світу ту силу, що переборює усяку руйнацію, що вічно несе у світ нову радість і гармонію через прихід у нього все нового життя і нового існуючого – це є виправдання, яке пересилює навіть жалобу за тим, що відійшло, долає навіть смуток за тим, за чим людина шкодує. Звичайно, для обмеженої людської уяви буттєва сутність лише тоді видається справедливим законом, коли вона не допускає у світ ніякої загибелі й смерті, коли вона працює на вічне збереження того, що існує. Однак, всупереч короткозорим людським поглядам, сутність буття не направлена на збереження кожного окремого існуючого, на підтримання всього перестарілого і захирілого. Сутність буття націлена на оновлення й збереження сукупності існуючого у цілому, тому вона сприяє приходу у світ все нової краси і розкоші, роблячи їх такими, що тріумфують безупинно, гарантуючи їм вічносущість, невичерпність і різноманітність саме шляхом їх безперервного обігу.

Буттєва сутність загалом спрямована не на знищення, а на становлення, на вічну перемогу у світі довершеності, розквіту й гармонійності. Але хіба це означає, що вони повинні весь час бути незмінними, постійними та застиглими? Та саме цього вимагає людина, коли хоче нескінченного збереження, незруйновності того, що вже існує. Взагалі, незмінність, одноманітність і відсутність нового, яке змушувало б відступати перед собою все застаріле, – ніколи не здатні приносити радість. Адже радість – це торжество від отримання нового здобутку й надбання, і вона тим більша, чим більш цей здобуток неочікуваний і непередбачуваний. Радість приносять ті відчуття, які переважують усе передуюче й набридле. Чому ж тоді від буття ми вимагаємо лише сталості, збереження всього попереднього? Адже зрозуміло, що у цьому світі будь-що може залишатися стабільним, відповідати своїй сутності й уникати занепаду тільки тоді, коли воно постійно розвивається, відроджується, змінюється. Це однаково стосується як окремого існуючого, так і сущого у цілому.  Радість пов’язана з приростом і оновленням, так само, як краса та гармонія пов’язані з розкриттям все нових  відтінків у тому, що людині дороге. Тому аби радість, гармонія й краса у цьому світі були безупинними, аби вони тривали знову і знову, необхідне постійне омолодження, переміна, прихід нового. Гармонія й радість тільки тоді зберігають свою суть, коли вони не стоять на місці, весь час обновляються.

Сáме для такого оновлення в буттєвій сутності й існує сила свавілля. На зразок того, як у живому організмі мільйони клітин щохвилини мають вмирати і народжуватися, аби гарантувати йому посилення й омолодження, аби підтримувати здорове функціонування організму загалом, так і у світі мільйони окремих речей серед існуючого повинні щохвилини руйнуватися й утворюватися, аби забезпечувати йому розвиток, аби підтримувати стабільний, узгоджений устрій буття у цілому. Тож, коли сила свавілля осягається людським розумом достатньо глибоко, то вона вже виступає не сама по собі, а у зв’язку з буттєвою сутністю. І тоді стає зрозуміло, що вона спрямована, кінець кінцем, не на руйнування, а на прихід нового, на запобігання занепаду сукупності існуючого як такої. Сутність буття націлена на загальне благо, для досягнення якого їй потрібні всі її моменти, всі її креативні сили без виключення; і хоча однією з необхідних тут сил виступає свавілля, воно, врешті-решт, обов’язково спокутується, виправдовується у незмінному тріумфі відродження і зростання.

Тож, тільки-но буттєва сутність розкривається у мистецькому творі, як людина на собі відчуває це відродження, припиняє вважати своє існування непотрібним і марним, бачить у ньому мету. Вона починає розуміти, що здатна відповідати своєму призначенню лише в тому випадку, коли вона сама не стоїть на місці. Їй несподівано стає зрозумілим, що в людських можливостях кожен день, кожну окрему мить робити буття прекраснішим і довершенішим, привносити у нього нову мудрість і нову красу, і так сприяти торжеству вічносущої  гармонії світу. Людина починає усвідомлювати, що, на відміну від іншого існуючого, не спроможного помічати досконалість і тому не здатного її створювати, вище призначення людини полягає у тому, аби через себе приводити у світ щось прекрасне і нове, і, таким чином, діяти в унісон з вищими силами буття, з буттєвою сутністю, допомагаючи цій сутності здійснюватися, справджуватися.

