1. Фундаментальна безвідносність до світу, закладена в самій сутності науки

Тут треба підкреслити один суттєвий момент: роблячи такі твердження, виголошуючи такі заяви, ми маємо на увазі, зрештою, не науку взагалі; ми говоримо, переважно, про сучасну науку, науку, підпорядковану науковому світогляду. У момент же свого виникнення наука була принципово інакшою, ніж нині. Як і більшість інтелектуальних видів діяльності, наука в теперішньому її розумінні (тобто як системне вивчення матеріальних явищ природи) зародилася колись у Греції, і вже самим актом свого зародження виявила свою суть.

Дійсно, навряд чи серед тих, хто хоч трохи цікавився історією науки, знайдеться людина, яку б не дивувало, що наука у Греції ніколи не існувала самостійно, а завжди була чимось на зразок екзотичного відгалуження філософії, і що наукою (власне, перш за все астрономією) там чомусь займалися саме філософи. Наука у Греції ніколи не розрізнялася сама по собі, вона розквітала у лоні філософії і навіть не могла уявити себе якось інакше, відчуваючи поза цим лоном свою цілковиту безглуздість. Про що свідчить подібний факт? Що це, випадковий збіг, чи просто наукові дослідження тоді були настільки примітивними, неточними і бездоказовими, що заняття ними могло зацікавити лише як другорядна справа, котрій приділяли увагу коли-не-коли?

Однак ми знаємо, що в ті часи створювалися наукові теорії, були зроблені наукові відкриття, які не втратили своєї значущості ще й сьогодні, і дотепер так само залишаючись істинними. Чого варта лише геометрія, яку нинішні школярі освоюють майже у тому ж вигляді, в якому вона існувала у Греції, або демокритівське уявлення про атоми, на котрому базується вся сучасна фізика, або геліоцентрична будова Сонячної системи, ідею якої вже тоді висували грецькі філософи. Очевидно, несамостійність існування науки в Греції зовсім не означала її занепаду, її слабкого розвитку. Навпаки, грецька наука36, зародившись і розвиваючись у лоні філософії, зробила неймовірний стрибок, такий потужний, що ще майже тисячу років потому він залишався абсолютно недосяжним і був повторений лише в епоху Відродження. У чому ж тоді справа? Чому дослідник природи у Греції ніколи не був виключно науковцем? Чому наука не відділялася від філософії, не розвивалася сама по собі? Чому не існувало просто геометрів чи просто фізиків, чому це були саме філософи, які, займаючись філософією, приділяли також гідну увагу геометрії, астрономії і т. і.?

Відповідь проста: тому що наука у ті часи інтуїтивно відчувала свою фундаментальну безвідносність до світу і намагалася її уникнути, компенсувати, зняти за посередництвом самісної творчості. Адже наука як така направлена на вивчення існуючого і саме існуючого, і будь вона іншою, вона б зрадила своєму призначенню. Якби вона, скажімо, з добрими намірами взялася за дослідження начал, котрі знаходяться поза її компетенцією, вона б одразу стала пустопорожньою і непереконливою, втратила б усі ті якості, які належать до її чеснот. Безвідносність до світу в перспективі самої по собі науки не є чимось добрим чи поганим. Ця безвідносність входить до її суті, і тому всередині науки як такої це не може (і не повинно!) бути інакше.

Однак людина взагалі, людина як істота, сенсом існування якої є зріднення і злюблення зі світом, ні в якому разі не може залишатися байдужою і безвідносною до світу, якщо вона не хоче перебувати сама з собою в розладі, якщо вона не з тих, хто зрікся життя і прагне швидшої смерті, щоб таким чином сховатися від цього світу, від його безглуздого болю, очевидного беззаконня та неуникних страждань. Тому, залишаючись всередині науки, науковець може з повним правом займатися виключно існуючим, але якщо він хоче реалізувати себе як людину, якщо він прагне знайти у своєму житті сенс, він має поставити науку в цілому, науку взагалі у певне відношення до світу і шукати цього відношення у самісній творчості. Тому здоровий інстинкт науковця завжди полягає у тім, щоб підпорядкувати свою наукову діяльність самісній творчості, доповнити її самісною творчістю як чимось вищим, першочерговим і вирішальним і, таким чином, компенсувати закладену в сутності науки сліпоту до буття.

Науковець, якому не вистачає бажання і часу на самісну творчість, який загубився в суспільнокорисній діяльності і в її тенетах забув про себе, про свій потяг до мудрості та вдосконалення власної душі – це є щось хворобливе й звиродніле, це є бездушний автомат, існування якого позбавлене самостійного значення й проходить по-пустому. Здоровий, несуперечливий розвиток науки завжди пов’язаний з її орієнтацією на самісну творчість, з її (науки) прагненням і вмінням всіма силами служити й ставати в пригоді мистецтву і філософії.

Тож і грецька наука існувала у лоні філософії не випадково, а з тієї причини, що філософія дозволяла їй уникнути цієї сліпоти, гасила її безвідносність до світу. Тільки самісна творчість може позбавити науку сухості, байдужості й абстрактності, котрі так вкоренилися в ній, змусити її помічати повнокровне життя, а не схеми та формули, за якими вона перестає бачити близькість речей, їхню посібність, підлаштованість  під людину та помічну підтримку, що до людини від них надходить. Філософія сповіщала, наділяла саму науку тим, чого їй так не вистачало за її природою – сутнісним мисленням, і завдяки цьому доповнювала, довершувала науку, підносила й посилювала її, так само, як наука посилювала філософію, відкриваючи їй нові горизонти, дозволяючи розширити свої постулати не лише на сферу буття, а й на сферу існуючого. Філософія і наука в той час стимулювали й збагачували одна одну, і, таким чином, кожна дозволяла іншій розвиватися у строгій відповідності з собою, уникаючи внутрішніх протиріч; кожна давала іншій можливість збутися у свої суті.

Наука досягала власної суті за рахунок того, що добровільно ставила себе у підпорядкування філософії, самісній творчості у цілому, бо лише переосмислюючи результати своїх досліджень з філософської точки зору, лише обдумуючи їх у контексті буття, вона вперше розкривала їхній воістину глибокий зміст. Філософія ж наслідувала свою суть тим, що підтверджувала справедливість своїх висновків і в галузі науки, набуваючи таким чином всезагальності.

Рівна необхідність і рівна вага обох покоїлися на їхній глибокій нерівнозначності. Бо наука сама по собі не здатна здійснитися у своїй суті. Наука призначена виявляти гармонію в устрої речей, так само, як самісна творчість – виявляти гармонію в устрої буття. Однак краса і гармонія – не наукові поняття, в межах самої по собі науки вони постійно упускаються або залишаються другорядними. І тільки за сприяння самісної творчості наука здатна остаточно реалізувати свою суть. Лише через самісну творчість і з її допомогою наукові закони розкриваються у їхній глибокій гармонійності та злагодженості. Тому наука тільки тоді повністю відповідає своїй суті, коли вона з власної потреби віддає себе у розпорядження мистецтву і філософії, шукає їхньої підтримки та їхньої прихильної співучасті. Коли в мистецтві та філософії вона бачить своє вище втілення, здійснення своїх намірів бути помічницею та наставницею роду людського; коли тільки через них сподівається збагнути своє справжнє місце у світі.

2. Взаємодоповнення науки і самісної творчості

Зрештою, сама по собі наука не має власних важелів, здатних скеровувати її на узгодженість зі світом, тому вона раз у раз вступає з ним у конфлікт, несучи йому руйнування й скалічення, замість творіння й досконалості. Нині наука сама входить з собою у суперечність, кричачи на всі боки про знищення природи й забруднення навколишнього середовища, тобто починає боротися з власними ж плодами. Наука як дещо самодостатнє, у відриві від самісної творчості, постійно знаходиться у внутрішній конфронтації, у внутрішньому протиріччі з самою собою. При цьому не помічаючи головного, що в першу чергу не стан навколишнього середовища повинен її турбувати, а її забуття довершеності й суголосності, пануючих у світі, байдужість до них. Усі інші практичні аспекти (у тому числі й повсюдне людське відчуття безглуздості свого існування) є лише наслідками зневажливого ставлення до світу, яке закладене в науковому світогляді.

У свою чергу і самісна творчість, при ігноруванні з боку науки, не може уникнути внутрішніх протиріч. Навіть відповідаючи власній суті і в кожному своєму творінні виявляючи гармонійність буттєвого устрою всього існуючого, самісна творчість не може до кінця виконувати свою місію і розкривати людям очі на досконалість світу, оскільки залишається в тіні, на узбіччі, стає вторинною і розвивається у постійній боротьбі зі світоглядними переконаннями навколишніх, а не за їхньої підтримки. Самісна творчість замикається і стає справою для небагатьох втаємничених, сповідує свою елітарність, тоді як вона повинна виходити із самого серця народу, із його природної чутливості, із його безпосередніх творчих поривів.

Наука нині існує заради самої науки, тобто заради дослідницької допитливості і реалізації технічних проектів. Найвидатніші наукові відкриття знаходять своє втілення хіба що у практичній користі та абстрактних теоріях, однак ні те, ні інше саме по собі не здатне додати людському життю повноти й змістовності. Не заради практичної користі живе людина і не заради інформативної обізнаності, а заради того, щоб цей світ розкрився їй як той, у якому, попри все, так радісно жити і який так не хочеться полишати.

