1. Невичерпна даруюча міць буття

Теза, вимовлена ліричним поетом про буття, звучить так:

Бути – значить майже жити.

Що поет хотів передати цим? Адже навряд чи мається на увазі, що будь-яке існуюче – це майже живе створіння (подібна думка взагалі не має смислу). Напевно, як і у випадку з тезою „Жити – значить ніби бути”, мова йде у першу чергу про людське буття, і лише відштовхуючись від цього, ми отримаємо можливість з’ясувати, що у виразі „майже жити” стосується буття як такого, в цілому.

Отже, виходячи з сказаного, маємо зрозуміти, що у відношенні до людини означають слова „Бути – значить майже жити”.

Вони означають, що кожна людина не просто є, присутня в світі. Уже одним тим, що вона є, їй надані надзвичайні можливості, відкриті дивовижні перспективи. Тварина приходить у світ, лише щоб підтримувати своє існування й продовжувати свій рід. Людина ж своїм існуванням здатна досягнути більшого. У її бутті закладений феноменальний потенціал, і в будь-який момент можуть скластися умови, коли цей потенціал буде реалізований. Людина ні за яких обставин не повинна впадати у безпросвітний відчай через нікчемність свого життя, не має права думати, що вже пізно починати спочатку. Вона може навіть більшу частину свого віку прожити, затиснута в лещата тверезої розрахункової необхідності, але рано чи пізно їй відкриється шлях, аби це змінити, і вона ризикне усім, аби долучитися до справжнього, повнокровного життя.

Цей шлях, цей новий поштовх, що спрямовує до радіснішого і змістовнішого існування, з’являється завжди несподівано. Трапляється, що людина зовсім вже поставить на собі хрест, перестане сподіватися на те, що в її бутті ще стануться нові яскраві сплески і поворотні події. Аж раптом виникне цей поштовх, розворушить, розкачає її, пробудить усе найкраще, що вона в собі має, змусить жити по-справжньому. У такий момент вона починає розуміти, що усі ті „великі досягнення”, котрі вона здобула, якими так пишалася і які так цінувала, в дійсності нічого не варті. Вони стались давно, і після цього служили лише прикриттям того, що за останній час у її житті ніщо кардинально не просунулося, не було ніякого помітного росту, ніяких доленосних звершень. І тільки зараз знову відкрилися перспективи все змінити, досягти нових надбань, сягнути нового злету.

У багатьох людей такі зміни і такі можливості з’являються лише наприкінці життя, але вони все одно з’являються. Почати жити більш насиченим існуванням ніколи не пізно, і в якому б віці ти не пізнав радість, вона не стає від цього менш прекрасною. Треба лише прагнути цього, не пропустити цієї несподіваної нагоди, бути достатньо сміливим, рішучим і безоглядним для неї. Треба бути до неї завжди готовим, чекати і пильнувати її. Буття невираховне, тож якою б вивіреною і невідворотною не здавалася твоя колія, воно завжди готує нові, абсолютно неочікувані повороти. Буття є те, що приносить нове, нові поштовхи, нові дарунки. Буття пропонує людині прийняти від нього усе його багатство і щедрість. Не отримує від нього лише той, хто піддався відчаю, змирився з долею, перестав вимагати більшого. Сам закрився і відгородився від його радісних підношень. Адже радість буття невичерпна, і навіть той, хто, на перший погляд, має все (як у духовному, так і в матеріальному плані), може відкрити для себе таку цінність, поряд з якою йому здаватиметься, що до цього увесь цей час він не мав нічого.

Отже, у поетичному виразі про буття під словом „жити” мається на увазі життя змістовне, насичене, діяльне, котре веде до зростання людини як особистості. Нам часто його не вистачає; бідкаємось, що просто пліснявіємо, томимось, не живемо на повну. Нас не задовольняє, що ми просто присутні у світі, тягнемо ярмо повсякденних обов’язків, проводимо час за безглуздими справами, як усі. Ми хочемо жити у найкращому значенні цього слова. І якщо це не так, ладні скоріш згинути зовсім, порвати з існуванням остаточно. Але як би нам не було важко, як би не гнітила нас наша доля, наскільки б сіро й очікувано все у ній не виглядало, буття одним-єдиним махом може все перекроїти. Ніколи не знаєш, що тебе жде попереду, і радощі, які несе нам буття, нерозгадні. Усе в ньому спрямоване на загальний підйом, збагачення, приріст, злагодженість, і ця розкішна даруюча сила в будь-яку мить може торкнутися і тебе. Тож уже тим, що ти існуєш, що ти маєш буття, ти долучаєшся до цієї збагачувальної сили, отримуєш можливість насититися від неї, перебуваєш до неї всього за один крок. Ще рух – і ти вже втягнутий у барвистий та сліпучий вир повнокровного, повноцінного життя. Тим, що ти є, що ти існуєш – ти вже майже живеш, ти вже на порозі цього яскраво-сяючого виру. Просунься трохи вперед – і ти в його обіймах. Твої дні пусті й безвідрадні, але тут, за рогом, вже клекоче цей вир; він може пронестися мимо, але рано чи пізно все одно тебе наздожене і накриє. Адже ти приходиш у світ, саме щоб поринути в нього, бути ним захопленим, пізнати його, пізнати радість життя, щастя існування.

Цей яскраво-захопливий вир буття – не результат старання людини. Він виникає і складається не завдяки їй. Навпаки, людина сама часто збоку заздрісно заглядається на нього, дивується тому, як все у світі різноманітно і розкішно, гармонійно й потрібно, має сенс і призначення, без „холостого ходу”, який переважає в її власному житті. З іншого боку, саме від яскравих, непередбачуваних примх долі людина часто отримує такі радісні дарунки, про які не могла навіть і мріяти. Раптові повороти буття, котрі ми інколи називаємо долею, завжди наділяють нас новими враженнями, новими набутками. Буття по суті своїй є те, що обдаровує й наділяє, так що навіть втрати, з якими ти повсякчас стикаєшся в світі, не є лише чистим відбиранням; вони збагачують, розвивають і ускладнюють людську особистість, роблять її більш чутливою й уважною до неминущих цінностей, як і до недовговічних принад світу. Будь-які втрати, зрештою, лише загострюють нашу увагу до буття, роблять нас вразливішими до нього, навчають його сильніше цінувати. Буття саме по собі є піднесеним, збагачувальним, тріумфальним, святковим – радість у ньому превалює над болем, набування превалює над будь-яким відніманням. І ти сам не раз уже був поряд із цим святом і піднесенням – у ті моменти, які потім згадуються як найщасливіші миті твого життя. Ти думаєш: я був тоді таким щасливим і захопленим, чому ж зараз це неможливо, чому я обтяжив себе штучними проблемами й обов’язками, через які позбавлений всього бажаного і надихаючого? Чому оточив себе уявними мурами, що відгороджують від живої радості існування?

