1.Випереджальний характер ліричної поезії по відношенню до епох буття, що наступають

Повертаючись до початку, скажемо ще раз: мабуть, не слід дивуватися, що перша автентична українська філософська думка була висловлена саме ліричним поетом.

Адже протягом усієї свідомої історії людства можемо помітити певний дивний, але стійкий зв’язок, що існує між філософією і ліричною поезією. Скажімо, такий: кожному великомасштабному, всесвітньо-історичному підйому філософії обов’язково передує поява найвидатнішого для даної епохи ліричного поета. Наприклад, перед зародженням грецької філософії в Іонії, на Тасосі з’являється перший грецький ліричний поет – Архілох. Незадовго до виникнення славетної філософської школи в Афінах досягає апогею творчість великого аттичного ліричного поета Піндара. Випереджаючи максимальний розквіт класичної філософії у Німеччині, заявляє про себе геніальний ліричний поет Гельдерлін і т. і. Більше того, творчість найвидатніших ліричних поетів не просто деяким чином передує загальному підйому філософії; ця творчість ще й далі знову і знову відбивається в трудах найбільш глибокодумних і про­ник­ли­вих філософів багато століть потому. Виглядає так, ніби творчість поетів-ліриків першою відгукується на якісь фундаментальні підспудні новоявлення, в яких дає себе знати буття саме по собі, передчуває їх, і тільки пізніше вони знаходять своє понятійне вираження у філософії. Виглядає, ніби суть цих новоявлень ухоплюється ліричною поезією так повно і вичерпно, як це навіть і філософії не завжди під силу, так що понятійне мислення потім ще неодноразово повертається до прозрінь поетів минулого, аби якомога глибше та ясніше цю суть розпізнати.

Згадані фундаментальні новоявлення, розкриваючись для понятійної думки, кожен раз знаменують собою початок цілої нової епохи буття (наприклад, геґелівське осягання буттєвої сутності як Абсолютного Поняття, що начебто за означенням виключає з себе стосовність  до будь-яких відчуттів, призвело до розгортання епохи домінуючого наукового світогляду; ніцшеанське осягання сутності буття як Волі до Влади спричинило епоху падіння християнської моралі і т. і.), і саме в такому контексті здатна їх в першу чергу побачити та роз’яснити філософія (тобто в тому контексті, в якому ці нові прояви буттєвої сутності визначають дану епоху). Лірична ж поезія має іншу здатність: вона показує будь-які новоявлення, в яких виступає буття загалом, з позиції збентеженої, схвильованої і змученої людської самості, і таким чином чомусь уловлює їх у їхньому найзаповітнішому цілому, у всій їхній багатозначності й різнобічності. Ось чому вірші ліричних поетів, як би давно вони не були складені, і нині звучать так, ніби той, хто їх написав, жив ще учора. Лірична поезія, здається, взагалі не прив’язана до якоїсь конкретної епохи, вона існує ніби поза часом. У ній немає нічого, що говорило б про якісь неактуальні стосунки чи застарілі суспільні відносини, чи віджиті традиції; навпаки, переживання ліричного поета сьогодні здаються так само насущними, як були й колись. Ці переживання торкаються того загальнолюдського, на що у всі епохи відгукуються серце й думи будь-якої мислячої особистості – бажання людини служити чомусь Високому, що відчувається в цьому існуванні, та врятуватися від трагічної відчуженості від нього. Лірична поезія відкриває мислячій істоті найпотаємніші буттєві істини, причому доносить їх до розуміння так щиро і просто, так вражаюче і захопливо, що слово ліричного поета, як ніщо інше, завжди було здатне вирішальним чином впливати на людське світосприйняття і кардинально увиразнювати його.

Це саме слово ліричного поета часто спонукало людей кидати обридлі заняття і цілковито присвячувати себе пізнанню можливостей свого духу; це саме слово ліричного поета нерідко зупиняло їх за крок до падіння і повертало їм прихильність до життя; це саме через слово ліричного поета для багатьох припинялося сліпе сковзання по поверхні реальності і починалося прозріння у причини речей. Слово ліричного поета завжди мало властивість у першу чергу впливати на людину шляхом її відчуттів, пробуджувати в ній безпосередній потяг до Вічного, і лише значно пізніше роз’яснюватися для понятійної думки. Складається таке враження, що в ліричній поезії Одвічна Істина буття подає себе ніби в якомусь концентрованому вигляді, завдяки чому мислення не може її відразу ж осягнути цілком і повністю, наскільки б воно не було змістовним. Ця Істина потребує до себе багатьох підходів, і коли вже вважається, що розум остаточно у ній розібрався, вона несподівано розкривається в новому своєму аспекті, в іншому ракурсі. Провіщена  у ліричних віршах Істина буття завжди значно глибша і всеосяжніша, ніж на початку здається.

Ось чому людина повинна багато разів вслухатися у ліричний твір, щоб він її по-справжньому зачепив, а коли вже цей твір зачепить, – бентежиться, чому не може так само й інтелектуально сприйняти те, що повно і багатогранно відкрилося їй через переживання. Адже скільки б мисляча особистість не задумувалася над ліричними віршами, у неї залишається враження, ніби вона не до кінця їх осягає, ніби в них міститься якась загадка, якась таємна суть, що за простими словами приховує Первинне й Неминуще. Саме тому ліричні вірші вимагають багатобічного й проникливого осмислення, аби повністю розкритися у всій безодні прихованого в них змісту. Саме тому до віршів ліричних поетів знову і знову повертається філософія, аби витлумачити утриману в них концентровану думку, роз’яснити її, почерпнути з неї незрівнянні скарби мудрості й донести її світові в усвідомленому вигляді.

Прислуховуючись до такої концентрованої думки, філософія кожен раз перевіряє саму себе, чи не упустила вона щось найважливіше в своєму пізнанні буттєвої Істини. Найкращі з філософів завжди здогадувалися, що один-єдиний коротенький геніальний ліричний вірш здатен передати те ж саме, і ледь не більше, ніж усі сторінки їхньої філософії. Чи не з цієї причини Геґель закінчує свою „Феноменологію”43 рядками з Шиллера так, ніби декларує, що в цих рядках зосереджено все, що він хотів сказати своєю книгою? Чи не тому Ніцше присвячує одну з найпіднесеніших своїх робіт44 дослідженню трагічного начала, котре бере витоки з феномену ліричної поезії? Чи не тому Гайдеґґер знову і знову повертається в своїх до­по­ві­дях45 до віршів Гельдерліна, інтерпретуючи їх, вслуховуючись у них, будуючи на них найфундаментальніші висновки своєї філософії? Найпрославленіші філософи у всі часи вирізнялися пильною, невгасимою й пристрасною увагою до ліричної поезії та безкінечною пошаною до неї. Цікаво, що справедливо також і зворотне. Ліричні поети, найобдарованіші з них, завжди вражали своєю несподіваною палкою прихильністю до філософії. Чого варте лише напрочуд стійке захоплення Гельдерліна – філософією Геґеля, Моррісона – філософією Гайдеґґера і Ніцше?!

2. Особливе місце лірічної поезії серед інших мистецтв

Судячи з усього, такий зв’язок  між філософією і ліричною поезією не є випадковим. Адже лірична поезія займає серед інших мистецтв певною мірою унікальне місце. Почати хоча б з того, що завжди важко визначити, куди її слід віднести: до пластичних, образних мистецтв, чи до мистецтв, які не оперують образами? З одного боку, в ній безумовно присутні образи, а з другого, ці образи настільки нестійкі й текучі, що вони ніколи не складаються в осмислену цільну картину. Вони миготять перед очима, наче уривчасті спалахи або розрізнені кадри кіноплівки, зовні сюжетно між собою не пов’язані. Розібратися в них логічно, зібрати їх докупи майже неможливо. Вони розпадаються на короткі послідовності видінь, вони ніби пакетами, цугами проходять перед уявою. У них немає чіткої оповідальної канви, вони передають людині радше якийсь ланцюг асоціацій, аніж зрозумілий перебіг подій.

На відміну від усіх образних мистецтв, які пропонують глядацькій увазі ясні, оформлені картини, ліричні твори не мають ніякого сюжету. Часто важко буває навіть сказати, хто такий їхній герой, чим він схвильований, що змушує його висловлюватись саме так, і взагалі, чи не є його думки й коливання породженням хворої фантазії. Більш за все кидається в очі те, що ліричний герой майже ніколи не діє; він (якщо він взагалі хоч деякою мірою окреслений, а не залишається повністю в тіні перед захопливими вигуками своїх переживань) знаходиться ніби в якомусь ступорі, заціпенінні, нерішучості; він ніби відкидає всі норми, за якими йому слід себе вести, і ввергається в якийсь критичний, екстремальний стан. У цьому стані він говорить і поводиться так, ніби взагалі не від світу сього. У нормальної, тверезої людини він незмінно викликає насмішку  й непорозуміння, тоді як для людини, знайомої з подібними відчуттями, в думках і поведінці ліричного героя розкривається якась бездонна, прямо-таки божественна мудрість.

Лірична поезія здатна миттєво, майже одним словом змінити людський настрій і людський погляд на світ. Цією своєю властивістю вона значно ближче до необразного мистецтва музики, ніж до інших мистецтв, які справляють свій вплив на людину за посередництвом образів. Музика, як відомо, безпосередньо передає мислячій особистості буттєві стани, спричиняє їх у людини, настроює людину на них. За допомогою вираженого в ній буттєвого настрою музика напряму впливає на людське світосприйняття. Пластичні ж мистецтва наближають людину до сприйняття буттєвих станів через довгі перипетії сюжету, змальовуючи і пояснюючи, що саме штовхнуло людину до подібних вражень. Тоді як музика дозволяє значно глибше й повніше відчути буттєвий стан, пластичні мис­тец­тва дозволяють його значно краще осягнути й усвідомити. Пластичні мистецтва піднімаються в своєму тлумаченні буттєвих станів до усвідомлення, до розуміння. Однак, з іншого боку, музика сповіщає людині буттєвий стан без прив’язаності до якихось речей, до існуючого, тоді як у пластичних мистецтвах буттєві стани розчиняються у круговороті подій, у безлічі прив’язок до реальності, так що тут їх стає дуже важко упізнати й розрізнити.

Лірична ж поезія займає окреме місце серед усіх цих мистецтв. Вона ніби знаходиться на стику між образними мистецтвами і музикою, ніби сполучає й поєднує їх. На відміну від мистецтв, що оперують образами, лірична поезія не змальовує ніяких сюжетних ліній, вона ніби відсторонюється від предметного в навколишній дійсності і тлумачить лише самі буттєві стани. Саме тому лірична поезія так тісно пов’язана з музикою; настільки тісно, що часто-густо ліричний вірш народжується в свідомості автора уже в нероздільному поєднанні з мелодією, у якості пісні. Пісня є найбільш піднесена і найбільш впливова форма ліричного твору, тому що тут буттєвий стан (який напряму передає музика) і його смислове тлумачення (яке несе в собі лірична поезія) сплетені, з’єднані в одне. І навіть якщо ліричні вірші не народжуються вже від початку в супроводі мелодії, у вигляді пісні, їх часто потім кладуть на музику, доповнюють мелодією, яка до них наче лине, наче сама проситься. Ті чи інші вірші тільки тоді мають право називатися ліричною поезією, коли вони відображають і роз’яснюють певний буттєвий настрій, підносяться в своїх роздумах до його розкриття й розуміння.

3. Чому лірічна поезія не є мелодрамою?

Виходячи з такого означення, стає не по собі від згадки про те, що постійно навколо називають ліричною поезією, лірикою загалом. Будь-яке нікчемне віршування, жалюгідні римовані рядки „про любов”. Стандартні сполучення образів, котрими начинені ці так звані „ліричні твори”,  наперед відомі й до неможливості набридлі: „кохання квітне, наче місяць травень”, „я твій, а ти моя”, „я від’їжджаю далеко – мені без тебе нелегко”, „як добре з тобою удвох” і т. і., і т. і. – все це „із любовей і солов’їв якесь-там вариво”46. Здається, більшість людей навкруги навіть не сумнівається, що це і є ліричні вірші. Здається, більшість навіть не здогадується, що по­діб­ні пустопорожні солоденькі зітхання не мають до ліричної поезії жодного відношення, що їх слід називати так, як вони тільки того й заслуговують – виключно „попсою” й „мильною оперою”. Від подібних убогих віршувань за милю відгонить мелодрамою, тоді як у ліричних віршах за визначенням не може бути нічого мелодраматичного. І, мабуть, не складно здогадатися, чому.

Мелодрама розігрується, коли над усім, що відбувається, превалюють особисті взаємини, які постійно виливаються у трагедійку, але дрібненьку, доморощену, пов’язану з тим, що у стосунках між близькими людьми немає ладу. Мелодраматична ситуація зазвичай спонтанна й не прогнозована, бо її розвиток обумовлений індивідуальними якостями залучених у ній осіб. Тож, аби мелодраматична ситуація сподобалася сторонньому глядачеві, йому треба змалювати такі індивідуальні якості, на які він обов’язково „поведеться”, нестачу яких він особливо відчуває у повсякденному житті. Виходячи з цього, здавалося б, мелодрама повинна весь час показувати у людських характерах щось пізнавальне й благородне. Але нічого по­діб­но­го. У сучасних мелодрамах всі індивідуальні якості постають в якомусь неймовірно огидному світлі, оскільки одразу помітно, що вони геть вигадані, вихолощені, беззубі й схематичні. У них ніби зовсім не залишається живої плоті, адже сучасний глядач, затуляючись від реальності, хоче насолодитися видовищем „ідеальних” стосунків, у яких мало природного і яких на ділі зовсім не буває. Пересічний сучасний глядач хоче виключити з людських взаємин будь-яку глибину і втішатися лише формою, лише їхнім зовнішнім блиском. Він у своїх мріях і сам набуває такого зовнішнього блиску, достатнього, аби ввійти в уявний, вимишлений контакт з улюбленим персонажем, аби свою інтелектуальну й духовну незатребуваність замінити таким „ідеальним” ілюзорним спілкуванням.