У Греції ж наукові відкриття слугували, зрештою, на виявлення та посилення краси світу. Вони спонукали філософію помічати красу в матеріальному устрої речей, вони знаходили своє застосування в мистецтві. Наука мала своє виправдання в чомусь вищому, ніж вона сама. Це ми бачимо, наприклад, у грецькій скульптурі, коли анатомія допомагала майстру розкривати красу людського тіла. Це ми бачимо й пізніше, в епоху Відродження, коли чудернацькі машини і пристрої допомагали Леонардо влаштовувати його феєричні мистецькі дійства. Та й на початку Нового часу ми ще не помічаємо ніякого кардинального розриву між наукою і самісною творчістю.

Дехто, звичайно, стверджуватиме, що цей розрив є природним процесом, коли наука стає технологічною, коли вона стає фундаментальною і досягає повсюдного практичного використання. Але це не так. Згадаймо лишень, як називався самий визначальний фундаментальний науковий труд Нового часу: „Математичні принципи натуральної філософії37. І скільки б не казали, що це тільки термінологія, що в ту епоху натуральною філософією називали просто фізику, але, зрештою, ніяка термінологія не буває випадковою і необумовленою. Те, що в ті часи науку про природу називали „натуральною філософією”, говорить про безумовне переважання сутнісного підходу над матеріалістично-калькулятивним, про пріоритетність погляду на світ з точки зору самісної творчості, ніж науки.

Та й технологічність, що неодмінно йде за наукою, не є фактором, котрий призводив би до розриву між наукою і самісною творчістю та насаджував би науковий світогляд у якості безумовно панівного. Згадаймо Японію, де відбувається самий потужний розвиток технологій, але немає й сліду домінування наукового світогляду. Країна, де з давніх-давен вміли у самих крихітних речах показати велич і мудрість буття, і нині вважає за пріоритетне весь розвиток своєї науки й технологій направляти на створення виробів, в яких виявлялася б краса і благотворність, що закладені в основі всього сущого. Саме тому часто японські технічні пристрої (на загальне здивування і зніяковілість) виявляються не просто мертвими машинами, видаються чимось більшим, ніж тільки технічними пристроями. Окрім функціонального навантаження, вони завжди несуть у собі ще щось, не підвладне визначенню, щось вкрай притягальне, люб’язне людині, щось на межі мистецтва. Тримаючи їх у руці, інколи відчуваєш, ніби тримаєш те, що існує своїм життям і довірливо до людини горнеться.

В Японії цю притягальність намагаються створити у кожній дрібничці, у кожному новозмайстрованому механізмі. Чого варті лише японські роботи, в яких невловимим чином виявляється зворушливість усього піддатливого людині. Чого варте лише створене на основі комп’ютерних технологій японське аніме – мальовані фільми, які вражають не лише красою зображень, а ще й часто глибиною своїх філософських прозрінь можуть дати 100 очок фори всій сучасній західній філософії38. А це ж мистецькі вироби широкого вжитку, на які існує масовий попит; тобто вони відображають собою загальний рівень культури народу і загальну картину його світоглядних переконань. У цілому, нинішня японська культура базується на твердому розумінні того, що прогрес науки є лише засобом, котрий допомагає досягти значніших, важливіших цілей, пов’язаних з духовним розвитком і облагородженням людини; засобом, котрий сам по собі не може ставати метою і в будь-якому випадку залишається проміжним та службовим.

В Японії навряд чи хтось сприйняв би всерйоз твердження, які складають фундамент домінуючого наукового світогляду, серед котрого ми живемо: що наука здатна сама, виключно власними силами пізнати дійсність, а мистецтво і філософія для цього взагалі анітрохи не потрібні (і тому надлишкові); що наукові дослідження єдині мають справу з реальним світом і приносять реальні плоди, тоді як самісна творчість не вносить у пізнання ніякого відчутного внеску, зайнята чимось ефемерним, уявним і споглядальним, чого не можна зафіксувати, про що не можна сказати нічого конкретного, що не приносить практичного зиску, а значить, не варте уваги.

3. Коли наука виправдана в своєму існуванні

У культурному середовищі панівного наукового світогляду ці абсурдні погляди знайшли своє крайнє вираження в псевдофілософських течіях на зразок прагматизму, позитивізму тощо. Ось до чого зводяться їхні головні тези: „Усяке справжнє (позитивне) знання може бути отримане лише як результат окремих спеціальних наук; філософія ж як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності (!), не має права на існування”; „Філософія повинна зводитися до загальних висновків з природничих та суспільних наук”; „Естетика зводиться до прикладної психології”; „Наука не має потреби в будь-якій філософії, яка б над нею стояла”; „Мистецтво є вищий ступінь біологічної інтенсивності (?) й соціальної солідарності”, і, нарешті, перлина всього цього непорозуміння: „Істина визначається як корисність” (читай: практична доцільність). Зрештою, всі ці заяви зводяться до одного: до прямого заклику ігнорувати буття і сконцентруватися виключно на матерії.

Цей заклик означає: „Все одно, як ти почуваєш себе у світі, головне, аби ти вправно виконував свою частину загальнокорисної справи та не заважав іншим її виконувати. Все одно, що твоя праця по-суті нікому не потрібна, ні тобі, ні оточуючим, зате ти витрачав сили на щось вигідне, у плані матеріальних здобутків та суспільного положення, а не на небезпечні й радикальні думки, які, чого доброго, позбавили б тебе рівноваги та викликали проти тебе протистояння суспільства. До того ж, будь ти хоч повний нуль, нікчема і посередність, наука зробить тебе поважним. І це нічого, що наука є примітивною діяльністю, якою спокійно може займатися духовно нерозвинена людина. І це не важливо, що наука нічого не дає, аби зробити тебе чутливішим, благороднішим і мудрішим, не приносить у твоє життя справжньої духовної радості й сенсу. Ти ж можеш у вільний час почитати книжки, послухати музику, поміркувати про життя, помудрішати й розвинутися самому. Що тобі ще потрібно?”.

Але це брехня, що людина може збагнути світ, примиритися й освоїтися з ним, просто читаючи книжки. Навіть прочитавши сотні чудових книжок, науковець у відношенні до світу часто залишається варваром. Є лише один спосіб, за допомогою якого людина може зріднитися з буттям, осягнути всю його прекрасність і радісність: самій задумати й породити витвір, у якому відображалася б її дума про одвічне начало, що рушить світом. Самій хоча б опосередковано, хоча б у якості простого підмайстерка, доторкнутися до вироблення художніх витворів. Бо очевидно, що навіть душевно хворі люди, коли вони малюють або майструють щось прекрасне, виявляються у відношенні до світу більш мудрішими й тими, що більше пізнали, ніж науковець з усім його розумом та кмітливістю. Очевидно, що навіть в’язень у камері, котрий увесь день чекає сонячного променя, що лише під вечір позолотить стіну його в’язниці, є більш духовно багата й вільна людина, ніж науковець, загублений у своїх обчисленнях, котрий цього промінчика не помічає за купою сухої інформації. І очевидно, що навіть посередність облагороджується і стає більш оригінальною, коли торкається самісної творчості, тоді як у якості науковця вона так і лишається посередністю.

Взагалі, треба визнати один досить жорстокий, але очевидний факт: наука як втілення практичної доцільності, побутових зручностей та інформативної обізнаності для повноти і яскравості людського життя абсолютно нічого не дає. Бо ніяка зручність, корисність чи обізнаність не здатні зробити людське існування насиченим, змістовним і принадливим. З іншого боку, люди віками жили без особливих побутових зручностей, без якихось відчутних матеріальних благ і знаючи тільки те, що їм дійсно необхідно було знати – тобто жили без усіх тих „привілеїв”, котрі приносить нам розвиток науки, й були у сто раз щасливішими, вільнішими і спраглішими до життя, ніж ми з нашими здобутками наукової цивілізації. Наука сама по собі, відокремлена від вищого буттєвого призначення людини у світі, по-суті нічого не варта.

Наука виправдана в своєму існуванні лише тоді, коли вона допомагає людському життю стати яскравим, повним і захопливим, коли вона прив’язує людину до світу. Оскільки ж вона як дещо самодостатнє ніколи не спроможна цього зробити, враховуючи її безвідносність до буття, то наука виправдана в своєму існуванні, лише коли вона знаходить своє безпосереднє втілення у самісній творчості. Тільки у випадку, коли наукові розробки чи відкриття застосовуються у цілковитій гармонії з оточуючим, коли вони спрямовані на вироблення речей, що не є безликими шаблонами, а несуть у собі частинку краси і чарівності світу, ці розробки сповнюються значенням, досягають дійсно важливої ролі в існуванні людини, набувають сенсу. Інакше, без такого втілення, наукові розробки даремні й малозначні, як і життя науковця.