Але повнота буття кожної миті може зруйнувати ці мури, принести несподіване оновлення і злет – для неї немає нездоланних перешкод. Бо в цій повноті, радісності й насиченості ховається сама суть світу. Чим більше людина схильна сама руйнувати і стирати уявні мури, котрими вона себе обгородила, тим ближче вона до такої радісності й повноти.

Таким чином, будь-яке існування, будь-яке життя не є безплідним. Як би людина не прожила свій вік, вона долучається до буттєвої мудрості, починає розпізнавати те вище благо, котре так чи інакше незмінно переважає в улаштуванні світу як такого. Буття саме по собі є цінність, і мимохіть людина збагачується від нього, проймається ним. Скарби сприйняття і розуміння, відкриті нам вже завдяки одній лише нашій присутності в світі, невичерпні. У дитинстві ці скарби були куди більш доступними завдяки нашому безпосередньому потягу до них, тому ми залишалися такими щасливими. З часом ми відсторонюємось від них умовними потребами та обов’язками і втрачаємо до них чутливість. Та радісно-відновлювальна природа буття ніколи не полишає нас кружляти без надії по цьому безглуздому замкненому колу. Вона здатна порвати будь-які рабські пута і випустити нас на волю, до жагучого, плідного, піднесеного життя.

„Бути – значить майже жити” – це означає, що своїм існуванням ми вже причетні до збагачувально-одарювальної могутності світу, вже задіяні в ній. Буття саме по собі є таким, що несе набування і приріст усякому існуючому, дарує йому примноження, розкриття все нових можливостей і властивостей, що закладені в його внутрішній природі. Буттю самому по собі, в його цілості притаманний ключовий основоположний момент збагачування, наповнення, посилення, надавання. Ось яку думку намагається донести до нас ліричний поет, ось який фундаментальний момент в устрої буття він розкриває.

Відповідно, задача, яка тепер перед нами виникає – з’ясувати, чому наділяння, надавання як таке властиве буттю самому по собі, буттю як поставу.

2. Простягнута пропозиція як основоположний момент буттєвої сутності

2.01. Постачання, надавання поставу

І перше, що ми помічаємо – уже в самому слові „постав” звучить деяке поставляння (θεσις), донесення. Адже поставляння має на увазі: доставляти, постачати, приводити, виділяти й пропонувати комусь щось. Поставляння припускає посилання, давання. Чому й що дає постав, і чи не суперечить це його природі – вимозі власності? Вимога власності-бо, навпаки, є потреба присвоєння й утримання, тож, здається, несумісна з будь-якою віддачею. Та із суті поставу до нас владно звернуте поставляння як принесення, простягання, пропозиція. Чи дійсно притаманна поставу ця риса і задля чого вона йому служить?

Справа в тому, що до сих пір постав був сприйнятий нами переважно у контексті настоювання на своєму, наполягання, встановлення своїх правил. У такому настоюванні, звісно, ключову роль має грати відставлення, котре служить для ізоляції від чужого, стороннього, не-свого. Саме завдяки такому відставленню метод, наприклад, стикається з опором при спробі вникнути в природу існування речей або в істинне буття  сущого. Але, з другого боку, той самий метод, коли він намагається зрозуміти буття, не лише стикається зі спротивом; він пізнає на собі також деяку загадкову притягальність, яка приваблює його до буття, не дозволяє залишатися байдужим до нього, змушує прагнути його осягнути.

Ця притягальність базується на тому, що метод уже наперед помічає у бутті щось відповідне собі, близьке своєму єству. Те ж саме ми підкреслювали і раніше, коли говорили: те, що здатне себе позиціонувати, поставити, що має постав, не лише дає відставку чужорідному втручанню, воно ще і приваблює власною своєрідністю, притягує до себе за рахунок того, що ми заздалегідь розпізнаємо в ньому дещо споріднене, суголосне з нами, своє.

Таким чином, поняття про постав з точки зору відставлення не дає відповіді на питання, за рахунок чого постав усе-таки привертає до себе своє інше, дозволяє йому досягати узгодженості з собою, задає йому орієнтир для настроєності на себе. Постав як наполягання на своєму і встановлення власної своєрідності є притягальним для свого іншого. Однак звідкіля у ньому цей момент притягальності? Можливо, самовиказування  поставу як поставляння дозволить нам розібратися з цим.

2.02. Причина притягальності поставу для іншого

Ясно одне – постав не може бути тим, що переважно відставляє. Адже сутністю його є вимога власності, тобто необхідність не лише зберігати себе, а й присвоювати своє. Вимога власності є потреба збереження і збагачення, тому постав по своїй природі має не просто опиратися наближенню ворожого, загрозливого, чужого, а й залучати, прихиляти до себе своє, суголосне з собою за сутністю, приймати його в свою власність. Виходячи з цього, маємо зробити висновок, що в поставі повинна бути ще одна риса, за посередництвом якої він притягує до себе своє інше, утримує його поблизу, в перспективі привласнення, у налаштованості на себе. Тільки завдяки такій налаштованості  своє інше (яке виявляється відповідним із ним за сутністю, але яке може бути ще не узгоджене з ним за змістом) здатне досягати і потребувати цієї узгодженості. Постав не може „чекати”, поки інше, його потенційно власне, випадково прийде або не прийде до суголосності з ним. Він повинен сам створювати умови для встановлення цієї суголосності. Тобто повинен сам залучати до себе своє інше, бути з самого початку, ще до встановлення змістової відповідності, притягальним для нього.

Що ж може спричинити початкову притягальність поставу для іншого? Те, що воно вже наперед розпізнає у поставі своє. За рахунок чого це відбувається? Вочевидь, за рахунок того, що інше як наперед-покладена, передумовлена власність ніколи не покинуте й не залишене поставом, а постійно знаходиться під його впливом. Постав завжди вже знаходиться у певному відношенні зі своїм іншим, завжди вже має з ним певний зв’язок. Це від-ношення, що встановлюється поставом, проявляється у несінні, даванні. Ніколи направленість на постав (або відсутність цієї направленості) не визначається самовіллям іншого, потенційно свого. Ця направленість забезпечується поставом, вона дозволяє йому утримувати інше в близькій можливості привласнення. Постав утримує інше поблизу за допомогою того, що дає йому „завдаток”, „забезпечення”, „запоруку” для відповідності з собою. Що це за „завдаток”? Що може дати постав ще-не-своєму, щоб знайти у ньому своє? Вочевидь, він може дати тільки себе. Тоді постав уже діє у відношенні до свого іншого не тільки як той, що відставляє; він одночасно утримує, захоплює, притягує до себе, пропонуючи йому у власність самого себе.