Таким чином, мелодрама відображає розвиток „показових” особистих відносин, в які залучений також глядач у ролі уявного двійника, „дублера” одного з героїв; глядач, котрий намагається по­діб­ним штучним способом увійти, влитися, вживитися у чужі емоції і бажання. І хоч це йому остаточно ніколи не вдається, хоч він все одно незмінно залишається побічним для таких нафантазованих переживань, це штучне ототожнення себе з вигаданими героями допомагає глядачеві зняти психічну напругу, спричинену шаленим повсякденним ритмом, дозволяє трохи розслабитися і відновити свої сили. Глядач таким чином наче тішить себе виглядом декоративних пластикових фруктів, удаючи, ніби це реальна їжа і на секунду обманюючись своєю фантазією, хоча вони анітрохи не втамовують його почуття голоду. Мелодрама для пересічного глядача – це безвільне занурення в ілюзорний вимір, у якому він може відволіктися від своїх турбот, від більшості відчуттів, котрі несуть за собою незручні запитання і глибоко, непідробно  його зачіпають.

4. Лірична поезія як відображення стану світу

Мелодрама побудована на з’ясуванні інтимних стосунків між двома, в які шляхом фривольної фантазії підставляє себе глядач, насолоджуючись лише видимою манерою цих стосунків, але внут­ріш­ньо, особисто залишаючись до них байдужим. Цим все сказано. Це те, що безкінечно віддаляє мелодраму від ліричної поезії. У ліричних творах немає ніякої нафантазованої „ідеальної” реальності, котрою глядач може перейматися тільки частково, не беручи її близько до серця й ніколи не забуваючи про ту дистанцію, яка насправді його від неї віддаляє. У ліричній поезії не ставиться акцент на інтимних взаєминах, що солодкою патокою обволікають людські відчуття і роблять їх мілкими навіть тоді, коли в них зображуються мука і відчай. Навпаки, живий, непригладжений світ, світ у всій його істині виступає завдяки ліричній поезії якось безжально і різко; з нього вимітається все заспокійливе й солоденьке, у ньому все настільки близько й тривожно, що від цього спадання ілюзій стає аж надміру боляче. В епіцентрі ліричного твору світ сам заявляє про себе, виказує людині справжній стан речей, дозволяє разом побачити не лише свою святковість і барвистість, а й усе підспудне страждання, що у ньому є.

І головне, звідси усувається будь-хто, хто міг би відволікти від цього ясного бачення, хто розділив би твоє потрясіння і твій біль. В епіцентрі ліричного твору не існує двох людей, не існує „тебе”, „їх” чи ще когось. Людина тут завжди одна, відокремлена від усіх, лише сама з собою і більше ні з ким. Тут існує тільки „Я”, і від його імені все промовляється. Ліричний твір завжди написаний від імені „Я”, від першої особи – це загальновідоме спостереження. Це те, що в першу чергу відрізняє ліричний твір від будь-яких інших.

Чому ж ліричний твір промовляється від імені „Я”? Тому що автор прагне передати не суб’єктивні враження, котрі несуть на собі відбиток „його” як конкретного індивіда з характерними тільки для нього симпатіями та переконаннями і можуть ніяк не обходити „мене”. Він прагне передати особливі самісні переживання, що стосуються його як людини самої по собі, людини загалом, котра, як і будь-яка інша, по-суті одинична і відособлена від усіх. У таких переживаннях він споглядає щось, що торкається його безвідносно до решти живучихсвоє власне буття і своє власне вмирання, які пов’язані лише з ним і ні від кого більше в світі не залежать. Ці переживання йому розкривають те, як пройшло його життя. А за це відповідальний виключно він один. Те, як настигне його смерть, несучи розпад його „Я” – це він спізнає лише сам, наодинці з собою. У цих відчуттях немає місця навіть коханим людям, оскільки перенесення уваги на інших автоматично руйнує самісні переживання. Тому враження й думки навколо присутніх у ліричному творі ніяк не представлені, ніяк у ньому не відображаються. Ліричний твір виявляє нам відчуття автора виключно з точки зору його самості. Якраз тому він повинен і має право кожен раз промовляти від імені свого героя – „Я”. Це „Я” має таке саме відношення до „мене”, як і до автора, як і до всякої людини, тому що в ньому немає ніякої оцінки, ставлення до чогось залежно від особистих людських поглядів, нахилів чи уподобань.

Самість людини, бентежна людська самість шукає тут розв’язки вічних запитань, змушує мислячу істоту задумуватися над перебігом життя і звітувати сама перед собою, чи гідна вона взагалі жити. У перспективі таких запитань вже не грає особливої ролі, повівся хтось з навколишніх з тобою добре чи погано, вчинив він по справедливості або ні. У перспективі таких запитань людина не схильна продовжувати будь-яку конфронтацію, відстоювати свої позиції. Навпаки, вона спішить з усіма  погодитись і до всіх прислухатися, пристати на їхні зауваження і схилитися до їхньої думки. Людина у такому стані в корені перериває зародження всякої дрібненької трагедійки, „пов’язаної з тим, що у стосунках між близькими людьми немає ладу”. Коли вже вона судить про себе, чи може так далі існувати чи ні, людина надзвичайно поблажлива до ближніх, поспішає визнати їхню правоту куди швидше, ніж свою власну. Не тому, що проникається до них симпатією чи проймається їхніми враженнями, а тому, що уподобання оточуючих, їхня приязність чи ворожість до чогось, їхнє ставлення до „мене” у цей момент взагалі не мають значення.

Під натиском самісних переживань моє „Я” щемить і тужить щодо себе самого, відчуває свою віддаленість від омріяного та високого; й будь-які інші люди сприймаються тут лише як щось відволікаюче, як завада такому внутрішньому зрушенню та преображенню. У цей момент людині не до з’ясовування стосунків з близькими, адже вона усвідомлює, що в особистих перипетіях відступила від прагнень своєї душі, від пошуків вищої мети життя, розгубила колишню здібність до особливих духовних злетів. Але це те, що повністю виключає мелодраматичну ситуацію, робить її абсолютно неможливою. Для мелодрами необхідна зацікавленість в інших, бажання привернути до себе їхню увагу та схильність самому потребувати їх майже хворобливо, безконтрольно, істерично. Самісні ж переживання гасять цю зацікавленість і послабляють цю схильність; вони проривають запони звичного й оголюють підґрунтя світового устрою в переплетенні буттєвих сил, що, ніби кров’яні судини, пульсують у вічно-тривожному ритмі, розходяться від єдиного русла, поширюються по всіх напрямках і знаходять своє продовження у сфері власного людського духу.

5. Відмінність між передачею буттєвих настроїв у пластичних мистецтвах та в ліричній поезії

Таким чином, оскільки лірична поезія становить собою тлумачення буттєвих станів без прив’язки до якихось там з’ясувань стосунків чи буденних подробиць, котрими ці стани так чи інакше в реальності оточені, вона не може містити в собі нічого мелодраматичного. Пластичні мистецтва, скажімо, описують реальні події, однак разом з тим ніби рефлекторно пильнують, коли в них проявиться певна буттєва сила – наприклад, самонадавання, ніщо чи тотожність, – аби відобразити її у людських почуттях через відповідний буттєвий настрій. Пластичні мистецтва змальовують глядачеві деякий „зріз життя”, розвивають, ускладнюють його, на­пов­ню­ють купою деталей, хай то пізнавальних чи мелодраматичних, а самі напружено вистежують будь-який слушний момент, будь-який сплеск художнього натхнення, що давав би можливість показати ту чи іншу буттєву силу у тому головному, що її характеризує. Нашарування реальних подій потрібне їм, як певна критична маса, що при достатньому стисканні випромінює буттєві сили. Тому конкретні речовинні обставини в пластичних мистецтвах невіддільні від буттєвих станів, невідрізненні  від них, бо згадані мистецтва на ці стани умисно не спрямовані, не виокремлюють їх як дещо найважливіше в художньому процесі.

На противагу цьому, лірична поезія завжди концентрується виключно на буттєвих станах, спеціально спрямована на них. Ліричний поет, відмінно від пластичних митців, з ходу здатен виокремлювати буттєві стани серед напливу всяких ситуативно обумовлених емоцій, виділяє ці стани майже свідомо, сприймає їх як дещо головне. Тільки вони для нього мають значення, тільки на них він зосереджується. Усі решта причинних явищ чи вражень з цієї миті більше його не обходять; його цікавить лише буттєвий настрій у всій неприкритій різкості – непідробний, сильний і вражаючий. Ліричний поет має унікальний дар розрізняти буттєві стани і не плутати їх ні з чим іншим. Він відзначається такою ж підвищеною чутливістю до цих настроїв, як і музикант, з тією різницею, що його тягне не просто вилити з себе такий настрій і мимовільно його розв’язати; його тягне уловити, вхопити його суть, саму його ідею.

Неспинний потяг розібратися у суті того, що з ним діється, пов’язаний для лірика з відчуттям, що тільки таким чином він може позбавитися характерного для цих станів духовного нагнітання. Буттєвий настрій його буквально приголомшує, вириває з життя; ліричний поет намагається швидше звільнитися від цього збентеження і досягає такого звільнення  лише шляхом своєї творчості. Переживаючи самотність, чи оновлення, чи враження ілюзорності, він прагне показати у своїх віршах їх витоки та причини; однак, приписуючи їх тільки чомусь ситуативному й вузькоособистому, не знаходить їм розв’язку, терзається від їхньої невловимості, невисловленості. Йому необхідно передати буттєвий настій, але передати його не комусь, хто його зрозуміє на основі інтимних подробиць, а розтлумачити його собі як ніби існуючому одному у всьому світі, і водночас із загальнолюдської точки зору, так, щоб цей настрій говорив від імені всіх і відображав кожну людську душу без виключення. Йому треба передати буттєвий настрій з позиції людського існування як цілого, а не з позиції своїх хоч і сильних, але лише сьогочасних інтимних емоцій.

Тільки за такої умови буттєвий настрій перестане знесилювати, а навпаки, підтримає людський дух, дозволить взяти від себе щось вкрай важливе. Тільки за такої умови він розкриє свою справжню природу, просвітлюючи людину баченням загального світового порядку. Осмислені буттєві стани збагачують людину розумінням найвизначальніших істин буття. Ось чому ліричний поет, зосереджуючись на своїх настроях, прилучається до найглибшого, найпотаємнішого знання, виголошує найістотніші прозріння про всеобіймаючий лад світу. Адже він зосереджує увагу на буттєвих силах у відстороненні від усього предметного. Це повністю протилежне пластичним мистецтвам, в котрих сама по собі буттєва сила, що дає себе знати серед речовинних умов (наприклад, самість чи ніщо) залишається повністю завуальованою. Пластичні мистецтва огортають рушійні сили буття матеріальною оболонкою, вони не вичленовують їх серед усього, що коїться навкруги. Лірична ж поезія від речовинних умов взагалі відволікається; вона одразу зосереджується на тій із буттєвих сил, що в даний момент найпомітніше проявляється в оточуючому існуванні, і тлумачить її через супровідний буттєвий настрій. І хоча в це тлумачення вплітаються образи з реальності, вони настільки метафоричні й відверто символічні, настільки спрямовані швидше на віддалені асоціації, ніж на безпосередню уяву, що передають слухачеві аж ніяк не логіку подій, а лише логіку настрою. Саме тому в ліричних творах і немає чіткого оповідального сюжету.

6. Лірична поезія – це не вірші „про любов”

Однак, виходячи з усього цього, виглядає безсумнівним, що лірична поезія – це взагалі ніякі не вірші „про любов”. Можливо, це твердження спочатку звучить зовсім непереконливо, однак на його користь свідчить низка беззаперечних ознак.

Чого варте лише таке просте спостереження, що закохана людина ніколи не стане говорити переважно про себе, на зразок того, як це постійно робить ліричний герой. Кохання – це не егоїстичне почуття, у всякому випадку по відношенню до того, на кого воно направлене. По-справжньому закоханий завжди швидше приділятиме увагу коханій людині, ніж зосереджуватиме увагу на собі. Він ладний поступитися заради неї собою, він постійно переймається її відчуттями. Закоханого в першу чергу турбує, як ставиться до нього кохана, чи може він розраховувати на взаємність; він ловить кожен її погляд, кожну думку, кожне враження. Ліричного ж героя відчуття інших людей, у тому числі й відчуття коханої людини, в принципі не займають. Він на них ні на мить не зупиняється, він ніколи не вникає у те, що при цьому переживає близька людина. Його турбують тільки власні самісні враження, а те, як усе сприймаєш „ти”, не грає ніякої особливої ролі. Однак таке можливо лише за умови, коли „Я” спізнаю якісь враження, якісь почуття зовсім не у зв’язку з „тобою”. Відчуття ліричного героя, які уловлюються й трактуються в ліричних віршах, виникають у зв’язку з чимось іншим, ніж його відносини з коханою людиною, хоча такі відчуття й можуть певним чином проектуватися на особисті відносини. Згадані відчуття викликані чимось більш загальним, більш всеосяжним і доленосним, і цим пояснюється та глибока дума, якою повниться будь-який істинний, змістовний ліричний вірш, а не дріб’язкові сполучення рим, котрі з якоїсь причини серед загалу так само називаються лірикою.

Тепер, приймаючи до уваги цей характерний для ліричної поезії зсув акцентів у бік власного Еґо, у бік „Я”, можемо сказати, що якби ліричні вірші були б віршами про кохання, то про кохання, яке дає тріщину. Адже якщо людину не займають переживання того, хто їй любий, це вже не любов, а егоїзм. Це вже не самовіддане почуття, а таке, коли людина „перетягує ковдру на себе”, коли для неї зацікавленість у собі означає більше, ніж зацікавленість у тому, хто поруч. Таке почуття по-суті не додає у стосунки гармонії, а приносить лише конфронтацію й розбрат. Невже тоді лірична поезія оспівує нам банальні суперечки і сварки? Це неможливо, бо у суперечках і сварках не може бути нічого високого. Лірична ж поезія присвячена чомусь високому, це видно неозброєним оком. Таким чином, мусимо зробити висновок: якщо ліричний вірш за ідеєю сконцентрований лише на переживаннях власного „Я”, і в той же час присвячений чомусь піднесеному й високому, такий вірш не може бути віршем про інтимні почуття до когось, про кохання. Ліричний вірш присвячений тому, що можна побачити і в коханні, як у всякому щирому, сильному почутті, але що презентує людину в першу чергу як дух, котрий прагне самопізнання й самовираження, людину у всіх метаннях її самості.

