1. Осередок буття, поневолений науковим світоглядом

Що мається на увазі під цими словами? Що таке „осередок буття”? Де буття зосереджене, в чому воно може бути зосереджене? Чи стоїть за словосполученням „осередок буття” щось конкретне, чи це лише гучна поетична метафора? Що відбувається з цим осередком, у ньому, якщо в результаті його поневолення людина виявляється відірваною від власного буття, від себе? Якщо через його поневолення постійно відчуває беззмістовність і пустоту свого існування? Як взагалі цей осередок може бути поневолений? І що означає його визволення?

На ці питання не можна відповісти так просто. Спочатку треба багато з чим визначитися, багато що з’ясувати. Але навіть не в тому справа. Справа в тому, що відповіді на ці запитання не лежать на поверхні. Вони не можуть бути банально простими, зважаючи на те, що мова йде про пов’язаність призначення людини з сутністю самого буття, про нехтування людиною власної сутності, про незначність її існування в межах наукового світогляду. Вони не можуть бути очікуваними і передбачуваними, оскільки вже з людиною якось непомітно справа дійшла до того, що вона на кожному кроці визнає своє буття марним, позбавленим сенсу, і страждає від цього. Вони не можуть не стикатися зі значними труднощами, оскільки мова йде про порушення домінації світогляду, який всіма силами нав’язує себе людині, поглинає її і, як справжня „матриця”, навіть уникає того, щоб бути поміченим і впізнаним.

Тобто ці питання врешті-решт зводяться ось до чого: яке значення має мислення у відношенні до сутності буття, яким чином сенс людського існування пов’язаний з сутністю буття взагалі і за яких умов людське існування набуває сенсу? Або, навпаки, коли воно позбавлене сенсу? Чому людині її існування видається марним саме тоді, коли вона присвячує себе лише загальному звершенню, але не має, не може знайти власного покликання, не реалізує себе в самісній творчості? Тобто в такій творчості, в якій людина, відображаючи власні настрої і переживання, разом з тим, і в першу чергу, втілює розуміння буття взагалі, якимось чином вже розкриває його сутність. Чому людина вбачає сенс свого існування лише в такій творчості, в якій вона творить сама по собі, маючи себе на увазі, і в той же час піднімаючись до розуміння буття в цілому?

З’ясування цих питань досить складне. Воно вимагає зосередженого терпіння, готовності до самостійних роздумів, вдумливої уваги мислення. Воно вимагає, щоб людина сама була стурбована власним буттям, щоб мислення саме ставило ці запитання і таким чином йшло їм назустріч. З’ясування цих питань потребує певної рішучості, рішучості подивитися на знайомі речі новими очима, відсутності боязні побачити їх і не впізнати, боязні втратити ґрунт під ногами. На їх з’ясування треба певним чином зважитися. Зважитися ж на з’ясування цих запитань – це значить перейти певну границю, певну межу, за якою, можливо, вже і починається самé вивільнення, визволення осередку буття.

Що міститься в цьому осередку? Самі сутність і устрій буття, буттєве покладання і буттєве звершення. Як складаються справи щодо них? Так, що вони, постійно виявляючи себе, знову і знову залишаються невпізнаними, навіть непоміченими. Але, попри це, сутність і устрій буття не становлять собою якусь абсолютну потаємність. Навпаки, вони невпинно розкриваються, виставляються і через буттєве самоподавання, самопокладання весь час виносяться в поміченість. Виносяться заради чого? Що здатне розрізнити буття в його сутності, прийняти, визначити, розкрити її для себе?

2. Відкритість сутності буття в існуючому, але не для існуючого

Це не може бути просто існуюче як таке, адже сутність і устрій буття, втім як і саме буття, розкриваються в ньому, через нього, але не для нього. Буття покладає себе в існуючому цілком і повністю, тобто надає йому разом із собою також свої сутність і устрій; і вони, відокремлюючись в кожному існуючому, стають його власними сутністю і устроєм. Таким чином, буття задає існуючому його власні устрій і сутність, призначає їх йому. І існуюче покірливо приймає їх як свої, беззаперечно ставить себе їм у відповідність, узгоджується з ними. Існуюче взагалі саме ніяк не може впливати на своє буття, на його сутність і устрій. Воно виступає у відношенні до них як віддано-залежне, устережене під їх відповідальністю, як податливе, підлегле (ΰπο-κέιμενον).5