Таким чином, поряд з відставленням, у поставі розкривається такий момент, як пропозиція, простягання. (Звідси, до речі, стає зрозумілим традиційне трактування θεσις-у як позиції, положення, про-позиції). Ця друга риса поставу – пропозиція – так само має своє підґрунтя у вимозі власності. Постав віддає себе у приналежність іншому, тому що тільки таким шляхом може знайти в іншому своє, тотожне з собою за суттю та за змістом. Це своє виявляється дійсно своїм, оскільки тепер постав знаходить в іншому себе. Через пропозицію постав сам покладає інше як своє, сам встановлює підґрунтя для тотожності, забезпечуючи таким способом можливість зростання власності.

2.03. Що виступає своїм іншим для поставу?

У зв’язку з цим виникають одразу два запитання.

По-перше, цілком зрозуміло, що своїм іншим для поставу може виступати метод, але чи може в якості свого іншого для нього виступати також якесь конкретне існуюче? Чи підпадає під це співвідношення суще як таке? Адже раніше ми неодноразово заявляли, що співвідношення між поставом і його іншим – це сутнісне співвідношення, а не речовинне. У випадку з методом тут не виникає ніяких особливих питань, оскільки він (метод) не існуюче, має своєю вихідною сутністю вимогу власності і тому повністю узгоджений з поставом та перебуває з ним у постійній взаємній причетності один до одного. А як же щодо речей, щодо сущого? Вони ж матеріальні, тобто мають іншу природу, ніж постав, і не утворюються безпосередньо із вимоги власності. Тож чи є взагалі така точка збігу, в якій вони можуть бути співвіднесені, споріднені з поставом?

Така точка збігу є. Адже, зрештою, очевидно, що кожна річ, кожне існуюче в світі має свою особливу сутність, котра його обумовлює, і ця сутність також визначається вимогою власності, походить із цієї вимоги як її віддалене відгалуження. Та й сам постав у якості буття всякого окремого існуючого належить цьому існуючому (існуюче має його в своєму володінні), хоча і не речовинним шляхом. Тобто всі сутності в світі певним чином надають себе існуючому, вкладають себе в нього. Але головне, що ці сутності не лише мають стосунок до існуючого, до речей, вони пов’язані також і між собою. Сутності всіх речей мають певну причетність одна до одної, одначе це відбувається тільки тому, що всі вони разом мають відношення до поставу як такого. У світі всі сутності пов’язані з поставом, і тільки за рахунок цього узгоджені між собою та забезпечують існуючому буття.

Дійсно, сутність кожного існуючого не лише обумовлює, щó воно і яким воно є. Вона ще й виявляється причиною його буття. В якому значенні? Адже не сама сутність надає існуючому буття? Звісно, що ні. Але якщо сутність якогось існуючого від початку відповідає вимозі власності, то у певний час це існуюче обов’язково прийде в світ, реалізується в матеріальній сфері, отримає через неї постав, буття і володітиме ним доти, поки цій сутності відповідатиме. Тобто сутність кожної речі не просто визначає її характеристики та зв’язки з іншим оточуючим, вона дійсно є причиною її існування, її власного буття, її власності на буття. Сутність усякого окремого існуючого напряму пов’язана з поставом як із ще одним сутнісним утворенням, як з іншою всезагальною сутністю. Це й зрозуміло, адже сутність будь-якого існуючого не може проявлятися у світі ізольовано, без зв’язку з буттям у його цілості. Усяке існуюче, якщо воно відповідає своїй сутності, співвіднесене й узгоджене за рахунок неї також і з загальним буттям, зі світом.

Таким чином, хоча постав і наданий у приналежність кожному існуючому, кожній речі як її власне буття, але тільки через її сутність, тому з речами його поєднує лише це співвідношення приналежності; у якості ж сутнісного утворення, котре задає і впроваджує в іншому свій внутрішній устрій, воно співвіднесене не з існуючим, а з суттю кожного існуючого як такого. Суть будь-якого існуючого приймає в себе весь складний внутрішній устрій поставу, всі його моменти, і діє у відповідності з ним. За рахунок чого це відбувається, ми розглянемо нижче. Зараз же важливо визначити, що своїм іншим для поставу може виступати у першу чергу сутність речей, сутність кожного окремого існуючого, і тільки за посередництвом неї, а не окремо, саме по собі – й саме існуюче.

2.04. Простягнуте давання і присвоєння, котре через нього досягається

І друге питання, яке виникає у зв’язку з пропозицією поставу, звучить так: якщо залучання і привертання поставом свого іншого здійснюється шляхом давання, то чи не втрачає себе постав, потрапляючи до іншого у власність? Адже постав наданий як своєму іншому кожному існуючому і сутності всякого окремого існуючого, так само він належить мисленню, методові, котрий впізнає у ньому своє власне буття. Тож чи не підпадає тим самим постав під свавілля іншого?

Ні, постав себе не втрачає. Бо давання поставу ні в якому разі не означає байдуже кидання. Воно має на увазі дбайливе утримання і зберігання в своєму утриманні. Врешті-решт, ми теж навряд чи розуміємо під словом „давати” просто „кидати”, „залишати” або „упускати”. У даванні явно закладене піклування про збереження пропонованого ним дару. Так складаються справи і з поставом. Його давання – не відривання, не відділення від себе і не зречення. Як простягнуте давання, воно саме оберігає те, що несе; воно не втрата, а взаємоудержання. Простягання виключає з давання відрив, розрив зі своєю власністю. Адже тільки відірвати від себе значило б втратити, відринути і не мати більше ніякого відношення до відданого. Але в даванні як такому мається на увазі в себе удержана простягнутість дару. В простяганні дар однаково належить обом сторонам і поєднує ці сторони шляхом взаємо-простягнутості давання-прийняття. Ось чому вони неминучо виходять, виступають і відкриваються одна одній назустріч, виявляються пов’язаними між собою.

Отже, давання, що здійснюється шляхом пропозиції, не означає відмови поставу від себе і замикання всередині іншого, у межах деякої спорідненої з ним сутності, а означає відкриття доступу до цілості поставу. Пропозиція виступає тут ніби відростком єдиного організму, через удержання якого утримується весь постав у цілому. Таким чином, за посередництвом пропозиції інше прилучається до всього внутрішнього устрою поставу, до всіх моментів, які формують його і проявляються в ньому, і цей устрій воно признає своїм устроєм та існує у відповідності з ним. Адже інше, завдяки пропозиції, знаходить постав і всередині себе, як ведучий і власний (бо воно утримує постав у собі), і зовні (бо постав залишається утриманим у себе самого), так що через нього приймає всяке існуюче, всяку сутність, що стоїть за цим існуючим, як „впізнаване”, близьке, те, що керується тим же началом.

Постав виявляється для свого іншого єдиним носієм свійськості з усім присутнім у світі, без цього носія все для нього провалювалося б у чужість. Відповідаючи наперед знайденому в собі устрою поставу, інше діє згідно з самим собою; але поза цим устроєм воно втрачає розрізнення власності, і навіть від себе відчужується і себе втрачає. Постав же ніколи не може себе втратити, бо він сам для себе є носієм свійськості і проявляється як власність, що сама себе визначає і встановлює; лише інше може його позбавитися. Але поки інше присутнє у світі, розрив його з поставом неможливий (воно не може існувати окремо від поставу), оскільки допущене в світ лише разом із поставом, і лише в поставі міститься його буття.