7. Лірична поезія як вираження і розв’язок конфлікту всередині „Я”

Однак, говорячи серйозно, хоч  у ліричному творі й не оспівуються незгоди і сварки, в ньому беззаперечно присутній якийсь конфлікт. Якого роду цей конфлікт – ось з чим ми повинні розібратися, і, можливо, це дозволить нам врешті-решт осягнути природу ліричної поезії.

Який конфлікт кожен раз розрішає ліричний герой? Що сáме він намагається розв’язати шляхом ліричного твору і за рахунок чого ліричний вірш приносить цей розв’язок? Чому ліричний герой не може відчувати як пересічна людина; щó навертає його до споглядальних настроїв, у чому тут головний камінь спотикання? І найважливіше, що змушує його кожного разу переходити від особистих почуттів до почуттів вселюдських, всезагальних?

Які б думки не лунали навкруги з цього приводу, ясно одне: ліричний герой завжди переживає якийсь потужний, жорстокий розрив. У чому полягає будь-який розрив? У тому, що ти відходиш від чогось, що було для тебе звичним і милим раніше. З певної причини ти більше не можеш сприймати його в такому ж світлі, як завжди перед цим. Несподівано, з якогось дріб’язкового приводу, а насправді через причини дуже істотні й приховані, воно стає для тебе чужим, викривленим, таким, що тягне вниз і заважає рухатися далі. Саме тому ти відштовхуєш його, пориваєш з ним. Ти перестаєш бачити у ньому своє, котре допомагає, підтримує, додає наснаги. Ти переживаєш рішуче відторгнення раніш прийнятного, не дозволяєш собі більше близькості з ним.

Це відторгнення ніколи не дається легко. Адже раніш прийнятне було дуже рідним і бажаним, тому, пориваючи з ним, ти ніби відриваєш вагому частину себе. Ліричні вірші кожен раз пов’язані з цим болючим розривом, ось звідкіля у них така шалена несамовитість і надрив. Але найголовніше, що ліричний герой  у момент розриву сповнюється якихось дивних, незбагненних відчуттів, які ніби

…збираються зруйнувати
наші звичні радощі.47

У сфері впливу цих почуттів звичне більше не приносить утіхи й задоволення, воно сіріє. Радість від нього вивітрюється, зів’ядає. Чому зів’ядає радість від Звичного? Тому що в полі зору опиняється Незвичне і лякає та притягує до себе. Це Незвичне змушує відірвати погляд від звичайного і підняти очі нагору, до неба. Це Незвичне наступає, від нього не відмахнутися. Воно вплітається у кожен твій вчинок, у кожну думку чи враження. Воно тримає і не дає втекти. Є у ньому щось містичне, демонічне, адже воно змушує тебе йти за ним не з власного хотіння, воно ніби саме тебе веде. Незвичне керує тобою, доносить до тебе свою вимогу і спонукає їй відповідати; твоєї ж волі тут взагалі ніякої немає, нема нічого, чого б ти сам бажав чи не бажав. Під дією Незвичного ти служиш лише йому, ти прагнеш лише дослухатися до нього, а все, чого ти сам міг би хотіти, стає однаковим.

З втратою звичного, знайомого розрив вперше викриває Незвичне й Незнайоме. Це Незнайоме відкрилося саме завдяки тому, що знайоме втрачене, відійшло. Незнайоме стає помітним лише на фоні розриву. Тисяча нитей, що пов’язували зі знайомим, у такий момент рветься і ти страждаєш від цього, однак саме ці ниті заважали побачити Незвичне. За якої ж умови в момент розриву викривається Незвичне? Адже не кожен розрив здатний ввергнути людину у стан споглядання, наблизити її до раніш незбагненного.

Незвичне викривається тільки при такому розриві, коли відхід від звичного супроводжується сильним відчуттям втрати. Якщо ж ти пориваєш всього-на-всього з чимось обридлим і байдужим, Незнайоме залишається прихованим. Розрив повинен стосуватися чогось дорогого і близького для тебе, лише тоді він спровокує відхід від звичного, а слідом за ним і стикання з Незвичним. Цей відхід може бути пов’язаний як з безпосередньою фактичною втратою (смертю, розлукою, позбавленням того, з чим ти зрісся і злюбився протягом життя), так і з враженням власного духовного обміління, котре змушує тебе самого відмітати все навколишнє, все, що забирало на себе увагу і відволікало на шляху до самовдосконалення. Відхід від звичного може бути спричинений як тим, що тебе відштовхують, так і тим, що ти сам відштовхуєш когось тобі небайдужого, але не через банальні суперечки, а через нагальний внутрішній пошук. Тоді відчуття втрати буде стосуватися в першу чергу того, чого ти позбавлений у своїй душі і без чого приречений на безвідрадне скніння, а відцурання від близьких лише посилюватиме це відчуття.

Загалом, аби відбувся відхід від звичного, людина повинна переживати нестачу чогось неоціненного для себе, чогось найважливішого, головного. Вона має усвідомлювати, що втрата, з якою вона зіткнулася, є катастрофічною, непоправною. Чим страшніше згуба, перед якою людина опиняється під час розриву, чим значущішим є для неї те, чого вона нині позбавлена, тим швидше, простіше й легше їй відкривається Незвичне. Ось чому люди навіть пусті й нерозумні, коли переносять велике горе, під впливом відчуття втрати на певний час стають більш витонченими, виявляють у собі неочікувану чутливість і теплоту. Це стається не завдяки тому, що горе змушує бути уважнішим до ближніх, вчить співчувати і ставити себе на їхнє місце (хоча більшість людей саме так і вважають). Навпаки, будь-яке справжнє горе спонукає людину замикатися в собі і від ближніх взагалі відсторонюватися. Велике горе, сильне відчуття втрати робить людей терплячішими і мудрішими тільки завдяки тому, що воно провокує жорстокий розрив зі звичним ходом життя, зі звичними обставинами, враженнями чи стосунками і виводить людину на межу розуміння першооснов буття, на межу стикання з Незвичним.

8. Поринання в Незвичне як стрибок до одвічного і всезегального

Чому ж Незвичне так легко відкривається тому, хто переживає нестачу чогось колосально для себе важливого? Тому що той, хто втратив це важливе, розуміє, що разом з ним він позбавився великої частки себе самого. Разом зі згубою він втрачає й себе, не знає більше, навіщо він і хто він. Незвичне відкривається, коли людина під дією втрати відчуває, що „Я вже не Я”48. Це „Я” тепер ніби не має під собою будь-якого ґрунту, опори. Адже поряд з вагомістю того, що тепер відсутнє, все звичне, – цікаве, рідне й потрібне, – більше не має значення. Звичне лише відволікає від жахливості втрати, намагається затягнути у сіті постійності, помірності, кожноденності, в яких зникає пам’ять навіть про яскравіше із пережитого. Під дією цього почуття, коли нестача така сильна, що людина вже не знає, як жити далі і хто вона тепер, знайоме її більше не втішає. Відбувається розрив з усім звичним і знайомим, оскільки воно не несе в собі більше колишньої значущості й близькості. Людині тепер ніщо із звичного не потрібне. Аби існувати далі, їй необхідно не шукати нових симпатій серед знайомого на зміну того, що відійшло. Такі симпатії знайти одразу все одно неможливо. Аби існувати далі, людині треба віднайти себе.

Віднайти себе – це означає відшукати для себе ту абсолютну цінність, на котру в будь-який момент існування могло б спертися твоє „Я”, яка б болюча втрата з тобою в ньому не ставалася. Тобто позбавитися відчуття, ніби з відсутністю найдорожчого ти втратив усе, ніби для тебе до такої міри не лишилося тут нічого свого, що не лишилося вже, мабуть, і тебе самого. Хоч за таких обставин людині й здається, що всередині неї все відмерло і вона більше не може відродитися, єдиний її вихід у тому, аби віднайти в собі дещо живе, зрозуміти, заради чого варто жити далі, знайти свою базу, свою опору опор. Знайти цінність поза втратою, що наповнювала б існування і дозволяла приймати його таким, яким воно є, а не яким ти у даний момент його схильний бачити. Отже, єдиний вихід у людини в тому, аби зрозуміти, щó обумовлює її „Я”, на що абсолютно спирається її „Я”, на чому воно тримається поза усяким звичним, навіть поза найдорожчим серед звичного. Це ні в якому разі не має на увазі пошуків забуття й заспокоєння в якійсь потойбічній фантазії, котра дозволяла б терпіти життя навіть при тому, що воно позбавлене будь-якого реального, невигаданого сенсу. Розкриття Незвичного – це аж ніяк не впадання в потойбічність, не звернення до „ідеального”, надуманого. Незвичне відкривається, коли, не знаходячи радості серед звичного і не бажаючи її шукати в ілюзорному, людина прагне подолати цей розрив і проймається особливою чутливістю до світу загалом.

Світ – ось те, що стоїть за межами звичайного, до якого людина збайдужіла, і в той же час він до болю відчутний і справдешній, непохитний у своєму устрої, що перемагає будь-які втрати. Тут, у світі загалом, знаходиться невичерпне джерело відродження й радості; сюди, саме до нього, інстинктивно тягнеться всяк, хто, змучений згубою, зневірився у можливості знову пізнати щастя, але в кого, наперекір тому, душа не вмерла і зосталася такою ж чистою й відкритою до життя, як і раніше. Знайти для себе непохитну опору, віднайти себе може лише той, хто і в жорстокому горі залишається так само чутливим до мудрого й прекрасного, як і в кращі часи. Саме тоді, коли під вагою втрати людина намагається водночас розв’язати цей конфлікт, аби повнокровно жити далі, вона здатна розпізнати те одвіку своє, те абсолютне надбання, на якому завжди стоятиме її „Я”, якого не можна відняти і яке приваблюватиме до існування навіть коли в ньому, здавалося б, не лишається нічого найдорожчого.

У такий момент людина саме й поринає в Незвичне. Поринання в  Незвичне стається як відчайдушний стрибок у невідоме через всю глибину розриву, що утворився; стрибок, який, при всій його лячності, досягає першопричини речей, виявляє всі загальні цілі, всі єдині перспективи, на які зорієнтований устрій світобудови як такої. Не найближчі приводи, згідно з якими щось чиниться поруч з тобою, не поточні результати, а ті вічно-насущні підстави й набування, що дозволяють узгодженості, красі й досконалості світу незмінно перемагати в будь-якому локальному околі, де тимчасово угніздився занепад, і безслідно його усувати. Незвичне відкривається через ясне прозріння, котре показує не тільки яким довершеним може бути світ, а й виявляє, що саме на цé, на досягнення такої довершеності, направлене все у ньому, всі його провідні принципи, всі його креативні начала.

Долучаючись до Незвичного, людина, звикла вичленовувати лише обмежений набір підстав для того, що коїться, більше не може закривати очі на цю направленість, яка кругом у світі панує. Адже Незвичне, виявляючи всю велич і страхітливість буттєвих сил та, в той же час, виправдовуючи їх в одвічному торжестві гармонії й злагодженості, приносить найвищу втіху, найбільшу компенсацію всіх втрат. Ось чому в ліричній поезії під дією потужного розриву зі звичним відбувається обов’язковий перехід від особистого до всезагального, – тому що тільки такий перехід, тільки поринання в Незвичне зрештою ліквідує конфлікт і прилучає людину до неув’ядної радості існування.

У ліричному творі завжди відбувається перемога над втратою, подолання духовного занепаду, котрий нею спричинений. Саме тому лірична поезія така піднесена й життєствердна, сповнена непоборимої спраги до життя. Водночас, при долученні до Незвичного людина завжди розуміє, що ніколи вже не буде такою, як раніше. Вона вже ніколи не буде так безоглядно радіти звичайному, її постійно буде тягнути туди, вверх. Виправдовуючи для себе існування шляхом поринання в Незвичне, людина ніколи в повній мірі не повертається до колишнього життя, завжди залишається трохи відстороненою й заглибленою в себе. Це її плата за здобуття вищого сенсу, за віднаходження найзаповітнішої істини. Саме тому вірші ліричних поетів, при всій їх життєствердності, водночас такі небесні, сповнені священного трепету, ніби відірвані від усього земного.

9. Подолання невиправності втрати через відчуття прекрасного

Намагаючись подолати розрив зі звичайним шляхом звернення до сфери всезагального, людина інтуїтивно знаходить виправдання свого існування в існуванні прекрасного. Адже долучаючись до Незвичного, відчуваючи, на щó в цілому скеровані всі фундаментальні засади буття, людина тим самим уже бачить їх в ореолі прекрасного. Будь-які всеохопні буттєві начала, будь-які креативні буттєві сили тільки тоді правильно й глибоко осягаються людиною, коли вони являються їй ніби огорнутими димкою прекрасного, ніби осяяними ним. Тоді людина може сказати про себе, що „Я” існую заради того, щоб сприймати прекрасне, яким уквітчаний цей світ; що, коли навіть саме дороге із прекрасного у мене відібране, пам’ять, згадку, натяк про нього я знаходжу тут всюди, у всьому, що є прекрасним. Я бачу це прекрасне, я починаю його знов помічати, значить, для мене ще не все втрачене, значить, я ще можу воскреснути й віднайти новий сенс. Прагнення прекрасного становить дещо від мене цілковито невід’ємне, у ньому тільки я й бачу для себе основу. Прагнення прекрасного є база, непохитний фундамент для людського „Я”.

Саме тому лірична поезія, в котрій, як ні в якому іншому виді мистецтва, відповіді на животрепетні особисті питання шукаються не інакше як одразу в самих основах буттєвого ладу, завжди зауважує і виставляє прекрасне як верховну компенсацію будь-якої згуби. У ліричній поезії втрата ніколи не постає як простий голий і жахливий факт, вона завжди пересилюється загальним враженням прекрасного від усього, що зображує ліричний вірш.

Однак ліричний вірш зазвичай зображує тугу і муку людини за тим, чого вона позбавлена, стражденний потяг до недосяжного, кот­рий приречений залишатися без відповіді. Як у тузі і стражданнях може бути щось прекрасне, як прекрасне може пов’язуватися з відчуттям втрати, та ще й катастрофічно актуальної, якою вона завжди виступає в ліричному творі?

