1. Зв’язок сенсу існування людини з сутністю буття у цілому

Але що мисленню до буттєвої сутності? Чому воно взагалі повинно себе їй присвячувати? Заради чого мисленню її шукати? Адже це сутність буття, а не його сутність, яке вона має відношення до нього? Певно, все-таки має якесь відношення, бо інакше навіщо мислення раз у раз до неї повертається, навіщо знову і знову згадує про неї, задумується над нею, відчуваючи в ній щось найважливіше і для себе найостаточніше в першу чергу, щось абсолютно визначальне для власного буття? Чому інакше мислення має власну зацікавленість в буттєвій сутності? Адже саме по собі мислення шукає сутності буття не з якогось теоретичного інтересу, ніби вона для нього стороння; шукаючи сутності буття, воно тим самим шукає чогось для себе, вбачає в цьому невідкладну особисту потребу. Чого сáме прагне знайти для себе мислення, воліючи розкрити сутність буття? Чому воно впізнає в ній щось споріднене з собою, таке, що торкається його найближче, впізнає в ній свою власну найпершу необхідність? Яким чином буттєва сутність, з свого боку, викликає у мислення потребу присвятити себе їй? Взагалі, яку роль щодо мислення відіграє сутність буття, в якому відношенні до нього вона стоїть?

Сутність буття – це те, що зумовлює буття як у тому, що воно, так і в тому, яке воно, в його устрої; встановлює, задає буттю, яким йому бути, спричиняє всі його моменти, всі його прояви в їх необхідності, тобто визначає буття повністю й однозначно. І так сáмо, як і буття, усамітнюючись в кожному існуючому, стає його власним буттям, так разом з ним і буттєва сутність, усамітнюючись, стає для кожного існуючого його буттєвою сутністю, сутністю його буття.

Для мислення, яке єдине серед всього існуючого здатне розрізняти і впізнавати буттєву сутність, це відіграє особливу роль. Адже сутність буття, усамітнюючись в ньому, стає для кожного мислячого, для кожної людини як мислячої істоти її власною буттєвою сутністю, сутністю її існування. Власну буттєву сутність людина розпізнає як сенс, сенс свого буття. Таким чином, сутність буття взагалі в кожній окремій людині уособлюється в сенс її власного буття, в сенс її існування. Уособлена в кожній окремій людині, сутність буття впізнається як сенс, вона має характер сенсу. Сенс же свого буття людина сприймає як те,  що цікавить її більше за все, що стосується її безпосередньо і якнайближче.

2. Чи виправданим є прагнення віднайти сенс власного існування?

Чому людина так переймається питанням про сенс свого буття? Чому воно так її хвилює? Який зміст вона вкладає в слово „сенс”? Про що вона тут, власне, запитує і чому? Звідки у неї береться уявлення про те, що її буття взагалі має якийсь сенс? Чому взагалі постає це питання?

Це питання постає тому, що людині повсякчас мало того, що вона просто живе, просто існує. Вона прагне чогось більшого. Їй недостатньо просто існувати, просто жити як живеться. Якщо людина лише пливе за течією, живе як прийдеться, вона усвідомлює, що її буття марне, вона каже, що воно позбавлене сенсу. Людина чомусь вважає, що вона призначена для чогось більшого, що вона прагне більшого. Коли людина хоче пізнати сенс свого буття, вона якраз і питається, для чого вона призначена сáме як людина, а не просто як жива істота, чого сáме вона так непоборно прагне. Більше того, питання полягає не тільки в тім, для чого людина призначена і яким загальним прагненням відзначається її буття, а в першу чергу в тому, звідкіля взагалі походить це прагнення, чи є воно визначальним, чи людина просто його собі вигадала, щоб додати собі ваги, а насправді воно є лише плодом її уяви. Тобто чи є це особливе призначення людини тим, що походить від її сутності, або ж воно походить лише від її бажання, від її волі?