Податливе і підлегле до такої міри, що  навіть не може уникати свавілля, яке раз у раз загрозливо напливає на нього із буттєвої сфери, майже беззахисне перед ним і не має можливості ніяк від цього свавілля ухилитися. Його відданість буттю настільки безумовна, що немає ніякої потреби, ніякої необхідності, щоб буття  виступало розкритим для нього. Існуюче завжди і так уже віддане буттю. Тому буттєвий устрій існуючого такий, що буття розкривається тільки через нього, залишаючись для самого існуючого нерозрізненним, нерозрізненним як в своїй безпосередній даності, так і в своїх сутності й устрої.

3. Нерозрізненність буттєвої сутності для живого створіння

Так само і просто живе не спроможне розрізняти буття в його устрої і сутності. І хоча буття вже в деякій мірі розкрите не тільки через нього, а і для нього, і хоча живе може якось розпізнавати, помічати буття, воно сприймає його лише поверхнево, безпосередньо, як просту даність, як наявну присутність. Воно приймає буття як „готове”, приймає лише буттєву оболонку, сліпе й байдуже до того, чим воно обумовлене, що його визначає і що стоїть за ним. Однак живе вже здатне в деякій мірі протидіяти свавіллю, що йде з буттєвої сфери; воно вже не просто підлегле, воно може й саме якось себе захистити. Це означає, що живе має свій власний незалежний устрій, а не тільки той, що покладається в ньому буттям, не тільки той, яким буття його наділяє. І живе настоює на своєму устрої, відстоює його, оберігає й захищає його. Устрій живого „накладається”, „проектується” на устрій буття, і хоча беззаперечно узгоджений з ним, має всі ознаки самостійності. Який же це устрій? У чому полягає сутність живого, яка зумовлює те, що живе сприймає буття лише поверхнево?

Власний устрій живого обумовлений тим, що, на відміну від просто існуючого, живе здатне розрізняти буття. Це проявляється в тому, що воно може самé якось розпоряджатися власним буттям, направляти його за своїм прагненням, самé надавати йому встановлений порядок. Окрім того, живе здатне впливати не тільки на власне буття, але і на навколишнє. Співвідносячи себе з навколишнім існуванням, живе тим самим певним чином впливає на нього, перебудовує його, підлаштовує під себе. Впливаючи на своє або оточуюче буття, живе кожного разу прагне досягти найбільш прийнятного для себе. У своєму співвідношенні з буттям живе завжди керується прагненням прийнятності. Живе розпізнає в навколишньому існуванні більш або менш для себе прийнятне і поводиться в залежності від цього.

Але яким би не було те, що його оточує, що зустрічає живе в навколишньому світі, саме буття, буття в цілому завжди залишається для живого прийнятним, тим, чого живе завжди прагне, від чого ніколи не відмовляється. І тільки тому, що буття в цілому завжди є прийнятним для живого, живе може ставитися до того, що відбувається  в його бутті, як до прийнятного в більшій або меншій мірі. Розрізнення буття у живого ніколи не зводиться до простого констатування існування якихось речей або їх ознак. Розрізнення буття означає розрізнення, оцінювання його прийнятності.

Живе налаштоване на прийнятність буття, і саме тому устрій живого такий, що воно може буття с-приймати. Наявність сприйняття – ось характерна ознака устрою живого в першу чергу. Все в устрої живого направлене на сприйняття буття, на співвідношення з ним. Сприйняття буття означає: все, що відбувається навколо, знаходить в живому таке відображення, в якому зберігається відповідність навколишньому, в якому навколишнє залишається таким, як воно є; і це відображення належить вже до самого живого, відноситься до живого, в нього приймається і стає від нього невід’ємним. Живе через сприйняття певним чином приймає в себе навколишнє буття, навколишній світ.

Отже, сприйняття, тобто те, що відрізняє живе від будь-якого іншого існуючого, по суті становить собою певний вид прийняття, привласнення. Привласнення, яке базується на взаємовідповідності. Адже живе сприймає буття сáме таким, як воно є, відповідно його власному устрою, і в свою чергу самé поводить себе у відповідності з тим, що сприймає. Якби воно сприймало буття неадекватно, то неадекватною була б і його поведінка, його зовнішня реакція. Самé сприйняття відповідає буттю, його власному улаштуванню, а у бутті живе шукає відповідного і прийнятного для себе.