У тому і справа, що в ліричній поезії враження прекрасного викликається не відчуттям втрати і йде не від того, що втрачене (бо самé втрачене в такий момент невіддільне від болісних думок про нього; воно може сприйматися як прекрасне, а не як терзаюче, лише з часом, коли відчуття втрати минеться, послабиться в своїй актуальності, що для ліричної поезії за самою умовою неможливе). Враження прекрасного намагається справитися з відчуттям втрати, здолати і зламати його; воно зароджується як протидія цьому відчуттю, відштовхується від нього і приходить на його місце як його протилежність. Виникнення враження прекрасного у ліричному творі спровоковане відчуттям втрати, підбурюється ним, але не як своїм джерелом чи причиною, а як своєю антитезою. Враження прекрасного у ліричній поезії походить не від згубленого і не від чогось існуючого взагалі, а від світу в цілому. Воно й не може походити від чогось іншого, адже все звичне, існуюче разом із втратою позбавилося значущості, а саме втрачене при згадці про нього приносить лише муку й відчай.

Світ же сам у своєму устрої несе те, що долає будь-яку муку й відчай, і саме тому до нього в своїх життєствердних пориваннях звертається ліричний поет. У ліричній поезії відбувається звернення до першооснов буття заради того, щоб, шляхом їх осягання, побачити прекрасне у світі загалом і, таким чином, подолати відторгнення від життя, від усього милого й знайомого, до котрого людина збайдужіла. Саме тому ліричний вірш, чому б він не був присвячений, яку б непоправну втрату і жахливий розрив зі звичним він не зображав, наскрізь просякнутий враженням прекрасного, кожним своїм рядком виливає його із себе.

Зрештою, зрозуміло навіть, чому враженням прекрасного компенсується біль від тяжкої втрати. Адже у враженні прекрасного нам дає себе знати буттєва сутність, яка по природі своїй є ніщо інше як вимога власності. Під дією ж втрати якраз страждає особиста людська вимога власності, через те, що у людини дещо відняте або вона чогось не досягла, чогось украй свого, конче необхідного, того, що визначає її саму. За рахунок втрати (або ненадбання) свого людина не може більше визначити себе. Тому в цей момент вона і стає такою чутливою до Незвичного, до вселенського й всезагального. Адже біль від втрати, ущерблення особистої вимоги власності викидає її назустріч вимозі власності як такої, котра визначає цей світ, змушує з нею зіткнутися віч-на-віч. Вимога ж власності як така, відкриваючись через враження прекрасного, становить для людини її найпершу власність, те найбільш своє, звідкіля людська самість, людське „Я” взагалі веде свої витоки.

10. Що є темою, змістом і суттю ліричної поезії?

Пошук опори для свого„Я”, для своєї самості – ось тема ліричної поезії. І хоча цей пошук основи для „Я” завжди відбувається на фоні болючої згуби, однак сама згуба врешті-решт залишається вже як би за бортом цього пошуку. Шукаючи себе, шукаючи примирення зі світом, людина тим самим не фокусується вже виключно на тому, чого вона позбавлена, вона шукає подолати свій збиток і тягнеться до відродження, до набування самого по собі. Лірична поезія досягає своєї мети, вона стає справжньою, прекрасною поезією, тільки коли нівелює розрив зі звичним, відшкодовує відчуття втрати знаходженням чогось вищого, безвідносного, позачасового. Складальник віршів перетворюється на ліричного поета, якщо від оспівування навколишнього він безпосередньо й ніби мимоволі звертається до того всезагального, звідки йде нев’януча краса світу і котре зумовлює одвічний хід буття в цілому.

Про справедливість сказаного вище свідчить уся лірична поезія.

І в першу чергу так звана „любовна лірика”, котра присвячена начебто виключно змалюванню інтимних емоцій.

Якщо придивитися до такої любовної лірики, виявимо ті ж самі ознаки, які властиві ліричній поезії загалом: ліричний поет говорить від першої особи і переповідає лише власні відчуття; відчуття коханої людини ніяк не зображені, і це до такої міри, що поет ніби навіть і не припускає думки, що вони можуть бути тут представлені, що їм тут місце. Все у любовній ліриці сприймається тільки з позиції „Я”; якщо в ній і існує якесь „ти”, то це „ти” зазвичай виступає у формі відсутності: „пішла”, „залишила”, „покинула”, „тебе нема”. Виникнення ліричного настрою провокує розлука з „тобою”, втрата „тебе”. Саме тоді починає говорити моя самість. Я переношуся у стан споглядання, коли всі речі й турботи проходять мовби не торкаючись. Мимоволі заглиблююсь у себе, відсторонююся від звичного. „Ти” відсутня, і все настільки пусте, що нема куди йти, нема до чого прихилитися. Я втратив під ногами опору, я не розумію, навіщо „Я” і „як Я без тебе”49. Мені ніби нічого в світі не залишилось, не знаю, що з собою робити, куди себе прикласти і що тепер „Я” собою уявляю.

Це відчуття, відчуття втрати себе, котре спричинене нестачею найдорожчого, настільки нестерпне, що вже не знаєш, як далі жити. Воно згубно небезпечне, тому виникає потреба якось його зняти, від нього врятуватися. Рятуватися ж від нього у безглуздому спілкуванні чи поточних справах здається блюзнірством, на яке неможливо навернутися. Ось чому „Я” починаю шукати нерушиму опору для свого духу, ось чому шукаю її „вище неба”50, у чомусь абсолютному, завжди важливому. Не у фатальному, не в тому, що „мені” судилося, а ще вище, у тому, що судилося всім, будь-чому, всьому, що є. У цей момент, звертаючись до всього, що існує, ліричний поет переходить у сферу Незвичного, стає непомірно вразливим до світу в цілому. Саме в такий час він виявляє надзвичайну піддатливість до буттєвих настроїв. Тепер, у якому б напрямку не пішли його думки, ці настрої забарвлять його сприйняття особливими тонами, змусять інакше подивитися не лише на події, що зачепили його самого, а й охопити єдиним глибоким зором, як все влаштоване у світобудові в цілому.

Наприклад, він каже собі: я позбавлений найдорожчого, як його зрештою позбавляється все на Землі, у цій обителі прикрості й смутку. Я дивлюсь навкруги і у всьому, що є, бачу зближення й втрати, набування і згуби, і все однаково спливає в нікуди. Від цього не врятуєшся, так влаштований світ. Але чи повинно так бути, чи має все в ньому бути саме так?..  Та зрештою стає ясно, що все у ньому зовсім не так, що все у світі значно складніше, справедливіше, красивіше. Дійсно, все у ньому минає, але хіба існуюче, що ми бачимо навколо, виносить таке існування через силу? Навпаки, воно буяє, квітне, розстеляється навсібіч в своїй пишності й розмаїтті. У всьому, що є, помітне не знесилення, не прагнення нарешті зникнути, а потяг до існування, радісна потреба бути і дар буття, який щедро на все зливається. У самому бутті поет бачить таку ж відданість, таку ж жертовність і самодарування, які переважають і в його особистих відчуттях, які пересилюють незгоди та знов наближають блаженний момент єдності.

І от ця непоборна сила, котра завжди приводить до гармонії, кот­ра домінує в його душі так само, як і в існуючому загалом, здається йому такою прекрасною, що він уже соромиться свого відчаю, дивиться на нього, як на коротку мить слабкості. Він тепер у сто раз сильніший, він тепер усе стерпить, усе здолає, він бо вже знає, що, завдяки своїй відданості, обов’язково знов прийде до злагоди й єдності з коханою, як до них, зрештою, все у світі приходить. Шляхом того всеобіймаючого відчуття, яке володіє ним у буттєвому настрої, поет вхоплює суть відданості як такої, те, що вона дає змогу долати перешкоди, що вона посилює людину, робить могутнішою, спроможнішою, на більше здатною. Ліричний поет через буттєвий настрій відкриває, що відданість сама збагачує людину. Він уловлює, що будь-яка віддача сама приносить надбання, що вона обертається взаємовіддачею, що самопожертва невіддільна від набуття. З цієї причини, чомý б ліричний поет не присвячував свій вірш, на що б він не проектував своє почуття відданості, на якісь конкретні умови чи на особисті відносини, воно однаково не втрачає своєї загальності, виказує свою саму глибоку суть:

Я би не зміг падати з ніг,
Плавити лід, ставити перший слід,
На кам’яних плитах вогонь
Нести в руках.
І на коліна впасти б не зміг,
А якби впав, то би піднятись потім з них
Я би не встиг.
Але для тебе, але для тебе
Зможу я все!51

Примітно, що про ліричний вірш ніколи не можна сказати однозначно, до кого або до чого він, власне, звернутий. Таке почуття відданості може бути звернене як до коханої  дівчини, так і до любої матері, як до Батьківщини, так і до своєї справи. А може воно присвячене самій Вічності, в яку поет при цьому вдивляється і перед якою звітує всім своїм життям. Ліричний вірш вважається любовним віршем швидше за умовчанням, оскільки закоханість – одне з самих інтенсивних і самих безпосередніх людських почуттів, котре легше за все зрозуміти. На ділі ж і той, хто віддає себе служінню Батьківщині, і той, хто жертвує всім заради улюбленої справи, слухаючи цей вірш, буде переживати те ж саме, що і закоханий, готовий віддати все заради близької людини, і впізнаватиме в ньому саме свої відчуття. Зрештою, абсолютно не важливо, кому або чому поет свідомо присвячує свій твір, кому конкретно він засвідчує свою відданість. Головне, що його твір розкриває природу відданості загалом, однаково справедливу для всього, чого б вона не стосувалася.

Приміром, ліричний поет хоче сказати нам своїм віршем: якби я не мав когось, кому надміру відданий, я не був би таким вразливим, не ставив би своє життя в пряму залежність від втрати коханої людини. Я почувався б захищеніше, не боячись, що будь-якої миті незгода, смерть чи розлука зруйнують усе, що я маю. Віддаючи, присвячуючи себе комусь, я тим самим свідомо ставлю себе під удар, обзаводжуся серйозною слабкістю. Однак, не будь у мене моєї відданості, чим би я був? На що я був би спроможний? Лише на звичайне, посильне. Заради ж тієї, кому готовий пожертвувати всім, я здатен навіть на неможливе. Я стаю спроможним на високе, на нездійсненне, я можу перебороти будь-який страх і ризик і пройти крізь вогонь. Моя відданість зміцнює, употужнює мене, стимулює до великих звершень. Вона тільки й дає мені сили досягнути недосяжного, вона загострює в мені розуміння сенсу мого життя. Моя відданість становить не лише зміст мого поточного існування, вона сильніш за будь-що сприяє моїм духовним пошукам, допомагає відповідати моєму вищому призначенню.

Душу свою в моїх піснях
Я б не знайшов, і не сміявся би у снах,
І у сльозах я б не шукав,
Я б не літав.
Але для тебе зможу я все!52

Зрештою, ліричний вірш містить у собі щось більше, ніж це можна побачити в особистих почуттях. Адже та відданість, яку ліричний поет осягає шляхом буттєвого настрою, стосується не лише людських взаємин; він помічає її в існуючому загалом, відчуває у всьому, що розкривається навколо нього. І хоча поет цього свідомо не розуміє, він проектує цю відданість на буття у цілому, сприймає її у перспективі світу як такого.

Дійсно, у світі все існуюче віддане одне одному, пов’язане між собою тісними зв’язками, між ним йде активний взаємообмін і взаємний вплив. Чим складніші і важливіші ці зв’язки, тим більше буття кожного окремого існуючого від них залежне і тим більше ризик появи неузгодженостей у них. Однак без цих зв’язків кожне окреме існуюче не зазнавало б на собі впливу іншого сущого, залишалося б одноманітним у своїх проявах. А отже, було б назавжди прихованим, що ще закладено в його сутності, до чого воно ще придатне окрім того, що виявляється безпосередньо. Розвиток й урізноманітнення зв’язків з іншим сущім, посилення відданості по відношенню до нього збагачує прояви будь-якого конкретного існуючого, повніше розкриває його природу. Отже, відданість сама по собі, у чому б вона не простежувалася і до чого б вона не була звернута, пов’язана з сутністю буття цього існуючого, виявляє й посилює його сутність. Саме це одкровення й доносить до нас ліричний поет, хоча він у жодному разі не вдається до подібних послідовних роздумів. Він безсвідомим чином примудряється зрозуміти, що відданість, чого б вона не стосувалася, допомагає всякому існуючому слідувати собі, бути собою. Ліричний поет, сам про те не здогадуючись, у своєму творі осягає й висловлює загальні принципи буття як такого, загальні засади, на яких побудований світ. Не тому, що він розуміє їх логічно, а тому, що він відчуває їх і формулює, виходячи із своїх самісних переживань.

Таким чином, можемо бачити, що, через розкриття загальної природи відданості, ліричний вірш дозволяє людині впізнати, що для неї в житті головне, дає їй у власному самозреченні побачити опору для свого „Я”, сенс свого життя. Уловлюючи, що подібна відданість домінує у всьому  в світі, ліричний вірш тим самим гасить відчай від розлуки з найдорожчим та спровокований ним відхід від звичного й окрашає все існуюче всепереможним враженням прекрасного. Але все це – і змога віднайти себе, і подолання розриву, і враження прекрасного, – досягається у даному вірші не тому, що він зображує якісь інтимні почуття, не тому, що це „любовна лірика”. Все це досягається у даному вірші тільки тому, що він наближається до розпізнання найфундаментальніших першопричин буттєвого ладу, що він уловлює пов’язаність відданості як такої з буттєвою сутністю.

Все, що є для цього ліричного вірша визначальним, все, що робить його справжнім витвором мистецтва і відрізняє від пустопорожнього римування, властиве йому саме завдяки зверненню до сутності існування, до тих основоположних принципів, які вона собою репрезентує. Тому про такий вірш не можна сказати, що він присвячений комусь або чомусь, що він засвідчує відданість на адресу конкретної справи чи людини. Він вникає в суть відданості в цілому, тому присвяченість самонадаванню – це його єдина справжня присвяченість. Власне, не існує ніякої „любовної лірики”, „пейзажної лірики”, „воєнної лірики” чи якоїсь там ще. Такий розподіл ліричної поезії є лише розподіл за видимою, поверховою формою. Насправді ж, лірична поезія має своєю темою, змістом і суттю звернення до того всезагального, на чому одвіку побудоване все, що чиниться в світі і закони чого дотримуються й володарюють тут у всьому.