Часто людина саме на тому й зупиняється, що вирішує для себе вважати уявним питання про особливе  призначення, яким відзначається її буття, про його сенс. Своєю відмовою від цього питання вона ставить себе  нібито  у вигідну позицію такого собі знавця, якому все тут зрозуміло і який дивиться зверхньо на жалюгідні потуги інших щось тут збагнути. Вона вважає, що таким чином їй вдалося досягти того, що в цьому питанні її більше ніщо не зможе схвилювати, ніщо не зможе  вивести з рівноваги. Вона запевняє себе, що питання про сенс людського буття є надуманим, що це лише вигадка, і насправді буття не має ніякого сенсу; що людина лише воліє бути призначеною для чогось величного, але це бажання є примарним.

При цьому навіть не береться до уваги той очевидний факт, що людина всерйоз ніколи не бажає нічого, що було б поза її сутністю, що людині не властиво воліти чогось чужорідного для себе. Людина може дійсно прагнути тільки того, що зумовлене її сутністю. Також при цьому навіть не питається, звідкіля у неї може виникнути бажання додати собі ваги, видаватися чимось більшим, ніж вона є. Адже це бажання ґрунтується врешті-решт у визначальному людському прагненні чогось більшого, ніж просто жити як прийдеться, ніж просто продовжувати існування. Схоже, тому, хто відмовляється від питання про сенс власного буття, насправді не потрібні для цього ані якісь логічні обґрунтування, ані якісь переконливі аргументи. Достатньо просто вважати, що так зручніше, спокійніше і легше живеться. Достатньо просто бути впевненим, що буття не має сенсу, аби ухилитися від необхідності його зрозуміти.

Але така розсудлива впевненість анітрохи не захищає подібну людину від несподіваної тривоги, яка раз у раз охоплює її, тривоги і муки від того, що її буття марне, пусте, безглузде, що їй нема для чого жити, що її існування позбавлене сенсу. Навпаки, чим більше людина впевнена в тому, що зневага до питання про сенс буття робить її від нього невразливою, тим більше вона піддається його раптовому впливу, тим більш беззахисною перед ним постає. Не може пробачити самій собі, що її життя таке нікчемне й пусте, не може пробачити до такої міри, що ладна краще взагалі від життя відмовитися, ніж раз у раз з усією ясністю усвідомлювати його жахливу порожнечу. І в той же час вона продовжує бути впевненою, що воно й не повинно бути інакшим. Така впевненість лише викриває людину, яка сама себе загубила, якій страшно до себе повернутися і яка не вміє цього зробити, якій просто не вистачає для цього рішучості і життєвої енергії. Викриває людину, якій не вистачає сміливості визнати, що вона  саму себе дурить.

3. Сенс буття як те, що відрізняє людину від просто існуючого чи живого

Як би там не було, що б не вирішувала людина щодо сенсу свого буття, але вона кожного разу підкреслено відзначає свою відрізність від іншого існуючого і пишається цією відрізністю. Це лише існуюче може просто існувати, це лише живе може просто жити. Людині ж цього замало, людині цього не досить. Людина від них різниться тим, що не просто живе і існує. Саму цю відрізність людина вбачає в тому, що, на відміну від просто живого і існуючого, її життя має сенс. Сенс – це те, що властиве саме буттю людини, що зумовлює її буття разом з усіма переживаннями, сумнівами і вчинками, якими воно наповнене, це те, чим відрізняється сáме людське буття. Сенсом людина називає те, що відрізняє її буття від буття всього іншого існуючого. У чому ж полягає цей сенс, у чому людина його знаходить?