Людині, власне, не треба шукати в своєму житті якогось підсумку, якогось кінцевого результату, який виправдовував би її існування у цілому; адже людське життя в кожній своїй хвилині, в кожній секунді постає виправданим, якщо воно присвячене внесенню у світ прекрасного, якщо воно направлене на створення прекрасного, на виявлення досконалості світу. Ця досконалість може виказуватись у чому завгодно – у крихітному букеті, зібраному дитиною, чи у виробі ремісника, у вишиванні, над яким вечорами схиляється жінка, чи  у грандіозному витворі мистецтва. У будь-якому випадку, і те, й інше приносить у світ нову гармонію, і те, й інше виявляє в речах щось значно більше, ніж у них помітно на перший погляд – виявляє не просто їх наявність, а неймовірну взаємну підтримку й суголосність усього сущого, розкриває ту верховну силу, що призначає сущому існувати у відповідності одне з одним і на догоду одне одному. Виказуючи досконалість світу, людина сама приходить в узгодження з буттєвою сутністю, реалізує її у своїх діяннях і, за рахунок цього, примирюється з буттям. Буття саме починає ніби приймати її, потребувати її, припиняє відсторонювати і відчужувати її, адже людина, через відображення, осягання буттєвого ладу у мисленні, служить збагаченню і посиленню сутності буття як такої.

7. Чому мистецтво породжує враження прекрасного?

Отже, тепер ми можемо сказати, за рахунок чого витвори мистецтва викликають у людини відчуття прекрасного. Ми можемо визначити, чому мистецтво дарує людині гармонію, приносить їй враження злагодженості, примиреності зі світом. Адже немає сумнівів, що враження злагодженості зі світом пов’язане з відчуттям прекрасного, і це відчуття в найбільшій мірі сконцентроване сáме у мистецтві. Разом з тим також очевидно, що прекрасність у мистецтві не породжується ані достоїнствами речей чи персон, представлених у художньому творі, ані характером зв’язків чи стосунків між ними. Обов’язковою умовою появи відчуття прекрасного є відображення у мистецтві буттєвих станів. Без буттєвого настрою, змальованого у художній роботі, без здатності сповіщати такий самий настрій і глядачеві, мистецький витвір ніколи не зможе ви´кликати враження прекрасного. Буттєвий настрій є основою, базою відчуття прекрасного у кожному випадку. У відсутності буттєвого стану ніякого враження прекрасного ніколи і ні за яких обставин не може бути.

Але для появи враження прекрасного мало лише змальовувати і переживати буттєвий стан, як це очевидно показує нам, наприклад, фільм жахів. Для виникнення відчуття прекрасного мистецький твір повинен ще й розшифровувати буттєвий настрій, тлумачити його достатньо глибоко. Достатньо глибоко – це тоді, коли через переживання, що сходять на людину у подібних настроях, вона починає осягати фундаментальні закони буттєвого ладу, думати про те, що рухає цим світом, заради чого все у ньому стається і що цим досягається. Буттєві стани тільки тоді збагнуті достатньо глибоко, коли через них людина розпочинає усвідомлювати, що ні буття як таке, ні її власне буття, загалом, не йде самопливом; що якийсь єдиний принцип керує цим світом, спрямовуючи також і її власне існування, і що лише у відповідності з цим принципом її буття здатне чогось важити. Зрештою, глибоке розкриття буттєвих станів має місце тоді, коли людина починає осягати й вгадувати цей загальний принцип, загальну вимогу, якою керується буття, у відповідності з якою в кожен момент часу відбувається становлення всієї сукупності існуючого як такого.

Особисті емоції й почуття ніколи не дають їй цього осягати, тому що вони не стосуються світу, існування в цілому. Вони у жодному випадку не дозволяють зрозуміти буття і прийти з ним до згоди, знайти у ньому своє призначення. Для цього у подібних почуттях не міститься ні найменших підстав. У буттєвих же станах є достатні причини й підстави для такого розуміння. Адже визначальна риса кожного з буттєвих станів уже містить у собі, несе у собі буттєву сутність. Тому кожен раз, коли нам вдається знайти, що сáме викликає даний буттєвий настрій, вдається зрозуміти ту визначальну рису, що його відрізняє, ми обов’язково торкаємось одного із рушійних принципів цього існування, принципів, які не в людських можливостях зупинити чи одвернути, змінити чи якось втрутитися у них. І вже через ці принципи нам відкривається те вічне начало, в якому втілюється узгодженість і потрібність усього, що в світі наявне.