Сприйняття навколишнього буття впливає на живе, обумовлює його зовнішню поведінку. Це означає: прийняття в себе навколишнього буття визначає, як саме живе виносить себе назовні, в свою чергу, віддає себе буттю. Бо якщо сприйняття – це є певний вид прийняття і привласнення, то вся зовнішня поведінка живого, його зовнішня реакція становить собою певного роду винесення і відданість, винесення і відданість буттю. Адже власне буття живого полягає лише в тому, що живе виносить себе навколишньому світу. У власному бутті живого не відбувається незалежних внутрішніх подій. Сприйняття оточуючого не викликає у живого внутрішніх переживань, тобто переживань, які не були б пов’язані з безпосередньою реакцією на наявно присутнє, які не були б винесені назовні. Внутрішнє для живого – це лише тотожне відображення оточуючої дійсності, відображення, яке є поверхневим, яке не проникає в глибини тієї сутності, що цю дійсність зумовлює. Все, що відбувається в навколишньому бутті, живе сприймає лише поверхнево, безпосередньо, але й у власному бутті живого не відбувається нічого внутрішнього, воно всього себе виставляє назовні. Воно повністю віддає себе буттю, розкривається в ньому.

Тобто між живим і буттям в цілому має місце відношення такої собі безпосередньої прийнятності-відданості, яке, якщо розглядати його більш уважно, виявляється взаємним. Так само, як живе розкриває себе буттю, так і буття виявляється розкритим для нього, винесеним для його сприйняття. І так само, як буття впливає на живе (бо живе через сприйняття приймає буття в себе і завдяки цьому підлаштовується під нього), так і живе впливає на буття, підлаштовує під себе навколишній світ. Як і будь-яке від-ношення, взаємозв’язок між живим і буттям має характер взаємного винесення, допущення, відданості один одному. Міра цієї відданості з боку живого визначає міру розкритості для нього буття у відповідь. Тобто в якій мірі живе за самою своєю сутністю віддає, виносить себе буттю, в такій мірі і буття виявляється розкритим для нього. Живе віддає себе буттю лише зовнішньо, тому воно і сприймає буття лише у його видимості, безпосередньо, не розрізняючи його сутності.

Та живе й не може виносити себе, віддавати себе буттю якось інакше. Адже живе у власних сутності й устрої для самого себе нерозрізненне. Живе відповідає своєму устрою беззаперечно, навіть не розпізнаючи його. Воно позбавлене можливості самому встановлювати міру відповідності йому. Власний устрій залишається для живого прихованим. Живе не здатне розрізняти прийнятне для свого устрою, тому не може адекватно втручатися в нього. ( Воно, наприклад, не може адекватно втручатися навіть у свій фізичний устрій, як це робить людина хоча б заради того, щоб вилікувати себе). Живе не здатне впливати на власний устрій, але не на буття. Живе саме встановлює міру прийняття буття навколо себе. Тобто поводить себе, ставить себе в залежності від того, в якій мірі те, що його оточує, що є і що відбувається навколо, для нього прийнятне. Живе може встановлювати міру відповідності лише стосовно буття, може впливати лише на буття, на наявну присутність, але не на буттєві сутність і устрій.

4. Вимога даності буття як природа живого

На відміну, скажімо, від мислення, яке саме встановлює для себе міру прийняття буттєвих устрою і сутності; тобто від нього самого, від його власної вимоги залежить, наскільки глибоко воно зможе їх прийняти і розкрити для себе. Окрім того, мисляче може і саме впливати на буттєві сутність і устрій. Воно, наприклад, може встановлювати їх в речах, надавати їх речам.

Речі, власне, – це і є таке існуюче, буттєві устрій і сутність якого задані не лише буттям, а ще й мисленням. Мислення задає речам їх власний устрій, відповідно якому вони існують. Тільки тому мисляче взагалі і може виробляти речі, бо воно призначає їм їх устрій з самого себе. Мислення, як і буття, здатне покладати себе в речах, надавати їм свої устрій і сутність, і через це надавання задавати їх речам. Звідси, сутність речей – це придатність їх для якоїсь мислячої діяльності. Таким чином, в сутності речей покладена, закладена сутність самого мислення. Власні буттєві сутність і устрій речей містять в собі сутність і устрій мислення, що їх речам задає, призначає, встановлює.