Коли людина шукає сенсу свого буття, то ставить питання так: „Навіщо я живу? Адже життя таке коротке, у ньому стільки болю і смутку, і все заради чого? Чому людське буття влаштоване саме так, що людина повинна весь час не знати спокою, витрачати себе заради чогось, прагнути чогось, і врешті-решт лише страждати і вмирати? Чому це так? Хіба все це не марно? Чи випадково сталося, що людина сáме така, а не інша? А якщо ні, то чим все це зумовлене, який у всього цього сенс?”. Дійсно, людина чомусь не може так, як, наприклад, тварини, просто жити, просто насолоджуватися існуванням. Вона без кінця чогось прагне, ставить собі якісь цілі, здійснює якісь вчинки, і водночас розуміє, що все це пусте, все це разом узяте не має ніякого сенсу, ніякого значення й результату, бо воно швидкоплинне і зникає разом з людиною, тільки-но вона вмирає. Всі результати людських дій, людських старань зникають з часом, ніби їх і не було зовсім. Але чи має людське буття якесь значення поза цією плинністю? Якесь загальне значення? Чи співвідноситься воно тільки з тимчасовим, чи пов’язане воно з чимось вічним, неминущим, визначальним?

Певно, якось пов’язане, якщо людина все своє життя шукає це вічне й незмінне, єдине для всього існуючого, хоче його пізнати, прагне зрозуміти його, своє співвідношення з ним. Прагне вловити, зберегти в своєму розумінні хоча  б його слід, хоча б його миттєвий обрис. Більше того, якраз у відношенні з неминущим і вічним людина вбачає своє справжнє найвеличніше призначення, впізнає своє найзаповітніше прагнення. Вона каже собі: „Якщо в цілому моє буття і має якесь значення, якщо воно чогось варте і має якийсь сенс, то цей сенс полягає в тому, щоб присвятити себе розумінню того вічного, первинного і всезагального, що є в цьому існуванні, чим обумовлене це існування, що неодмінно залишатиметься в ньому і тоді, коли я існую, і тоді, коли мене вже не буде, і тоді, коли пройде скільки завгодно років і щезне сама згадка про мене”.

У цьому призначенні людина знаходить свою радість, свою значущість, виправдання свого буття, адже, торкаючись вічного, звертаючись до того, що поза часом, людина сама піднімається до Вічності, піднімається над скінченністю свого життя, піднімається над самою смертю, бо самим його розумінням вона вже якимось чином зливається з ним. За рахунок його розуміння людина ніби сама приймає в себе щось первісне і незмінне, долучається до нього, бере в ньому участь. Долучаючись же до його здійснення, вона і сама здійснюється як людина. Вона вже не та, результати чиїх дій швидкоплинні і нічого не варті, не мають сенсу; вона якимось чином задіяна в такому звершенні, яке поза плинністю, яке саме по собі має сенс, сенс, який не минає, не втрачається і незмінно досягає справдження, адже мова йде про те Первинне і Споконвічне, що є в цьому існуванні, що зумовлює його і завжди залишається в ньому. Людина, таким чином, ніби сама долучається до Вічності.

4. Пізнання Вічного як найвище призначення людини

Отже, людина вбачає своє особливе призначення, своє найвище прагнення в тому, щоб долучитися до вічного, зрозуміти його, пізнати, збагнути; вважає, що сáме це врешті-решт є визначальним для її буття, що сáме з цієї причини воно якраз таке, а не інакше. Людиною керує прагнення пізнати вічне, і тому для неї недостатньо помічати тільки те, що у неї під ногами, приділяти увагу тільки безпосередньо оточуючим речам, перейматися тільки буденними проблемами. Керуючись прагненням пізнати вічне, вона ставить собі високі ідеали, призначає високі цілі, які піднімаються над буденністю, над існуючим і його практичним сприйняттям, над будь-якими прагматичними інтересами. Людина сáме тим відрізняється від тварин, що вона співвідносить себе не тільки з тимчасовими речами, не тільки з тим, що відкривається в бутті в поточний момент. Людина є єдиною, яка не обмежується співвідношенням з швидкоплинним і минущим, а прагне сягнути незмінного і всезагального.

