1. Прояви самісної творчості

Нехай тільки, відповідно до всього сказаного, ні у кого не складеться враження, ніби мистецтво і філософія – це єдині види діяльності, в яких людське життя набуває сенсу. Ніби виключно існування того, хто ними займається, сповнене метою і змістом, а того, хто займається чимось іншим, апріорі пусте і марне. Мистецтво та філософія – це лише найвищі прояви самісної творчості, максимальні ступені самовираження, за яких людина впізнає своє життя таким, що справдилося перш за все для неї самої. Однак самісна творчість цими двома своїми проявами аж ніяк не вичерпується. Вона охоплює дуже широке поле людської діяльності, і взагалі, інколи дивуєшся, яких несподіваних форм вона набуває.

В принципі, якщо окреслити повністю зміст цього поняття, то до самісної творчості може бути віднесене все те, що людина робить з любов’ю. Не з цікавістю, не з допитливістю, не з захопленням, а саме з любов’ю. Можливо, ця умова трохи банальна, але як же важко її, врешті-решт, досягти! Адже робити щось з любов’ю – це означає: ніякого штампу, конвеєру чи маніпуляцій, за якими пропадав би й упускався з очей кінцевий задум, підсумковий результат праці. Це означає: ніякої вузької спеціалізації, при якій людина бачить тільки невеличку ланку загального задуму і відіграє роль замінного коліщатка в громіздкому й ускладненому механізмі, призначення якого взагалі поза увагою. Це означає: ніякого байдужого спостерігання, що обраховує, приймає й зафіксовує будь-який результат; при якому кінцевий задум не є сам по собі винагородою, а служить лише матеріалом для подальшого дослідження, фіксування і класифікації.

Робити щось з любов’ю – це значить створювати те, у чому знаходить своє вище відображення конкретна людська індивідуальність, її рідне середовище та її корені. Це значить – досягати у своїй праці тієї гармонії й ладу, які дозволяють і самій людині почувати себе у злагоді з буттям. Це – пізнавати через свою роботу власні стосунки зі світом, помічати ті дивовижні й крихкі ниті, якими все у ньому зв’язане. Це значить – себе не жаліти і сповна вкладати у діло, котре кожної миті обертається духовним надбанням і віддякою, котре, кінець кінцем, підносить і облагороджує й самого майстра. Робити щось з любов’ю – це братися серйозно за справу, яку вже наперед вважаєш вищою за себе, значущішою, ціннішою, потрібнішою, досконалішою. Це – виготовляти вироби, що не тільки автора, а й навколишніх прив’язують до життя, погоджують з ним і змушують ним захоплюватися. Робити щось з любов’ю – це, не в останню чергу, також означає: створювати те, що приносить людям радість. Знову ж таки, не матеріальний здобуток, не покращення побутових умов, не задоволення власних бажань, а саме радість. Те, що самим своїм існуванням здатне викликати у людини радість, нехай хоч маленьку, хвилинну – це й є справжній продукт самісної творчості.

І, боже ж мій, які тільки плоди людської діяльності не підпадають під це визначення! Плодом самісної творчості є буханка хліба, спечена пекарем. Адже хто не пам’ятає дитячої радості від запаху свіжого й теплого хліба?! Плодом самісної творчості є сад, турботливо вирощений садівником, і квітник, любовно випестуваний господинею, – адже в них кожне яблучко, кожна квіточка мов відчувають, що їм радіють, і самі собою милуються. Плодом самісної творчості є затишок, який хазяйка створює у домівці, – адже у його наведення вона вклала своє прагнення досягти в оточуючому миру та злагоди, що звеселяють око і втішають душу. Плодом самісної творчості є горщик, зліплений та розписаний гончарем, і вишиванка, прикрашена рукодільницею – адже у них знайшло вираження мудре розуміння світу, набуте життєвим досвідом цих майстрів. Плодом самісної творчості є дитина, котру носить під своїм серцем мати – адже вагітна жінка так багато думає про світ, у який її дитина прийде, про те, яке місце відведене цій крихітці в існуванні загалом. Мабуть, сáме цим пояснюється той загадковий і чарівний стан, який є таким привабливим у вагітних жінок – стан внутрішнього умиротворення та якоїсь дивної зібраності. У цілому, кожна праця і кожен витвір, через які людина залишає по собі неповторний, надихаючий і впізнаваний слід у житті, через які вона перестає себе відчувати чужою у цьому світі та навіває й іншим прихильність і повагу до життя – це є самісна творчість.

2. Віднаходження сенсу людського існування в самісній творчості

Те, що людина здатна створювати сама від себе, – її самісна творчість – встановлює її існування, окреслює його загальний хід, його кардинальні напрямки, задає, яким йому бути. Людина, що знайшла себе, всі свої дії будує з огляду на власну справу, на своє покликання, аби ґарантувати собі можливість постійно ним займатися, якнайбільше себе йому присвячувати. Так, усі турботи матері насамперед визначені потребами її дитини, усі плани землероба – піклуванням про врожай, усі замисли ремісника – вигодою для його виробів. Усі особливості життя майстра обумовлені його творчістю. Власна творчість диктує йому, що необхідно зробити, а від чого відмовитися, у чому слід бути егоїстом, а в чому взагалі не думати про себе. Користь його справи завжди головніша для нього за власну користь, любов до своєї справи тривкіша, ніж любов до ближніх, те, що сприяє справі, завжди приймається, навіть якщо воно загрожує особистою мукою і падінням у безодню. Самісна творчість зумовлює всі дивацтва майстра, всі його зриви, непорядності, дикі вчинки, незрозумілі обов’язки; цілу систему фетишів і марновірств, дії всупереч практичній доцільності, примхливість, необов’язковість, – можливо, більшість рис, властивих жінці під час виношування дитя, коли вона вважає свій плід безумовно важливішим над усе.

Самісна творчість пріоритетно намічає творцю його цілі, вона є те, що стоїть над ним, що веде його і скеровує, виступає його законом і роком, рушійною силою і тим, що знесилює. З огляду на це, не викликає сумнівів, що самісна творчість являє собою власну сутність буття майстра, те, що визначає і виправдовує його існування в світі, те, заради чого він здатний у безмежній мірі жертвувати собою, що становить сенс його життя. Але чому? Чомý майстер саме так ставиться до своєї творчості, чому вона така для нього вирішальна? Щó вона приносить йому в обмін на його жертву?

В першу чергу, самісна творчість дозволяє реалізуватися його самості, тобто думі про світ не як сторонній та існуючий сам по собі, а в перспективі власного буття в ньому. Людина, зайнята самісною творчістю, більше не загублена в цьому житті, а ніби змушує самé існування обертатися навколо себе. По-друге, самісна творчість робить людське життя справді змістовним і піднесеним, насиченим поворотними подіями й рішеннями. На відміну від безглуздого скніння, життя майстра багате духовними цінностями, воно постійно, кожну хвилину чимось зайняте і приносить насолоду. Це діяльне, насичене життя, яке викликає заздрість у тих, хто хотів би теж так прожити. Кінець кінцем, це життя у майстра неможливо відняти чи якось його перекреслити, тому що навіть страждання і смерть, котрі його обривають, не нівелюють, а облагороджують його, виступаючи для нього не лише останнім ковтком, але й останнім надбанням.