Мислення віддає себе, покладає себе в бутті в своїх власних устрої і сутності, надає їх буттю, тому воно, відповідно, і приймає сутність і устрій буття. Для живого ж його власний устрій нерозрізненний; воно може віддавати, виносити себе буттю лише безпосередньо, зовнішньо, тому і приймає його у відповідь лише як даність. Живе виявляється таким, бо це обумовлено його сутністю. Адже сутність живого – це вимога даності буття (тобто вимога буття взагалі, оскільки будь-яка вимога – це завжди вже вимога даності). Живе прагне бути, просто бути. Нічого більше, і нічого менше.

Ця сутність повністю його визначає, складає основу його існування. Згідно з цією вимогою, живому, задля того, щоб бути собою, треба, щоб буття було просто дане йому, і тільки. Тобто задля того, щоб бути собою, бути живим, для нього зовсім не обов’язкова розкритість буттєвих сутності й устрою; воно не має запиту на них, не потребує їх, не має на них претензій. Щоб бути собою, живому необхідно тільки, аби буття було винесене для нього в своїй даності, аби буття було дане йому для прийняття.

Те, що воно живе, обумовлено його вимогою даності буття. Цим живе відрізняється від мислення, яке прагне більшого. Але цим воно відрізняється й від існуючого. Бо, на відміну від існуючого, живе не просто є, а вимагає бути. Існуюче ж отримує своє буття без всякої вимоги, як попередню заставу, що забезпечує його беззаперечну відданість буттю. Воно нічого не вимагає, воно лише наділене буттям. Тому буття і закрите для нього. Бо буття відкривається тільки для того, що надає себе йому з власної вимоги. Живе ж, виходячи з вимоги даності буття, і приймає буття як просту даність, лише помічаючи його, але не розрізняючи, що його визначає.

Більше того, живе і віддає, присвячує себе буттю лише як даність, безпосередньо, бо воно може покладати себе в бутті лише в міру того, що самé від нього вимагає, точніше, в міру того, що сутністю живого від буття вимагається. Для живого його власний устрій так само нерозрізнений, як і устрій буття, бо це не потребується його сутністю, бо в його сутності не закладено на це вимоги, потреби. Живе встановлює порядок лише для власного буття, але ніколи – для його сутності й устрою. Воно не може їх розрізнити, розпізнати, не чинить на них впливу, бо не має в них власної потреби, аби бути собою. (Чому живе саме таке, чому такі його сутність і устрій – це, безумовно, не випадково і пов’язано з сутністю самого буття). Живе визначається лише вимогою даності буття, вона обумовлює живе як необхідна й достатня і становить його сутність. Тому живе лише сковзає по поверхні буття, йому не дано, не дозволено зазирнути в його глибини, в його осередок.

5. Попередня відкритість сутності буття для мислення

Немає сумнівів, що єдине, що може розрізняти, сприймати буття в його сутності – це мислення. Мислення взагалі можна попередньо визначити як здатність сприйняття і розкриття буттєвої сутності. Тобто сама можливість мислення вже наперед потребує обов’язкової винесеності, виставленості буттєвої сутності в поміченість, її непотаємності. Мислення як розпізнання і розкриття буттєвої сутності у всіх її глибинах можливе взагалі лише в тому випадку, якщо ця сутність вже заздалегідь дозволяє якось себе прийняти і розпізнати, якщо вона вже якимось чином винесена для прийняття.

Відповідно, і сутність буття винесена, виставлена в поміченість не просто так. У ній вже припускається, передбачається і наперед потребується наявність того, що здатне її прийняти. Таким чином, вже в самій сутності буття закладена необхідність мислення як того, що може її розпізнати, визначити, як того, заради чого вона сама винесена у відкритість, у явленість. Мислення єдине, що за устроєм своїм здатне помітити і пізнати буття в його сутності, тому ця сутність розкривається, проявляється, в першу чергу маючи його на увазі, в першу чергу для нього.

Тобто не просто заради нього. Звичайно, буттєва сутність винесена для мислення зовсім не з тією кінцевою метою, щоб воно її просто сприйняло, „отримало”. Вона винесена для мислення, не знаходячи в ньому чогось домінуючого, вищого за себе,  по відношенню до чого вона б займала якесь службове становище. Буттєва сутність винесена у відкритість в першу чергу заради себе, свого звершення. Не збагачення мислення покладається її остаточною метою; навпаки, через мислення вона сама прагне збагатитися, сповнитися, справдитися. Буттєва сутність вимагає збагачення через мислення, вона сама виступає як певна вимога збагачення. Відповідно, мислення є тим „засобом”, через який вона може здійснити свою вимогу.