8. Буттєва сутність як вимога блага існуючого загалом

Збагнуті буттєві настрої неодмінно наводять людину на думку про рушійні сили світу, що спричиняють знищення й утворення, відокремлення й поєднання, здобутки і втрати. Усякий буттєвий настрій, врешті-решт, дозволяє не тільки відчути ці сили, сприйняти через себе їхню дію, а й на секунду вловити, задля чого вони існують у світі, чим зумовлене їхнє безкінечне чергування у бутті загалом.

Бо головне питання, яке завжди тривожить людину – це заради чого все саме так у світі влаштоване, яка поточна, щохвилинна мета всіх цих змін і перетворень, розквітів і зів’ядань, що ними здобувається й у чому їх суть? Задумуючись над буттєвими настроями, ми непомітно навіть для себе починаємо розрізняти це „заради чого”, осягати ту першопричину, на фундаменті якої побудоване все існування світу, весь світовий устрій. Варто лише нам підійти до цих настроїв із неспішною й неупередженою цікавістю, як ми позасвідомо виявляємо суть буття як такого, починаємо її відчувати всіма фібрами душі. І тоді ця суть ніби неймовірним прозорим валом накочується на нас, огортає і підносить нас, захоплюючи нас мимо нашої волі так, що ми відчуваємо її в усьому, вгадуємо в кожній рисочці, у кожній часточці світу. Ця суть ураз розкривається перед нами як та всеобіймаюча сила, яка ніколи не існує тільки для себе, не діє виключно задля угамування власної вимоги. Як сила, що ніколи не дозволяє собі по відношенню до існуючого ніякої самовільної примхи, направленої тільки на власну користь, а влаштовує все у світі заради існуючого, заради його оновлення й оберігання. І навіть момент свавілля у цій силі не є безпричинним, а спрямований на благо існуючого у цілому.

Ми починаємо вгадувати, що сила, яка править світом, є даруюча сила; вона встановлює закономірності і дотримується закономірностей задля існуючого і на користь йому, охороняючи і плекаючи його. Вона завжди утримується від того, щоб поглинути суще чи допустити по відношенню до нього якесь беззаконня. Врешті-решт, вона могла б бути силою, яка тримає суще під загрозою, під постійним гнітом, не терплячи у ньому нічого незалежного, нового, здатного відхилятися від шаблону, еволюціонувати та розширюватися у своїх властивостях. Натомість вона дозволяє усьому сущому вільно розвиватися, сприяє тому, аби в ньому виникали нові, непередбачувані форми, дає зрости будь-якому новому паростку, розвитися будь-якому несподіваному відгалуженню. Буттєва сутність дозволяє існуючому розгортатися в його можливості, вона не утримує його в рамках якогось невідхильного одноманітного стандарту.

Сутність буття ніколи не уподібнюється до тиранічного тиску чи жорстокого гноблення, адже для тиранії поява чогось неочікуваного, невираховного завжди становить собою небезпеку, яку слід миттєво придушити. Навпаки, турботливе володіння і плекання завжди радіє народженню нового, пестить його, кидає на його підтримку всі свої найкращі ресурси. Сáме тому в цьому світі присутнє таке різноманіття та багатство форм, що вона кожному новому творінню знаходить місце у своєму лоні. Буттєва сутність завжди поступається своїми необмеженими повноваженнями на користь погодженості й єдності всього, що у світі наявне. Вона віддає перевагу не руйнуванню, а злагоді і становленню; до знищення ж вдається  лише в тому випадку, коли в якомусь окремому утворенні порушується гармонійний устрій сущого, коли в цьому утворенні вирує свавілля і вириває його із загальної суголосності світового ладу. Вона йде на малі руйнування, аби підтримувати досконалість великої побудови, досконалість вічно обновлювальної  сукупності сущого.