Саме цим зумовлене те, що людина не може просто насолоджуватися поточним існуванням, не може знайти собі спокою і удоволеності в розміреній буденності, постійно шукає чогось значущого, високої мети і високої долі. І ніяка прив’язаність до існуючого не може відволікти її остаточно від цього пошуку, задовольнити і вгамувати її прагнення долучитися до вічного: ні матеріальні здобутки, ні піклування про найближче, ні навіть діяльне життя, яким би насиченим воно не було. Раз у раз людину охоплює потреба зупинитися і задуматися над вічним, змушує її застигнути навіть серед самих хвилюючих подій.

Ця потреба не вигадана, не нав’язана людині кимось, вона просто невід’ємна від людського буття. Бо людське буття, на відміну від буття існуючого чи живого, сповнене якогось величного пошуку, і людина в своєму бутті ніколи не задовольняється тим, що її оточує безпосередньо, простим співвідношенням з навколишнім світом. У своєму бутті людина прагне саму себе підняти до вищого рівня, піднятися над речами, над навколишнім мінливим існуванням, над швидкоплинністю свого життя до чогось всезагального, незмінного, до того, що є завжди і поза часом.

Людина прагне пізнати вічне, вона призначена пізнати вічне, і це призначення веде її і керує нею, зумовлює в її бутті все, що відрізняє його саме як буття людини. Це призначення вона може скільки завгодно вважати надуманим, штучним, ідеалізованим, але якщо людина не відповідає йому, якщо сахається від нього, вона все сильніше піддається напливам спустошеності і відрази до себе, піддається відчуттю нікчемності і дріб’язковості свого існування. Її нав’язливо переслідує думка, що, загубившись в насущних турботах, в прив’язаності до речей, в поверхневому сприйнятті дійсності, вона щось беззворотно втрачає, щось найголовніше, найістотніше, найбільш важливе і дорожче для себе. Втрачає шанс, втрачає можливість все змінити, перевернути в своєму житті, викинути з нього все пусте і дріб’язкове і повернутися до того високого і неминущого, що тільки й може надати людському буттю сповненості і повноти.

Тієї особливої радісної повноти, що приносить людині справжнє примирення з буттям, відчуття його абсолютної, досконалої гармонійності, гармонійності, в якій навіть страждання й біль перестають видаватися просто безпідставними, а постають виправданими тим чудодійним звершенням, в якому буття знову і знову затягує свої рани, знову і знову відроджується і набуває злагодженості, щоб розкрити себе в існуючому і явитися перед ним ще більш збагаченим, прекрасним і благословенним.

5. Невідповідність своєму призначенню, яка веде до духовного розриву

Втрачаючи шанс досягти цього примирення з буттям, людина не може примиритися і з собою. Адже від свого призначення людина може відволіктися, втекти хіба що тимчасово, з тим, щоб в якийсь неочікуваний момент воно знову її стривожило, знову про себе нагадало, розверзлося перед людиною всією безоднею її власного з собою розриву. Людина переживає подібний розрив, коли зі зневагою і відразою до себе доходить висновку, що все, на що вона себе витрачає – це пусті, непотрібні, поверхневі речі, тоді як їй слід було б присвятити себе величному і визначальному. Вона усвідомлює свою невідповідність загальному людському призначенню і не може собі цього пробачити, не може з собою змиритися, не може виправдати себе.

Усвідомлення цієї невідповідності переживається людиною як раптовий дисонанс, розлад з собою, відчуження від себе і всього оточуючого, відчуження, при якому всі навколишні речі, навколишні події, все, що лише секунду тому видавалося таким близьким, цікавим і бажаним, втрачає свою важливість, постає чужим і байдужим, розвінчується в своїй прийнятності настільки несподівано, ніби з нього, взагалі з навколишнього світу зірвали завісу привабливості, ніби „з неба опустили землю”8. Єдине, що людина в такий момент відчуває, це – „хочу назад”9, вона прагне усього позбавитися, усе кинути, від усього звільнитися, аби нарешті залишитися наодинці з собою, з роздумами про своє буття і своє в ньому призначення.