Інша справа, що для того, щоб збагатитися через мислення, тобто знайти в ньому своє, буттєва сутність повинна насамперед сама віддавати себе мисленню, покладати себе в ньому до останку, відкриватися для нього. (Адже, дійсно, існує лише один спосіб, яким можна зробити щось своїм, привласнити його, зробити його близьким, спорідненим з собою, –  самому попередньо вкласти себе в нього, присвятити і віддати себе йому. Іншими словами, „Якщо хочеш отримати, то давай”6, або, „Не знайдеш, як не загубиш”7, як це добре відомо ліричним поетам). Саме тому мислення і знаходить у собі буття як завжди вже надане йому, як попередню даність, як те, що воно не дістає в процесі існування, а що має своїм від початку, як первинну власність, яку воно отримує завжди вже разом із самим собою. Буття невід’ємне від самого мислення, воно напередпокладене для нього, вже наперед приналежне йому. Буття вже  певним чином наперед являє себе, розкриває себе мисленню у своїй сутності. Заради чого?

Заради того, щоб, знаходячи буття у собі, мислення визнавало його своїм, впізнавало в ньому своє і віддавало, присвячувало себе йому, ніби самому собі. Заради того, щоб воно присвячувало себе і було віддане його сутності так, ніби вона його власна, і дійсно, знаходячи її в собі як свою власну. Заради того, щоб ви´кликати у мислення прагнення самому її розкривати якнайглибше, адже розкриваючи, з’ясовуючи буттєву сутність як свою власну, мислення разом з тим саме збагачується через своє буття, через неї. Буття в його сутності надане мисленню як завчасна застава, як надбання, яке прагне добровільного дару у відповідь.

Безумовно, що буття надане таким чином, таким способом не одному лише мисленню, а й всьому існуючому в цілому. Сутність буття однаково відкрита для всього існуючого. Та ніщо інше, окрім мислення, не може її прийняти. Отже, буття в сутності своїй могло б бути і прихованим, потаємним, непізнаванним, якби воно співвідносило себе лише з існуючим, якби вже наперед не припускало, не вимагало появи того, що здатне його сутність розпізнати і збагнути, тобто мислення, яке вже за визначенням сáме для цього і призначене. Призначене для того, щоб розкрити і пізнати сутність буття, відповісти їй, сповнити її собою, присвятити їй себе, адже все інше існуюче однаково байдуже і глухе до неї. Сутність буття лише заради того винесена в поміченість, щоб бути прийнятою, прийнятою мисленням, бо тільки через нього вона може збагатитися, звершитися, здійснитися у своїй вимозі. Адже мислення ставить себе їй у відповідність, відгукується на неї за власним прагненням, а не лише тому, що так продиктовано йому буттям. Це сáме буттєвої сутності мислення з затаєним смутком безперестанку шукає, шукаючи сенсу власного буття, це сáме її воно воліє розкрити і постійно переживає розірваність з нею, невідповідність їй. Мислення прагне оволодіти буттєвою сутністю, так само як і вона вимагає збагачення через мислення.

6. Необхідність виникнення мислення

Отже, наявність мислення обумовлена в самій сутності буття. Якщо ж це так, то з цієї позиції мислення виступає вже не як несподівана, випадкова форма життя, не як непередбачений випадок серед існуючого. Передумовленість, обов’язковість виникнення мислення становить собою визначальне, ключове положення буттєвої сутності, через яке їй тільки і дано досягти цілковитого здійснення. Мислення в сутності буття вже наперед припускається в його необхідності, вже передбачене в його сутності й устрої. Тому все існуюче, весь буттєвий розвиток існуючого побудований і розгортається з урахуванням виникнення мислення, в перспективі його появи як своєї найвищої форми, як свого найнеобхіднішого результату і загального виправдання.