Буттєва сутність втілює у собі відданість, жертовність, самозречення, вона спрямовує всі свої зусилля на благо існуючого, огортає його заступницькими обіймами, вкладає всі свої потуги у його оновлення й розвиток. Все, що присутнє у світі, є для неї однаково потрібним, бо для неї немає тут нічого присталого, не-свого, того, чим би вона не опікувалась, що не було б близьким для неї, не було б її власним породженням. Буттєва сутність виступає як дбайливе привласнення й утримання, якому не шкода віддати все заради процвітання того, що є для нього власним і своїм. Саме тому, що вона становить таке турботливе плекання, вона не має у світі нічого байдужого, неважливого, викинутого з-під опіки, чому б вона не обіцяла своїх несподіваних дарів, чому б відмовляла у новому відродженні. І навіть застаріле та вмираюче не позбавлене її ласкавого дотику, і навіть йому вона дарує неочікувані проблиски щастя, вселяючи у нього примирення й згоду з буттям, на зразок того, як сонячний промінь на секунду окрашає старі руїни своїми яскравими візерунками, ураз роблячи їх прекрасними.

Буттєва сутність спрямована на взаємну відповідність і гармонію, тому що все у світі є для неї своє, її „кров від крові, плоть від плоті”, тому що розквіт і збагачення існуючого – це для неї все одно, що її власні розквіт і збагачення; руйнація і захиріння існуючого – все одно, що її власні руйнація і захиріння. Як матір живе тільки своїми дітьми, багатіє їхнім щастям і знесилюється їхнім горем, забуваючи про себе, так і буттєва сутність переймається тільки існуючим, багатіє його піднесенням та знесилюється його занепадом, зрікаючись себе на його користь. Це є центральна вимога буттєвої сутності – віддавати себе існуючому, щоб воно – кожне без виключення! – приймало її як своє, потребувало її, ліпилося й тулилося до неї, було невіддільним від неї і відданим їй у відповідь. Буттєва сутність уособлює саморозтрачування, самозбутність на користь узгодженості, злагоди між усім присутнім у світі. Так сáмо, як матір хоче згоди між своїми дітьми, хоче, щоб її нащадки підтримували один одного і допомагали один одному піднятися й зміцніти, так і буттєва сутність потребує узгодженості між існуючим, аби воно сприяло розвитку і становленню одне одного.

Цю потребу вона затверджує також у кожному із своїх моментів. Вона вкладає свою відданість, свій вихід назустріч у всі виокремлені в ній буттєві сили, змушує їх підпорядковувати їхні власні вимоги, окрему роль кожної з них вимозі блага сущого загалом, спонукає їх служити на його розвиток, посилення та збереження, на досягнення між ним взаємного ладу. Вона розширює, підносить, облагороджує повноваження кожної з буттєвих сил тим, що дає їм можливість діяти не тільки для себе, у своїх вузьких горизонтах, а й відігравати визначальну роль у єдиному дійстві всього буттєвого звершення. Буттєва сутність стоїть за кожною з рушійних сил цього існування, робить їх креативними, творчими силами, силами, що їх трудами й жертвами, саморозтрачуванням і самовикладанням багатіє світ. І коли ця жертовність і відданість, ця властивість поступатися собою і своїм домінуванням на догоду того, що оберігаєш і зрощуєш, стає людині розбірливою за кожною з буттєвих сил, коли вона помічає беззастережне самодарування, яке не слідкує міри, вкладене у все, що вона бачить у світі, от тоді у людини й виникає відчуття прекрасного.

9. Осягання ролі рушійних сил буття як залог появи відчуття прекрасного

Враження прекрасного у мистецтві (та й, взагалі, у світі) пов’язане зі збагненням справжньої ролі і ваги будь-якої з креативних рушійних сил буття у загальному ході існування. Це враження настає, коли людина відчуває, що у світі загалом немає негативних рушійних сил, що навіть сили знищення, відокремлення й опору кожну секунду направлені тут на встановлення та підтримання злагодженої взаємодії між усім присутнім, на подолання протиріч між ним. Саме тому все зображене у витворах мистецтва ніколи не буває однозначно поганим і злим. Відчуття прекрасного захоплює людину не тоді, коли вона бачить відсутність конфлікту в тому, що привертає її увагу, а тоді, коли, при наявності й очевидності конфлікту, людина впізнає деяку гармонізуючу силу, що всю себе кидає на його розрішення, коли відчуває той вклад і ту жертву, на яку ця сила готова йти заради його подолання.