Сам же постав, хоча і вручений своєму іншому і розкривається в ньому, не підпадає під його сваволю і залишається у власному віданні, оскільки він утриманий у себе в тій самій мірі, в якій утриманий іншим. Така у-себе-утриманість слугує збереженню постава собою, визначеним поставом, так що він і в даванні залишається приналежним собі. Разом з тим, його давання, безумовно, не фікція, не „приманка”, котра відводиться, тільки-но досягається привертання, залучання до себе свого іншого. Воно не лише „обіцянка”, а давання, що неодмінно здійснюється, тому що лише через давання досягається присвоєння. Пропозиція ж відбувається не заради збагачення іншого, але заради самого поставу: за її допомогою в іншому виникає потреба, необхідність самому віддавати себе поставу, без застосування свавілля.

Дійсно, постав відданий своєму іншому безроздільно і від початку як ціле, він пронизує все єство іншого, а не зосереджений в якійсь його частині. Тому інше завжди вже знаходить постав у собі як свою невід’ємну рису та одне й те саме з собою, і привертається до нього за рахунок того, що розпізнає в ньому свою вихідну й основоположну власність. Інше, таким чином, віддає себе поставу як самому собі, аби уникнути розриву з собою і втрати себе. Так за посередництвом пропозиції постав досягає зустрічної відданості іншого, і немає в цій відданості ані примусу, ані сваволі, а лише нескінченне, невичерпне відношення взаємо-оберігаючого володіння. Інше повертається поставу вже близьким, спорідненим, наповненим його устроєм та існуючим у строгій узгодженості з ним. Якщо б постав примусово, силоміць прилучав до себе своє інше, воно залишалося б чужим йому, а це суперечить вимозі власності, яка наполягає на присвоєнні тільки відповідного, тотожного, повністю співвіднесеного з собою; через пропозицію ж він приймає інше як своє, як збагачене повернення себе.

Все це стає можливим тільки тому, що постав пропонує себе іншому шляхом давання, і це давання здійснюється не у вигляді відриву від себе, а носить характер утриманого, простягнутого. Завдяки простягнутості постав і збережений у себе, і перебуває в іншому, спрямовуючи його до відповідності з собою і затверджуючи в ньому свій устрій. Таким чином, пропозиція поставу – це не відрив і не втрата, вона є простягнуте давання, поставляння, за посередництвом якого постав і його інше у невідступній потрібності належать один одному. Пропозиція – це той істотний момент поставу, яким уперше тільки і встановлюється, впроваджується близькість як така, всупереч чужості свавілля, і саме вона відкриває можливість для досягання повної узгодженості (як за суттю, так і за змістом) між поставом та його іншим, іншою спорідненою з ним сутністю.

2.05. Напередпокладеність поставу, яка забезпечується шляхом пропозиції

Оскільки пропозиція поставу є простягнутою, вона ніколи не завершена, не закінчена. Також неможливо вловити, разом з чим і як вона починає діяти. Це означає наступне: постав не вручає себе своєму іншому шляхом одноразового акту давання, після чого його давання припинялося б. Ні, постав пропонує себе своєму іншому, вкладає себе в нього у кожен момент, поки це інше присутнє у світі. Сутність будь-якого існуючого, а через неї й саме існуюче кожної миті мають доступ до постійно обновлювального поставу, котрий, при всій його фундаментальній незмінності, все ж зазнає зовнішніх змін за рахунок свого розгортання у часі. Постав через власну пропозицію знову і знову приносить буття своєму іншому, наче прибій, що невпинно несе нову хвилю на берег моря. Це тільки інше, спотворюючись у своїх засновках, може позбавитися буття, не втримати його пропозицію; давання ж поставу ніколи не закінчується, не переривається, не вичерпується. Саме тому інше отримує постав завжди як би випереджально, завчасно, наперед. Адже ще у момент зародження, формування іншого воно уже знаходить у собі свій постав, своє буття. Постав завдяки пропозиції в самому буквальному сенсі виступає для свого іншого як наперед-покладений, перед-посланий.

Отже, за рахунок пропозиції інше завжди вже знаходить постав наявним у собі, однак ця пропозиція все ще відбувається тепер, забезпечуючи іншому подібним шляхом поступове розгортання його власного буття. В іншому, таким чином, ніби відбувається один безупинний акт передачі, при якому дар утриманий обома сторонами разом. Простягнутій пропозиції притаманна істотна риса тривалості,  продовженості. Лише той дар, який вона несе і пропонує, кожен раз новий.

2.06. Неперервність простягнутого давання

Ця продовженість, невичерпність давання ґрунтується на тому, що за рахунок взаємоудержання у ньому відсутній розрив. Неможливий розрив поставу зі своїм іншим, неможливий також розрив поставу з самим собою. Це значить: постав не може тимчасово належати, не належати, а потім знов належати своєму іншому, так само, як і в якості світу він не може тимчасово існувати, щезнути, а потім з’явитися знов. Бо неперервність – це не якась вторинна незначуща риса поставу, якої може і не бути; вона походить від самої вимоги власності як її необхідний прояв, і тому в царині сутностей є беззаперечною й обов’язковою. Так само обов’язковою вона є й у відношенні до поставу. Неперервність забезпечує будь-якому визначеному сутнісному утворенню нерозривний родовий зв’язок зі своєю власністю. Це лише у сфері існуючого між речами може виникати розрив або деяка подоба розриву. У сфері ж сутностей будь-який розрив неможливий.

Адже що таке неперервність? Неперервність (нерозривність) між певними визначеними моментами встановлюється в тому випадку, коли має місце взаємоприналежність моментів у їхній приналежності цілому. Під цілим тут мається на увазі не об’єднання чи злиття раніш незалежних частин; ціле в неперервності – це те, що саме із себе породжує свої моменти, наповнює їх собою. Тому моменти, які поєднані в неперервності, не незалежні, вони підпорядковують свої запити і потреби вимозі того установлення, що стоїть над ними і повністю їх визначає. Вони походять із однієї сутності і є тотожними; вони віддані один одному, погоджені між собою на догоду цілісності цілого. Тобто неперервність у межах вимоги власності обумовлюється вже самою гілчастою структурою протилежностей, за рахунок якої ця вимога вирізняє всередині себе свої моменти і підтримує родову спорідненість з ними.