11. Лірична поезія як відсторонення від близької людини заради нагального духовного пошуку

Отже, ліричний вірш лише тоді гідний носити таке звання, коли, зароджуючись як нарис вузькоособистого, підноситься до сприйняття загальносвітового; коли кожним словом випромінює з себе буттєвий стан, і, на його основі, тлумачить найперші начала буття, проникає в глибини буттєвої сутності. Тільки завдяки упізнанню справжньої, гармонізуючої природи рушійних сил існування ліричний вірш і породжує враження прекрасного, розливає його на суще загалом і допомагає людині тим самим подолати замикання на собі, відторгнення від усього навколишнього і тотальне збайдужіння до нього.

Але звідкіля у нас така впевненість, що враження прекрасного у ліричному творі йде саме від відчуття спрямованості всіх буттєвих сил на підтримання гармонійного ладу існування, а не, скажімо, від привабливості коханої дівчини? Адже враження прекрасного, викликане безпосереднім спостеріганням принад близької людини, здається куди більш природнім, очевидним і для всіх зрозумілим. Однак у тому і справа, що, по-перше, прекрасне ніколи не може бути помічене шляхом безпосереднього спостерігання існуючого, хоч яким би гарним воно не було; так помічають якраз лише привабливе. По-друге, ліричний вірш сам по собі не містить опису таких принад; його герой зосереджується не на іншій людині, не на її якостях, а виключно на собі, на своїх споглядальних враженнях. Нарешті, по-третє, описувати принади людини можна й тоді, коли вона поруч з тобою; у ліричному ж вірші кохана людина так чи інакше завжди відсутня, її або немає, або вона все одно що відсутня, таке неприховане відсторонення від неї переживає ліричний герой.

Дійсно, найпевніше підтвердження того, що відчуття прекрасного йде не від „тебе”, не від коханої людини, отримуємо у ліричних віршах, де „ти” й наявна, але водночас „тебе” ніби й немає. Адже у ліриці часто представлена ситуація, коли героєві добре з коханою, аж тут наступає раптове відторгнення, при якому він до усього байдужіє, до неї серед усього, і починає замислюватися про свої кардинальні духовні потреби. Ліричний вірш не зображує при цьому ніякого конфлікту чи розладу, ніякого зіткнення чи непорозуміння; навпаки, він підкреслює несподіваність цього відчуття, його дивну й незбагненну безпричинність. Ліричний герой ніби говорить нам: щойно все було захопливо, я жив, бажав і горів, та ось в одну мить зникають усякі реальні прагнення, налаштування чи інтерес, і наступає дивне заглиблення в себе, через яке навколишні речі розчиняються наче в тумані, видаються сірими й невиразними, не вартими зусиль, щоб у них вдивлятися. На чому б у цей момент ліричний герой не зупиняв свій погляд, все для нього стає однаковим, він не може визначити, чи хоче чи не хоче він чогось конкретного:

Знаєш, я хотів би знати,
Спати чи піти додому,
Або випити на кухні
Соку з льодом.
Може, я й не хочу пити…53

Хочу – не хочу, знаю – не знаю.
Було – не було, як не цікаво54

Схоже, що вірш, присвячений нібито описуванню інтимних взаємин, недвозначно заявляє нам, що кохана людина (як, у принципі, й все оточуюче) ліричного героя в даний момент перестає цікавити, і мова в його роздумах йде не про неї, не про стосунки з нею. Чим можуть бути спричинені такі почуття, якщо вони виникають за відсутності будь-якого конфлікту? Чому у ліричного героя зникає усякий елемент персональної волі?

Якби його просто не задовольняли ці конкретні любовні стосунки, він бажав би для себе чогось кращого їм на противагу і мріяв би про те, як все змінити. Натомість ним оволодіває настрій, коли у речовинній сфері його все однаково не зачіпає, наявне так само, як і відсутнє, він позбавляється будь-якого ясно вираженого хотіння, наміру чи бажання. Єдина потреба, котра в нього залишається і все сильніше підспудно назріває – потреба повернення до свого внутрішнього світу й збагачення його справжнім духовним надбанням – диктується йому наче ззовні, надходить як би згори. В такий момент його по-справжньому хвилює лише те, що його душа застрягла в цупких сильцях прозаїчного, що „польоту нема”55 і що „ми не одні, ми не живі, виключить нас”56. Ліричним героєм, без сумніву, оволодіває буттєвий настрій, тим більш незбагненний, що особисті взаємини з коханою при цьому залишаються сталими, не зазнають помітних змін. Виглядає, що ліричний герой сам в цей момент переживає якусь серйозну внутрішню метаморфозу. Він потребує інтенсивного духовного наповнення, він на це особливо налаштований. Інтимні ж взаємини, як на лихо, саме зараз перейшли в колію звичності й такого наповнення йому просто не в змозі запропонувати. Через це ліричний герой опиняється в ситуації, коли, скільки не присвячуй він себе цим взаєминам, вони нині все одно не несуть йому того відгуку, котрого сподівається й просить його душа. Саме тому в нього мимовільно зароджується тривога, як марно й по-пустому спливає час людського життя. Саме коли особисті стосунки, в які він вкладав занадто багато, пропонують лише рядове й повсякденне, власні вчинки й поривання все більше здаються йому скороминущими й дріб’язковими, стікаючими краплями у бездонне Ніщо.

Під впливом цього враження ліричного героя починає хвилювати винятковість людської долі, прагнення  високої мети, якою він досі недозволено нехтував. Він, таким чином, ще сильніше занурюється у буттєвий стан, стає схильним до сконцентрованого споглядання світу, до міркувань про безплідність земного існування. Його не полишає впевненість, що людське „Я” повинно своїм життям щось здійснити, досягти чогось, на що здатна лише дана конкретна людина й більше ніхто. Натомість йому відкривається, до якої міри нині спустошене його „Я”, як мало кроків він зробив на шляху до власного самовираження. Не дивно, що під впливом буттєвого стану він повністю відходить від зовнішніх симпатій і бажань; йому зараз не до того, він зосереджений на нагальних запитах свого духу. Однак це не означає, що ліричним героєм, безроздільно зайнятим внутрішнім життям, оволодівають тим самим якісь егоїстичні прагнення. При егоїзмі власні бажання превалюють над потребами навколишніх і виконуються навіть за умови, що вони обертаються шкодою для ближніх. При самісних же переживаннях ліричний герой взагалі не прагне для себе чогось відчутного й конкретного, він лише слідує вимозі, яка первісно закладена в сутності людського духу й до якої він змушений прислухатися навіть без участі власної волі.

Тим більше, що цій вимозі він слідує не на шкоду коханій людині, не всупереч взаєминам з нею. Зосередженість на самісних переживаннях не означає, що дівчина, від якої ліричний герой зараз відсторонюється, йому не подобається чи перестає бути близькою. Навпаки, такий настрій пробуджується по відношенню до людини, з якою буваєш частіше за все, з якою маєш постійну близькість. Цей стан сам по собі лише свідчить, що будь-які людські взаємини – це, за великим рахунком, дещо вторинне, і вони ніколи не можуть замінити того справжнього покликання, котрому кожна людина має по-своєму відповідати, аби її життя було воістину яскравим та змістовним. Адже закоханість, як і всяке особисте почуття, з часом втрачає свою палкість, обростає буденщиною й монотонністю. Справжнім же покликанням, самісною творчістю неможливо зай­ма­ти­ся без постійного внутрішнього горіння: вона завжди несподівана й завжди нова.

Таким чином, хоч ліричний вірш і відображає виключно самісні переживання, виключно роздуми людини щодо її власного „Я”, він не містить у собі нічого тимчасового й егоїстичного; він ніби показує людину під кутом зору її вищого буттєвого призначення, яке провадить зараз по відношенню до неї свій запит, прикликає до відповідальності за зміст її життя, і через це виступає максимально невідкладним і актуальним. Цьому запитові беззаперечно доводиться відповідати, адже він у людській природі бере гору над усім, на що розпорошує і в що вкладає себе людина у поточному існуванні. Цей запит не дає людському духові залишатися на місці, підштовхує його до самореалізації, змушує прагнути більшого. Ось чому інтимні взаємини ліричного героя, хоч і сповнені самих щирих і глибоких почуттів, під час буттєвих станів поступаються цьому запитові в своїй значущості, виявляються другорядними. Ось чому в момент відсторонення про ці взаємини ліричний герой може сказати, що в них „все було серйозно, та інший в мене пункт призначення57.

12. Піднесення думки до чистого поняття у ліричній поезії

Однак найпевніше свідчення того, що в момент відсторонення від близької людини й зникнення особистої волі ліричним героєм володіє буттєвий настрій, знаходимо в тім, що у цю хвилину герой чомусь особливо задумується, як споконвік складається хід буття усього присутнього, якими шляхами у всі часи тече людське життя. Саме в таку хвилину ліричний герой чомусь найменше піклується про свої інтимні проблеми і віддається розмислам, які за подібних обставин його в останню чергу реально стосуються, які торкаються його, лише оскільки він є втіленням загального духу, що визначає свої позачасові, завжди незмінні цілі. Це беззаперечно свідчить, що причиною такої поведінки ліричного героя є певний специфічний умоглядний стан, а не зовнішній реальний конфлікт. Інакше його поведінка виявлялася б неадекватною, безглуздою, нічим не обумовленою, а лірична поезія становила б собою не витвір мистецтва, а маячню душевнохворого.

Виключаючи такий погляд на поезію, маємо визнати, що причиною відстороненого поводження ліричного героя є піднесене екзистенційне почуття, не прив’язане ні до чого персонального, а не складні колізії його інтимних взаємин. Якби відсторонення від коханої було викликане дійсними неполадками в особистих відносинах і мало конкретне фактичне підґрунтя, ліричний герой волею-неволею реагував би на них, а не схилявся б до дивних філософських медитацій, не заглиблювався б майже миттєво у якусь метафізичну споглядальну атмосферу. Він висловлював би конкретне незадоволення тим, щó для нього зараз у близькій людині неприйнятне, вказував би напевно, що саме його в ній дратує чи від неї відштовхує. Тобто хоч якось окреслював би причини конфлікту. Замість цього ми помічаємо, що герой не демонструє ніякого незадоволення чи роздратування, не називає нічого конкретного, що б його від коханої людини віддаляло. З незрозумілих причин кохана людина для нього на деяку мить ніби просто зникає, розчиняється в своїй присутності. Він перестає її помічати, втрачає зацікавлення до неї, як і до всього, що навкруг відбувається.

Натомість йому про свою присутність настійливо заявляє Незвичне, повністю приковує до себе його увагу. Сáме споглядаючи це Незвичне, ліричний герой береться з усією серйозністю замислюватися над тим, що „усі ми одинаки в безмежній вічності космосу”58, що „від Цілого життя приймає кожне і знов – у нього назад”59, що „лише хто дає, набуде” і що „жодне існування на ніщо не обернеться; вічність проявляє себе у всьому”60. Під дією відторгнення від звичайного і пережитого буттєвого настрою ліричний поет уловлює всепоєднальну суть буття та визначальні принципи світобудови, в яких ця суть переважно дає себе знати. Його думки набирають такої прозорливості й глибини, котрим, за відсутності буттєвого стану, не було б звідки взятися. Якби не стан самоусвідомлення, прозріння ліричного поета були б абсолютно необґрунтованими, сумнівними, безпричинними, не мали б джерела, із якого черпали б свою істинність. В апофеозі ж буттєвого стану ліричний поет виражає смисл і природу основних креативних сил існування, провідних моментів буттєвої сутності якраз завдяки тому, що відчуває їхню дію на собі, у межах свого універсального, не-суб’єктивного „Я”.

Він проникає в природу самості, тотожності чи самонадавання, інших буттєвих сил, спізнаючи їх через себе самого, уловлює й формулює їх майже понятійно. У цьому аспекті лірична поезія ближче за все підступається до сутності буття і найкоротше стикається з філософією. Ліричний поет у процесі осмислення буттєвого настрою приходить до понятійного вираження концентрованої сутнісної думки. Це властивість, яка в першу чергу притаманна ліричній поезії і майже не притаманна іншим видам мистецтва. На цій стадії розуміння із сутнісної думки зникають навіть образи; вона стає визначеною, чітко вербально вираженою, вражає ясно окресленим змістом своїх понять. Хоча у ній водночас присутнє деяке згущення, перегукування багатьох смислових аспектів, вона ніколи не є розпливчастою, а лише багатошаровою, „ущільненою”, такою, що сплавляє в собі всі можливі суттєві моменти, а не витинає щось однобічне й окреме. Глибокі філософські тези ліричних поетів завж­ди мають багатогранний смисл, вони насичені, концентровані за своїм змістом. Але це саме концентрація змісту, а не образів, сутнісна концентрація.

Будь-які інші мистецтва тлумачать буттєвий настрій та незмінні істини, що через нього досягають свідомості, обов’язково за допомогою образів, символічно, в переносному значенні. Наприклад, як це відбувається в прозі, коли за філософськими висловами письменників завжди стоїть чітко окреслений одиничний образ, до якого вони прив’язані і за допомогою якого стають розбірливими. І лише лірична поезія одним блискучим стрімким рухом вміє піднестися до чистого поняття, зробити його феноменально близьким і відчутним для людини, всебічно прийнятним завдяки тому, що воно подається їй і виграє перед нею незчисленними гранями у суцільній оправі прекрасного.

13. Лірична поезія як злиття понятійного та чуттєвого

Лірична поезія найсильніше зближує інтелектуальне розуміння буттєвої сутності з почуттєвим сприйняттям прекрасного. Ніщо інше – ні філософія, ні інші види мистецтва – не несуть у собі такого однорідного суцільного сплаву думки і враження, осмислення й настроєвого налаштування. Філософія активніше схиляється до поняття, інші мистецтва – до відчуттів, у ліричній же поезії в однаковій мірі представлене як те, так і інше, як розумове пізнання, так і душевне прозріння, причому вони поєднані разом і невіддільні одне від одного. Саме завдяки такому двосторонньому впливу ліричний твір (а особливо в якості пісні) сильніше, швидше й дійовіше за решту проявів самісної творчості підводить людину до погодженості зі світом, до зняття протистояння з ним, спрямовує мислення на знаходження сенсу життя.