Так розкішне відродження природи здається нам особливо прекрасним, коли за його пишністю ще проглядають сліди нещодавньої руйнації та спустошення. Так усяке сильне почуття являється нам в ореолі прекрасного, коли як завгодно серйозне напруження й розбрат воно долає своєю відданістю. Враження прекрасного загалом виникає, коли кожен з рушійних принципів світу не просто вбачається людиною в тому, що він собою становить, а розкривається у перспективі даруючої, жертовної, погоджувальної сили, яка у всіх цих принципах закладена і спрямована на захист і розвиток усієї сукупності сущого. Така жертовна сила шляхом буттєвих настроїв розбуджує творче обдарування митця, вступає в унісон з цим обдаруванням, змушує майстра вкладати себе до останку у своє творіння. Адже поява справжнього художнього твору завжди спричиняється бажанням автора вилити з себе неспокій і збентеженість, які притаманні кожному буттєвому настрою без винятку; прагненням звільнитися від натиску цього стану і перевтілити його первинну неприборкану силу у креатив, у складання шанобливого дару і примирної жертви світові. Поява мистецького творіння – це акт розрішення конфлікту між людиною і буттям, ритуал примирення зі світом, примирення, яке захоплює не тільки самого автора, а майже в повній мірі передається й глядачеві.

Автор передає у мистецькому творі не персональні враження й емоції; він у істинному вигляді представляє нам те, що рухає буттям, показує, як світові сили кидають усі свої потуги на розрішення у ньому протиріч, на заліковування його ран, на встановлення у ньому гармонії. Бо гармонія, врешті-решт, встановлюється не там, де відсутні конфлікти (конфлікти як такі не виникають хіба що у мертвому організмі, у формуванні, в якому немає руху, яке становить собою віджитий застиглий остов), а там, де є готовність і потреба їх розрішувати. Світ у принципі неймовірний без конфліктів, оскільки, при тому різноманітті видів сущого, якими він населений, не можуть не утворюватися зіткнення інтересів, конфронтації потреб, неузгодженості устроїв. Але у світі існує сила, яка згладжує всі неузгодженості, залагоджує і долає їх. Якщо ж у деякому околі сущого неузгодженості стають нездоланними, якщо вони наростають і не піддаються розв’язанню, тоді у їх зняття втручається сила свавілля, насильницьким, зовнішнім примусом розриває ці неузгодженості, ліквідує клубок локального протиріччя у світі. Сила свавілля розв’язує неузгодженості у тому випадку, коли вони стають незгладимими і не дає їм розвитися до більших масштабів.

Цю силу, і всі інші, майстру вдається показати у своєму творінні без того нальоту поверховості, через який ми сприймаємо буттєві сили шляхом байдужого, легковажного спостерігання. Зазвичай людина схильна розглядати дію кожної з буттєвих сил лише з огляду на користь даної хвилини, лише в перспективі своїх окремих, особистих прагнень. Але насправді кожна буттєва сила спрямована на загальну користь, на благо світу в цілому, яке безвідносне до часового плину. Іноді те, що для окремого кола існуючого у дану секунду видається благом, через деякий час може обернутися шкодою. Буттєві ж сили направлені на благо й користь, які від часу не залежать, бо для світу загалом існує єдине й незмінне благо: щоб суще у цілому не переставало існувати (збереження існуючого) і щоб воно уникало занепаду, не костеніло в незмінності, а постійно розвивалося (оновлення). Людина як така, замкнена у колі буденності, в обмеженому колі сьогодення, зазвичай байдужа й сліпа до цього блага, не здатна його помічати, хоча її існування настільки врощене і  вкорінене у світ, що ніколи не може бути безвідносним до стану світу загалом. Людина найчастіше бачить не далі свого носа і сприймає тільки наявний, безпосередній результат дій буттєвих сил, тільки з точки зору даного моменту, а отже, сприймає кожну буттєву силу лише у її видимості, позірності. Коли ж спадає пелена видимості з функцій і призначення кожної рушійної сили у світі, саме тоді складається враження прекрасного.