Інша справа – розрив. Розрив становить собою втрату зв’язку, відсутність взаємодії між моментами, при якій кожен з моментів самодостатній і ухиляється від зближення з іншим. (При цьому „зв’язок” не слід розуміти як таку собі проміжну ланку, що забезпечує зближення моментів. „Втрата зв’язку” означає тільки, що моменти перестають утримувати один одного, надавати і вкладати себе один в одного, коли ціле як таке втрачається). Розрив виникає, коли кожен з моментів „тягне тільки в свій бік”, тобто вимагає лише приналежності собі і виключає приналежність іншому. У результаті моменти удержують тільки себе й ухиляються від будь-якого взаємного відношення, залишаючись самодостатніми. Виходячи з цього, можемо зробити висновок, що в межах вимоги власності будь-який розрив неприпустимий, виключений. Адже вона по своїй природі не може допустити відриву від себе своєї власності чи відчуження між своїми моментами, котрі сама із себе покладає.

Цей механізм нерозривності якраз і реалізується в поставі шляхом простягнутої пропозиції. Саме для того, щоб ґарантувати собі нерозривність зі своєю власністю, пропозиція поставу і є простягнутою, такою, що не відбирає власність у того моменту, котрий пропонує, і не віддає її у самодержавне володіння моменту, який утримує. Пропозиція поставу робить моменти взаємопов’язаними, співвіднесеними між собою. Подібний механізм неперервного взаємов’язку постав закладає разом із собою також у всі сутності в світі. Саме тому в світі немає ніяких ізольованих, незалежних одна від одної сутностей, які проявлялися б самі по собі, без сполучення з іншими. У будь-якій сутності за рахунок її співвідношення з поставом уже закладена її причетність до іншого, пов’язаність з іншим. Сутність будь-якої речі визначається як її „для чого”, тобто вже має на увазі те інше, якому ця річ служить і для якого призначена, ту іншу сутність, до якої вона має прямий стосунок.

Так само немає в світі й незалежного існуючого. У світі панує взаємоприналежність, незнищенний тотальний зв’язок між усім присутнім. Так що навіть коли якась річ руйнується і гине, вона цим справляє вплив і на інші речі та не викидається з подібного тотального взаємозв’язку. Будь-яка річ не може просто щезнути зі світу, вона перетворюється на щось інше, і її зв’язок з існуючим у момент нового формування й утворення ні на секунду не зникає, не рветься.

2.07. Причина взаємопов’язаності сущого в світі

Однак чому саме нерозривність, а не розрив, панує у загальному устрої буття існуючого? Чому жодна річ не може бути абсолютно ізольованою від інших, незалежною від них, а навпаки, так чи інакше поєднана, взаємодіє з ними, існує в їхньому оточенні? Звідкіля взагалі походить цілість речей і світу, і що заважає необмеженому розпаду всього, що існує, на байдужі відчужені самості? Чому все суще не відсахується одне від одного у ворожнечі, а перебуває у діловитій, слушній взаємовідданості; звідки ці „на”, „в”, „під”, „із”,…, що виявляють співпричетність речей, їхню спрямованість одна на одну? З якої причини всяке існуюче, лише на підставі того, що воно є, уже чомусь віддане і щось утримує: себе, відношення з іншим сущим, буття, час, простір? В устрої існуючого панує взаємовідданість, взаємоприналежність у його приналежності буттю. Але чому? Чим це пояснити?

Цій взаємовідданості немає інших пояснень, окрім вимоги власності. Бо вимога власності не обмежується лише приналежністю сама собі, вона наполягає також на присвоєнні іншого. Причому це присвоєння має особливий характер: не насильницького захоплення і не байдужого об’єднання. Ні, воно несе кожному своє, тотожне, і так встановлює близькість і даль, спорідненість і чужість. Більше того, це присвоєння здійснюється тим єдино можливим способом, котрий тільки і дозволяє будь-якому утворенню зберігати свою особливість у співвідношенні з іншим. Цей спосіб є утримане давання, простягнута пропозиція. Тільки утримане давання, котре не відриває від себе той дар, який несе, здатне взагалі встановлювати співвідношення, що будуються на взаємній узгодженості, а не на самовільному втручанні. Тільки утримане давання, котре не кидає напризволяще власність, яку простягає, забезпечує те, що все суще перебуває в ладі охоронної потрібності, а не загального розпаду й знищення. Але утримане давання є власний момент поставу, що походить напряму від нього і встановлений ним самим. Значить, сутність будь-якого існуючого і саме це існуюче, знаходячи постав наданим собі шляхом пропозиції, самé віддає себе поставу і приймає його як те ціле, що над собою стоїть.

Так через приналежність поставу існуюче споріднене між собою, відкрите одне одному і взаємо-приналежне; бо, діючи у суголосності з поставом, воно, за посередництвом власної сутності, саме здійснює давання у відповідь і повертає себе. Так постав шляхом простягнутої пропозиції забезпечує неперервність, взаємоутримання і взаємодію в устрої сущого. Тому утримане давання, простягання є начало усякої неперервності й тривалості взагалі (тривалість найближчим чином розуміється як розгорнута неперервність).

2.08. Пропозиція як умова зворотної відданості

Отже, постав через простягнуту пропозицію вручає себе іншому, і в той же час залишається у себе, не пориває з собою. Таким чином, він знаходить в іншому те ж саме, що і він сам. Таке вручання, звісно, не може відбуватися у відношенні до всього підряд: постав вручається шляхом давання тільки тому, що єдине з ним за сутністю, що саме походить із вимоги власності. (Якраз тому в світі не може існувати все що завгодно, а лише те, що відповідає вимозі власності та за суттю веде від неї свій початок.) Єдність, тотожність сутностей – ось необхідна умова для присвоєння. Без цього простягнута пропозиція неприпустима, вона буде заборонена відставленням.

Якщо ж інше походить із тієї самої сутності, що і постав, то воно, приймаючи його пропозицію і знаходячи постав у собі, розпізнає його як свою власність і тому саме віддає йому себе у відповідь. Підкоряючись вимозі власності, інше здійснює присвоєння шляхом давання від себе, зустрічної віддачі, повернення, оскільки у нього також немає іншого способу утримати своє, свій постав і забезпечити умови для його погодженості з собою, окрім відданості йому. У результаті через пропозицію постав не просто сам віддає від себе, а й викликає зустрічну відданість іншого, що сприяє його зростанню. Інше виявляється тому зверненим до поставу, простягнутим до нього назустріч, відданим йому і йому приналежним. Ось що досягається поставом через давання, ось для чого йому служить пропозиція. У цьому дивовижна риса поставу: чим повніше він віддає від себе, тим більше власності повертається до нього.

2.09. Механізм дії простягнутої пропозиції: взаємоприсвоєння цілого і його моментів

Таким чином, у межах вимоги власності можемо виділити ще один основоположний момент, ще одну креативну буттєву силу – простягнуту пропозицію. Простягнута пропозиція – це сила, яка дозволяє будь-якому сутнісному утворенню залучати до себе своє, тотожне за сутністю, приводити його у відповідність із собою і тримати його під своєю опікою як свою власність. Шляхом простягнутої пропозиції відбувається присвоєння, удержання власності, вчинення впливу на неї.