У необхідності появи мислення базується також одна із причин того, чому існуюче взагалі підлягає, підпорядковується закономірному розвитку, чому воно набуває все більшої складності форм, поступово розвивається у напрямку їх збагачення. Адже нічого не заважало б тому, щоб існуюче, одного разу утворившись, залишалося незмінним, як завгодно елементарним і примітивним, якби з позиції буттєвої сутності дійсно не мало б значення, що саме існує, аби воно існувало. Проте існуюче підлягає розвитку, до того ж такому, що воно, з одного боку, на кожній стадії свого утворення й надалі зберігається, не зникає, продовжує існувати, а з другого, зазнає певних змін і піднімається на іншу, вищу стадію, переходить в інші, більш розвинені форми. Таким чином, ці стадії виявляються не відірваними одна від одної, а закономірно пов’язаними між собою.

Кожна з таких форм існуючого, з стадій його розвитку не є випадковою чи необумовленою, бо кожна являє собою втілення окремих необхідних проявів буттєвої сутності. В кожній наступній стадії буттєва сутність втілюється, відображається все більш повно і всебічно, аж допоки не утворюється мислення, яке за сутністю своєю становить повну тотожність буттєвій сутності, яке не просто є тим, через що ця сутність себе проявляє, не тільки тим, що просто узгоджується з нею; мислення є тим, що саме виступає їй назустріч, чинить сповнюючий вплив на неї, що здатне поширювати і збагачувати її прояви, розкривати її, збагачувати її саму. Тобто мислення самою сутністю буття покладене як деяка скінченна границя, до якої прямує весь розвиток існуючого, до якої він на кожній наступній стадії все більш наближається. Адже в кожній наступній стадії розвитку існуючого буттєва сутність втілюється все більш різнобічно, поки нарешті в мисленні її втілення не досягає абсолютної повноти.

Отже, існуюче самою сутністю буття встановлене як те, що підлягає розвитку, який, через поступове збагачення форм, націлено розгортається у напрямку виникнення мислення як свого найвищого і найнеобхіднішого прояву, як свого певного граничного випадку. Бо лише мислення є тим, чия сутність складає одне й те саме з сутністю буття, лише з мисленням буття має абсолютну відповідність, абсолютну спорідненість, лише через нього буттєва сутність може остаточно здійснитися, справдитися у своїй вимозі. Весь розвиток існуючого не є випадковим. Цей розвиток закономірний, він спрямований на виникнення мислення, припускає його, потребує його і на нього орієнтований.

7. Виняткова роль мислення по відношенню до буттєвої сутності

І це ні в якому разі не якась антропоцентрична позиція; це висновок, який з необхідністю випливає з твердження, що сутність і устрій буття винесені в розкритість, в поміченість не просто так, не безпідставно, а з певної причини; не даремно, а заради чогось, з якоїсь потреби, власне, заради того, щоб бути прийнятими. Бо інакше сама сутність буття припускала б в собі якусь випадковість, інакше в самому устрої буття допускалося б щось довільне і необов’язкове, і вони не були б визначені в своїй однозначності. А це означає, що тоді й саме буття не несло б в собі нічого певного і конкретного, що тоді й воно являло б собою лише суцільну невизначеність і довільність.

Тоді й в самому бутті не було б нічого встановленого, необхідного, а лише нескінченна мінливість, в якій все розчиняється, безперервна плинність форм, в якій все існуюче змішане в нерозрізненне ніщо, в якій немає нічого сталого, нічого, що зберігалося б, залишаючись собою, не зазнаючи невпинних перетворень. Адже устрій і сутність буття призначають, задають існуючому, яким йому бути, і якщо в них самих є щось необумовлене і безпідставне, тоді і в колі існуючого може чинитися все, що завгодно, без всякої причини. Але ж очевидно, що це не так. Буттєвий устрій існуючого спирається на чітко визначені закономірності, і існуюче дотримується цього устрою беззаперечно і непорушно, бо навіть будь-яка несподіваність чи „випадковість” стається тут не самовільно, а на основі певних закономірних і наперед зумовлених причин.