Нарешті, головне – у самісній творчості людина задумується над Вічним, торкається сутності буття, і так виривається з тенет швидкоплинності, скороминущості й безплідності, з прокляття нетривкості всіх людських витворів. Вона звертається до Вічного, і його шляхи стають її шляхами, його доля стає її долею. Тож, навіть коли людина вмирає, вона залишає по собі іншим розкритість цієї долі, задає їм напрямок, підказує вірну дорогу. Людина зникає, але звершення Вічного відбулося через неї, висвітилося у її виробах, зачепило її саму. Людина, через власну творчість, побачила й відчула те, що в цьому існуванні буде завжди і не зміниться через сотні або мільйони років – торжество неминущої радісності світу; це торжество увійшло у її природу, запанувало в її душі, зробило її щасливою. Людина немов прийняла у себе Вічність, долучилася до безсмертя цього існування, яке поза всякою смертю.

Смерть для такої людини вже не має значення, оскільки вона прийшла у буття й отримала від нього найцінніше, що у ньому є, найдорожче, чим воно багате. Буття наповнило її своєю радісністю, а вона, у свою чергу, принесла в буття нові витвори, що приносять радість. Світ, таким чином, збагатив її, а вона збагатила світ. Інакше й бути не може, оскільки буттєва сутність досягає свого найвищого справдження у взаємодії буття і мислення. Адже ніщо, окрім мислення, не може прийняти цю сутність і розкрити її для себе. І навпаки, ніщо, окрім осягання буттєвої сутності, не може зріднити людину з існуванням.

3. Персональна людська вимога власності як потреба зріднення і освоєння зі світом

Безумовно, декому може здатися геть парадоксальним, що сенс власного буття людина бачить у самісній творчості, а самісна творчість присвячена розкриттю сенсу буття загалом. Авжеж, це так схоже на неподоланну апорію, на замкнене коло, на питання курки й яйця. Що тут перше, котре потребує другого? Що тут переважає над іншим: мислення чи сутність, сенс чи його розкриття?

Зрештою, головне просто зрозуміти, що у цьому співвідношенні – співвідношенні буття і мислення – не може бути першого чи другого. Обидва наперед зумовлені у взаємній пов’язаності один з одним, в обопільній націленості один на одного і можуть досягати своєї повної реалізації лише у призначеності один одному. Тому весь розвиток світу (серед іншого і передусім) повсякчас направлений на виникнення мислення та вимагає його появи. Тому все існування мислячої істоти (серед іншого і передусім) налаштоване на розуміння світу загалом, на віднаходження того основоположного принципу, котрий повністю його визначає. Отже, коли ми хочемо вловити пріоритетне у згаданому співвідношенні, ми повинні питати не про те, який із цих моментів первинний чи вторинний, а про єдність, котра височить над цими моментами і їх обумовлює.

Базуємося на розумінні того, що сутність буття (тобто деяка кардинальна світова вимога, за принципом якої відбувається все у цьому світі), втілюючись у людині, перетворюється на її власний сенс, на потребу власного людського існування. А вища потреба власного людського існування полягає в тому, щоб уяснити для себе цю світову вимогу, збагнути її і слідувати їй. І справа тут не в процесі, який нібито йде по колу, а в результаті, котрий, протягом цього процесу, на кожному кроці досягається. Результатом є те, заради чого розгортається сам процес; потреба досягнення певного результату – те, що увесь процес скеровує й усебічно його спричиняє. Отже, результат якраз і являє собою те перше й одне, поряд з яким і моменти процесу, і він сам завжди виступають чимось другим.

Результатом же подібного процесу взаємного тяжіння і взаємного впливу є обопільне збагачення і зближення двох моментів, мислення та буття, свійськість між ними. За рахунок існуючого між ними співвідношення мислення як таке безперестанку віддає себе буттю, а буття знову і знову стає для мислення своїм. Сутність буття, таким чином, реалізує себе в цьому процесі як вимога власності, бо змушує мислення збагачувати її своїми прозріннями та знахідками, присвячувати їй свої пошуки. Але вона ж, у якості сенсу власного людського життя, удовольняє так само й вимогу власності самої людини, роблячи для неї цей світ безкінечно близьким, своїм і рідним. Сутність буття, у якому б співвідношенні речей вона не знаходила своє втілення, повсякчас спрямована на зріднення й узгодження, на збереження і підтримання усіх моментів, які у цьому співвідношенні беруть участь.

Доказом того, що сутність буття виступає по відношенню до мислення як вимога власності, служить ще й характер, який приписує сенсу свого існування самá людина. Адже людина нерідко стверджує, що під сенсом життя вона розуміє певну ціль, задачу, мету, що цей сенс має характер підсумку, результату, здобутку і прагнення. Людина хоче своїм життям чогось досягти, щось надбати. Причому, матеріальний здобуток тут займає останнє місце, оскільки людина усвідомлює, що не може забрати з собою в могилу те, що накопичила за життя. Сенс – це підсумкове надбання, якого людина досягла не для своїх близьких, не для нащадків, а власне для себе. Це той особистий скарб, який вона отримала в результаті свого перебування на світі, скарб, який кожної миті додавав яскравості її існуванню та зробив легким і світлим його кінець.

Цей скарб не можна покласти в кишеню чи комусь його відписати, до нього не можна доторкнутися чи вирахувати його цінність. Його цінність безмірна, оскільки, лише володіючи ним, людина на кожному кроці хоче своє життя повторити і так само прожити знов, а не маючи його, раз у раз ладна життя перекреслити і почати все з нуля. Цей скарб залишається з людиною, що б з нею не сталося. Навіть коли вона втрачає все, додає їй сили, допомагає здолати перешкоди. Цей скарб повертає початкове, неспотворене значення матеріальним цінностям, оскільки не дає їм стати тягарем для людини. Цей скарб дозволяє їй бачити себе неймовірно багатою навіть тоді, коли вона нічого не має, навіть коли просто стоїть на галявині, заворожена пишністю літа, і слухає шепіт вітру в траві. Цей скарб полягає у відчутті, що людина встигла надивуватися усьому багатству і красі буття, встигла нарадуватися на нього, прикипіти душею до нього і взяти від нього всі його щедроти. Цей скарб полягає у прагненні боротися за життя у найжахливіші хвилини, тому що світ взагалі вартий того, аби у ньому залишатися, аби знову зачаровуватися його яскравістю, його мудрим улаштуванням, його несподіваним розквітом.

Тільки коли людина підіймається до таких відчуттів і прагнень, вона каже, що її життя має сенс, набуло сенсу. До таких відчуттів, відчуттів власного сенсу, їй треба ще дорости, заслужити на них право, вибороти їх у долі. Сенс – це своєрідна нагорода за людську мудрість, за стійкість у стражданнях, за чистоту помислів, за непобориму пам’ять про прекрасне. Сенс, по відношенню до людського життя, завжди має характер певного присвоєння і певного збагачення, адже без сенсу людське існування сіре, убоге і збідніле.

Такий характер – характер здобутку – властивий сенсу тільки тому, що сутність буття у цілому сама має характер досягнення і надбання, проявляється як вимога власності. Відокремлюючись у кожній людині як її власний сенс, сутність Єдиного буття не змінює свого одвічного характеру, а тільки конкретизується відносно більш вузького кола сущого. Якщо сутність буття як такого спрямована на те, щоб кожне нове існуюче, з’являючись у її лоні, ставало для неї своїм, відповідало її установам і входило у загальну суголосність зі світом, то сенс буття людини полягає у тому, аби відшукати у цьому світі суголосності з собою. Так само, як загальна сутність, обіймаючи існуюче, сприяє його розвитку та оберігає як свою власність, так і сенс існування людини становить прагнення прийняти цей світ як свій, не відсахнутися від нього, а впізнати у ньому близьке і власне.