Якщо ж науковцю спаде на думку у цьому сумніватися, нехай спитає самого себе, коли він останній раз відчував захоплення життям? Науковець постійно страждає від сірості й монотонності своїх днів, від однотипності вражень. У цьому полягає його найбільш болючий і найбільш прихований комплекс. Він повсякчас нарікає на лінощі й безтурботність оточуючих, а сам, наче вампір, безперервно шукає, де б поживитися цією юною радістю та безтурботністю, щирими почуттями, стрімким биттям серця, захопливим поглядом на світ. Шукає, де б урвати чужого жадання жити, свіжості сприйняття, вибуху емоцій, щоб у їхньому полум’ї хоч трохи відігріти свою змертвілу душу. Адже для нього самого все навкруги виглядає однаково байдужим і нецікавим, і не тому, що він пересичений враженнями, а тому, що він просто сліпий до навколишнього. (До речі, оскільки наукова діяльність – це  розрахункова діяльність загалом, то все, що тут сказано про наукову людину, безперечно, в рівній мірі стосується не тільки якогось професора-теоретика, а й будь-якого робітника-конвеєрника, котрий день у день повторює ті самі маніпуляції за строго вивіреною та обчисленою схемою. Науковець – це слово тут використане не у значенні „працівник науки”, а у значенні „плід наукового світогляду”).

Зрештою, закоренілим науковцям, інженерам чи комп’ютерним розробникам, аби врятуватися від цієї духовної атрофії, можна порадити лише одне: хоча б інколи, хоча б час від часу кувати залізо, різати по дереву, а ще краще, малювати. Це, звісно, умовно кажучи, а загалом, хоча б інколи займатися самісною творчістю, аби розбудити в собі чутливість та цікавість до існування і подолати те збайдужіння до нього, котре несе в собі наука. Айнштайн, скажімо (як усякий геній, що обов’язково перевершує межі своєї вузькоспеціальної діяльності), відчуваючи цю ущербність науки, компенсував її майже професійною грою на скрипці. Бо навіть розуміючи самі фундаментальні принципи устрою матерії, науковець помічає в собі якусь невдоволеність і підозрює, що повз нього проходить те воістину важливе й вирішальне, що можна збагнути лише через звернення до Вічного, через реалізацію себе в мистецтві та філософських роздумах.

Хоча, насправді, навіть такі спорадичні заняття самісною творчістю – це є лише тимчасова розрада, яка хіба що на короткий строк здатна пробудити глибокі враження. У цілому ж, життя науковця може бути змістовним не тоді, коли він час від часу занурюється в чужі духовні здобутки, а коли його наукові знахідки перетворюються у плоди самісної творчості. Наукові відкриття повинні втілюватися у вироблення гармонійних і виразних речей, тобто речей, серед яких людина відчуває спорідненість і притягальність навколишнього, а не розгубленість та відчуження від нього. При цьому потреба продукувати щось гармонійне,  оригінальне й принадливе має бути не наслідком наукового винаходу, а початковим поштовхом до нього і його основною причиною.

Адже не існує науки заради науки; не існує фундаментальних знань просто заради цікавості. У бутті загалом немає нічого, що мало б лише інтелектуальне втілення, і ніяк не відображалося б у навколишньому світі. Якщо людина робить наукове відкриття, рано чи пізно це відкриття впливає на загальний образ світу, в якому вона живе. Тому науковець повинен спочатку прагнути за допомогою своїх винаходів створити дещо прекрасне та погоджене з буттям у цілому, а вже потім шукати фундаментальних наукових знань, які допомогли б йому це прагнення здійснити. Інакше його наукові розробки самочинно досягнуть свого втілення, незалежно від його волі приносячи у навколишню дійсність те, чого він, можливо, зовсім і не хотів би у ній бачити. (Це означає: жодна конструкція чи виріб, породжені прогресом науки, не мають права цінитися виключно за високу функціональність, якщо при цьому повністю випускаються з уваги їхні естетичні якості; жодна технологія не має права на існування, якщо вона обертається довгостроковим і далекосяжним дисбалансом в оточуючому середовищі; жодна скільки завгодно доцільна діяльність не повинна провадитися, якщо вона перетворює людину на безмозкий механізм, позбавлений усякого живого світосприйняття. Свавільний розвиток науки в наш час загрожує повноцінному розвитку людської особистості й самому існуванню життя на Землі).

Якщо науковець не буде всією своєю працею зорієнтований насамперед на створення гармонійних і прекрасних речей, його відкриття не додадуть у світ нічого доброго. І скільки б, далі, не говорили, що створення таких речей для науковця неприродне, що його перевагою є аналітичний розум, а не естетично-філософське бачення, котре в науці зовсім не обов’язково мати, однак, оскільки він людина, оскільки він переживає буттєві настрої, значить, хай хоч ординарне, але певне естетично-філософське бачення у нього вже присутнє і прагне якось себе проявити. Науковець не повинен вирішувати наперед, що у нього не вистачає хисту, аби застосувати свої наукові розробки для проектування гармонійних виробів, тому що не існує людей, у яких не було б взагалі ніякої здатності до самісної творчості, як не існує людей, у котрих взагалі не виникало б буттєвих станів.

І навіть якщо це естетично-філософське бачення у нього незначне й маловиразне, якщо він сам не спроможний породити якусь оригінальну естетичну ідею, а може хіба що допомагати справжньому майстрові, все одно, навіть така другорядна підсобна зайнятість у мистецькому дійстві здатна зробити велику справу для його духу й так нездоланно відродити його цікавість до життя, як цього не зробить ніяка солідна наукова праця. Науковцю не слід боятися виглядати недоречним, коли він орієнтований на вироблення притягальних і виразних речей, тому що, починаючи з малого, починаючи із втілення нехитрих мистецьких проектів, він започатковує радикальний поворот науки від побудови безликої „пластмасової цивілізації”39 до виявлення досконалості світу.

4. Умова, за якої знімається протистояння науки з буттям

Зважаючи на все це, можемо зробити висновок: наука тільки тоді справджується у своїй суті, відповідає своєму призначенню, коли вона отримує своє практичне самовираження у самісній творчості. Коли вона орієнтована на мистецтво і філософію як на свою остаточну мету і результат та досягає через них вищого ступеню власної реалізації. Коли наука добровільно присвячує себе самісній творчості, втілює себе в ній, підпорядковує себе їй та існує заради неї. Науковий світогляд сприймає цю необхідність присвяченості й підпорядкування як деяке рабство, гнітючу покору, несамостійність чи залежність. Але виходить, що це покора, котра робить науку справді вільною. Вільною для радості, для світлого злету, для нових оригінальних ідей, оскільки лише така відданість і покора знімає протистояння науки з буттям.

Тільки науці могло спасти на думку виставляти людину завойовником світу, приборкувачем природи, зламувачем її бар’єрів і загарбником її скарбів. Тільки наука могла кинути заклик „вирвати у природи її таємниці”, не думаючи, в яке непривабливе, ганебне й загрозливе становище вона тим самим людину поставила. Адже всяк, хто несе свавілля, сам ним поглинутий буде. Ніколи не спадало на думку мистецтву і філософії подібним насильницьким чином підходити до світу. У мистецтві і філософії людина – не цар природи, а шанобливий жрець в її храмі. Тому призначення науки – підпорядковуватися самісній творчості не для того, щоб залежати від цієї останньої та вклонятися їй, а для того, щоб вони разом могли вклонятися світові, вшановувати його своїми спільними виробами. Лише завдяки спільним зусиллям науки і самісної творчості краса, свійськість  та злагодженість світу можуть вийти у відкритість та засяяти в повному обсязі. Поки ж наука і самісна творчість роз’єднані у цих своїх намірах, довершеність світу розкриватиметься мисленню лише спорадично, не врятовуючи його подібними поодинокими зусиллями від підозри, що людське існування по-суті безґлузде й прокляте і що не існує шляхів, якими його можна було б змінити.

5. Провідна роль самісної творчості у мислячому пізнанні світу

Безумовно, думка про необхідність підпорядкування науки самісній творчості може здатися дикою та єретичною з точки зору негласних сучасних переконань про рівноправність ідей та поглядів. (Цікаво було б дізнатися, як на базі такого рівноправ’я взагалі можна встановити істину?) Дійсно, ця думка зовсім не збігається з висновками тієї давньої суперечки між фізиками і ліриками,  в якій вони визначали, хто з них головний. Здається, в тій суперечці було вирішено, що „фізика” і „лірика” (тобто наука  і самісна творчість) є дві рівновагомі та рівнозначні справи, і жодна з них не є пріоритетною. Це рішення на перший погляд видається таким очевидним і правильним, адже воно залишає можливість кожній з областей іти своїм шляхом, шукати своїх здобутків і не озиратися на іншу.

Але чомусь одразу зрозуміло, з позицій якого світогляду це рішення було дане. Як тільки у науки закрадаються сумніви, чи не є вона головнішою за „лірику”, за мистецтво і філософію, то це вже означає, що з наукою не все гаразд, що вона захворіла на недугу наукового світогляду. Хіба не дивно, що до того, як почав набувати сили науковий світогляд, навіть в періоди найвищого злету науки, ніколи не поставало питання про її пріоритетність над самісною творчістю. А тут воно так несподівано з’явилося?! Про що свідчить постановка цього питання?