Через ліричний твір буттєва сутність стає для людини як ніколи близькою, прийнятною і збагненною, оскільки уловлюється не лише інтелектуально, а й шляхом відчуттів, через насичене враження досконалості світу. Ліричний твір є злиття понятійного та сенсуального розкриття буттєвої сутності та її похідних фундаментальних моментів. У ліричному творі це розкриття наближається свого апогею, оскільки навряд чи ще в якомусь виді людської діяльності воно може бути таким глибоким, змістовним і хвилюючим водночас. Ось чому за посередництвом ліричного твору предвічна сутність буття найповніше справджує свою вимогу, котра полягає в тім, щоб, через її осягання, людина приходила до зріднення та примирення з життям, навчалася приймати його з тихою милістю та ласкою. Ось чому ліричний твір одразу налаштовує людину на розуміння високого, навіює їй роздуми про буття загалом. Так, здійснюючи свою визначальну вимогу,

Помисли Всесвітнього Духу
Тихо завершуються в душі поета61.

14. Шлях ліричного твору: від загострення самості до буттєвих настроїв

Отже, озираючи загальним поглядом характерні риси ліричної творчості, можемо стверджувати, що ліричний вірш народжується як відгук на максимально нагнітальне й актуальне відчуття втрати, котре тягне за собою раптовий розрив зі звичним, враження відсутності опори під ногами та невизначеності не лише свого, а й себе самого. У цьому стані невизначеності власного „Я” різко дає себе знати людська самість, котра становить потребу окреслити себе, свою осібність як дещо стійке й розрізнене по відношенню до іншого сущого. Самість є однією з провідних креативних сил існування, тож при загостренні її запиту людське єство повністю охоплюється нею і цілком віддається споглядальним переживанням, тобто як ніколи гостро помічає свою самотність, відокремленість від усіх і необхідність пройти особливий, ні на чий інший не схожий шлях у житті. Оскільки ж такі переживання для всіх людей спільні, незалежні від характерних якостей окремої персони, вони виступають як загальнолюдські, й саме тому ліричний поет має право говорити про свого героя „Я”.

З іншого боку, стан самотності, яким так чи інакше завжди супроводжуються самісні переживання, підвищує людську чутливість до інших буттєвих сил, робить її вразливішою до решти споглядальних настроїв. Через це самісні враження дуже рідко обмежуються лише відчуттям самотності; вони впритул підводять людину до спізнання більш загальних та віддалених від її особистості почуттів, пов’язаних у першу чергу з Єдиним буттям, і тільки за посередництвом нього, із нею самою – таких, як déjà vu, стан ілюзорності, передбачення, єднання з усім сущим тощо. Ось чому при розриві з розміреним ходом речей ліричний герой обов’язково переростає інтимні почуття й досягає розпізнання того, що існує завжди – „залізних законів Усебуття”, по яких „ми повинні невільно круги звершати”62.

Ліричний вірш, якщо це справжній ліричний вірш, уже однією глибиною випереджаючого його розриву, уже однією нагнітальністю відображених у ньому вселенських почуттів приречений на те, щоб розкривати, осмислювати й висловлювати у собі найвищі, найважливіші засади світобудови. Якщо ліричний вірш не досягає пізнання всезагального і ніяк не звертається до нього, значить, почуття, що спричинили його написання, з самого початку були слабкими, нестійкими, поміркованими, такими, котрі не охоплювали без останку всю особу митця.

Коли ліричний поет складає свій вірш, у нього ніби не залишається нічого від себе, він покидає межі власної персональності, виходить за рамки свого „Я”. Йому самому у власній душі тепер наче нічого не належить; вона – лише поле, відведене перéблиску буттєвих сил, віддане одному лише прагненню зрозуміти буття й стерпіти його, якось приладитися до нього, щоб воно перестало нестерпно терзати своїми немилосердними жорстокими шипами. Від досягання цієї злагоди залежить, чи зможе поет врешті-решт повернутися до самого себе, знову стати звичним собою. Подібні переживання повністю витісняють із людської душі скороминуще і сугубо суб’єктивне. Саме в такий момент ліричний поет перетворюється на ліричного героя, тобто на сукупне, збірне втілення людини як такої, від котрої відлущується все випадкове й одиничне, оголюючи її істинне духовне ядро, і котра завдяки цьому стає здатна дивитись на все, що відбувається, позачасовим, всерозуміючим поглядом. Ліричний герой – це, власне, сам ліричний поет, але ніби винесений за рамки простору й часу, за рамки своєї верхоглядності й обмеженості у шир Єдиного буття, з яким зливається в якості мислячої субстанції, не перестаючи при цьому гостро відчувати свою одинокість, відособленість, своє власне самотужне тримання за нього.

Завдяки такому перетворенню ліричний поет, відмінно від звичайної людини, набуває здатності так передавати власні почуття, пов’язані з загальним сприйняттям світу, що вони знаходять відгук у будь-якій особистості, котра, хоч і за абсолютно інших умов, щось подібне переживала; завдяки названому перетворенню поет стає спроможним вхопити первісний характер цих відчуттів. Саме тому, згадуючи про відданість, ліричний вірш оспівує відданість загалом, незалежно від того, на кого вона направлена; змальовуючи відчуження, передає відчуження взагалі, без прив’язки до того, від кого воно виникає і т. і., через що всяка людина у характерних  лише для неї обставинах сприймає ці почуття як свої власні, до неймовірності розбірливі, і всією душею резонує з ними. Має враження, що це її особисті почуття відшукали свій голос і на диво точно виразили все, для чого раніше не знаходилось потрібних слів.

Лірична поезія розкриває первісну природу відданості, са­мот­нос­ті, відчуження чи жаху як таких, безвідносно до конкретних людей чи подій, хоч кожен раз і виходить із одиничних, локальних проявів цих почуттів. Таке можливо, оскільки переживання, на яких побудований ліричний твір, позбавлені усього привхідного, й увага у них загострена на безкінечному, універсальному, абсолютному. Буттєвий настрій у його непідробності й щирості служить запорукою того, що ця увага не буде абстрактною, що ліричний поет зацікавлений у буттєвих істинах усім серцем. Лірик не може бути нещирим у своїх роздумах, не може прикриватися якимись штучними проявами почуттів. Адже перед лицем власної самості ліричний поет нічим не захищений, оголений у своїх переживаннях; він може певним чином обдурити інших, зображуючи награні емоції, представляючи із себе когось, ким не є, але себе самого він обдурити не може. Немає сенсу. Буттєвий стан просвердлює його до самих глибин, сканує, прозирає наскрізь, висвітлюючи все, що його дійсно гризе й тривожить. Тут ліричний поет не може заслонитися ніякою видимістю, бо видимість не врятує від цього болю. Тут ліричний поет увесь навиворіт, увесь по-правді. Тому у ліричному творі ніколи немає нічого пізнавального, повчального, того, що слід би було взяти на замітку, за приклад, на що можна було б рівнятися у поточному житті.

Ліричний твір – це голе відчуття і його тлумачення, його неприкриті корені. Саме тому від ліричного твору таке враження, наче у його героя душа вивернута назовні, наче він нічим не захищений, безборонний, свідомо поставлений самим собою під удар. Він не заслонений покровом матеріальних обставин, прикметами подій чи речей. Він увесь, з усіма завулками його душі – ось тут, він виставлений, випнутий на привселюдний розгляд, і всі чужі, безжальні, жорстокі й насмішкуваті погляди прикуті до нього. Без такої виставленості, без такого викручування себе навиворіт, показування внутрішностей своєї душі, своїх відкритих ран ліричний твір ніколи не може відбутися. Саме ця з власної волі допущена вразливість, беззахисність людського сприйняття і є запорукою того, що буттєвий стан відчуватиметься й осягатиметься творчою особистістю у всій повноті, що по відношенню до нього ніколи не згасатиме внутрішня, нетеоретична людська зацікавленість. Відкритість, піддатливість душі людини по відношенню до буттєвих настроїв тільки й дозволяє сприймати їх у їхній істині, прозирати через них в основи світового ладу. Тільки за умови такої свідомої ментальної безборонності людина може, шляхом буттєвих настроїв, збагнути, відчути та неймовірно ясно виразити узгоджувальну природу креативних сил існування. А це і є головна нагальна задача усякого ліричного твору, котрий, через відчуття прекрасного від світу загалом, через концентроване понятійне висвітлення його благодійного суголосного устрою оперативніше й впливовіше, ніж будь-які інші мистецтва, приносить божественну втіху, розрішення конфлікту з існуванням, перемагає нестерпно актуальне враження втрати, сліпий відчай та знеохоту до всього оточуючого.

15. Відчуття втрати як рушійний імпульс ліричного твору

Тож, у ліричному творі невичерпна глибина розриву з існуючим та абсолютна беззахисність, вразливість і відкритість людського серця перед лицем Незвичного спричиняють особливу концентрацію на розпізнанні й осмисленні рушійних принципів буття, якої немає в інших мистецтвах. Можна з упевненістю стверджувати, що глибина цього розриву й ступінь цієї беззахисності пропорційні силі того інтуїтивного прозріння у безсмертний лад світу, яке в ліричній поезії за означенням має досягатися.

При цьому важливо пам’ятати, що розрив зі звичним і розкриття Незвичного, котрі є головним поштовхом до виникнення ліричного твору – це події, які зовсім не обов’язково ідуть одна за одною саме в такому порядку. Спочатку може відбуватися повністю раптове і непередбачене розкриття Незвичного, і вже воно провокує розрив зі звичним; а може ставатися й навпаки. Під другий випадок підпадають вірші, де втрата реальна, де за контекстом зрозуміло, що саме втрачене, і вона потім обумовлює збайдужіння до звичайного та подальший наплив буттєвого настрою, стикання з Незвичним.

До першого ж випадку належать вірші, де простежується невість чим викликане відчуження від коханого та близького, і біль від втрати стосується в першу чергу невтолених духовних запитів. Саме цей останній випадок видає ліричного поета найвищого ґатунку, в якого буттєві настрої з’являються постійно ніби самі собою, без особ­ли­вих прив’язок до предметного. Однак і в першому, і в другому випадку відчуття втрати повинно бути обов’язково присутнє, без нього виникнення ліричного твору в принципі неможливе.

Це відчуття дається взнаки у будь-якому ліричному вірші, навіть у самому оптимістичному. Тільки тут воно виявляється не у зв’язку з чимось загубленим, а у зв’язку з лише бажаним, далеким, недоступним. Навіть якщо ліричний вірш просто представляє щось прекрасне без очевидного відчуття втрати, це прекрасне все одно виступає як дещо неземне, лише омріяне, а не завжди досяжне:

Там, там, там
Тільки там, де нас нема,
Менше льоду, ніж тепла,
І тече жива вода
Не для нас.63

Відчуття ущемлення особистої людської вимоги власності є певним еквівалентом самісних переживань. Непідробне, воно виступає як показник, що для людини мова йде про значення її первісного, вічносущого „Я”, котре складає фундамент мислячої особистості в тій же мірі, як і фундамент всього існуючого та визначається лише у його відношенні до Вічного. Відчуття втрати, ущемлення особистої вимоги власності є своєрідною запорукою, що людина думами звернеться до засновків буття, шукатиме абсолютного, метафізичного змісту свого існування. Тому, навіть коли ліричний поет, здавалося б, оспівує щось лише очевидне і поруч існуюче, він ніколи не змальовує його таким, яким воно сприймається для тверезо-суб’єктивного погляду, а передає його у передчутті зміни, відновлення, приросту, і так своїм прагненням бажаного, ще не насталого видає нестачу в своєму житті чогось фундаментально важливого, його відсутність і муку за ним.

А за вікном майже весна,
Знає слова майже несказані вона
І у моїх жилах присутня.
А за вікном майже весна
І, боже мій, як несподівано вона
Змінює все моє майбутнє,
Моє майбутнє і моє життя!64

16. Буттєвий стан оновлення та відродження та його відображення у ліричному вірші

Враження оновлення, відродження, яке домінує в останньому вірші, в корені протилежне відчуттю втрати й безслідно його знищує, не залишає від нього й тіні. Якщо людину охоплює враження оновлення, значить, усі її незгоди, печалі та згуби перекреслюються, опиняються позаду. Людині при цьому здається, ніби вона чимось переповнена, отримала прекрасний дарунок, набула щось, хоч вона й не розбере, що саме. В ній підіймаються життєві сили, підвищується спроможність до будь-якого починання, з’являється впевненість, що для неї немає нічого неможливого. Враження оновлення, безумовно, перегукується з відчуттям якогось прибутку, збагачення. Таке враження часто переживає закоханий, коли розуміє, який безцінний скарб становить для нього кохана. Коли гадає, що набув коштовності, більшої за котру отримати неможливо. Заряджається впевненістю, що весь світ простеляється перед ним і належить йому.

Таке враження обіймає людину також із настанням весни, коли радість і яскравість існування виявляються настільки неприховано, що їх вже не вдається не помічати, і мисляча істота мимоволі насичує й наповнює ними своє серце. Враження оновлення та відродження в корені пов’язане з приростом власності, з набуванням чогось особливо значущого для людини, чогось свого. Це враження становить один із буттєвих настроїв, оскільки має пряме відношення до суті буття самого по собі. У враженні оновлення та відродження проявляється закладена у бутті всього існуючого необхідність урізноманітнення своїх властивостей, отримання одне від одного того, що відповідає його сутності й посилює її, дає їй якнайповніше проявитися. Тільки тому, що враження оновлення становить буттєвий настрій, тільки через те, що в цьому враженні поет на собі пізнає дію деякого всеобіймаючого начала, направленого на підтримання й приріст існуючого, на його гармонійний розвиток та звеличення у цілому, в ліричному вірші як художньому творінні й стає можливим висвітлення краси навколо присутнього.