Вимога власності взагалі уособлюється, таким чином, у людську вимогу власності. Ця людська вимога власності ніколи не вичерпується простим потягом до накопичення речовинних цінностей, тому що навіть великі багатства, зрештою, не здатні захистити людину від враження відторгненості та покинутості у світі, від підозри, що сама по собі вона нікому не потрібна. Вимога власності людини, закладена у самому її „Я”, в ній самій по собі, полягає не у бажанні накопичення, а у прагненні зближення й освоєння, у потребі зріднення зі світом, з усім, що у ньому існує. І реалізацію цієї вимоги, тобто сенс свого життя, людина бачить  не в тому, щоб підгрібати світ під себе, завойовувати собі місце під сонцем, а в тому, щоб самій присвячувати себе світові, наповнюватися його мудрістю і потім розкривати її у своїх виробах.

Людина прагне сприймати світ з благоговінням, любов’ю і радістю, але любов і радість ніколи не вимагають чогось тільки для себе. Справжня радість і любов завжди креативні, вони – імпульс до самодарування, самовикладання, вони – поштовх до творчості. Радість і любов, які нічого не створюють, швидко видихаються, занепадають і зникають, обертаються у потяг до самознищення. Адже це загальний закон: радість і любов залишаються без взаємності, поки не присвячують і не дарують щось від себе тому, що їм дороге. Не жертвуючи щось від себе предмету своїх помислів, вони не мають до нього доступу. І тільки коли повністю і без останку віддають себе тому, до чого прив’язані, вони перестають бути йому чужими, відкривають до нього доступ, знаходять себе у ньому. Бо тільки даючи власність, можна власність отримати, збагатитися новою власністю.

Це однаково справедливо як для відносин між людьми, так і для відношення між людиною та світом. На зразок того, як закоханий дарує своїй любій подарунки, присвячує їй всі свої поривання та задуми, аби змусити її відповідати взаємністю, розкривати перед ним багатства своєї душі і, таким чином, підтримувати й стимулювати його любов до неї, так само й людина, котра прагне сприймати світ з любов’ю, має нести йому свої приношення, присвячувати йому власну творчість, власні думи і сподівання, аби він розкривав перед нею свої багатства й таїни, і так підтримував і стимулював її любов до нього.

Любов до світу не береться нізвідки, вона рівнозначна тій жертві і тому дару, котрий людина сама пропонує світові у вигляді власної творчості. Багатобарвність, змістовність і радісність людського життя завжди пропорційні вкладу, який людина додає від себе в одвічну гармонійність буття як такого. Тому людина, яка сидить і чекає радощів від світу, сама нічого у нього не приносячи, завжди приречена почуватися обділеною, знедоленою і нещасною. Тому мисляча істота, котра не готова сама вкладати себе у розуміння світу, так і не отримує від нього його розкішних дарів, так і прирікає своє життя залишатися безплідним і нічим не збагаченим. Справжній же майстер бачить своє багатство у тому, що він створює і дарує від себе світові.

4. Сенсоподібність буттєвої сутності

Так сутність буття загалом перегукується з людським сенсом: на манір того, як буттєва сутність є креативним началом, яке породжує, створює й гармонізує все, що у світі наявне, так і сенс людського існування проявляється як поштовх до створення виробів, які гармоніюють зі світом. Звідси очевидно, що і те, й інше – і сутність буття, і сенс людини – однаково проявляються як потреба продукування із самого себе своїх творінь, як потяг до поповнення, узгодження й оберігання своїх породжень. І сенс, і сутність направлені на примноження й захищення своєї найближчої власності – своїх витворів, плодів власних старань, – а це ті надбання, котрі майстер виносить із своєї душі, з середини себе, котрі сáме тому цінніші за будь-які зібрані зовні матеріальні накопичення і в самому глибокому значенні мають право називатися власністю.

Таким чином, можемо бачити, що і буттєва сутність, і сенс людського існування виказують себе як деякий потяг, потребу і спрямованість, що вони орієнтовані на доробок, підсумок і набування, на приріст власності. Вони обоє розкриваються як вкладання себе у творіння, котрі вони виводять із глибин себе, із своєї самості; ці творіння (і у відношенні до буття як такого, і у відношенні до людського існування) виступають як їхній власний результат і підсумок, а потяг до поповнення та гармонізації своїх творінь виступає як потреба досягання певного результату. Тобто сутність буття і сенс людини мають один і той самий характер – характер націленості на результат, мети та відданості чомусь. Це дозволяє нам, врешті-решт, стверджувати, що сутність буття сенсоподібна, тобто сама носить вигляд спрямованості, цілі, підсумку. Тільки тому ми з самого початку й мали право використовувати вислів „сенс буття загалом”, розуміючи під цим „сутність буття як цілого”.

Сенс і сутність споріднені між собою, суголосні один одному, вони – однієї природи. Тому так само, як світ, у якому не виникає нічого нового, не утворюється нових зв’язків та злагодженостей між існуючим, здається нам мертвим, безцільним і суперечним своїй сутності, так і життя людини, котра не вкладає себе у створення виробів, увінчаних відблиском злагодженості зі світом, у кожному разі залишається ущербленим, малоплідним і невідповідним своєму призначенню. Лише звертаючись до самісної творчості, лише обдумуючи буття з позиції людської присутності і потрібності в ньому, людина має можливість не тікати від себе, а розібратися в собі, осягнути свою роль у загальному ході існування та прийняти його із вдячністю, злюбитися з ним.

Прожити життя так, щоб постійно нести у серці відчуття любові та подяки до світу – ось та мета, яку людина, зрештою, ставить вище за всі свої прагнення і називає своїм сенсом, мета, яку більшість видів сучасної людської діяльності не беруть до уваги та повністю ігнорують. Втілюючи себе у самісній творчості, людина починає якось природно розуміти і реалізувати цю мету. У відсутності ж такого втілення життя людини, наче несмачна їжа, прісне й одноманітне, обділене гостротою, бажанням та удоволенням.

5. Натхнення як творча спроможність, що має джерело у буттєвому настої

Так чи інакше, імпульсом для такого втілення себе у своїй творчості завжди служать буттєві настрої. Незвані, майже нічим не викликані, вони сходять на людину потайки і часто залишаються нерозпізнаними, неусвідомленими. Людина помічає, що з нею щось не так, і піддається потребі переоцінити своє життя, пробудженій цими настроями, але майже не задумується, який саме настрій нею володіє і в чому полягають його джерела. Чим сильніший буттєвий настрій, чим ближче до серця людина його приймає, тим особистіше переживає і, зазвичай, тим менше розуміє, що сáме з нею відбувається.