Про те, що людина науки здебільшого втратила вірне світосприйняття, що нею оволоділа зухвала впевненість, ніби скрупульозне вивчення устрою речей – значно складніша і потрібніша справа, ніж розуміння себе і прагнень свого духу; значно важливіше заняття, ніж природне людське бажання осмислити та прийняти світ і жити у радісній погодженості з ним. Постановка цього питання означає, що наукова людина вважає себе гідною хизуватися широтою своїх знань, тоді як найважливіше знання давно залишається поза її увагою (роблячи її перед загрозою душевних потрясінь такою нікчемною і безпорадною), як-от: чого вона самотужки повинна надбати для свого „Я”, аби її життя збулося, аби це життя своєю яскравістю і повнотою перекреслило будь-який страх страждання і смерті. Науковець нехтує цим знанням, він забув, як важко воно дається, звідси його зверхнє ставлення до мистецтва і філософії, фатальне нерозуміння їхньої вирішальної ролі в існуванні людини. Зрештою, лише мистецтво і філософія є дійовий інструмент, який дозволяє наблизитися до розуміння сенсу буття і збагнути суть того далекосяжного ладу, що панує в світі. Ігноруючи самісну творчість та зневажаючи її, приписуючи другорядне значення, науковець нічого не в змозі від цього виграти, бо сам, власними руками відсікає собі шлях до серйозного самопізнання та пошуку порозуміння зі світом.

Науковець тільки для виду, задля показної неупередженості стверджує, що наука і самісна творчість загалом мають для людини однакову вагу. Насправді ж це лише відмовка, якою прикривається завищена самооцінка розрахункової діяльності та повне зневажання осмисленого світосприйняття і буттєвої мудрості. Декларуючи формальну рівнозначність із самісною творчістю, наука в той же час виговорює собі право визнавати свої плюси, тобто право не приділяти увагу самісній творчості, бути незалежною від неї і тримати на думці свої переваги над нею. Погоджуючись на цю рівнозначність, наука ніби каже: „Я залишаю за собою вибір вважати себе головнішою, і навіть якщо це спірно, ніхто не має повноважень забороняти мені таку впевненість”.

Це жахливе перекручування усяких логічних засновків можливе тільки тому, що науковий світогляд намагається представити людині науку і самісну творчість як дві окремі галузі. Однак це в корені не правильно, бо самісна творчість і наука нерозривно пов’язані між собою, вони – протилежні моменти людського пізнання як єдиного цілого, а значить, лише в рамках цілого вони розкриваються в своєму істинному змісті. Наука і самісна творчість є дві форми осмислення устрою буття існуючого; отже, самі по собі вони не можуть бути визначені в своїй значущості, і ніяк інакше не можна встановити, чи є вони рівнозначними, як тільки розглядаючи їх з точки зору цього пізнання. Варто просто відмовитися від наших особистих уподобань та оцінити їх виключно з позиції тієї ролі, яку вони відіграють у мислячому пізнанні світу.

З цієї ж позиції одразу стає зрозуміло, що вони є дві рівнонеобхідні, однак аж ніяк не рівнозначні справи. Рівнонеобхідні, тому що без якогось одного з цих двох родів діяльності не може відбуватися й пізнання світу як такого. Однак не рівнозначні, тому що наука сама по собі про буття нічого сказати не в змозі, тоді як самісна творчість в змозі самостійно пізнавати існуюче, хай і не так скрупульозно, як це робить наука. (Наприклад, майстер у процесі творчості здатний пізнавати властивості речей і матеріалів, з якими він працює). Як і в будь-якому цілому, один із протилежних моментів є активним началом, а другий – допоміжним і пасивним, так і тут самісна творчість бере на себе основну роль у прагненні людини освоїтися зі світом та зріднитися із ним.

Головне – весь час пам’ятати, що потреба людини пізнати світ ґрунтується не на бажанні вивчати речі й керувати ними, а на найвищому людському бажанні почувати себе у світі на своєму місці і в своєму околі, сприймати все в цьому існуванні як своє, близьке, споріднене й благотворне. Досягання ж подібної свійськості та злюбленості ніколи не можливе шляхом дослідження речей, воно можливе тільки шляхом осмислення сутності буття за посередництвом самісної творчості. Тому самісна творчість завжди грає провідну роль в людському пізнанні світу, у мудрому примиренні і погодженні з ним. Однак, з іншого боку, таке освоєння та примирення було б неможливе, якби на допомогу йому не приходило дослідження устрою самого по собі існуючого, тобто наука. Людина має в першу чергу прагнути гармонії зі світом і вже на базі цієї гармонії пізнавати речі, любовно створювати й оберігати їх. Людина має в першу чергу віддавати свою увагу самісній творчості, а вже потім кликати їй на допомогу науку, спиратися на дивовижні можливості науки, аби завдяки їй ще більше збагатити і піднести гармонію світу.

Таким чином, наука як допоміжний момент в освоєнні буття не зводиться на нижчий щабель, не стає менш потрібною або менш суттєвою, хоч вона завжди і має слідувати за самісною творчістю як за моментом провідним і направляючим, аби не збитися з курсу і не втратити вірних орієнтирів. Поступаючись самісній творчості у своєму значенні для існування людини, наука разом з тим завойовує собі своє особливе значення, яке тим і важливе, що воно таке унікальне й своєрідне. Наука має свою величезну вагу і свій неповторний вплив, поки не претендує на чужі функції, поки не перебирає на себе світоглядні повноваження самісної творчості, а, навпаки, прагне здобути повагу цієї останньої своїми власними чеснотами. Відмовляючись від чужих повноважень, наука нічого не програє, вона просто опиняється на своєму місці  і в своїй ролі, скидає з себе обов’язки, які для неї абсолютно неприродні. Орієнтуючись на самісну творчість і завжди приходячи їй на допомогу, наука таким чином повертається сама до себе, адже вона відкриває самісній творчості можливість формувати людське світосприйняття, однак підтверджує його, надаючи йому тілесності, в першу чергу плодами власних зусиль.

6. Передпосилки для виникнення домінуючого наукового світогляду

Врешті-решт, нам залишається з’ясувати щодо науки лише одне питання:  чому і в який момент в епоху Нового часу сформувався панівний науковий світогляд? Що стало поштовхом для укорінення цього світогляду і його переважання над будь-яким іншим поглядом на світ? Адже на початку Нового часу, тобто на початку періоду, коли відбувався фундаментальний розвиток науки, такого домінування ще не було. Що ж його спричинило?

Перш за все, зважимо на два фактори, які стали необхідною передумовою для виникнення наукового світогляду. Перший фактор, і головний, це фундаментальна байдужість, безвідносність науки до буття, яка спричиняє також її приховану схильність відмежовуватися від самісної творчості. Без такої фундаментальної безвідносності домінуючий науковий світогляд не зміг би сформуватися ніколи і ні за яких умов. Окрім всього іншого, цей фактор також означає, що присвяченість самісній творчості – це для науки завжди є велике досягнення, а не її природний та невимушений стан. Якщо наука підпорядковує себе самісній творчості, віддає себе їй, значить, вона піднялася на вищий ступінь свого розвитку, котрий відгукнеться для неї славою ще набагато поколінь вперед, котрий зробить її предметом здивування і захоплення. Це ступінь, на якому наука повністю виправдана, це вершина, якої наука повинна свідомо прагнути.

Другий фактор, який послужив передумовою для виникнення домінуючого наукового світогляду – це специфічні обставини, за яких розвивалася наука в епоху Відродження. Вона розвивалася у постійній боротьбі зі світоглядом релігійно-містичним, який декларував віру як протилежність пізнаванності світу. Сáме протидіючи вірі у містичні й недоказові речі, наука взяла на озброєння свого методу тільки чисту фактичність, обчислювальність і вимірюваність існуючого, тобто категорії, які стосуються виключно матерії, але не стосуються буття. Бо саму присутність речей ніяк не можна обчислити, виміряти чи дослідити, можна дослідити лише речі, які присутні. Однак при цьому присутність не виявляється менш реальною, ніж самі речі. Так, роблячи акцент на фактичність, наука тим самим ще більше віддалилася від буття.

Але, при всьому тому, за наявності подібних двох факторів домінуючий науковий світогляд ще не повинен обов’язково сформуватися. Бо ці два фактори підспудні, неоформлені, вони для науки неусвідомлені. Наука сама не віддає собі звіту ні у своїй безвідносності до буття, ні в тому, що фактичність ніяк не може описати присутність чи хоч у якійся мірі осмислити її. Науковий світогляд – це саме світогляд, а отже, початком його може стати лише оформлена світоглядна думка, тобто, філософська думка.

Яка ж філософська думка в Новий час привела до формування домінуючого наукового світогляду? Яка думка стала поштовхом для його виникнення, аби потім, – спрощена, примітивізована і радикалізована, – виродитися у світосприйняття, в якому практична доцільність бере верх над усякою тягою людини до високого і прекрасного? Ясно одне, що такою думкою в жодному разі не може бути прагматизм чи позитивізм. Адже вони і з’явилися пізніше, коли науковий світогляд уже почав набирати обертів, і самі по собі настільки поверхові, що не здатні претендувати на роль засновників хоч якоїсь більш-менш вагомої філософської концепції. Їхня роль, по-суті, була абсолютно невинною, вони просто взяли на себе функцію дитини, яка кричить: „Король голий!”. Вони лише вголос сказали про те, що і так уже відбулося, констатували той факт, що мислення зараз зайняте виключно інвентаризацією існуючого і заради цього повністю від буття відвернулося, шануючи тільки калькулятивність та інформативність як своїх богів. У цьому плані прагматизм і позитивізм виявилися значно чеснішими, послідовнішими й щирішими, ніж ті, хто, поклоняючись подібним богам, намагається про це не думати або усіма силами це приховати.