Якщо ж устрій буття не допускає в собі ніякої невизначеності і безґрунтовності, якщо він базується на непорушних закономірностях, тоді і винесеність, відкритість сутності й устрою буття не є випадковістю. В сутності буття взагалі немає нічого безпідставного, нічого довільного, випадкового. І якщо вже буттєва сутність винесена в поміченість, дана для прийняття, то ні в якому разі не даремно і не марно, а заради того, щоб бути поміченою, бути прийнятою. Якщо вона дана, винесена для прийняття, то цим самим вже наперед  вимагається обов’язкова поява того, що зможе її помітити і прийняти. Тобто вона вже в собі містить необхідність мислення як того установлення, що здатне розрізнити і розкрити її для себе. Поява мислення буттєвою сутністю вже задана, передумовлена, передбачена. Мислення є єдиним, що спроможне розкрити сутність і устрій буття, тому вони винесені в поміченість, маючи саме його на увазі, орієнтуючись саме на нього і всім розвитком існуючого вимагаючи його появи.

Зрештою, цей тезис не є антропоцентричним хоча б тому, що в ньому мова йде саме про мислення, а не про людину. Навпаки, така виняткова, надзвичайна роль мислення в буттєвому звершенні тільки й дозволяє зрозуміти виникнення антропоцентричних поглядів взагалі. Людина тільки тому схильна ставити себе у центр буття, бачити себе в його осередку, що вона відчуває, передчуває в собі виняткову роль мислення, і тільки тому так схильна надавати речам антропоморфні ознаки, бо помічає, що мислення якимось чином покладає себе в речах, що воно може задавати і призначати речам, яким їм бути, вкладаючи в них самого себе, завдяки чому речі самí несуть в собі ознаки мислячого. Бо людина помічає, що лише мислення здатне впізнавати і розкривати речі в їх сутності, яку вони виносять для нього. Необхідність мислення  і його виняткове положення серед існуючого – це не є антропоцентричне твердження; необхідність мислення, яка обумовлена в самій сутності буття, є ознакою тієї грандіозної відповідальності, яку мислення повинно бути готове на себе прийняти, одного разу усвідомивши свою роль в буттєвому звершенні.

8. Остаточне здійснення буттєвої сутності через мислення

Отже, наявність мислення припускається, передумовлена в самій сутності буття, бо ця сутність виступає як винесена в поміченість не безпідставно, а відповідаючи необхідності бути поміченою і відкритою заради певної своєї потреби; мислення ж є те єдине, що може її розкрити і сприйняти. Сáме мислення дозволяє сутності буття цілковито звершитися і справдитися, бо тільки через нього ця сутність, яка виступає як деяка вимога збагачення, сама може збагатитися в своїх проявах.

З іншого боку, оскільки сутність буття винесена в поміченість заради того, щоб бути прийнятою і розкритою, то вже в самій природі того, що може її розпізнати, повинна бути закладена необхідність в її прийнятті, прагнення її прийняття. І дійсно, мислення як таке являє собою ніщо інше, як здатність прийняття і розкриття буттєвої сутності, і це розкриття воно має  своєю потребою. Отже, мислення може по-справжньому відповідати собі, реалізувати себе і здійснюватися в своєму призначенні тільки тоді, коли воно присвячує себе сприйняттю і пізнанню буттєвої сутності, її творчому відображенню. Якщо ж воно не відповідає цьому своєму призначенню, то приречене відчувати себе загубленим і ніде не знаходити свого, визначального для себе, приречене відчувати своє існування пустим і марним.

Мислення взагалі і людина як мисляча істота зокрема може реалізувати себе,  виконувати своє найвище призначення лише тоді, коли вона присвячує себе розумінню і висвітленню буттєвої сутності, коли  розкриває цю сутність в самісній творчості. Бо тільки мислення є те єдине, заради чого ця сутність винесена в поміченість, тільки мислення є те, що може збагатити собою сутність буття, прийняти її, впізнати її і збагнути, сповнитися нею, але за умови, що буде самé віддавати себе їй, присвячувати себе їй, налаштовуватися на неї і шукати її, буде самé втілювати її в собі. Сутність буття потребує мислення, оскільки лише її розкриття мисленням, її творче відображення дає змогу цій сутності цілковито здійснитися, здійснитися остаточно і повністю.

5 Аристотель, „Метафизика”. – М.: Изд-во Мысль, 1975. – 398 с. Аристотель розуміє суще як ΰποκέιμενον

6 Goethe J. W.: Gesammelte Werke in sieben Bänden. „Wie du mir, so ich dir”. Bertelsmann Lesering, (1. Januar 1961). Оригінальний рядок такий: „Wenn du nehmen willst, so gib!” – „Як отримати бажаєш, то давай!”

7 Вакарчук С., пісня „Мене” з альбому „Суперсиметрія”, 2003 рік