У такі моменти єдиний порятунок від розриву з собою, від марності і пустоти свого існування людина знаходить у тому, щоб звернутися до великого, до мистецтва і філософії, аби через них вгамувати свою потребу пізнати вічне. Адже філософія і мистецтво як прояви самісної творчості завжди вже містять в собі, являють собою тлумачення і відображення вічного, звернуті до вічного, присвячені йому. Вони дарують людині примирення з собою і з буттям, вони надають їй допомогу тим, що спонукають до власних роздумів, бо тільки шляхом власних роздумів і власної до нього уваги людина може дійсно зрозуміти вічне, дійсно відповідати своєму призначенню.

6. Що заважає осягнути сенс власного існування?

Та іноді бувають випадки, коли розрив людини з собою стає настільки глибоким і непереборним, що ніяка зовнішня підтримка, ні навіть вплив мистецтва і філософії не спроможні допомогти їй його подолати. Тоді вже не тимчасово, не інколи пронизує її гнітюче відчуття, що їй нема для чого жити; відчуття марності свого існування переслідує її невідступно, кожної миті навалюється на неї тяжким усвідомленням його разючої пустоти, ніколи вже її не відпускає. Така людина не може більше загубитися в навколишній дійсності, вона бачить тепер занадто ясно, щоб її приваблювала зовнішня видимість речей. З усією очевидністю їй відкривається вся чужість і ворожість цього світу, де нічому й нікому немає до людини діла, де вона абсолютно зайва і ні для чого не потрібна; цей світ ніби відштовхує людину, ніби відокремлюється від неї, і, байдужий до всіх людських тривог і терзань, продовжує собі розгортатися в своїй розміреній незворушності так, як би людини і не було б зовсім. Її не полишає враження, що людина ніби чужа в цьому бутті, що воно ніби цурається її і не приймає, оскільки ніде в цілому світі не може вона віднайти свого власного місця і своєї власної ролі; вона не може примиритися з таким світом і заперечує його.

Безпосередня прийнятність буття, що закладена в самій сутності живого, не потребує ніякого розуміння чи обумовлення і властива людині, як і будь-якій живій істоті, в цьому випадку дає тріщину. Завіса цієї прийнятності відсувається назавжди, вона більше не спроможна приховати від людини її викинутість з буття, з його загальної злагодженості, її непотрібність, її нерозуміння свого в ньому місця, не може пом’якшити враження чужості цього світу і спонукати її до життя. Не скрашена цією завісою, перед людиною з жахливою очевидністю постає вся нікчемність її існування, його вражаюча пустота. Куди б така людина не повернулася, шукаючи, до чого пристати, шукаючи рідного і близького для себе, того, чому вона могла б себе присвятити, всюди їй бачиться лише байдужість і однаковість, всюди вона переконується в своїй зайвості. Все в цьому світі має своє місце, все існує для чогось, в злагоді і єднанні одне з одним, і лише людина не відає, для чого живе, не знає своєї місії, своєї ролі в цьому бутті. Вона тут для всього зайва, в ній тут немає необхідності, ніщо тут її не потребує. Для неї не знаходиться нічого свого; тут все пусте для неї.

Здавалося б, під тиском цієї пустоти людина повинна була б звернутися до свого призначення, шукати шляхи для того, щоб відповідати йому. Адже людина так чи інакше завжди вже вгадує, розпізнає, для чого вона призначена, усвідомлює своє прагнення пізнати вічне. Але, дивно, разом з втратою безпосередньої прийнятності буття людина втрачає також і зацікавлену увагу до вічного. Натомість вона на передній план висуває себе, і, шукаючи свого призначення, в останню чергу переймається тим, чому їй слід себе присвятити, – і зміщує акцент виключно на себе. Їй треба знати негайно, зараз же, для чого саме вонá живе на світі, яка її власна місія, власна роль в цьому бутті, яка її власна в ньому значущість, а без цього вона не погоджується жити. Вона переймається власною значущістю як абсолютною, незалежно і безвідносно до будь-чого, так, ніби людина може існувати, може щось значити сама по собі, відірвана і ізольована від буття, окремо від нього, поза сферою своїх дій і вчинків.