Простягнута пропозиція діє так: якщо певне визначене сутнісне утворення розрізняється в собі на протилежні елементи, породжує їх із себе, то воно вкладає в них самого себе повністю і без останку. Але разом з тим це сутнісне утворення не втрачається, не подрібнюється й не опиняється під ярмом своїх елементів, бо його вкладання відбувається за посередництвом простягнутої пропозиції, при якій власність утримана і у того начала, котре дає, і тими моментами, які приймають. Сутнісне утворення, таким чином, і зберігає себе, свій вміст, і наповнює свої моменти, забезпечуючи для себе шляхом подібного внутрішнього розрізнення зростання та примноження власності. За рахунок же того, що при простягнутій пропозиції не відбувається відрив від себе своєї власності, моменти завжди залишаються у межах цілого, завжди виступають для нього внутрішніми. Крім того, оскільки все, що моменти мають у власності, і себе самих, вони отримують від цілого, то вони самі тримаються тієї вихідної сутності, з якої утворюються, самі приймають її як своє.

Отже, будь-яке сутнісне утворення, через те, що воно отримує владу над своїми моментами не шляхом захоплення та об’єднання під своїм началом первісно незалежних сторін, а шляхом породження їх із себе і вкладання в них себе самого, досягає зрощеності, спорідненості, близькості з цими моментами, фундаментальної узгодженості їх з собою. Адже на підставі того, що вони знаходять своє у тому цілому, від котрого утворюються, вони також віддають йому себе у відповідь, присвячують йому себе і працюють не лише на власну, а й на його користь.

До того ж, ціле, вихідне сутнісне утворення за посередництвом утриманого давання не лише пов’язує моменти з собою, змушує їх давати у відповідь, повертати власність; воно ще й узгоджує моменти один з одним. Бо коли ціле вкладає себе в свої елементи, то через приналежність цілому вони виявляються також приналежними один одному. Таким чином, моменти теж віддають себе один одному шляхом простягнутої пропозиції, залишаючись кожен собою, визначеним моментом, але справляючи вплив також на іншого, розповсюджуючи свою дію, свої функції так само й на нього.

2.10. Функції моментів і цілого

Тобто з точки зору функціонування, якщо ціле, певна вихідна сутність, виконує свою визначену функцію, свою дію, в якій проявляється її природа, то дії та призначення похідних моментів будуть автоматично випливати із цієї загальної функції, виявлятимуться її прямими наслідками, лише більш вузькими і конкретними. І хоча за змістом своїм дії похідних моментів будуть протилежними між собою, але за суттю вони становитимуть одне й те саме і повністю відповідатимуть сутності того утворення, від якого походять. Таким чином, вихідна сутність від початку містить у собі функції своїх елементів, але не як щось окреме, а виключно в контексті своєї діяльності, ще не розрізняючи їх, не надаючи їм самовизначеності. Коли ж вона поділяється в собі на свої елементи, то всі ті функції, котрі в ній заздалегідь вже припускаються, набувають чітких окреслених обрисів, стають розпізнаваними і вичленованими. У результаті цього в кожному зі своїх елементів вихідна сутність має як би своє продовження, своє уточнення і конкретизацію.

Причому функції й дії кожного з її елементів не обмежуватимуться лише його власними границями, а розповсюджуватимуться також і на інші моменти, і на неї саму, за рахунок чого вихідна сутність примножуватиметься, уточнюватиметься у своїх рисах та властивостях. Тобто моменти впливатимуть один на одного і на ціле, від якого походять, дозволяючи не лише вихідній сутності розповсюджувати на них свій вплив, але й діючи не неї у відповідь, ускладнюючи і поширюючи її можливості. Та й самі моменти, впливаючи один на інший, функціонуватимуть не лише в контексті цілого, а і в контексті один одного, що було б неможливо, якби вони не були виокремленими, розрізненими в обсязі початкової сутності.

Отже, знаходячи своє продовження у власних моментах і передаючи їм свої більш обмежені функції шляхом простягнутої пропозиції, початкова сутність як деяке ціле змушує моменти діяти не самі по собі, а лише з огляду на неї і в суголосності з нею. Через пропозицію моменти виявляються не байдужими до вихідної сутності, а залежними від неї та повністю нею обумовленими, так що якби вони входили в дисонанс із нею, то суперечили б самим собі та перекреслювали б свої власні можливості. Адже вони знаходять у своєму призначенні й функціонуванні ніщо інше, як її саму, її функцію та призначення. Працюючи згідно з нею, вони посилюються самі, а за умови конфронтації з нею чинили б проти себе, самих себе послабляючи і руйнуючи. Тобто за рахунок простягнутої пропозиції моменти виявляються цілковито пов’язаними і співвіднесеними із загальною сутністю, такими, що узгоджують усі свої функції з її вимогами заради обопільного посилення і збереження. Такої узгодженості між моментами і цілим не міг би дати жоден інший спосіб зв’язку, окрім простягнутої пропозиції, оскільки будь-який інший спосіб ґрунтується на самодостатності моментів і на їхніх власних запитах, а простягнута пропозиція забезпечує родову спорідненість між моментами, їхню взаємну залежність і потрібність, котра спричиняється їхнім спільним походженням.

2.11. Закладеність функцій буттєвих сил у змісті самої вимоги власності

Із усього сказаного ясно випливає, що не тільки будь-яка визначена сутність, а й сама вимога власності вкладає себе у свої елементи шляхом простягнутої пропозиції і таким чином утворює їх із себе, розрізняється в собі на гілчасту структуру протилежностей. А оскільки всі сутності в світі походять від вимоги власності як її більш або менш віддалені відгалуження, то цей механізм самонадавання вона закладає у всі свої подальші, похідні сутності, ґарантуючи їм в тій же мірі, як і собі, незруйновну спорідненість зі своїми утвореннями, зі своєю власністю.

Більше того, вимога власності виявляється єдиною достатньою підставою для того, щоб протилежності, на які розрізняється в собі будь-яка сутність, виступали не розділеними, а поєднаними між собою і з цілим за посередництвом утриманого давання. Якби не вимога власності, то наявність у сутнісних співвідношеннях такого механізму встановлення свійськості, як утримане давання, простягнута пропозиція, була б абсолютно безпричинною. У вимозі ж власності цей механізм вже припускається заздалегідь, випливає із неї самої, є її логічним наслідком. І це стосується не лише такого моменту, як простягнута пропозиція, а і всіх моментів, котрі із вимоги власності як буттєвої сутності ведуть свій початок, із неї слідують.

Так, уже сама вимога власності за своєю природою припускає в собі механізм відокремлення себе (самість) і розрізнення свого від не-свого (відставлення), механізм відторгнення чужого (свавілля) і ґарантованого віднаходження своєї власності (тотожність). Усі ці механізми у буттєвій сутності уже маються на увазі, наявні в її змісті, у її контексті, оскільки вона як така означає окреслення, оберігання себе та присвоєння свого.