Та разом з тим, у даному вірші враження оновлення з’являється тільки ще як передчуття набування, як передвістя нового підйому. Це передчуття означає, що набування ще не здійснилося, що зараз людська душа ще знемагає під гнітом занепаду, не має того, до чого поривається і за чим гірко сумує. Цей стан недоотримання, обділеності чимось важливим також видає в собі незадоволеність людської вимоги власності, тобто по суті означає те ж саме, що й відчуття втрати. Коли б не було цього відчуття втрати, коли б не було у ліричного поета особливої відкритості до буттєвих настроїв, уміння впускати їх у себе і повністю надавати себе у їхнє розпорядження, розкриття всезагального в ліричному вірші ніколи б не могло досягатися.

Лірична поезія, так само як і філософія, становить собою вихід за рамки предметного, угадування метафізичної природи речей; вони обидві мають своєю метою в першу чергу розпізнання й осмислення буттєвих станів: розумове, логічне – у філософії, і неусвідомлене, інтуїтивне – у ліриці. Тому не дивно, що поштовхом до такого вгадування й розпізнання виступають кардинальні злами в людському сприйнятті, відчуття, ніби ґрунт тікає з-під ніг чи враження втрати. І коли ліричний вірш захоплює нас своєю натхненністю й піднесеністю, прекрасністю того, що в ньому перед нами постає, ніколи не слід забувати, що прекрасність тут не є прямим віддзеркаленням існуючого і не проявляється у безпосередньому зв’язку з ним, що за нею стоїть і в ній постійно відчувається колосальний розрив зі звичним, який став певним імпульсом до її вияву, та мистецьке прозріння у предвічні основи буття, яке сакральним чином цей вияв цілковито обумовлює й спричиняє.

17. Як виражає себе духовний розрив у пейзажній ліриці?

Все сказане вище однаково стосується також і „пейзажної лірики”. Чомусь вважається, що пейзажна лірика просто змальовує красоти природи, описує те, що в навколишній натурі миле людському оку. І твердження, що без наявності якогось потужного духовного розриву ліричний вірш неможливий, тут виглядає таким собі перебільшенням. Але без подібного розриву пейзажна лірика видаватиметься лише мертвою картинкою, в котру забули вдихнути життя, не зачіпатиме в людині її заповітних почуттів, найістотніших переживань, у яких сконцентроване людське „Я”. Людина споглядатиме таку картинку байдужно, не розуміючи, як саме ця природа власне її стосується.

Пейзажна лірика повинна промовляти щось до людської самості, стосуватися напряму людини самої по собі. Тільки в такому випадку вона може зватися лірикою. Опис пейзажу дійсно перетворюється на лірику, лише коли в становленні й занепаді природи бачить символ, відображення, перегукування з власним людським становленням і занепадом. Не з людською поведінкою в її суб’єктивних проявах (з суб’єктивними нахилами людини у природи мало що спільного), а з людським існуванням як таким у його знакових, доленосних рисах, як-от: розквіт, старіння, загибель, народження чи підняття нового, котрі визначають характер присутності всього існуючого загалом.

Лірична поезія має торкатися того, що від людської особистості не залежить, від чого не втечеш і що ніколи не змінити, не розв’язати, наче якусь чергову проблему. Метою ліричної творчості є надати першу допомогу людині у момент, коли та пронизливо усвідомлює невідворотність свого вмирання й зів’ядання, неминучість поривання з життям; примирити її з таким станом речей і відкрити в ньому всепереможний вічний сенс. Цей наплив пронизливого усвідомлення і є той момент духовного розриву, який обов’язково присутній і обов’язково долається у справжньому ліричному творі. „Пейзажна лірика” дійсно становить собою лірику тільки за умови, коли вона не обмежується наочним описом природних розквітів, а бачить у їхніх проявах дію вищих сил, що керують й опікуються існуванням у цілому.

Лише коли в малому околі сущого ліричний поет виявляє втілення загальних законів буття, йому в його творі вдається передати враження прекрасного, зняти катастрофічну неузгодженість людини з існуванням.

18. Вічне повернення того ж самого у вірші Гельдерліна „Троянді”

Найкращий приклад такої пейзажної лірики, що цілковито справляється з істинним призначенням ліричної поезії, знаходимо у вірші Гельдерліна „Троянді”:

Вічно ховає у материнській утробі,
О, солодка королево полів,
Тебе і мене тиха, велика,
Всеживильна природа.

Трояндонько! Наше вбрання постарішає,
Шторми обтрусять тебе і мене,
Та вічне сім’я розквітне
Скоро до нового цвіту.*

Аби збагнути цей вірш, слід пам’ятати, що поет, який звертається до троянди з подібними словами – це не просто людина. Він усвідомлює, що він поет, тобто істота, котра носить у собі безсмертний геній, за посередництвом якого прекрасність стає помітною, неприховано висвітлюється для мислячого сприйняття. Те ж саме він бачить і в троянді, адже через неї особливо часто стає для людини розбірливим вияв досконалості світу. Тільки тому, що і себе, і троянду він розуміє як деяких посередників для виявлення прекрасного, він може розглядати себе і її як те вічне, котре завжди „ховає у материнській утробі тиха, велика, всеживильна природа”.

Ні поет, ні троянда у вірші не персоніфіковані як ці конкретні істоти, вони представлені як би взагалі. Бо тільки-но ми припускаємо хоч деякий елемент персоніфікації, одразу виникають безглузді запитання на кшталт того, чому природа виношує в собі саме цих двох істот, а не ще щось інше серед існуючого, одразу закрадається підозра в зарозумілості поета, в розпливчастості того критерію, за яким він ототожнює себе з трояндою. Тобто ліричний вірш перетворюється на дещо банальне й сумнівне, із нього геть вивітрюється високе. Поет і троянда у ліричному творі мають бути позбавлені індивідуальних рис і виявлятися лише представниками того легіону створінь, через які у світ вливається, притікає прекрасне. Коли одні з цих створінь поникають, на зміну приходять наступні, бо прекрасність існування невичерпна, вона без кінця презентує себе в новому й новому сущому. Вона і є те вічне сім’я, що завжди готове „розквітнути знову до нового цвіту”. Саме за рахунок цього гармонія буття є непереборною, неминущою, присутньою завжди. І хоча „вбрання” існуючого зношується і шторми обтрушують його, світ загалом незмінно залишається неповторним і прекрасним.

Саме така можливість жити серед нев’янучого й вічно обновлювального світу і виправдовує старіння та згасання окремої одиничної істоти, окремої людини. Якби не цей „швидкий обмін речовин” у бутті, людина, хоч би й невмируща, змушена була б коротати свій довгий вік серед одноманітності, дряхлості й занепаду. Все у світі зів’ядає, але зів’ядає заради того і на догоду тому, щоб він завжди був все таким же довершеним і гармонійним. У цьому приході завжди нового і водночас незмінного дає себе помічати тотожність, вічне повернення того ж самого.

Поет, зауважуючи цей прихований діалектичний процес, допомагає нам вловити Єдине буття, яке цілком надає себе кожному наступному існуючому і виявляє через нього свою суголосність, свою узгодженість і спорідненість з ним. Вірш сповнює людину передчуттям, що вона і сама є носієм цього Єдиного буття, а отже, сама покликана і здатна всемірно відображати його суголосність. Вірш, таким чином, опосередковано розкриває людині сенс її існування, тобто несе ліки проти того духовного розриву, коли вона з жахом усвідомлює суджене їй зношення, вмирання і страждання, від яких не втекти і не врятуватися. Ліричний вірш виявляє цей розрив і водночас зцілює його за рахунок висвітлення прекрасності в самих основах світу.

Примітно, що все це досягається в даному вірші шляхом такого простого художнього прийому, як ототожнення, який на перший погляд здається навіть дещо затертим. Поет ототожнює себе з трояндою – що може бути банальніше? Однак це ототожнення тут не має нічого спільного з зовнішнім порівнянням, носить зовсім інший контекст і вводиться абсолютно не випадково. Воно певним чином натякає, що мова йде, власне, про тотожність як таку, про тотожність як момент буттєвої сутності та про її фундаментальний зміст. Поет інтуїтивно вводить тотожність у коло свого розгляду і всебічно обіграє її: тотожність проблискує між ним і трояндою, між існуючим, що відходить і що народжується; та й сам читач, котрий вникає в цей вірш, мимоволі ототожнює себе з ліричним героєм, бо так само переймається болем від свого неминучого зникання й урáзливості свого існування.

Разом з тим вірш обдаровує мислячу особистість такою безкінечною повнотою і цілісним світосприйняттям, за яким вона на мить відчуває, що весь світ зараз зібрався в її долонях, наданий їй, і вона сама несе у собі це його „вічне сім’я”. Буття для неї на мить перестає здаватися незворушним, існуючим саме по собі, а виявляється таким, що існує для неї, опікуючись нею, підтримуючи її і тішачись її приходу, її присутності. Воно ніби одвіку виношувало її, пестило в своїх непохитних задумах, і ось нарешті дозволило їй, наче квітці, прийти, розпуститися тільки один раз. Буття вклало себе у її появу, як матір вкладає себе у появу дитини; воно – яке ніколи не порушує свій незламний хід – витратило сили на те, аби вона, ця конкретна людина, виникла тут, а значить, це не може бути даремно. Значить,  кожна людина тут не випадково, – очікувана й бажана. Утворилась, як його невідривний живий відросток, який, нехай хоч і дальній, все одно є прямим виразником його радісності, мудрості й могутності. Кожна людина – не спонтанна суміш речовин; у сутності буття, одвіку встановленій і незмінній, вона від початку передумовлена і передбачена.

Все, що приходить у світ, з’являється тут не через збіг обставин; воно спричинене, виношене буттєвою сутністю, відображає її в собі та утворюється за посередництвом неї. Вона заклала сутнісну базу під кожне існуюче, окреслила межі його проявів, за які воно не може переступати, і тим самим окреслила його самого. У ньому вона має своє продовження, своє відгалуження, тому сутність буття вітає появу кожного окремого існуючого, що визріло в її „материнській утробі”, не залишається до нього байдужим і тримає з ним зв’язок. Його розквіт – це її  підйом, його благо – її посилення; вона уособ­лює в собі самозречення на користь усього породженого нею.

Вірш, таким чином, розкриває домінування у світі того єдиного начала, що за змістом своїм є турботливе володіння і пестування, котре вкладає себе у все присутнє і утримує його своїм лише в міру того, що саме йому від себе жертвує та дарує. Вірш проникає в загальний характер буття як цілого, подає його для людського уявлення безпосередньо близьким і збагненним.

З іншого боку, обидва ключові моменти, на яких інтуїтивно акцентується вірш – розкриття природи тотожності та осягання сутності буття як такого – він передає не лише за рахунок логічного змісту, а й почуттєво, за рахунок буттєвих настроїв. Вірш викликає у слухача одразу два буттєвих настрої – відчуття прекрасного і déjà vu, яке особливо зосереджене у двох останніх рядках: „Та вічне сім’я розквітне / Скоро до нового цвіту”. Ці рядки десь віддалено малюють у нашій уяві образи, що все зникле й померле не щезне назавжди, а через певний період повернеться, з’явиться знову, аби ще раз розкритися, розквітнути тут. Вірш підспудно заворожує наші почуття обіцянкою Вічного Повернення, яка перегукується з суттю тотожності й була озвучена колись давно ще Гераклітом. За думкою Геракліта, існування світу становить собою ніби деяке велике коло, Великий Рік, по закінченню якого все починається спочатку і йде так само, як йшло раніше. Все, що було – до самої найменшої краплини! – існуватиме знов, і кожна хвилина його радості повернеться…

У цьому поетичному уявленні про тотожність, так само, як і в гельдерлінівському вірші, створюється враження вічної присутності, котра завжди повертається, аби існувати тут і зараз, і немає їй кінця. Шляхом враження вічної присутності поет не тільки дає нам відчути Єдине буття, що ніколи не відходить у минуле, завжди залишаючись у теперішньому, вливаючи себе у все нове суще. Відчуття вічної присутності стосується ніби і самої людини, котра завдяки цьому починає мимоволі сприймати світ як рідну оселю, з якої вже більше не треба йти, де на тебе чекають і куди ти завжди можеш повернутися. Через враження вічної присутності розкривається не тільки тотожність; через нього відбувається примирення, споріднення зі світом, розуміння того дбайливого в-собі-утримування й оберігання, котре становить найістотнішу природу буття. Вірш, таким чином, не лише виявляє одну із буттєвих сил, але й уловлює державний гармонізуючий принцип, що всі ці сили веде й зберігає в єдності між собою на користь сущого загалом. Ось звідки у вірші враження досконалості, ось чому, читаючи його, ми глибоко проймаємося довершеністю й мудрістю існування та пробачаємо йому всі болі й знегоди, які тільки можна було б пробачити.

19. Подолання відторгнення від життя як вище досягнення ліричного твору

Отже, підводячи підсумки, можемо сказати, що лірична поезія – це безпосереднє вираження, висвітлення, трактування буттєвого стану, яке подається з точки зору універсального, спільнолюдського „Я”, а не з точки зору „Я” суб’єктивного, безроздільно домінуючого у мелодрамах. Це вираження завжди коливається на межі між образом і поняттям, воно поступово переходить у понятійне, тобто вже не метафорично, а в самій суті передає нам те, що відбувається з людиною під час буттєвих настроїв і показує, що в корені спричиняє ці почуття. Коли, скажімо, ліричний поет говорить нам: „Я вже не Я”, то це означає розпад його самості; коли говорить: „Життя, прийди й утіш… битви грім заглуши миротворними звуками неба, так, щоб у смертних серцях гіркий розрив зцілити65, то це означає пошуки метафізичної втіхи й примирення та прагнення подолати духовний розрив, а не якісь там туманні поетичні метафори. Ці вислови видають у собі буттєві переживання митця, котрі є умовою появи ліричного твору й базою для виникнення прекрасного, тоді як у них звикли бачити лише порожні вітіюваті перебільшення…

Взагалі, лірична поезія потребує значно більш серйозного й уважного ставлення до неї, ніж те, яке існує нині. Людина нині розучилася слухати ліричні вірші; плутаючи їх з дешевою базграниною, вона з самого початку підходить до них упереджено, готова почути щось незрозуміле, пусте й беззмістовне. Однак справжній ліричний вірш ніколи не може бути чимось пустим; він містить у собі безпомилковий натяк на абсолютне й високе; він – ребус, загадка, котру треба розв’язати і підказкою до якої є сильне почуття, що мимоволі захоплює людину, коли та в цей вірш по-справжньому вслуховується. Зараз існує тенденція роз’яснювати ліричні вірші шляхом явних образів, що у них представлені. Однак ця тенденція нічого не варта й не принесе ніяких плодів, поки забувають, що розрізнені образи ліричного твору пов’язує між собою один і той самий буттєвий настрій, який вони передають. Тільки з позиції, з точки зору цього настрою вони зливаються в цілісну картину, тільки подібний підхід може принести задовільний розв’язок.