Позбавлена безпосередньої прийнятності буття, вона позбавляється також тієї інстинктивної, могутньої, стихійної творчої сили, яка спонукає людину, шукаючи чогось для себе, не обмежуватися і не перейматися лише собою, а цілком віддавати, присвячувати, вкладати себе в те, чого вона прагне. Саме тому людина і не може розгледіти власної ролі в цьому світі, не може зрозуміти, для чого призначена, бо намагається встановити свою значущість самої по собі, у відриві від вічного, безвідносно до нього. Але людське буття набуває значущості лише в міру того, наскільки беззавітно і цілковито воно присвячене вічному; самé по собі воно нічого не варте. У відриві від вічного воно пусте і даремне, позбавлене сенсу. Спрямовуючи увагу тільки на себе, концентруючись тільки на собі, людина не здатна зрозуміти сенсу свого буття, вона шукає його і не може помітити, не може збагнути. Бо сенс людського буття має характер відданості, присвяченості, призначеності чомусь і для чогось; він незбагненний для людини, яка переймається лише собою, він досягається і розкривається лише тоді, коли ця відданість цілковито домінує над увагою до себе і піклуванням про власну користь.

Навпаки, тільки забуваючи про себе, тільки розчиняючись і повністю вкладаючи себе в те, для чого вона призначена, в розуміння вічного, людина по-справжньому себе знаходить і дійсно щось для себе здобуває. Чим безоглядніше людина віддає, присвячує себе вічному, тим більше від нього збагачується, тим більше сповнюється ним. Вона знаходить в його розумінні таке надбання, яке, на відміну від усіх мирських надбань, не знецінюється і не втрачається, бо тільки воно дає людині те найдорожче і найважливіше, чого людина завжди так потребує і нескінченно прагне: воно вносить в людську душу відчуття спокою і примиреності з буттям, відчуття злагодженості і спорідненості з ним.

Власне призначення залишається для людини незбагненним, допоки в його пошуках вона турбується лише про себе, лише про мізерність своєї ролі, до тих пір, поки вона не звертається до вічного і не присвячує себе йому. Бо те вічне, що його людина прагне пізнати, не терпить байдужого підходу, має властивість уникати будь-якого поверхневого, незацікавленого розуміння, будь-якої формальної констатації чи фіксування; воно розкривається лише в особливих настроях, у виняткових переживаннях у хвилини абсолютної і безроздільної захопленості ним. Це вічне вимагає настроєності на себе і узгодженості з собою, і здивування, і турботливої уваги, вимагає, щоб до нього прислухалися і були зайняті ним, тоді як людина, що підходить до нього з таким натиском і чекає негайної відповіді, зайнята лише собою і позбавлена до нього цікавості, цурається його і боїться для нього розкритися.

Але щоб зрозуміти буття і примиритися з ним, треба самому до нього повернутися, треба підходити до нього з любов’ю і довірою; і до того часу, поки людина байдужа до буття, до того часу, поки для неї залишаються непомітними його дивовижна відновлююча сила, його цілковите, безмежне самодарування, що переливається через край, закладена в ньому жертовність заради всього нового і наростаючого, до тих пір людина не зможе зрозуміти сенсу свого буття і свого в ньому призначення. І коли вона так безапеляційно вимагає негайно знати, що становить сенс її існування і без цього не погоджується жити, їй насправді немає діла ні до чого, окрім себе, немає діла до вічного, до буття взагалі.

7. >Самогубство як граничний випадок нерозуміння свого призначення

Зсув акценту на себе у питанні про сенс свого буття найчастіше є причиною того, чому людина не може впізнати свого призначення і не відповідає йому, не узгоджується з ним. Це стається, наприклад, з творчою людиною, коли вона, замість того, щоб займатися своєю справою, віддавати всю себе своєму покликанню і направляти всі свої сили і натхнення на народження нових творів і нових ідей, там і тут презентує лише себе, підміняє свою творчість собою, виставляє себе наперед. Врешті-решт це обертається  для неї таким відчуттям спустошеності, враженням такої забрудненості всіх витоків, з яких бере початок її творче обдарування, відлунює таким болем від нездарності і безглуздості свого життя, що часто призводить її до фатального рішення.