Так само в ній наперед мається на увазі і механізм утримання та узгодження з собою своєї власності, яким є простягнута пропозиція. Адже що робить простягнута пропозиція? По-перше, вона дозволяє вимозі власності як цілості ґенерувати із себе свої моменти, вкладати себе в них, і це захищає дану цілість від знаходження в ній чогось стороннього, чужого. Вимога власності через простягнуту пропозицію наповнює себе своїми ж утвореннями, а не чужорідними, прибулими елементами. По-друге, простягнута пропозиція дозволяє вимозі власності утримувати моменти всередині себе, зберігаючи з ними стійкий зв’язок. Буттєва сутність завдяки простягнутій пропозиції не відпускає від себе свою власність. По-третє, через простягнуту пропозицію вимога власності має можливість наділяти власністю свої моменти, за рахунок чого вони самі тягнуться до неї і узгоджуються з нею, підлаштовуються під неї. Тобто буттєва сутність за посередництвом простягнутої пропозиції досягає відповідності, свійськості між собою і своїми моментами. І, нарешті, четверте, надаючи себе своїм моментам, вимога власності змушує їх самих віддавати і присвячувати себе їй, оскільки вони знаходять її в собі як своє, їм приналежне, і прагнуть утримати її, залишити в своєму володінні так само, як і вона прагне залишити їх у собі. Тобто за допомогою простягнутої пропозиції буттєва сутність присвоює свої моменти, змушує їх самих перейматися нею і повертатися до неї.

Отже, усі ці функції простягнутої пропозиції автоматично випливають із вимоги власності та існують, проявляються в ній самій. Тобто вимога власності з самого початку містить свої моменти уже в собі, у своїх можливостях, ще до того, як вони виокремлюються у ній, стають визначеними моментами.

Саме цим пояснюється той факт, що через механізм простягнутої пропозиції вимога власності вже наперед покладає себе у свої похідні відгалуження (наприклад, у постав і його протилежність), тоді як простягнута пропозиція сама по собі, в якості визначеної креативної сили існування, окремого моменту буттєвої сутності, є більш пізнім утворенням. Простягнута пропозиція, так само, як і відставлення, – це є власні моменти поставу, одні з найближчих протилежностей, на які він сам у собі поділяється. Складається, на перший погляд, абсурдна ситуація, коли простягнута пропозиція діє раніше, ніж вона сама утворюється й розрізняється; коли вона працює на виникнення поставу, але ж сама потім із нього виникає. І така абсурдна ситуація стосується не лише пропозиції. Наприклад, буттєва сутність із самого початку постає як щось окреме і визначене, тоді як самість, цей механізм відокремлення і визначеності, виникає із буттєвої сутності лише у наступному, в якості її подальшого елементу. Те ж саме з тотожністю, котра оформляється в якості окремої креативної сили пізніше, ніж вимога власності розрізняється в собі на свої перші протилежності, пов’язуючи їх з собою шляхом тотожного співвідношення.

Загалом, це стосується усіх фундаментальних моментів буттєвої сутності, усіх креативних сил існування – вони проявляються у вимозі власності раніше, ніж розрізняються самі по собі. І в цьому немає нічого абсурдного, якщо пам’ятати, що усі буттєві сили самі від початку вкладаються в поняття вимоги власності, вписуються в її зміст. У буттєвих силах немає жодної функції і жодного призначення, яке не виходило б із поняття вимоги власності, яке несло б у собі другий смисл, ніж оберігання власності та її примноження, утворення її із самого себе. Таким чином, вимога власності від початку має всі буттєві сили в собі як свій потенціал, і лише пізніше вони розрізняються в ній як дещо осібне, від неї відрізне. (Так людина від народження має в собі в якості потенціалу свої таланти, і лише пізніше вони проявляються, стають розпізнаваними і чітко окресленими в її виробах, у тому, що вона творить від себе самої).

2.12. Позачасова природа буттєвих сил

До того ж, вираз „пізніше” стосовно фундаментальних моментів вимоги власності можна застосувати лише умовно. „Пізніше” тут не означає „пізніше у часі”, а означає „пізніше за походженням”, „за родоводом”. Адже буттєві сили утворюються із вимоги власності не почергово, через деякий період, а одночасно, всі одразу. Не може бути так, щоб спочатку виникав постав та його протилежність, а потім, трохи згодом, із них виформовувалися відставлення та простягнута пропозиція, або самість та ніщо і т. і. Нічого подібного не відбувається; усі ключові моменти вимоги власності утворюються в ній разом і без усяких затримок, оскільки вони як фундаментальні буттєві сили є вічними сутностями і від часу не залежать.

Час взагалі є досить віддаленим утворенням, більш пізнім за походженням, ніж усі згадані нами буттєві сили; він стосується лише сфери існуючого. Креативні ж сили існування впливають одна на одну та формують одна одну ще до виникнення усякого часу, поза сферою існуючого. Більше того, є всі підстави вважати, що час як такий виявляється можливим лише на основі простягнутої пропозиції.

2.13. Час як окремий момент буттєвої сутності та його формування на основі простягнутої пропозиції

Простягнута пропозиція є той фундаментальний механізм, на якому ґрунтується і з якого бере свій витік час загалом. Простягнута пропозиція як би прокидає постав, буття у його цілості наперед, змушує його розгортатися, пропонувати себе існуючому, простягатися від себе, аби наступним кроком прийняти себе назад і повернутися собі.

Це виглядає так: Єдине буття, наче хвиля, напливає на існуюче, несе йому самого себе, живить його і, в свою чергу, живиться від нього. Воно дає зміни існуючому і саме через нього змінюється, після чого відступає і тут же накочується на існуюче новою хвилею. При цьому буття за суттю своєю залишається незмінним, на зразок того, як незмінною, однією й тією ж, залишається вода, що у вигляді хвиль накочується на берег. Й аналогічно тому, як у прибої вже сформованою є не тільки та хвиля, що набігає, а й усі хвилі, котрі йдуть за нею, так і в Єдиному бутті кожна його наступна пропозиція й усі, що за нею, вже сформовані, несуть буття, протягуючи його все більше у далечінь. Кожне його наступне давання, таким чином, виступає уже визначеним і утвореним у ньому, в ньому проявляється і діє.

І якщо, за аналогією, замислитися, куди ділися хвилі, що вже торкнулися берега, то виявляється, що вони відступають, повертаються ніби назад у море. Так само й Єдине буття, набігаючи на існуюче, засвоюючись ним і слідом за тим відступаючи від нього, подібним чином знову повертається до себе, у себе самого. Тому можна сказати, що Єдине буття через пропозицію простягнуте не лише існуючому, а й самому собі, адже воно саме себе назад приймає і привласнює. У ньому відбувається наче таке собі самопростягання, прокидання себе самому собі на випередження. Отже, за рахунок того, що воно себе назад отримує і присвоює, всі його пропозиції, котрі вже відступили, нікуди не втрачаються і повертаються в нього, у ньому зберігаються.