Коли під дією цього настрою людина замикається в собі, поринає в думи про свою індивідуальність і свої конкретні вчинки, вона чомусь знаходить себе всюди винною, бачить кругом лише катастрофічні нестиковки між собою, якою вона є і якою мала б бути, між життям, яке веде і яким воліла б жити, життям у вищому значенні слова. Вона сприймає своє існування як болото, що затягує й засмоктує її своєю безбарвністю, і готова заплатити будь-яку ціну, принести будь-яку жертву, аби тільки зрушити від цього болота до моря, досягнути стану, коли буття очистило б і розчинило її у своїй райдужній безодні34. Сліпо зосереджуючись на собі, людина тільки помічає подібні нестиковки, але не вміє їх згладжувати й ліквідовувати, тому що, скільки б вона не намагалася пересилити та спокутувати своє попереднє банальне існування, вона не знає, як цього досягти. У неї є тільки рішучість змінити все, але, не застосована до якоїсь конкретної справи, ця рішучість нагадує очікування плоду від мертвого дерева.

У стані самокопання буттєві настрої, що людину стимулюють, ніби працюють вхолосту, оскільки не дають належного результату, не вносять нові прекрасні зміни у її життя, а лише демонструють людині всю її поточну неспроможність, нездатність, невміння вчинити щось значне. Вони лише жорстоко ставлять її перед фактом нездарності її долі, перед безоднею самозречення і самовідмови. У результаті, людина тільки ламає свою душу, засуджує себе на безпросвітні страждання, і, в своєму бажанні жити, відмовляється від життя35. Кінець кінцем, їй залишається або здатися і повернутися до свого попереднього життєвого укладу, або сподіватися на якесь примарне й туманне диво, яке вирвало б її з цієї безвиході і врятувало від самозгуби.

Однак справжнє диво стається, коли людина в такому стані не занурюється в себе, а звертається до творчості. Беручись до творчості в буттєвому настрої, людина несподівано відкриває в собі величезну, грандіозну творчу спроможність. Вона нічим не вміє її собі пояснити і називає натхненням. Людина марно намагається збагнути, що означає це натхнення і звідки воно взялося. Але, зрештою, виглядає безсумнівним, що стан натхнення – це реалізований, втілений у творчості буттєвий настрій.

Майстер не віддає собі в цьому звіту, тому що не займається самокопанням, а отже, його буттєві стани ще частіше, ніж у звичайної людини, залишаються не ідентифікованими, проходять безсвідомо. Кінець кінцем, усяк, хто глибоко переживає буттєві настрої, менш схильний визначати, фіксувати й реєструвати їх для себе. Майстер може з усією повнотою зазнавати на собі дію буттєвих станів, так ясно і не розрізняючи своїх відчуттів. Та навіть залишаючись нерозпізнаними, ці настрої мимоволі уже відбиваються у його діяльності, у його творчості, виражаються в ній. Буттєві настрої у застосуванні до творчості – це і є натхнення. Буттєві настрої за самою своєю природою вимагають втілення, відображення, осмислення і тлумачення, потребують розкриття через людину, через її вироби. Тож ця потреба втілення приходить до майстра разом із натхненням ніби сама собою, ніби й нізвідки, і розуміється ним як творчий імпульс, поштовх, піднесення й запал. Чим глибше буттєвий настрій, чим всеосяжніше буттєвий стан, яким людина охоплена, тим сильніший поклик до його відтворення й вираження, тим більше натхнення.

І навіть те, що створює людина у хвилини натхнення, ніколи не є випадковим, не передає перших-ліпших відчуттів, котрі їй спадуть на думку. Емоційний відтінок витвору, зробленого натхненною людиною, хоч і не визначається її враженням від навколишніх подій, але й не є її самовільною примхою; він повністю обумовлюється тим буттєвим станом, який нею на той час володіє. Якщо майстер у момент натхнення переживає стан самотності, у його виробі буде відчуватися самотність, якщо переживає ностальгію – буде відчуватися ностальгія, якщо стан оновлення – буде відчуватися оновлення, навіть якщо він і не усвідомлює, що саме у подібний стан був при цьому занурений. У його виробі не буде ніяких конкретних, прямих та очевидних ознак, котрі вказували б на цей стан; відчуватиметься тільки якийсь загальний дух, яскравий, виразний і принадливий, що одразу відрізняє виріб майстра від однотипного шаблону, від бездушної штамповки. Відчуватиметься тільки таємнича сила, що надає усьому витвору притягальності, робить його щирим, непідробним, справжнім.

Божественна сила, яка наповнює живим духом роботу істинного майстра – це його власний буттєвий стан. У моменти творчості ці буттєві стани ніби забирають людину у свій полон, затягують її в себе і починають світитися, розкриватися через неї, підносять її „вище неба” чи розверзаються прірвами, якщо вона не відповідає поклику виразити їх у своїй діяльності. Самісна творчість одна спроможна уберегти людину від їхньої прірви, одна перевтілює їхню велетенську рушійну силу, безграничну могутність таких станів із руйнівної в творчу, направлену не на загострення розбіжностей, а на виношування та породження чогось прекрасного й нового. Натхнення – це переведена, обернена у людську творчість рушійна сила, первородна енергія буттєвого настрою.

6. Відмінність самісної творчості від розрахункової діяльності

З цієї позиції будь-яка людська праця, що чиниться під дією буттєвого стану – то є самісна творчість. Під дією буттєвого стану – це означає, що цей стан не просто якось відбивається на майстрові під час роботи, не просто підтримує або порушує його душевну рівновагу; це означає не побічне збурення, яке може сприяти творчому налаштуванню людини або заважати йому. Навпаки, саме даний стан, і ніщо інше, є для митця головною передумовою його роботи, ґрунтом, на якому він тільки й здатний ґенерувати щось талановите і своєрідне. Саме даний стан (а не проста допитливість, матеріальний інтерес чи потяг до експериментів) є основним рушієм, котрий штовхає майстра до справи, змушує його шукати вираження тим невідступним думкам і почуттям, які у цьому настрої так гостро його зачепили. Творити під дією буттєвого стану – це значить, що успішність праці буде залежати перш за все від наявності у трудівника особливої настроєвої концентрації, а не від його старанності, вольових зусиль чи засвоєних навичок. Врешті-решт, без натхнення, без занурення у буттєвий стан робота майстра залишатиметься стандартною, і ніщо її не виправить. Буттєвий настрій є основою усякого творчого налаштування, усякого художнього бачення взагалі.

(Існують, правда, певні роди діяльності, результати якої не залежать від натхнення, безвідносні до відсутності чи наявності буттєвого стану у виконавця. Така діяльність не потребує якогось особливого творчого налаштування, окрім, хіба що, душевного комфорту і зовнішнього благополуччя, розумової зацікавленості та потягу до незвіданого. Вона вимагає від людини зберігати незворушний, „ясний” погляд на висновки своїх досліджень, знаходити красу хіба що у формі знайдених розв’язків, залишаючись байдужою до суті цих розв’язків взагалі. Які б закони чи правила не відкривала, вона сприймає їх лише як просту й самозрозумілу даність, не ставлячи собі за мету помічати гармонійність та співзвучність їхніх проявів у світі. Але ж подібна діяльність і сама по собі залишається формальною й абстрактною, не спроможною породити нічого прекрасного як такого. Вона є працею за умови абсолютної непричетності до результату сприйняття самого виконавця, а отже, є категоричною протилежністю самісній творчості).