Враження прекрасного настає, коли людина виривається душею із вузенької комірки існуючого, у якій вона зазвичай обертається, і починає відчувати буттєві сили як єдиний пульс і ритм цього існування, як кров, що несеться по артеріях, по всіх протоках і відростках світу, даруючи йому могутнє, живе й непогамовне дихання. Коли починає цінувати внесок кожної з буттєвих сил у загальний устрій світу, устрій, шляхом якого буття, на зміну занепаду, знову і знову приносить людині неочікуване відродження й радість; коли помічає, що кожна з буттєвих сил направлена на ствердження загальної відповідності між усім сущім, служить цій відповідності і встановлює її. Адже всі буттєві сили, кінець кінцем, діють у цьому світі не заради хаосу (інакше світ ніколи не знав би нічого впорядкованого й закономірного), а заради підтримання в ньому стабільності й рівноваги, заради постійного досягнення єдності всього присутнього в ньому. Їх веде єдине начало, що спрямоване на забезпечення гармонійного ладу буття шляхом охорони й оновлення всієї цілості сущого, шляхом безперервного привнесення нового у сукупність існуючого, притоку нового і, таким чином, збагачення й зростання через нього своїх проявів.

Відчуваючи, вгадуючи це єдине начало, людина якось само собою починає розуміти свою пов’язаність з ним, усвідомлює свою справжню роль у бутті.  Вона розуміє, що призначення людини – приносити й від себе щось нове у цей гармонійний устрій світу, створювати те, що підтримує, збагачує і розширює його. Врешті-решт, навіть не важливо, яким буде цей вклад – чи це буде величне філософське одкровення, яке тисячам людей вкаже шлях до зріднення зі світом, чи це буде просто гарне облаштування маленької оселі, що осіняє затишком тільки двох – у будь-якому разі і те, й інше певною мірою становить собою творчість, прагнення досконалості; і те, й інше несе у буття нову радість. Адже просто живе творить лише собі подібних, воно не вносить нічого кардинально нового у світ, нічим не збагачує його сутність, його ідею. Людина ж творить не лише подібне до себе, а й те, що від неї відмінне, щось самостійне, незалежне, хоча й пов’язане з нею. Людина сама творить за принципами та законами загальної гармонії світу, відображає гармонійний лад існування у своїх виробах, і так робить свій внесок у нього, сприяє зростанню і збагаченню в світі власних проявів буттєвої сутності. Людина долучається до цього ладу й доповнює, довершує його своєю працею, своєю творчістю.

Але це відбувається лише у випадку, коли вона постійно тримає цей лад на увазі, коли вона творить у його перспективі. Страшно, якщо вона живе й діє, досліджує і мислить безвідносно до цього ладу. Тоді вона стає ніби ізольованою від нього, викидається з нього, весь час знаходиться ніби на узбіччях буття і не може добутися до його осередку. Страшно, якщо людина у своїй діяльності не керується думкою про загальну гармонію світу, не творить заради неї, адже у такому випадку будь-які людські винаходи, нововведення чи відкриття можуть обернутися свавіллям та катастрофою. Дії людини можуть приходити у дисонанс зі світом; тоді людина сама приречена почуватися катастрофічно непримиреною з буттям, чужою у ньому, не здатною знайти собі  власного місця. Тоді вона сама змушена страждати від своєї непотрібності, від нерозуміння свого призначення у цьому існуванні.

І тільки через відчуття прекрасного людина починає осягати, що власне людське призначення складається в тім, аби самому створювати нову досконалість – хай то у великому чи у малому –  і так виявляти, підтримувати та ще більш посилювати гармонійність світового ладу, привносити у нього щось ще не бачене, додавати у нього щось від себе. Людина починає розуміти, що це і є той пункт, та точка збігу, в якій сходяться й зливаються в одне єдине начало, що править світом, і власне людське призначення. Таким чином, через відчуття прекрасного людина переживає і виявляє свою глибинну узгодженість зі світом, рятується від враження своєї зайвості і знаходить власну роль у ньому. Таким чином, буттєва сутність, що осягається людиною у відчутті прекрасного, зріднює людину з буттям, приносить їй довгоочікувану гармонію і відповідність з ним.

27 Пушкин А. С., „Стихотворения”, „Брожу ли я вдоль улиц шумных”. – М.: Изд-во „Художественная литература”, 1972. – 141 с