Ні, названі філософські течії не здатні бути тією думкою, яка визначає цілу епоху буття, провокує глобальний перегляд людських переконань і відбивається на існуванні людини ще багато віків потому. Бо сутнісна філософська думка – це не якесь відсторонене „чисте” знання, котре просто піднімає рівень загальної людської культури. Сутнісна філософська думка має сили впливати на буття, задавати йому керунок, формувати сприйняття людини у відношенні до світу. Вона робить видимим і усвідомленим те, що в бутті лише зароджується, вона помічає ті зміни, які мають статися, і впливає на масштаб цих змін. Будь-яка велика ґрунтовна філософія спричиняє в бутті резонанс, посилює процеси, які в ньому лише намічаються, викликає деяке грандіозне буттєве звершення, причому робить це настільки підспудно і непомітно, що мало хто здатен збагнути справжні витоки подібних масштабних метаморфоз. Це помилка – вважати, ніби філософія становить собою просто підсумок усіх можливих форм знань, що вона формує лише поверхові, загальні уявлення про існування. Філософія розрізняє і розкриває ті нові іпостасі, в яких готова перед нами постати буттєва сутність, готує дорогу для її нових втілень, вивільняє їх від їхньої потаємності, допомагає їм набрати сили і у всій своїй могутності постати перед людиною.

Буттєва сутність проявляє себе в різні епохи буття з різних боків, у різних своїх втіленнях, чим, власне, і визначає такі епохи. І кожен раз філософія упереджає й осмислює ці зміни, закликає людину бути готовою до них, привітати і прагнути їх. Адже буттєве звершення має глибокі корені, його обумовлюють події, які сталися, можливо, у сиву давнину; воно невідворотне, однак до нього можна підготуватися, очиститися перед ним, заздалегідь налаштувати на нього свій розум (зазвичай такий інертний), розкрити у ньому той великий позитив і те велике благо, котре закладене в основі всякого буттєвого звершення як такого. Кожна сутнісна філософська думка торує шлях до якогось всесвітньо-історичного повороту в суцільному буттєвому звершенні, і разом з тим оновлює й зміцнює всі ниті, якими людина прив’язана до існування. Всяка велика філософія здатна змінювати світ, однак лише за рахунок того, що вона дивиться у корінь, розкриває підґрунтя, які спричиняють ці зміни, виявляє суть перетворень, що наближаються.

Саме через це прагматизм і позитивізм не спроможні бути такою філософією, тому що в них відсутній ґрунтовний підхід, вони не здатні показати причин процесу, котрий спостерігається, не здатні обумовити його в його необхідності. Тому вони й не можуть впливати на хід подій, залишаються статистами, які бачать хіба що розрізнені поверхневі прояви того, що вже відбулося. Велика ж філософія завжди має самий широкий вплив, породжує далекосяжне відлуння у найнесподіваніших сферах. (Так, філософія Ніцше знаменувала собою кінець християнської моралі (не релігії, а саме моралі, бо мораль торжествує тільки за умови, коли люди у своїй масі відчувають духовне відторгнення від її порушників). Неморальність стала привабливою, романтичною. Якраз така романтичність неморального є, наприклад, причиною того, чому дівчата нині так люблять листуватися з ув’язненими вбивцями та злодіями. Фундаментальна філософська думка стає підґрунтям процесів, які, здавалося б, не мають до неї ніякого відношення). Так і домінування наукового світогляду як всесвітньо-історичного буттєвого звершення повинно було розгорнутися завдяки фундаментальній філософській думці, котра охоплювала б усі сфери буття, котра вказувала б для цього світогляду найбільш глибокі передпосилки, можливо, не віддаючи собі у цьому звіту і не маючи його на увазі.

7. Домінування наукового світогляду як побічний вторинний ефект геґелівської філософії

Судячи з усього, такою філософією могла бути лише сáма велична сутнісна думка, яка народилася у Новий час – філософія Геґеля. Геґелівська філософія стала справжнім поштовхом до насадження наукового світогляду. Але завдяки чому? Навряд чи Геґель прагнув безпідставного засилля виключно наукових підходів і зневажливого ставлення з боку науки у відношенні до філософії. Яка ж геґелівська концепція (по-суті, всупереч йому) заклала фундамент для наукового світогляду, для того, щоб цей останній сформувався і почав скрізь домінувати? Звісно, це не концепція абсолютної пізнаванності світу, яку Геґель протиставив ученню Канта про те, що буття і його сутність взагалі не можна пізнати. Думка про пізнаванність світу, власне, не була чимось новим у філософії. Навпаки, кожна серйозна філософія з часів ранніх греків безсвідомо виходила з цієї думки і базувалася на ній, адже філософія сама по собі є ніщо інше, як осмислення й розпізнання буття у його сутності.

Очевидно, тією концепцією, яка призвела врешті-решт до того, що всюди почав домінувати науковий світогляд, була вимога Геґеля розглядати філософію як науку. Дійсно, чому у Геґеля філософія остаточно стала вважатися наукою, адже важко не помітити, що філософське мислення має свої автентичні підходи, в корені відрізні від наукових, і вивчає не причини матеріальних явищ, а витоки світового ладу? В якому сенсі Геґель називає філософію наукою? Адже ні до нього, ні після нього жоден серйозний мислитель так категорично не наполягав на необхідності того, щоб філософія була наукою. Що таке є у науки, що Геґель хотів запровадити також у філософії загалом і в своїй філософії зокрема? Наука понятійна. Можливо, Геґель мав на увазі, що його філософія повинна називатися наукою, тому що вона є мислення в поняттях?

Але це абсурд, оскільки будь-яка змістовна філософія є мислення в поняттях. Якщо вона такою не є, вона вже не філософія взагалі. Філософські учення стародавніх греків, Декарта або Канта, є таке саме понятійне мислення, як і геґелівське, навіть якщо вони й не були оформлені у настільки струнку й багатогранну систему. Понятійне мислення залишається собою навіть тоді, коли воно вирішує лише окремі проблеми стосовно вузького кола питань, тому що воно навіть у такому випадку строго дотримується предмету свого розгляду і підходить до нього з позицій сутнісного розуміння.

Можливо, нам вдасться збагнути, в якому сенсі філософія для Геґеля була наукою, якщо ми згадаємо, що сáме Геґель визначав як не-наукове. Ненаукове для Геґеля – це те, що „притаманне лише відчуттю й спогляданню”40. Тобто там, де вирішальну роль відіграє відчуття й споглядання, там закінчується наука. Наука – це те, що протилежне відчуттю і спогляданню, те, що виключає їх. Філософія для Геґеля перетворюється на науку в тому сенсі, що вона зрікається відчуттів, залишає їх поза своїми межами. Це значить, що філософія як наука зрікається також і буттєвих станів! Геґелівська філософія справді стає „наукою”, оскільки вона не хоче бачити свого походження із буттєвих станів, відкидає ці стани як певні прояви відчуттів, цурається їх і нехтує ними.

Однак чи означає це, що філософія Геґеля перестала виходити із буттєвих станів, що Геґель не базувався на цих настроях в своєму осмисленні буття? Звісно, не означає. Тому що геґелівська філософія є істинною, а буттєві настрої становлять собою єдине джерело, із якого людина може черпати істину буття, аби потім висловити її в поняттях. Роздуми Геґеля, як і роздуми будь-якого справжнього філософа, виходили із буттєвих станів, живилися ними і будувалися на них. Інша справа, що у Геґеля, як і у багатьох філософів та митців, ці стани залишалися нерозпізнаними; однак, це ще не привід для того, щоб закликати філософію сторонитися всяких відчуттів і перетворюватися на науку.

Яким же чином може пов’язатися те, що, з одного боку, Геґель, як і кожен філософ, черпав свої філософські прозріння із буттєвих станів, а з другого, закликав сутнісне мислення відсторонитися від усяких відчуттів? Як таке можливо? Відповідь на це нам дає сам Геґель. У багатьох своїх роботах він заявляє буквально наступне: нині всяк, хто має релігійні відчуття, екзальтовані переживання, якісь емоційно-піднесені думки чи погляди, вважає себе уповноваженим судити про філософію; в інших сферах людина повинна щось знати по-суті, аби братися за справу, а за філософію береться всяк, кому не ліньки, нічого в ній не тямлячи, а набравши в голову лише купу загальних відомостей, якими не здатний адекватно оперувати. Тобто Геґель намагався відігнати від філософії тих, хто підступав до неї зі своїми особистими враженнями, душевними „просвітленнями” й „осяяннями”, з тією емоційною нісенітницею, в якій людина впевнена, ніби, якщо вона пережила сильні емоції, значить, вона уже щось пізнала.