Творити під дією буттєвого стану – це, услід за тим, означає, що митець у своїх починаннях керується в першу чергу власним настроєм, а не чимось іншим, ніякими міркуваннями доцільності, об’єктивності чи звички. Та й про яку звичку, про яку завчену методу взагалі можна говорити, коли стан, що в ньому найкраще працюється майстрові, сам по собі становить відхід від очевидного бачення світу, стрибок за межі буденності?! Саме з тієї причини, що настрій, котрий штовхає людину до творчості, водночас миттєво відвертає її від усього знайомого і наділяє унікальним даром помічати те, що існує за голою матеріальністю речей, вироби майстра завжди такі оригінальні, відмінні від стандарту, чарівно-яскраві на фоні вихолощених сугубо функціональних предметів. На противагу останнім, художні вироби ніби принесені з іншої реальності, підглянуті у світі нев’янучого кольору і краси, у світі, до якого ми завжди так тягнемося і до якого самі закриваємо собі шлях, підміняючи вищі потреби власного духу поточними прагматичними інтересами. Тому творити під дією буттєвого стану – це також означає, що саме даний стан, а не корисливий розрахунок, найбільш впливає на творця у його роботі, виступає головною причиною й метою його пошуків.

Якщо у розрахунковій діяльності будь-який настрій чи душевне переживання вважається чинником, котрий негативно впливає на просування справи, то у самісній творчості все навпаки. Розрахункова діяльність боїться буттєвих настроїв, як пожежі, бо вони не просто відволікають увагу людини від тверезого вивчення фактів на себе саму, а ще й заважають їй бути неупередженою. Розрахункова людина повинна залишатися неупередженою, приймати будь-які висновки, виключаючи з них усякий стосунок до себе самої. Самісна ж творчість по суті своїй упереджена, оскільки вона кожним своїм порухом відкриває і виявляє фундаментальне відношення, яке існує між людиною і світом, вже наперед тримає його у полі зору. Тому самісна творчість у будь-якому своєму прояві несе звершення буттєвої сутності, її мимолітне, але яскраве розкриття.

7. Облагороджуючий вплив самісної творчості на особистість майстра

Отже, майстер у своїй роботі не просто ліпить нові форми, не просто творить нові предмети із того, що вже існує, і так поповнює різноманіття видів сущого у матеріальному середовищі, сприяє їх приросту. Він не просто компонує нове існуюче із частин вже існуючого, сплавляє його із раніш наявних речей; ні, майстер вносить щось дійсно нове у буття взагалі – він створює своїми виробами деякий окіл спорідненості зі світом, буттєвий окіл, у якому виявляється справжня суть світу, його безмежна життєдайність і рівновага, його непоказне й беззахисне очарування. Ми завжди відчуваємо цей окіл, коли опиняємось поруч з виробами справжнього майстра, входимо у зону їхнього впливу; відчуваємо по тій хвилі радості, яка розливається від цих творінь, дивуючи й зворушуючи, загострюючи наше бажання жити. Усяка людина, що виражає у своїй праці буттєві стани і, завдяки цьому, настроюється на буття в його суті, породжує щось більше, ніж просто свої вироби – вона несе собі й іншим глибоку близькість і примиреність з буттям.

Тому всякий майстерник, що творить під дією буттєвого настрою, є творець. Не виготовлювач, не складальник, не копіювальник, а творець. Бо він не лише виявляє ще незнані якості вже присутнього, не лише дає пояснення вже наявного, не просто копається в зв’язках матеріальних явищ, які однаково розгортатимуться в природі з ним чи без нього. Він продукує, приносить у світ те, чого, за його відсутності, тут ніколи б не могло бути – висвітлення першооснови світу, відкритість цієї першооснови не тільки в чомусь, але і для чогось; він створює ясне вікно, отвір, прогалину в завісі мряки й туману, якою зазвичай затягнуте людське сприйняття. Через це ясне вікно, ніби крізь розрив у бастіоні хмар, яскравим променем осяює людське життя буттєва сутність, прикрашаючи й зігріваючи його, наповнюючи смислом. Майстерник вивільняє буттєву сутність від її потаємності і, водночас, вивільняє саму людину для її суті, для творчого сприйняття, для розуміння свого призначення в світі.

Якби не існувало людини, не існувало мислення загалом, буттєва сутність була б тут ніким не затребувана, нікому не жадана, а лише розгорталася б сама по собі, цілковито обумовлюючи весь устрій сущого, але залишаючись для нього всього-на-всього непохитним законом без прагнення його необхідності, без потреби в ньому, без зворотного зв’язку і прихильності до нього.

Те, що створює майстер своїми радісними виробами, не має в навколишній реальності ніяких матеріальних предтеч. Для того, щоб виник прекрасний виріб, тут наперед не існує його прекрасних складників. Прекрасність виробу не витікає із краси складових матеріалів; під рукою майстра вона видобувається, виводиться назовні із невибагливих речовин ніби за допомогою чарів. Ми постійно можемо бачити, як виготовляються прекрасні речі із звичайної глини чи металу, скла чи дерева, полотна чи пряжі. Майстер, врешті-решт, породжує з них не нові речовинні об’єкти, не нові предмети вжитку, а вияв досконалості світу, вияв суті буття як такої.

У пошуках досконалості майстер мимоволі вхоплює цю суть і насичується нею, і під її впливом набуває цінності кожна хвилина його життя, прояснюється його погляд на світ. Він не відчуває своє життя пустим, бо розуміє свою причетність до вищої мети буття, до могутньої потреби досконалості й узгодженості, яку він всюди тут помічає. З цієї причини будь-який ремісник у своїй роботі так само знаходить сенс власного існування, як і художник у своїй творчості. Завдяки натхненню, завдяки буттєвому настрою ремісництво піднімається до мистецтва. Адже буттєвий стан змушує майстра керуватися не приписами, не інструкціями, за якими йому слід виготовляти свої вироби, а покликом власної душі, своєю думою про світ. Тому виріб ремісника тим кращий, чим підсвідоміше він його майструє, чим механічніше його рухи, чим менше звертає на них увагу і занурений у той стан, який робить його працю радісною, який дарує йому натхнення.

Усяк, хто майструє з натхненням, думками своїми перебуває далеко від монотонних дій, і сконцентрований не на тому, з якого боку слід сильніш натиснути на різець, а на тому, як краще передати свій настрій. Жінка, котра займається рукоділлям, зосереджується не на окремому стібку, не на поодиноких рухах; вона дивиться на свою роботу ніби невидющими очима, керуючись розлитим у її душі цілісним враженням, непомітно поринаючи в мудрі розмисли про світ. Майстер, що різьбить, не задумується над самою по собі окремою лінією; він сплітає свої чарівні візерунки під впливом розуміння єдності та взаємопов’язаності всього існуючого. Взагалі, самісна творчість – це не відточування вмінь та навичок, не шліфування професійних маніпуляцій і не безпомилкове копіювання природи. Самісна творчість – це безперервний пошук досконалості, знаходження способів для її висвітлення. Цим дана творчість відрізняється від будь-яких інших людських занять.  Прагнення досконалості є її найголовнішою метою, тоді як інші заняття орієнтовані в першу чергу на факти, докази, корисність, практичний виграш тощо.