Результатом же цього розв’язку є розпізнання того високого, що міститься у ліричному творі, розуміння деякої ключової буттєвої істини, котру ліричний поет обов’язково у свій витвір безсвідомо закладає. Читач має сприймати ліричні вірші, а поет має складати справжні ліричні вірші, всебічно налаштовуючись на це високе, щиро замислюючись про неминущий сенс свого життя. Лірична поезія є стрімке, надривне, без усякої розкачки й підготовки досягнуте прозріння у фундаментальні засади, на яких ґрунтується існування світу та призначення людини в ньому, тому вона становить найбільш складний, найбільш благородний і витончений із усіх видів мистецтва.

Саме через це справжній ліричний поет – це завжди і в усі часи напрочуд велика рідкість, щаслива ознака епохи, котрій поталанило бути відміченою його провісницьким даром. Лірична поезія – це зовсім не те, що за неї приймають більшість навколишніх. Лірична поезія – це, приміром, монолог Гамлета із однойменної  п’єси Шекспіра або „Думи” Шевченка, фінальний монолог Мавки із „Лісової пісні” Лесі Українки чи майже всі поеми Маяковського (бо хоч як цей останній не намагався вбити в собі лірика, звертаючись до хвилинного й злободенного, однак мав ліричний дар такої потужності, що навіть у хвилинному й злободенному вмів осягати одвічне). Лірична поезія – це найбільш інтенсивний, натхненний і піднесений злет мистецького генія, і не тільки тому, що поєднує в собі спекулятивне й почуттєве, а ще й тому, що у ній, як ні в якому іншому мистецтві, котре за визначенням становить несвідоме вираження буттєвої сутності, ця сутність розкривається у надзвичайно лаконічній формі. По своїй глибині й лаконічності з ліричною поезією можуть посперечатися хіба що японські танка та хокку, котрі одним-єдиним рядком часто здатні виразити буттєвий настрій…66. Саме тому, що лірична поезія становить таку лаконічну, стисло виражену, концентровану думку, існує потреба в її поясненні, інтерпретації, експлікації. Сходу збагнути дивовижну глибокодумність того, що закладено в ліричному вірші, майже ніколи не вдається.

Не останнім фактором, що допомагає зрозуміти ліричну поезію, виступає, звісно, музика. Музика зосереджує на буттєвому стані, задає настроєву тональність, у якій сприймаються всі образи ліричного вірша. Музика не дає ставитися зверхньо до світоглядного одкровення, переданого у поезії, підготовляє людину до його збагнення і сприйняття. У поєднанні з мелодією лірична поезія становить неймовірно впливовий синтетичний витвір мистецтва, котрий у багато разів посилює й активізує враження слухача, схиляючи його до міркувань про світ, яким він є споконвік, і про те, заради чого людина в нього приходить. Мелодія напряму відтворює буттєвий настрій, а лірична поезія кличе над ним замислитись, коментуючи, розшифровуючи, описуючи його.

В якості пісні цей найбільш вражаючий і безпосередній синтетичний художній витвір постійно супроводжує всі знакові події людського життя, як-от: смерть, народження, весілля, будь-які свята, перемоги, революції чи вшанування. Людина недаремно відмітила своєю особливою прихильністю саме цей вид мистецтва і прив’язала його до найважливіших віх свого буття, адже він настільки дійово і щиро, як ніщо інше, вносить мир, піднесення й просвітлення у людську душу. Пісня, яка по природі своїй є мелодійний ліричний твір, відвертає людину від земної суєти й допомагає поринути у небесне, втілюючи в собі людський потяг до безкінечного, що й серед щоденних подій залишається таким же нагальним, як і в спеціально підтримуваній споглядальній атмосфері театрів чи концертних залів. Пісня як мелодійний ліричний твір дає людині одразу відчути, охопити розумом те позачасове, від чого вона щоденною доцільністю відгороджена і до чого, тим не менш, завжди усім серцем рветься. Ліричний твір, якщо це справжній ліричний твір, показує всю розгубленість і беззахисність людини перед громадою Вічності, і водночас силу такого нестримного до неї пориву, перед яким ця громада розступається і ласкаво розстилається біля людських ніг… Хто бодай раз до самозабуття вслуховувався у прикрашену справжньою лірикою пісню, не може хоч на мить цього не вловити.

Однак навіть підкріплена музикою, лірична поезія часто залишається неосягненною, нерозгаданою в своєму багатогранному змісті. По-суті, надзвичайно прониклива концентрована думка, якою переповнена справжня лірична поезія, у всій своїй глибині може бути охоплена лише філософією. Лише філософія має справу з тим же самим – з роз’яснюванням і осяганням буттєвих істин, – вона інстинктивно чує приховане у ліричній поезії філософське зерно. Тому лише вонá здатна адекватно інтерпретувати й достатньо серйозно розробити те родовище буттєвої мудрості, ті дорогоцінні нашарування істини, які утаєні й завуальовані у ліричному вірші. Філософія в усі часи зверталася до ліричної поезії у пошуках одкровень, про які сама вона могла ще тільки здогадуватися. Філософія завжди удостоювала своєю увагою надзвичайних ліричних поетів, реагувала на їхню творчість, не могла пройти повз той світоглядний виклик, який вони своїми прозріннями їй кидали. Те, що та чи інша лірична поезія знайшла відгук і сутнісне трактування у філософії – це майже єдиний однозначний показник величі ліричного поета, його дарування і глибини його творчості. Саме за цим критерієм вірніше за все вдається упізнати воістину видатного лірика. Значущість ліричної поезії можна встановити лише по тому відгуку, який вона спричиняє у філософії, так само, як значущість філософії – лише по відгуку, який вона викликає у бутті загалом.

Справжній ліричний поет – це завжди певною мірою інтуїтивний філософ, провісник глибинної мудрості, яку він розуміє через своє відкрите серце, а не через раціоналістичні умовиводи. Справжній великий лірик у своїх віршах, котрі є рятівною мистецькою реакцією на разючу втрату і непогодженість з існуванням, від особистого смутку доростає смутку вселенського, спричиненого невірою у справедливість людської долі й улаштування світу в цілому. Спровокована гірким розривом з оточуючим думка, ніби все у житті намагається перекреслити його зусилля, розпорошити сліди й розлучити з найдорожчим, нагнітає в ньому неспокій з приводу недовговічності й непотрібності його життя. Однак первинний буттєвий настрій, що завжди йде поруч з таким розривом, водночас про­буд­жує в ньому особливу увагу до краси світу, в якій жодне існуюче не є незатребуваним чи викинутим з неї. Великий ліричний поет при осмисленні буттєвих настроїв мимоволі віддзеркалює благотворну, погоджувальну дію світових первоначал, направлену на встановлення гармонії в усьому присутньому, і так виражає їхню одвічну безкінечну суть. Через осягання такої благотворності він підноситься від мінливого до Незнищенного – до загальної святковості й радісності існування, що завжди торжествують над занепадом і розпадом. Через відчуття такої погодженості долає відторгнення від життя і підходить до світу по-дитячому щиро, з безсумнівною впевненістю в його глибокій справедливості й прийнятності. Втілюючи у ліричній пісні істинний, благодійний характер світового улаштування, душа поета, спустошена втратами, сповнюється новою надією, доносить цю надію й до слухача, робить його максимально причетним до неї.

Справжній ліричний поет – це той, хто, виливаючи одвічну самотність у віршованій творчості, не піддається відчаю через будь-які скільки завгодно актуальні страждання і згуби, не відвертається від світу, а, навпаки, навіть у насущних духовних розривах доходить буттєвої мудрості, піднімається з попелу з вірою у буття, у його непереможну живильну міць. Хто, через пізнання істинної природи буттєвих сил, отримує від них Дар Примирення, і, проймаючись їхньою досконалістю, починає впізнавати їх як стихії світу, як даруючих богів.  Хто, слідом за геніальним німецьким ліриком, може вигукнути:

Боги благі! Бідні ті, хто не зна вас,
Їм у оголених душах не минається розбрат,
І ніччю є для них світ, і жодна радість
Не квітне, і жодної пісні нема їм.

Ви тільки, з вашою вічною юністю,
Пестите у серцях, що вас люблять, дитячість,
І не полишите в тривозі та омані
Генія ніколи в смутку самого.67*

43 Гегель Г. В. Ф., „Феноменология духа”, VIII. 3, „Абсолютное знание”. –  Санкт-Петербург, Изд-во „Наука”, С.-Петербургское отделение, 1992. – 434 с

44 Мається на увазі робота 1872 року „Народження трагедії з духу музики”, див. Ницше Ф., „Сочинения”, „Рождение трагедии”, 1  – М.: Изд-во „Мысль”,  1990. – 48-157 с.

45 Наприклад, у таких роботах, як „Лист про гуманізм”, „Питання про техніку”, „Наука та осмислення”, „Слово” і т. і., і т. і. Див. Хайдеггер М., „Время и бытие”. – М.: Изд-во „Республика”, 1993  – 446 с

46 Маяковський В., „Собрание сочинений в двенадцати томах”, т. 1, „Облако в штанах”, 2. – М.: Изд–во „Правда”, 1978. – 235 с

47 Моррісон Дж., пісня „Дивні дні” з альбому „Strange Days”, 1967 рік

48 Вакарчук С., пісня „Вище неба” з альбому „Gloria”,  2005 рік

49 Там же

50 Там же

51 Вакарчук С., пісня „Для тебе” з альбому „Суперсиметрія”, 2003 рік

52 Там же

53 Вакарчук С., пісня „Етюд” з альбому „Янанебібув”, 2000 рік

54 Вакарчук С., пісня „Кавачай” з альбому „Янанебібув”, 2000 рік

55 Міщенко Ю., пісня „Вічна історія” з альбому „Іноземці”, 2002 рік

56 Вакарчук С., пісня „Кавачай” з альбому „Янанебібув”, 2000 рік

57 Міщенко Ю., пісня „Сльози” з альбому „Гаряча і гірка”, 2004 рік

58 Там же

59 Гете Й. В., „Собрание сочинений в десяти томах”, т. 1, „Душа мира”. Перевод С. М. Соловьёва. –  М.: Изд-во “Художественная литература”, 1977. – 528 с. В оригіналі ці рядки звучать так: „Und so empfangt mit Dank das schönste Leben / Vom All ins All zurück” – „І так приймає з подякою прекрасне життя / Від Цілого – і в Ціле назад”. Цитується за виданням: Johann Wolfgang Goethe: gesammelte Werke in sieben Bänden. „Weltseele”. Bertelsmann Lesering, (1. Januar 1961)

60 Ґете Й. В., „Заповіт”, переклад з видання: Johann Wolfgang Goethe: gesammelte Werke in sieben Bänden. „Vermächtnis”. Bertelsmann Lesering, (1. Januar 1961). Оригінальний текст звучить так: „Kein Wesen kann zu nichts zerfallen! / Das Ew’ge regt sich fort in allen” – Буквально: „Жодне існування не може в ніщо розпастись! / Вічне проявляє себе у всьому”.

61 Гельдерлин Ф., „Сочинения”, „Как в праздник…”. Перевод В. Микушевича. – М.: Изд-во “Художественная литература”, 1969. – 154 с

62 Гете Й. В., „Собрание сочинений в десяти томах”, т. 1, „Божественное”.Перевод Ап. Григорьева. –  М.: Изд-во “Художественная литература”, 1977. – 528 с. Оригінальний текст Ґете: „Nach ewigen, ehrnen, / großen Gesetzen / müssen wir alle / unseres Daseins / Kreise vollenden” – „По вічних, священних/ Великих законах / Нашого буття / Мусимо ми всі / Коло звершити”. Цитується за виданням: Johann Wolfgang Goethe: gesammelte Werke in sieben Bänden. „Das Göttliche”. Bertelsmann Lesering, (1. Januar 1961)

63 Вакарчук С., пісня „Там, де нас нема” з альбому „Там, де нас нема”, 1998 рік

64 Вакарчук С., пісня „Майже весна” з альбому „Суперсиметрія”, 2003 рік

65 Гельдерлин Ф., „Сочинения”, „К Диотиме” („О, приди и утешь…”). Перевод В. Куприянова. – М.: Изд-во „Художественная литература”, 1969. – 88 с.  В оригіналі ці рядки звучать так: „Komm und besänftige mir… Ordne den tobenden Kampf mit Friedenstönen des Himmels Bis in der sterblichen Brust sich das entzweite vereint…”. Цитується за виданням Friedrich Hölderlin, „Sämtliche Gedichte und Hyperion”, „Diotima” („Komm und besänftige mir…”) – Insel Verlag, 2 (22. Oktober 2001) – 667 s

66 Ось декілька японських хокку для прикладу : „Згоріло все. Єдина втіха – квіти ще до пожежі встигли відцвісти”. (У цьому вірші показується, як враження прекрасного безумовно долає і перекреслює відчуття втрати). „Збігають роки – і виростають тіні в’язничних мурів навколо нас”. (Цей вірш змушує відчути, що, забуваючи про високе, загублюючись у щоденних проблемах, людина опиняється в ілюзорному полоні, який знищує її здатність до сміливих вчинків і пристрасних поривів). Див. Муракамі Х., „Погоня за вівцею”. Розділ 4, 1. – Харків. Вид-во „Фоліо”, 2004. – 46 с

67 Гельдерлін Ф., „Боги”, перклад з видання Friedrich Hölderlin, „Sämtliche Gedichte und Hyperion”, „Die Götter”. – Insel Verlag, 2 (22. Oktober 2001). – 667 s