Природно, що Геґель відчував до таких вразливих індивідів, охочих вивергати із себе почуття, певну відразу і зневагу. Зневагу до того, як легко вони своє емоційне збудження  ставили в один ряд із станами справжнього філософа, з тими проваллями, в які він обрушувався, з тими висотами, на які він підіймався під час своїх роздумів, з тими настроями на межі життя і смерті, в котрих мислителю тільки й розкривається істина. І після цього перший–ліпший екзальтований пустомеля, котрий не вміє нічого, окрім приглядатися, як в його дрібненькій душиці заворушиться якесь персональне враження, сміє підходити до здобутої такою ціною істини буття зі своєю „особистою думкою”, на яку він просто не заслужив права, яку він бовкнув тільки задля того, щоб  у даний момент здатися розумним! Не дивно, що Геґель ставився з презирством до всіх, хто намагався судити про філософію з позицій таких особистих уявлень.

Тож саме тому, що геґелівська філософія народжувалася із буттєвих станів, саме тому, що вона писалася кров’ю його серця і прозріннями його духу, Геґель і закликав філософію не довіряти індивідуальним спогляданням та захопленням. Самі ж буттєві стани як витік його філософії залишалися для нього нерозрізненними, оскільки вони взагалі дуже важко піддаються розрізненню й визначенню, і тільки за умови, коли людина уже знає про них та очікує їх. Геґель, таким чином, проголошуючи філософію наукою, хотів забезпечити для неї певну елітарність, певну захищеність від перезбуджених ерудованих профанів.Бо ніхто не може займатися наукою, поки не вивчить наукових методів і понять, поки не навчиться їх правильно застосовувати і належним чином ними оперувати. За філософствування ж люди часто-густо приймаються, виходячи лише із загальних міркувань, нічого не вміючи і не орієнтуючись у цьому знанні. Просто на тій підставі, що, – на відміну від об’єктів науки, котрі потребують інструментального дослідження, – світ як „об’єкт” філософії завжди знаходиться перед людиною, і немає потреби в якихось додаткових інструментах, аби його „дослідити”. Геґель прагнув для філософії елітарності, аби таким чином захистити і відгородити її від подібних дозвільних розмірковувачів, котрі вважають себе здатними відразу пояснити улаштування світу, ніколи всерйоз не задумуючись над цим улаштуванням.

8. Ціна філософствування

Треба сказати, що тут Геґель зробив помилку. Філософія не може і не повинна бути елітарною. І якраз з тієї причини, що світ загалом відкритий всім і доступний для всіх. Не існує людей, які не мають права філософствувати. Інакше ми отримаємо царство наукового світогляду, в котрому людину за будь-яку ціну намагаються відволікти від цього права, в котрому їй пропонують не думати про буття, виставляючи це останнє чимось сугубо абстрактним, умовним і формальним. Інакше ми отримаємо людину, яка настільки не знає світу і не розуміє його ладу, що їй вже просто не хочеться жити, що вона готова кинутися куди-завгодно, – в релігійні секти, в екстремальні розваги, в злочинні угрупування, – аби там заглушити свою самість і змиритися з безглуздям свого існування.

Право філософствувати має кожна людина без виключення. Кожна людина, котра хоче пізнати світ, котра готова без кінця проводити себе крізь горнило буттєвих станів, аби осягнути його у всіх його різнобічних проявах, як це робить митець чи філософ. Кожна людина має право з’ясовувати для себе сутність буття через самісну творчість, якщо вона не боїться присвятити себе цій справі повністю і без останку. Бо митці чи філософи займаються своєю творчістю не лише час від часу. Вони займаються нею завжди, безперервно і невідступно, кожну хвилину свого життя.

Наївно думати, ніби художник творить тільки тоді, коли пише картину, поет – тільки тоді, коли складає вірш, філософ – тільки тоді, коли фіксує на папері свої тези. Насправді майже не існує таких годин, коли майстер не творить. Справжній майстер (а митець чи філософ – це саме майстер) завжди в роботі, він постійно занурений у роздуми, він у середовищі буттєвих станів перетворює своє відчуття світу в ясну думку, оформлює його і таким чином втілює у художній виріб. Творчість – це не тільки той момент, коли робота майстра набуває тілесності, як нібито до цього чи після цього ніякої творчості взагалі немає. Ні, такий момент – це тільки акт матеріалізації уже побаченого, уявленого, почутого, осмисленого, складеного. Акт матеріалізації, тобто стадія завершення мистецького процесу, верхівка айсберга, переважна частина якого прихована в темних водах творчої свідомості митця. Перед таким актом майстер довго ходить у полоні буттєвих настроїв, виношує свій задум, живиться енергією, яка, завдяки цим станам, у нього вливається. Справжній майстер творить, коли він іде, дивиться, виконує якусь повсякденну роботу, спостерігає людей, природу чи речі навколо себе. Його мислення безупинно працює, народжує якісь ідеї, видає якісь несподівані рішення, підкидає якісь оригінальні знахідки.

І ці інтелектуальні знахідки, що виникають на основі буттєвих станів, самі в свою чергу породжують у майстра буттєві стани, уже вторинні, вимушені. Так сáмо, як спонтанні буттєві настрої викликають у людини роздуми про буття, про світ загалом, так і, навпаки, роздуми про буття здатні у свою чергу викликати відповідні буттєві настрої. Таким чином, процес іде циклічно, не припиняючись. Треба лише, щоб ці роздуми були не дозвільними пересудами, а думами, в яких проглядала б дійсна зацікавленість і захоплення, і майстер отримує невичерпне джерело творчого натхнення. Тільки якщо спонтанні, первинні буттєві настрої більш інтенсивні, різкі і вражаючі, то навіяні роздумами вторинні буттєві настрої більш тривалі і розпізнавані.

Врешті-решт, у людини, заглибленої в осмислення буття, постійно виникають буттєві стани, так що вона переходить із одного стану в інший майже не зволікаючи, відключаючись від них лише в ті хвилини, коли її мозок повністю відпочиває і не працює. Митець чи філософ, вважай, безперервно знаходиться у буттєвих настроях. Кінець кінцем такий стан стає для майстра настільки природним, що в інших умовах він просто вже не зміг би існувати. Він звик до грозової атмосфери тих хмар, серед котрих ширяє, над котрими підноситься; це – його стихія, його рідне середовище, так само, як для звичайної людини дихати повітрям. Буттєві настрої дарують йому рішучість, легкість, ясний погляд на світ. Він увесь час почуває себе людиною, яка здатна миттєво піднятися над щоденною одноманітністю, відірватися від неї. Його життя змістовне, адже воно результативне. Знаходячись у буттєвих станах, розмірковуючи про буття, майстер невпинно щось продукує, прагне нових здобутків, багатіє своїми витворами.

Тому йому так важко, коли він на певний час змушений відволікатися від своїх дум і переключатися виключно на зовнішню ситуацію, реагувати на неї. Це для нього безплідні години, які не принесли ніякого цінного результату. Будь-який великий майстер інстинктивно намагається уникати ситуацій, які призводять до марної витрати часу, заважають зосередитися на буттєвих настроях, заважають творити. Це не означає, звісно, що майстер повинен постійно видавати на-гора речовинні свідчення своєї творчості, постійно бути зайнятим актом матеріалізації. Навпаки, сама по собі творчість майстра зовні майже завжди виглядає як справжнісіньке нічогонеробство. Йому треба знайти певні інтелектуальні рішення, перш ніж шукати рішень предметних. Йому треба піддати свій дух надзвичайно ризикованим випробовуванням, провести його крізь непідконтрольні буттєві стани, аби отримати відповіді на питання, що так гостро його турбують; аби народити витвір, який би його самого задовольнив, був би хвилюючим, змістовним і щирим.

Щоб так творити, йому необхідні, власне, досить прості умови. Майстер творить тоді, коли він вільний від ділових обов’язків, коли він може відволіктися від потреб сьогодення. Йому значно важче почувати себе засмоктаним у вир поточних обставин, ніж стикатися віч-на-віч з непередбачуваною стихією буттєвих сил, що стосуються світу загалом і власного людського існування в ньому. Зав’язаність серед насущних проблем одразу боляче ріже душу майстра думками про беззмістовність, марноту його життя, і він радий знову піднятися на свої дикі й страшні вершини, серед небезпек яких його життя, у всякому випадку, насичене й виправдане.

Значно гірше, коли майстер з тих чи інших причин на довгий строк відходить від звичного для себе стану споглядання, опускається до банальності, „обмажорюється”. Тоді він живе таким собі „звичайним існуванням”, але лише до тих пір, поки щось не викликає у нього могутній і первісний буттєвий настрій, котрий, ніби доля, обрушується на майстра і спричиняє у нього великий розрив, фатальне переживання, трагедію, яка знову відкриває його духові заповідні стежини до цілющих джерел буттєвих станів.

Майстру завжди доводиться найбільш дорогою ціною розраховуватися за свою приземленість, за тимчасове падіння свого духу до сфери низьких інтересів. Адже це ніякий не збіг і не випадковість – такі часті суїциди серед творчих людей. Самогубством творча людина карає себе за „зреальнення”, за невдумливість і поверховість. Вона не може пробачити собі пустого життя, життя без творчості, а особливо тих часів, коли її творчість була фальшивою, коли вона насичувалася не буттєвими настроями, а злободенними проблемами, коли вона була простим відображенням дійсності.