Ставлячи собі таку високу, порівняно з іншими видами діяльності, мету, самісна творчість, як результат, і дарує людині більше. Вона приносить творцю лад у душí, тихий і ясний спокій, що з’являється, лише коли людина над усім зласкавилася і всюди вкоренилася, у всьому навчилася вирізняти хороше й ні на що не дивитися зверхньо. Завдяки своїй творчості, майстер привчається зосереджуватися на прекрасному, розвиває в собі вміння його помічати. Мабуть, тому майстровій людині завжди властиво отримувати велику втіху від найменшого прояву ніжності, чуйності й вроди, жодної секунди не сумніватися у добродійності всього навколишнього, у своїй порідненості з ним і своїй відповідальності за нього.

Заняття самісною творчістю накладає, зрештою, незабутній відбиток на всю особистість майстра, роблячи його глибокою і вдумливою людиною, до якої тягнуться інші, поспішають за порадою та втішним словом; поряд з якою завжди затишно, тепло на серці й хочеться любити навіть те, чого раніше цурався. Самісна творчість вчить людину прислухатися до буття, жаліти все й опікуватися всім, захоплюватися ним і з благоговійною молитвою прагнути порозуміння, а не вирішувати проблеми зі скальпелем патологоанатома в руках. Вона дарує майстрові вищу мудрість, яка вчить цінувати існування всього у світі й боїться його відняти, адже вона помічає, як навіть знесилене та згасаюче до останку відчайдушно бореться за життя і тягнеться до нього, з особливою різкістю відзиваючись на найменшу прив’язаність, ласку і доброту. Через самісну творчість людина приходить в кінці кінців до розуміння благості існування, до стану, коли вона і в собі знаходить джерело цієї благості та з’ясовує для себе сенс буття, коли у неї встановлюється власне відношення зі світом і власне глибокодумне уявлення про нього.

8. Розрив зі світом у наукової людини

Треба сказати, що таке світосприйняття – це винятковий і визначальний привілей творчої особистості. Адже нічого подібного зазвичай не спостерігається, наприклад, у наукової людини. Наукова людина взагалі ніколи не зайнята присутністю, світом самим по собі. Її цікавлять лише закономірності, що описують матеріальну взаємодію речей, але вона не задумується, чому все сáме так у світі розгортається, чому в ньому існують саме такі, а не інші сили, що змушує їх перебувати у загальній рівновазі між собою. Сліпа до буття, вона почувається впевненою лише серед своїх обчислень і формул, і виявляється безпритульною, загубленою у вирі насичених справжніх подій. Несеться по життю у вічному сприйманні ворожості оточуючого, у постійному відчутті конфлікту, не зупиняючись ні на чому, нічого не помічаючи, тікаючи від цієї ворожості до вихолощеної абстракції і там відключаючись від свого нерозуміння світу.

Для наукової людини абсолютно типово почуватися розгубленою і повністю непристосованою, як тільки вона торкається „реального життя”, так що кінець кінцем вона ледь не пишається цими своїми вадами, вважаючи їх свідченням особливої відданості пізнанню і відстороненості від буденного. Вона навіть не підозрює, що це вона сама звикла дивитися на світ з-під призми буденності і не здатна сприймати його якось інакше. Адже для наукової людини світ – це тільки низка конфронтацій і проблем, він лише заважає їй спокійно працювати й обтяжує зайвим клопотом. Якби її воля, вона б так і жила у спеціалізованій лабораторії, не страждаючи за вільним простором і свіжими барвами, не вилазячи назовні і не відчуваючи за світом ніякої туги. Вона відвикла озиратися довкола, відвикла довго зупиняти на ньому свій погляд, і тому не здатна помічати його живої й квітучої чарівності. Буття для неї – це тільки наявність безкінечної кількості різноманітних об’єктів, з якими краще стикатися на папері, ніж орієнтуватися серед них безпосередньо. Реальні речі поступово для неї заміняються схемами, а що при цьому геть упускається їхня привабливість, теплота та яскравість – так це для науки й непотрібно, це такі надлишкові поняття, якими не можна перейматися серйозно, якими хай собі займається мистецтво.

Науковець чомусь звик вважати, що тільки наука – це серйозна і поважна справа, а всі інші заняття – тільки пустощі й витребеньки, дурні розваги, які можуть завести куди завгодно, приносячи мало користі та багато страждань, і якими бавляться лишень від неробства. Він ставиться з підозрою до усякої невгамовної пристрасті до мистецтва, ніби це небезпечне і двозначне заняття містить у собі щось гідне осуду, ніби характерне для мистецтва висвітлення людських переживань – це щось украй непристойне, на зразок афішування сімейних стосунків. Що існують ще й інші переживання, відмінні від сімейних і особистих – цього він ніяк не може зрозуміти, оскільки на них ніколи не зупинявся й над ними ніколи не замислювався.

Та й взагалі, які б там відчуття у мистецтві не змальовувалися, сам він ніколи не дозволив би собі займатися такою несолідною справою. „Наука – ось єдине, чому варто себе присвячувати; науковець – ось вершина існування, а всі інші заняття – пусте гаяння часу”, – так думає він, і все ж залишається при цьому роздратованим безглуздістю свого життя! Корисність його справи, до цього часу безсумнівна, виявляється слабким аргументом, коли всерйоз постає питання: „Навіщо я живу?”. Бо скільки б явищ науковець не досліджував, скільки б законів не відкривав, його все одно не покидає враження даремності свого існування. Щось підказує, що від усіх цих розшуків він так і не отримав чогось важливого для самого себе. Наскільки б поважним він не був як науковець, його персональність все одно залишається якоюсь ущербною та примітивною, і ніщо не може приховати нерозвиненості його душі й одноманітності почуттів. На противагу художньо обдарованій людині він нічого не може продемонструвати, окрім своєї непробивної серйозності, з якою звик „керувати процесом”, але яка, при переносі в реальне життя, виявляється занудливим моралізмом, що постійно помиляється у своїх прогнозах, коли стикається з проявами справжнього таланту.

По відношенню до себе всі пошуки науковця виявляються провалом, тому що від власної невдоволеності не втечеш і він знає, що сам по собі, як людина в об’єктиві Вічності, він нікчема й нічого не вартий. Сам постійно ловить себе на тому, що його життя обійдене радістю, враженнями й ще якоюсь дивною різкістю, за якої живеш – ніби дихаєш на повні груди, і без якої все навкруги невиразне й приглушене, ніби уві сні. Копається в складних абстракціях, тоді як насправді його ставлять у глухий кут саме прості й природні речі. Науковець абсолютно безпомічний перед стражданнями й смертю, у нього не вистачає мудрості, аби осягнути їх і відійти від їх жорстокого неприйняття. Перед ними його формули нічим допомогти не можуть. А ось маленька дитина виявляється мудрішою за нього, бо за грою швидко забуває усяке горе і готова знову радіти життю, тоді як він біжить від світу й закриває на нього очі. Він бреде світом, обтяжений відчуттям глибокої посередності своєї особистості, передбачуваності своїх думок і вчинків, своєю душевною шаблонністю, нездатністю обдаровувати інших мудрістю та теплом, притягувати їх до себе і полонити собою.