Бо митець по-справжньому може реалізувати свою самість, звільнитися від своєї самості тільки в своїй творчості, а зовсім не тоді, коли він презентує себе і концентрується на собі. Це справедливо взагалі для будь-якої людини. Обмежена собою, визначенням своєї важливості, своєї значущості, людина ніколи не знайде ні свого призначення, ні своєї справи, ні свого місця в цьому світі. Навпаки, байдужа до вічного і відвернута від нього, вона приречена щохвилини переконуватися в своїй нездарності, в мізерності своєї ролі в цьому бутті, у відсутності свого в ньому місця. Вона вже не може від себе приховати, що її існування залишається в розладі з цілим світом, що вона не може знайти тут нічого свого і не вміє тут бути своєю. Адже людині завжди необхідно відчувати себе для чогось потрібною, треба жити заради чогось, призначаючи себе і віддаючи себе чомусь, інакше постійне відчуття марності свого життя, своєї зайвості стає для неї нестерпним.

І тоді вона виносить собі вирок. Вона визнає себе негідною жити, визнає своє буття нічого не вартим і вирішує з ним покінчити. Саме цей розрив з собою, викликаний постійним усвідомленням невідповідності своєму призначенню, коли він стає неліквідованим, коли між людиною і тією вимогою, що йде від її призначення, вимогою знайти своє, незмінно важливе і визначальне, і бути йому відданою, не стоїть більше завіса прийнятності буття і не спонукає її безкорисливо і довірливо себе для нього розкривати, і призводить врешті-решт людину до самогубства.

8. Залежність ставлення до світу від розуміння сенсу свого буття

Людина призначена пізнати вічне, і страшно не відповідати цій призначеності, бо тим самим людина прирікає себе якщо не до самогубства, то, можливо, до чогось ще гіршого – до того жалюгідного, пустого, нікчемного існування, яке саме собі огидне і яке вона сама часто визнає гіршим за смерть. Прирікає себе до такого життя, коли вона раз у раз усвідомлює всю свою зайвість і непотрібність і боїться цього усвідомлення, і спішить від нього втекти і загубитися в буденній метушні, але воно знову і знову її наздоганяє і призводить до розладу з собою і відрази до себе. Прирікає до такого розриву з собою, коли вона змушена постійно бігти від себе самої, аби не поринути в думки про те, що насправді її буття не приносить їй удоволення, що ця невдоволеність від свого буття лише тимчасово може бути скрашена якимись дріб’язковими речами чи подіями, але повністю ніколи не зникає, не щезає остаточно. Прирікає до такого існування, на яке вона в свою смертну годину дивиться з нестерпним жалем і мукою від того, що воно витрачене по-пустому, що воно не виправдало себе, що їй в ньому так і не вдалося нічого досягти, нічого встигнути, не вдалося зробити нічого важливого.

Її життя, її існування в таку годину постає перед нею як беззворотно втрачена можливість, можливість взяти  від нього все, всю його повноту, всю його радість, всю ту яскравість, святковість і насиченість, якою воно напоєне, можливість прийняти його з утіхою і удоволенням. Вона  розуміє натомість, що прожила  в цьому світі як у чужому, сліпа й неуважна до нього, що так і не пізнала, не зрозуміла таємницю його дивовижної гармонійності, його здатності до нового і нового відродження, його всепереможної краси; таємницю того незбагненного, пануючого в ньому і ніби розлитого по всьому існуючому прагнення бути, з якого лише людина залишається ніби викинутою, ніби відлученою за свою йому невідповідність. Бо тільки розуміння вічного, розуміння того первинного і всезагального, що є в цьому бутті, здатне принести і дарувати людині таке відношення до світу, яке проникнуте любов’ю і ніжністю до нього, захопленням від нього і здивуванням.