Та навіть якщо майстер за таких умов сам себе і не вбиває, його самопокарання, самопрезирство і відмова собі в праві на існування виливаються для нього у такі ситуації, які нерідко призводять до загибелі. Творчі люди гинуть не за рахунок несприятливого збігу обставин; вони гинуть через власну відразу до себе, до своєї теперішньої нездарності, і саме ця відраза призводить до обставин, котрі врешті-решт стають фатальними. Так справжні майстри карають себе за періоди відступництва від творчості, від висоти своїх ідеалів.

Тож кожна людина, яка згодна жити таким життям, існувати за подібних умов, має право на філософствування, на самісну творчість загалом. Тільки в такому випадку її бажання філософствувати не буде пустим базіканням і марнослів’ям.

9. Поштовх до самореалізації через усвідомлення скінченності людського існування

Зрештою, у змальованому таким чином існуванні є і свої безсумнівні плюси. Бо лише так людина може дійсно жити, а не тягти лямку життя. Лише так може сміливо дивитися у вічі неминучої смерті, що стереже попереду, і з гордістю оглядатися на життя, що лишається позаду. Тільки так може уникати ганебної ролі боягуза, що з переляку пхає голову в тенета наукового світогляду, аби не помічати незворушної справедливості, жорстокої необхідності і безпомилкової досконалості законів, за якими все у світі влаштовано і які залишаються непохитними навіть тоді, коли людині це незручно.

Людина повинна ясно бачити перед собою загрозу власної недовговічності і будувати своє життя з огляду на це, не відмахуючись від неї і не витісняючи її з свідомості. Ігнорування буттєвих станів і намагання відгородитися від них породило разом з тим тенденцію замовчування смерті та всього, що її супроводжує, старанного оберігання людини від самої думки про смерть. Однак без щемливого усвідомлення власної смертності людина не в змозі повнокровно жити. Вона повинна сприймати власну смерть як безжального погонича, котрий вічно її переслідує і на неї чатує, надаючи їй тим самим снаги не залишатися на місці, а рухатися вперед, не сидіти заспокоєною, а намагатися досягти вагомої мети і відчутного результату. Адже дійсно, ти лише тоді можеш зробити щось, коли побудеш здобиччю достатньо довго. Буттєві стани, котрі наводять людину на думку про змістовність і скінченність її існування, змушують приносити плоди, ворушитися, шукати згоди зі світом, осягати і приймати його суть через власну творчість, а не перебувати у ньому боязким прохачем, котрий ніби і не здогадується, що його скоро звідси випровадять, а він так і не здобуде того, за чим прийшов.

Науковий світогляд намагається представити надзвичайно глибоке занурення в роздуми про буття, яке властиве митцям і філософам, як втечу від реальності, як впадання в ілюзію. Він прагне створити уявлення, ніби буттєві стани, якими зайняті митці і філософи, зводять їх з розуму і штовхають до самогубства (тоді як насправді творчі особистості відмовляються від існування саме тоді, коли вони відступаються від буттєвих станів). Так науковий світогляд хоче залякати людину буттєвими настроями, відвернути її від них, аби зробити передбачуваною, типовою, підконтрольною. Саме задля того, щоб відволікти її від настроїв, що формують непересічну й вільнодумну особистість, науковий світогляд і прищеплює людині зневажливе ставлення до самісної творчості як до занадто пустого і фривольного заняття. Однак насправді творча людина, яка повсякчас захоплена цими настроями, навпаки, почуває себе повноправним господарем і управителем власного життя, адже вона провела його, шукаючи для себе гармонії, пізнаючи для себе можливості власного духу, розкриваючи істину і живучи в її світлі саме заради себе, а не заради якоїсь фіктивної „загальної користі”.

10. Трагічне переродження наукової людини як шлях до примирення зі світом

На відміну від митця, науковець завжди готовий за будь-яку ціну продати своє усвідомлення безсумнівної істини, котра йому інколи розкривається, а саме, що наша швидкоплинність і знищенність є для нас вищою запорукою будь-яких старань прожити життя захопливо й радісно; що гостре відчуття самотності й смертності здатне надавати людському буттю справжній яскравий смак та не дозволяти йому ставати прісним, тепличним і штучним. Зневажаючи цю істину, наукова людина покірливо йде шляхом, котрий їй нав’язує науковий світогляд – шляхом втечі від себе, від самозневажливих розмислів, які гризуть її з середини. Тим більше, що панівний світогляд підказує і спосіб, яким від цих розмислів можна захиститися. Нехай лиш та чи інша особистість у тривозі й сумнівах від пошуків власного шляху віддасться на милість наукового світогляду, і цей останній вже зробить усе, щоб людський розум ніколи не простоював, щоб людське мислення ніколи не було вільним. Вщент забите нагромадженням розрахункових конструкцій, таке мислення не залишає в собі й шпаринки, через яку до нього могли б пробитися буттєві стани.

Під час калькулятивної діяльності мислення просто не здатне на ці стани налаштовуватися; воно зайняте аналізом даних, обслуговуванням операцій і процесів, у нього просто немає часу, щоб обслугувати себе самого. Науковцю бракує вміння й можливостей  прислухатися до своєї душі, адже його мізки вкрай перевтомлені й напружені, йому взагалі не до того, не до якихсь там настроїв.  Тому для нього буття взагалі залишається загадкою, щодо якої він може хіба лиш висувати припущення, тішити себе гіпотезами про химерні світи, задовольнятися науковою фантастикою. Наукова людина не сумнівається в своїх знаннях, вона впевнена, що її уявлення про світ спираються на перевірені факти. Однак ніщо не може зрівнятися з її безпорадністю перед буттєвими станами, коли вони все-таки наздоганяють поза межами її діяльності. Вони переслідують її, наче гірке відчуття провини, породжуючи здогад, що навіть неосвічені дикуни у цьому світі розпоряджаються своїм життям розумніше, проводять його змістовніше, щасливіше й привільніше, ніж науковець у всьому блиску своєї ерудиції.

Перебуваючи у полоні буттєвих настроїв, наукова людина дивується, через що її гризе почуття марноти існування, адже вона стільки сил віддавала своїй справі, присвячувала себе науці, невтомно працювала на результат. Чому ж у моменти самозаглиблення часто обпікає думка, ніби всі її зусилля направлені на пусте? Це враження здається їй абсурдним, адже тоді, коли навколо більшість людей просто била байдики, вона тяжко трудилася. Але непотрібність і безглуздість цієї праці по відношенню до її душі, по відношенню до її „Я” в такі хвилини болісно кричить до неї й ранить. Чи цього вона дійсно хотіла в житті? Чи дійсно мріяла по вінця завантажити свій мозок тим, як ідуть процеси в існуючому, повністю відволікаючись від „процесів”, що йдуть в її душі? Вона бачить, що її інтелект перенасичений, а душа ніби пуста, голодна й спрагла за чимось. Ніби ця душа зів’яла, не встигнувши розпуститися, ніби вона всохла, не розкрившись світові. Хотіла радіти йому, приносити радість оточуючим і отримувати радість у відповідь, а замість цього втратила усі можливості, що їй розкривалися, загнила в собі, як ненароджений плід.

І так науковій людині тяжко стає від цього усвідомлення, і така її охоплює безвихідь від думки, ніби цьому вже ніяк не зарадити і вона сама у всьому винна, що їй хочеться все кинути і податися світ за очі, почати нове життя, або, якщо це не вдасться, скінчити життя взагалі, лиш би не терпіти більше цієї пустоти й нікчемності. Однак тверезо помисливши, вона з жахом змушена констатувати, що ні те, ні інше для неї, в принципі, недоступне, адже вона так жорстко обмежена рамками наміченої для неї діяльності, що у неї відібрані навіть можливості для будь-яких змін, можливості кудись звернути. Цілком очевидно, що ніяка переміна місця не допоможе людині звеличити свою долю, наповнити своє життя, якщо вона не знає, від чого тікає і чого конкретно прагне, якщо вона не розуміє того, заради чого їй треба шукати змін. Наукова ж людина ніколи не мала якихось особливих духовних запитів; вона йшла по життю, просто роблячи те, що вважалося правильним і загальноприйнятним, не замислюючись, чи справді воно таке вже правильне й прийнятне.

Людина науки не знає, чого прагне її дух; не знає навіть, чи він взагалі чогось прагне. Буттєві стани могли б підказати їй це прагнення, допомогти усвідомити потребу зріднення і примирення зі світом, вже наперед закладену в кожній мислячий істоті, однак науковий світогляд закриває людині доступ до цих станів, перегороджує їй шлях до такого примирення. У результаті наукова людина даремно намагається визначити, чогó так бракує її існуванню і чого вона хоче в бутті; панівний світогляд позбавляє її будь-якої власної потреби і власної волі. Тому вона не спроможна ні на які вольові, кардинальні рішення. Усякі зміни здаються їй примарними, такими, що перетворюють щось лише зовні, однак нічого не змінюють по-суті.

Саме тому наукова людина ніколи не наважується на крайній порятунок від нікчемності свого життя – на порятунок самогубством, бо навіть для самогубства треба мати власну волю, треба належати собі, знати, чого ти сам бажаєш або не можеш досягти, розуміти, заради чого ти це робиш. Наукова людина, навіть нестерпно страждаючи від мізерності своєї долі, переважно не йде на фатальні, невідворотні зміни, бо вона не бачить у них сенсу. Людина науки не здатна до трагедії, смисл трагедії для неї незбагненний. Це й не дивно, адже справжня трагедія розігрується лише на базі буттєвих станів, демонструючи мислячий істоті один із найпевніших і найболючіших шляхів до осягання сутності буття.