Сам інколи дивується, як мало існує речей, до яких він по-справжньому прив’язаний. Якщо митець усім корінням вплітається у все, з чим живе, то науковцю це абсолютно не властиво. Митець прив’язаний не лише до близьких; він зрісся з горами й долами, з місциною, в якій мешкає, з кімнатою, в якій працює. Вирви його з рідного середовища, перенеси в інше, навіть більш зручне, і він втратить підґрунтя для натхнення, втратить атмосферу, в якій здатний творити. Адже не речі навколо складають його світ, а його власна прив’язаність до них і злюбленість з ними. „Митець ніколи не може бути байдужим споглядальником буття”, і не тому, що він гіперчутлива людина, а тому, що у враженнях, які буття йому приносить, він знаходить прямий витік своєї творчості. Крапля дощу, паморозь на гілках, сонячний промінь, запах весни – все це сприймається ним, як велике й незбагненне диво, як найтонше мереживо, з якого зіткані його настрої. Без світу він сліпий і глухий, помертвілий у своїх переживаннях; отже, для того, аби мати можливість творити, він повинен сам присвячувати себе буттю. Він не може проходити мимо, не може не відгукуватися на все, що відкривається навкруги.

Для науковця ж це не просто можливо, а й досить типово. Буття, світ для нього не мають значення, з його діяльності вони усунені. Він на них не зосереджується і ніяк не сприймає. Тому для його роботи не потрібно ніякої особливої атмосфери. Він завжди готовий працювати у будь-якому місці, де знайдеться обладнання, пристосоване для його дослідів, де знайдуться пристрої для обраховування матерії. Однак, як лікарю, що робить розтин, марно намагатися знайти душу в мертвих кістках, так і науковцю марно ловити буття у структурі існуючого. Буття уникає його і проходить повз нього. Тому науковець існує, як перекотиполе, що несеться вітром невідомо в якому напрямку, без коріння, без рідного ґрунту, без свіжих соків, котрі вливали б у нього радість існування, лікували б і відживлювали після ударів і втрат.

9. Сліпота до буття, характерна для наукової діяльності

Та й як наукова людина може бути іншою? Звідки їй набратися мудрості, розуміння світу, якщо в науках буття взагалі ніяк не представлене, якщо тут просто не існує такого поняття. Буття і світ ніколи не виступають предметами наукових досліджень; навіть слова ці тут вживаються рідко, проскакують лише як високомовні терміни у патетичних докладах. Зрештою, чого можна сподіватися, коли сучасна наука свідомо відгороджується від буття, підкреслюючи свою направленість винятково на вивчення матерії; коли вона свідомо відриває людину від світу.

Тільки сліпий не помітить, що наука нині формує, вітає й культивує замкненого, відгородженого від життя відлюдника, котрий скніє у своїй лабораторії і найбільше цінується за високу функціональність, наче робот. Чим більшу кількість інформації він може обробити за той самий термін, тим незамінніший він робітник, тим кращий професіонал. Швидкість обробки інформації як показник результативності мислячої діяльності – гідний критерій для оцінки творчого потенціалу людини! А що це за інформація, заради чого вона обробляється і що принесе у підсумку – це вже не турбота науковця. Чи приведуть його розрахунки до створення атомної бомби, чи до побудови ядерного реактору – це не його діло, це вже так званий „моральний аспект” справи. Науковець не повинен на цьому зупинятися, не повинен над цим замислюватися; він має бути лише провідником, аналізатором і розподілювачем інформації – от і все.

На відміну від митця, котрий несе у світ гармонійність і піднесеність своїх творінь, розробки науковця безвідносні до світу. І байдуже, що він таким чином зводиться на рівень сліпого знаряддя, на роль машини, запрограмованої на безвідмовне виконання певної діяльності без урахування подальших наслідків. Чим менше у людині людського, тим вона плідніша як науковець, тим нерозбірливіша у своїх підходах, готова взятися за будь-яку справу. Персональні емоції, а особливо буттєві стани – це серйозний збій у функціонуванні такого робота, це його вихід з-під контролю. Адже такі стани змушують людину приділити увагу своєму існуванню, призвичаюють і приваблюють її до світу.

Але цього не можна допускати, бо чим більш людина безпомічна перед світом, тим сильніша її потреба в науці. Вона повинна відчувати в науці потребу, сприймати її як спасіння від сумнівів і терзань своєї самості. Все направлене на те, щоб людина не реалізацію своєї самості, а якраз науку вважала сенсом життя. Сучасна наука пропагує відмову від індивідуальності і самоідентичності окремої людини. Вона насаджує безликість людини, безликість своїх виконавців. Сáме тому наукові відкриття у наш час все більше здійснюються не окремою особистістю, а колективом. У колективі  всі рівно необхідні, бо без найдрібнішого технічного працівника все одно не може просуватися спільна справа. Тож навіть якщо хтось один із всієї групи і вніс вагоміший вклад у досягнення результату, це якось затирається і не підкреслюється, тому що людська осібність у науці не має значення, вона тут не знаходить своїх проявів.

Мистецтво, навпаки, завжди несе на собі впізнаваний слід свого виконавця. Справжній витвір мистецтва постійно впізнається за індивідуальною, своєрідною манерою, яка притаманна лише певному авторові. Викладки ж науковця безликі, вони ніде не несуть слідів його персональності, його виняткової неповторної манери. Вони не дають проявитися нічому, що властиво саме цій людині; вони безвідносні до людини так само, як і до світу. Людина як особистість, як конкретна мисляча істота для науки нічого не варта. Наука відторгає людину як індивідуальність, людину в її „Я”, в її самості. Сучасна наука взагалі відторгає людину і прагне перетворити її на мислячий механізм, замінити мислячим механізмом. Наука прагне стати чимось навіть не над людиною, а поза людиною.

Цим ніколи не відрізняється буття, яке, навпаки, вимагає людської близькості для повної реалізації своєї суті. Буття, світ завжди поряд з людиною, в ній і навколо неї. Реалізація ж сутності сучасної науки полягає у дослідженні матерії „незалежно від людської свідомості”. Так, ніби людина – це виродок світу, ніби вона не частина реальності, а сторонній елемент, що лише заважає вивчати будову природи. Ніби у поняття Всесвіту людина не входить, ніби вона сама до природи не відноситься. У науці вгадується не просто зневажання людської особистості, не просто байдужість до неї, а якась затаєна відраза й відсахування від неї. Якась прихована ненависть до людини і всього людського, неусвідомлене прагнення людини позбутися. Витоки цієї ненависті досить зрозумілі. Адже двотисячолітній догмат про облудність і падіння роду людського не пройшов даремно, він знайшов своє продовження в науковому світогляді. Двотисячолітній догмат про гріховність світу (!). І хоча наука нині намагається стати новою релігією, вона мало чим відрізняється від старої.

Головне, хай не вводить в оману твердження, що наука направлена проти всього містичного й уявного, що вона нічого не сприймає на віру, а потребує фактів і доказів. Наука на стадії свого розквіту складалася як противага містицизму, як його недопущення і заперечення; однак будь-яке заперечення завжди виростає на тому самому ґрунті, що й те, проти чого воно спрямоване. Остаточно подолати будь-що можливо не шляхом заперечення, а лише шляхом звільнення від нього. Тому якою б доказовою і матеріалістичною не була нинішня наука, вона все одно несе в собі осуд людської волі, затаєний осуд світові; вона у будь-якому випадку відсторонюється як від першого, так і від другого.