Людина призначена пізнати вічне, бо тільки через це пізнання досягає вона примирення з буттям і злагодженості з ним. І, дивно, при тому, що людина все життя усвідомлює своє прагнення пізнати вічне, вона постійно йому не відповідає, постійно його відкладає на потім, тікає від нього, спішить якнайшвидше від нього сховатися. Але чому? Що заважає їй присвячувати себе цьому пізнанню, що відлякує її? Її відлякує сліпий і малодушний страх перед будь-яким стражданням. Адже те вічне, що є в цьому бутті, розкривається не тільки в відчуттях піднесеності, відродження, єдності з цілим світом; до його розуміння можна прийти, лише відштовхуючись від таких буттєвих настроїв і станів, в які людина боїться поринути, боїться заглибитися, аби не прийняти на себе всього їхнього болю і гніту: настроїв самотності, смутку, відчуженості, жаху, враження нереальності і ілюзорності цього світу.

Людина завжди хоче скоріше відволіктися від цих настроїв, забути про них, але не може їх остаточно позбавитися, остаточно їх подолати. Вони знову і знову повертаються до неї. Бо буттєві настрої і буттєві стани  ніколи не можна остаточно зняти, тікаючи від них і ховаючись від них; вони знімаються лише тоді, коли людина перетворює їх, перевтілює їхню могутню охоплюючу силу у творче осмислення буття, надає їм тлумачення на основі власних відчуттів і переживань, обертає їх у буттєву мудрість. Це тлумачення завжди відкриває їхні корені, їхні витоки, виявляє їх пов’язаність з вічним. Це тлумачення водночас надає їм розуміння і виправдовує їх, бо через ці стани і настрої постають перед людиною найпотаємніші глибини буттєвої сутності, через ці стани розкривається людині та вимога, що від цієї сутності йде, вимога подолати відчуженість від буття і досягти єдності і спорідненості з ним. Весь гніт, вся важкість буттєвих станів, весь жах розриву з собою і враження викинутості з буття людина може подолати, перемогти і перетворити в радість і торжество, тільки присвячуючи себе пізнанню вічного, тільки відповідаючи своїй призначеності йому.

Людина і сама, безумовно, відчуває, що тільки відповідність своєму призначенню може позбавити її гнітючості буттєвих станів і розривів з собою. Рано чи пізно вона все одно приходить до висновку, що сáме прагнення пізнати вічне і є для неї визначальним, робить її людиною. І під пізнанням тут мається на увазі зовсім не дозвільна цікавість, якою розважається людина від нема чого робити, і зовсім не скрупульозна допитливість, що відрізняє діяча науки, цього патологоанатома буття, звиклого розчленовувати і препарувати дійсність.

Під пізнанням вічного тут мається на увазі той незбагненний, невідступний потяг прояснити, відчути, вловити і прийняти в себе щось найближче і найдорожче, який можна порівняти хіба що з закоханістю і який правильніше було б назвати не розумінням, а наближенням. Це та невідворотна, постійно прикута увага, яка чутлива до найменших проявів, яка радіє навіть малому надбанню, яка завжди слідкує недріманним поглядом за тим, що їй близько. Прагнучи пізнати вічне, людина потребує не абстрактного знання чи доказів, що воно є саме таким, а не іншим, не фактів і не аналізу; намагаючись пізнати вічне, людина прагне наближення і спорідненості з ним, примирення з ним і узгодження. У цьому людина впізнає своє найвище прагнення, своє призначення, сенс свого буття. Сенс свого буття людина розпізнає як потребу наближення до вічного.

8 Вакарчук С., пісня „Етюд” з альбому „Янанебібув”, 2000 рік

9 Вакарчук С., пісня „Кавачай” з альбому „Янанебібув”, 2000 рік