Якщо ж наукова людина все-таки наважується на порятунок самогубством, то це означає, що процес пішов, що вона вже духовно переродилася, відчула в собі потреби власного „Я”; що вона вже не людина науки за визначенням. Без трагічного переродження в тому чи іншому вигляді (серед яких самогубство, звісно, крайня міра) її страждання закінчуються нічим, змушують безвільно повертатися до попереднього ненависного життєвого укладу. Трагедія потрібна науковій людині, аби вона могла віднайти власну волю. Наукова людина як така не має власної волі змінювати своє життя; її наміри й плани диктуються локальними, злободенними вимогами наукового світогляду. Вона – втілення „загальної” волі, яка вимагає від неї поступатися своєю самістю і заглушати в собі персональні креативні пориви. Найстрашніший конфлікт наукової людини в тому, що вона хоче все змінити, можливо, навіть знає, як змінити, однак не знає, заради чого; і саме тому в неї немає потреби змінювати. У неї відібрані ті прагнення, які роблять її одинаком, непідконтрольною, своєвільною особистістю. У неї відібрано право на самостійну, осібну творчу реалізацію.

Однак чи не страшніше таке існування за самогубство? Чи не краще вмерти, ніж бути провідником чужих намірів, каратися від того, що твоє життя позбавлене головного, вирішального для тебе, – висловлення своєї індивідуальності у власній творчості, – і навіть не мати можливості збагнути, що йому не вистачає саме цього? Страждання наукової людини навіть близько не можна порівняти із стражданнями митця чи філософа, хай і в моменти найтрагічнішого для них розриву. Митець знає, чому і заради чого він страждає; він впевнений, що його духовні муки, якщо він їх переборе, стануть для нього надбанням, живим матеріалом для творчості. Навіть звинувачуючи себе у банальності й нездарності, він співставляє себе з тим періодом, коли його життя було плідним, коли його творчість була піднесеною. Страждання митця є стражданнями повернення до високого, стражданнями росту.

Науковій же людині в хвилини відрази до себе нема з чим себе порівнювати, нема від чого відштовхуватися. Процес розвитку її власного духу був стабільно загальмованим і примітивним; вона ніколи не прагнула до якихось особливих душевних здобутків, тому в неї немає взірця, на який вона могла б рівнятися. Науковий світогляд віднімає у людини духовні орієнтири, що можуть у неї виникнути лише за посередництва буттєвих станів; орієнтири, котрі дозволили б їй додати змістовності в існування. Позбавлена таких орієнтирів людина науки страждає абсолютно безплідно, по-пустому. Навіть моменти самозневаги і самопрезирства нічим не можуть допомогти їй як особистості, не підказують способів, якими вона могла б збагатити свою душу. Вона у замкненому колі між зрадою самій собі та розпачем, між відмовою від усяких власних прагнень та відчуттям, що вони все одно нездійсненні.

Якщо страждання митця навіть у хвилини самозневаги нагадують страждання матері, котра народжує дитя, приносить новий плід і, хай умираючи, все одно відчайдушно бореться за нього, то страждання наукової людини схожі на муки невиліковно хворого, який невблаганно згасає і знає, що, скільки б він не боровся, він все-таки приречений. Страждання наукової людини – це муки без віддяки, без просвіту, без надії на порятунок, тому вони зліші й жорстокіші, ніж будь-які страждання митця чи філософа. Духовні терзання митця зрештою обертаються тим, що він знаходить у світі все менше категорично неприйнятного, що його злоба все швидше перетворюється на чуйність і розуміння, його похмурість – на світлу любов до живого, самовільного й непогамовного. Чим старший він стає, тим більше він починає цінувати життя, тим щиріше захоплюється його справедливістю й довершеністю. У нагороду за страждання отримує мудрість, дар помічати прекрасне, вміння насолоджуватися кожною миттєвістю існування.

І це стосується всякої людини, яка постійно приділяла увагу своїй душі, яка намагалася за свій вік створити щось, у чому були б відображені прагнення і надії її власного „Я”, всякої людини, котра хоч деякою мірою присвячувала себе самісній творчості. У наукової ж людини, навпаки, з роками все частіше наростає відчуття безвиході; вона стає зневіреною й озлобленою, скаржиться на все, звинувачує всіх, що не дають їй спокійно жити і створюють проблеми, тоді як головна проблема полягає у ній самій – проблема спустошеності, нерозуміння до чого прикласти свої сили, проблема відчуженості від усього на світі, проблема того, що ні в чому і ніде вона не знаходить своє, рідне. Розрахункова діяльність не дає людині нічого для її злюблення і зближення зі світом, а навпаки, закриває можливості для цього.

Наукова людина, звісно, може водночас займатися наукою і бути примиреною зі світом, помічати всю його досконалість і прославляти її у своїй творчості, але в межах домінуючого наукового світогляду це трапляється вкрай рідко, і не завдяки науковій діяльності, а всупереч, на противагу цій останній. Таке примирення завжди має інші джерела, не пов’язані з наукою; хоча по-суті наука повинна була б так само служити виявленню й посиленню гармонії світу, як і самісна творчість, якби прислухалася до самісної творчості й узгоджувала себе з нею. У загальному ж випадку шлях до примирення зі світом є для наукової людини неможливим (для наукової людини самої по собі, відмежованої від самісної творчості), тому що вона ніколи не намагалася і не хотіла ним іти. Ось чому для неї все у світі виглядає завадою, перепоною, котра викликає лише розчарування або сліпу злобу. Ніщо наукову людину не радує, ніщо не дарує піднесення, і вона знаходить удоволення лише у мертвому спокої, у рівній відстороненості від усього – від усіх питань, проблем і турбот. Знаходить утіху не в тому, щоб чомусь радіти, а в тому, щоб хоч просто не страждати. А так страждає не якась окрема особистість, так мучиться переважна більшість, тому що панівний світогляд охоплює і залучає до себе найширше коло людей.

11. Благо, яке сповіщує науковий світогляд

Звідси очевидно: нагальна задача філософії полягає нині у тім, щоб виправити цю ситуацію. Людина, сформована науковим світоглядом, платить жорстокими і безплідними муками за своє відречення від буттєвих станів. По відношенню до самої себе їй вважаються марними не якісь окремі моменти, а все життя. Щоб такого не було, щоб людина не страждала даремно й безглуздо, сутнісне мислення покликане виправити помилку, якої воно припустилося, й повернути людину назустріч буттєвим станам. Тільки в такому випадку науковий світогляд як певне всесвітньо-історичне буттєве звершення ствердиться як деяке благо, що було принесене в світ. Адже чим далі це благо стає більш зрозумілим – воно полягає у тому, щоб людина всім серцем відчула, що без уваги до буття, без пізнання буттєвої сутності її існування ніколи не справдиться, не стане захопливим, не принесе їй вдоволення.

Якби не науковий світогляд, людина так і продовжувала б рухатися навмання, навпомацки шукаючи своєї ролі у світі та сенсу свого існування. Науковий же світогляд наочно продемонстрував людству, що буває, коли людина зраджує своєму призначенню, зрікається своїх духовних потреб, відходить від прагнення пізнати Вічне. Науковий світогляд намалював людству реальну картину, на якій воно повністю загрузло у дріб’язковості, духовно зміліло, розпорошилося у показній діяльності, тоді як внутрішньо потонуло в нудьзі й збайдужінні; і саме відштовхуючись від цього видовища, він вказав людині напрямок, аби повернутися до своїх джерел, відкрив їй можливість впевненіше порвати з подібним штучним існуванням і наблизитися до справжнього, до живої, індивідуальної творчості, до одвічного покликання мислення. Тільки завдяки науковому світоглядові  як певному умовному запереченню в суголосній тотальності буттєвого звершення людині судилося повною мірою відчути свою пов’язаність з буттєвою сутністю і свою безкінечну, життєдайну залежність від неї.

36 Мається на увазі також вся антична наука взагалі

37 Праця І. Ньютона, що побачила світ 1687 року. Див. докладніше: Ньютон И., „Математические начала натуральной философии”. Перевод с латинского и примечания А. Н. Крылова. – М.: „Наука”, 1989. – 688 с

38 Маються на увазі шедеври на зразок „Монстра” Наокі Урасави (студія „Медхаус”, 2004), „Мушіші” Урушібари Юкі (студія „Артленд”, 2005), „Буґіпоп-фантом” за мотивами романів Коохея Кадоно (студія „Медхаус”, 2000), „Хайбане Ренмей” Йошітоші Абе (студія „Редікс”, 2002), а також „Сен то Чіхіро” (2001), „Мононоке-хіме” (1997), „Навсікая” (1984),  „Тоторо” (1988) Хайао Міадзакі (студія „Джіблі”).

39 Кузьменко В., „Древо жизни”, Книга 1. – М.: „Terra”, 1991. – 215 с

40 Гегель Г. В. Ф., „Философия духа”, Р. 1, „Субъективный дух, § 405. – М.: „Мысль”, 1977. – 139 с