Найбільше ж вражає у цьому контексті сліпота науковця як такого, котрий вимагає доказів, що сучасна наука усуває людину від світу, що вона веде до знеособлення людини і позбавляє її волі самій розпоряджатися своїм життям. Зрештою той, хто потребує доказів очевидного, так і залишається скніти над своєю нікчемністю і непристосованістю, над своїм страхом перед світом, не помічаючи, що подібний страх, непристосованість та нікчемність і є найкращі докази, що підтверджують це усунення. У кінці кінців, зрозуміти це може тільки той, хто звик над собою замислюватися і безпосередньо на собі відчуває гніт задушливих обіймів наукового світогляду, в кого небажання бути уярмленим базується не на логічній аргументації, а на природному прагненні духу, і хто інстинктивно намагається звільнитися від них.

10. Неспроможність науки пояснити причини існування, а не небуття

З урахуванням усього вищесказаного складається враження, що наука підкреслено ігнорує світ саме тому, щоб людина ненароком не помітила, який він довершений і гармонійний, а зовсім не „облудний” та „гріховний”. Пріоритетна задача наукового світогляду – відторгнення людини від буття, вимітання з науки навіть такого поняття.

Ні, звісно, в науці існує поняття Всесвіту, але воно має зовсім інший зміст. Всесвіт у науці – це якраз сукупність усього сущого, а отже, ця структура кардинально протилежна буттю і повністю абстрагується від нього. Наука вивчає матерію, ніколи не ставлячи питання про її буття, про те, чому і заради чого вона присутня. Розвиток існуючого в цілому для науки самочинний і випадковий, тобто немає критерію, за яким можна було б визначити, у вірному напрямку він йде чи ні, чи ж дає збої; і взагалі, на що він орієнтований і якому загальному принципу відповідає. Але ж перед нами розгортається єдиний світ, у якому все спрямоване на рівновагу й суголосність наявних у ньому елементів; а значить, має місце єдиний принцип, закладений у всіх цих елементах і у світі загалом, котрий диктує та підтримує подібну рівновагу, встановлює шляхи розвитку всієї структури в цілому. Хід існування Всесвіту для науки некерований і самоплинний, тоді як ми постійно бачимо, що навіть найпростіші матеріальні системи мають критерій, якому вони підпорядковані в своєму існуванні й розвитку.

І хоч наука стверджує, що вона вивчає причини того, що спостерігається в світі, але насправді вона лише описує, описує у вигляді законів і формул матеріальні явища, які здатна зафіксувати. Вона нічого не може сказати про підстави для існування матерії, не може осягнути її законів у їх необхідності. На що направлені виявлені закони, звідкіля взялися, чого досягають і чому не суперечать один одному – пояснення цього не входять у компетенцію науки. Скажімо, наука декларує утворення Всесвіту із надщільного компактного згустку речовини шляхом Великого Вибуху. Однак цей згусток сам по собі є матеріальною субстанцією, а значить, подібне уявлення не здатне пояснити причин існування матерії як такої.

Взагалі, говорячи про причини існування, ми не маємо на увазі якийсь початок, утворення в часі. Причини існування означають: чому має місце присутність матерії, а не її відсутність? Що викликало цю присутність не колись давно, а обумовлює її щосекундно знову і знов, повсякчас підтримуючи, направляючи й уберігаючи її від колапсу? Чому саме існування, а не небуття має місце в світі? Чому матерія структурована й оформлена, а не розчинена у безперервному хаосі? Звідки беруться і на що направлені ті сили, що її оформлюють? За яким принципом відбувається подібне оформлення, чим продиктований цей принцип? Чому взагалі існують саме такі сили, а не інакші, наприклад, протилежні? На всі ці питання наука не має відповідей. Якщо причина існування Всесвіту – це його розширення із компактного згустку, то звідкіля взявся цей згусток і завдяки чому існував? Не виник же він сам собою, інакше порушувався б основний науковий закон – закон збереження, – згідно з яким ніщо не виникає з нічого, ніщо не береться нізвідки.

Отже, матерія, хоч і в іншому вигляді, існувала й до Великого Вибуху; а оскільки вона існувала, то мало місце й буття, і світ як такий, нехай хоч і відрізний від того, що нині. Адже світ – це не надлишок простору для розташування всього можливого розмаїття матеріальних об’єктів. Світ – це торжество строго встановленого ладу, котрий диктує речам всі без винятку закономірності, за якими вони формуються і сполучаються, і зв’язує їх між собою не довільно, а за єдиним принципом. Тому світ має місце всюди, де має місце наявність хоч якогось існуючого – будь-то надгустого чи звичайної густини, оформленого на високому чи на самому елементарному рівні – бо світ за суттю своєю є начало, котре забезпечує існування сущого як такого й уберігає його від знищення. Без світу не може бути й ніякого існуючого,  ніякої матерії загалом.

Таким чином, говорячи про „утворення Всесвіту”, наука має на увазі лише еволюцію речовини від примітивнішого стану до більш розвинутого, але це анітрохи не пояснює ні наявності матерії в цілому, ні існування світу, ні того, чому матерія саме розвивається, а не примітивізується, причому розвивається саме у такому вигляді, а не в іншому. Говорячи про „утворення  Всесвіту”, наука нічого не здатна сказати про обов’язковість, необхідність сущого і буття, а значить, вона таким чином нічого не пояснює, хоч і не зауважує цього. Взагалі, наука демонструє свою абсолютну безпорадність щодо фундаментальних понять. Не те що матерію, буття чи світ вона не здатна задовільно визначити, а навіть власні основоположні наукові величини, як то масу, заряд тощо. Це тому, що фундаментальні поняття можуть бути осягнуті лише у своїх сутностях, а наука не займається сутностями. Тому вона увесь час промахується і щодо поняття світу. Світ для неї, коли вона про нього все-таки задумується (саме світ, а не Всесвіт) – це у кращому випадку тільки вмістилище матерії, як нібито матерія існує по своїх законах, і це вмістилище ніяк на них не впливає і ніяк їх не визначає.

Насправді ж буття визначає все, що у світі існує, а також як воно існує. Буття – це є диктатор, встановлювач устрою речей, і речі для нього – це не те, що воно в собі вміщає, а те, у що воно вкладає і в чому реалізує самого себе. Тому буття ніколи не може мати місце без існуючого. Тому існуюче ніколи не має свого матеріального початку, бо якщо до цього не було ніякого існування, значить, воно утворилося з нічого. Буття та матерія безначальні, і в цьому сенсі вічні. У них не може бути утворення в тому значенні, в якому наука це уявляє. Вони не мають зародження в часі. Бо час сам є лише зовнішнім проявом одного з моментів буттєвої сутності, він сам бере початок із тієї ж самої першооснови, що і буття, а не буття бере початок з нього.

Таким чином, хоч наука і виставляє себе як єдину солідну діяльність, як єдиний серйозний підхід, що дозволяє зрозуміти природу речей, однак на ділі вона майже нічого не в змозі пояснити, звично закриваючи очі на усі глибокі питання буття і самовпевнено відмахуючись від них. Її справа – порпатися на поверхні; підґрунтя й основи, причини й витоки світового ладу їй недоступні. Наука пропагує своє безумовне домінування, однак очевидно, що це домінування по суті нічим не виправдане; що воно йде не на користь людині, а скоріш їй на шкоду; що завдяки цьому домінуванню людина зробила нееквівалентний обмін, отримуючи від науки всього-на-всього переваги побутового комфорту, але натомість усе більш втрачаючи радість існування, гостроту почуттів і смак до життя.

34 УРУШІБАРА Юкі, „Мушіші”, т. 1, гл. 5, „Мандрівне болото”. – Вид-во „Каданіа”, 1999

35 Там же