Ті зміни й перетворення, яких зазнало буття за своїх попередніх пропозицій, у ньому збираються воєдино і не щезають. Так усі напливи, що відійшли, стають у ньому Минулим, залишаються в ньому як уже встановлене й настале, і подібним чином роблять відкритим те, що було. Тут діє фундаментальний механізм збереження власності, за рахунок якого кожна з минулих пропозицій поставу і той зміст, який вона внесла у буття, не розсипаються і не пропадають; буття зберігає їх у собі як свою власність, як самого себе. Це його своєрідна база, „сховище”, до якого існуюче не має доступу і яка належить виключно самому буттю. Лише мислення може осягнути її й охопити поглядом те, що було, хоча матеріально, речовинно ця база Минулого виявляється так само недосяжною для мислення, як і для будь-якого існуючого взагалі. Але разом з тим, усі його напливи, що тільки підходять, підступають, уже розрізнені в ньому і розгортаються удалину, відкриваючись у вигляді Майбутнього, того, що буде. Тут діє фундаментальний механізм примноження, приросту власності, коли постав знову і знову без кінця пропонує себе своєму власному (існуючому), аби збагатитися від нього, розширити через нього свої прояви.

Важливо також зрозуміти, що постав шляхом пропозиції прокидає лише себе, а не існуюче. Існуюче його лише отримує; воно не може впливати на пропозицію поставу, не може забігати й отримувати її наперед. Існуюче прийматиме кожну пропозицію поставу по черзі, так само, як на берег обов’язково першою впаде та хвиля, що до нього ближче, і лише потім подальша, що йде одразу за нею. Розриву між даваннями, простяганнями поставу не може бути, так само, як не може бути розриву у масі води, що лине до берега. Пропозиція поставу суцільна, вона діє завжди, постійно, безупинно, хоча в ній можна вирізнити окремі моменти. Але ці моменти не відрізані один від одного та від цілості, вони незмінно залишаються у її межах, як хвилі існують невіддільно від поверхні моря. Разом з тим, хоча існуюче не здатне втручатися у пропозицію поставу, завжди залишаючись по відношенню до нього піддатливим, підвладним, сама пропозиція може змінюватися, на зразок того, як хвилі на різних узбережжях моря бувають різними по швидкості й по силі. І так само, як пропозиції, що вже відбулися, належать самому буттю, так що існуюче не має до них доступу, так і пропозиції, що наступають, теж мають місце лише в ньому самому і залишаються недоступними існуючому.

Ось чому в сфері існуючого не можуть одночасно проявлятися минуле, теперішнє і майбутнє: тому що минуле й майбутнє – це, за визначенням, вміст самого буття, вони проявляються у бутті й існуючому не належать. Існуюче не може перенестися у минуле чи у майбутнє, оскільки там воно не наділене буттям. Існуюче, речі загалом присутні у світі лише тоді, коли мають буття, отримують його шляхом простягнутої пропозиції. Єдине буття простягає себе речам, а ті, в свою чергу, його присвоюють, за рахунок чого воно стає буттям кожного окремого існуючого. Цей момент власності на буття виступає для існуючого його Теперішнім. Однак буття наступної ж миті відхлинає від існуючого і несе йому наступну пропозицію, за рахунок чого це Теперішнє зміщується, просувається уперед.

Тож існуюче присутнє у світі до тих пір, поки тримається буття і не має розриву з його пропозицією. Як тільки ж існуюче втрачає свою визначеність і не може утримати пропозицію буття, воно руйнується і гине. Тож аби потрапити в минуле чи майбутнє, існуюче мало б перетерпіти розрив з пропозицією поставу, щоб вклинитися в іншу послідовність пропозицій, яка відстає від теперішнього моменту або цей момент випереджає. Але будь-який розрив з пропозицією поставу обертається для існуючого руйнуванням і знищенням, тому стрибкоподібне потрапляння у минуле чи майбутнє для існуючого, для речовинних об’єктів повністю виключене. У відношенні до існуючого має місце лише теперішнє, та точка, де існуюче торкається буття, володіє ним, як своїм власним. Пропозиції ж, що відступили або лише наступають, існуючого не торкаються і йому не належать; вони не є його власними, а тому не перетворюються на буття кожного окремого існуючого, залишаючись таким чином приналежними тільки буттю Єдиному, Одному. Тому минуле і майбутнє як такі взагалі не матеріальні, вони мають місце лише у бутті, і лише в самому бутті, а не в сфері існуючого, їх розрізняє мислення.

Необхідно також підкреслити, що Теперішнє саме по собі має бути визначене не лише по відношенню до існуючого, а, в першу чергу, по відношенню до буття, у бутті загалом. Теперішнє для існуючого, для речей – це момент, коли вони приймають пропозицію поставу і присвоюють його як свій власний. Але в цей момент не лише існуюче присвоює буття; буття саме до себе повертається, присвоює себе назад. Пропозиції поставу були прокинуті далеко вперед; коли ж ці пропозиції торкаються існуючого і потрапляють назад у буття, воно саме себе отримує і саме стає Теперішнім. Теперішнє, Минуле і Майбутнє – це своєрідні стани буття, обумовлені послідовним розгортанням його простягнутої пропозиції.

Так у цьому процесі просування себе наперед, зберігання себе і прийняття назад шляхом простягнутої пропозиції формується час. У часі немає ніякого іншого змісту, окрім цього механізму утриманого давання, яким оперує буття, аби розгорнутися, поширитися у своїх втіленнях, зробити себе продовженим, тривалим. Звісно, у часі діють і всі інші буттєві сили, такі, як самість (розрізнення часу на окремі визначені моменти), тотожність (поєднання цих моментів у нерозривній цілості), відставлення (виокремлення моменту, що відступає (минуле) і моменту, що наступає (майбутнє) як протилежностей, між якими настале (теперішнє) існує як плавний перехід, що забезпечує їхню нерозривність) і т. і. Однак простягнута пропозиція є ключова буттєва сила, на якій базується час, звідки ми можемо зробити висновок, що час виникає саме на тій ділянці гілчастої структури протилежностей, котра йде від пропозиції, що він є по відношенню до пропозиції її подальшим породженням і відгалуженням.

2.14. Передумовленість Майбутнього

Отже, через пропозицію буття крок за кроком наче вдихає себе в існуюче і відпускає його, аби тут же наповнити знов. Кожен раз за рахунок цього воно дає існуючому поглинути щось від себе, навзамін вбираючи дещо від нього і таким чином змінюючись, аби подальшим кроком відпустити існуюче і надати йому себе уже зміненим. Але кожен його наступний наплив у Єдиному бутті уже сформований, уже підступає, відкривається здалеку, наче хвилі на поверхні моря, що видніються, скільки сягає око, на всьому його просторі. Ці наступні напливи мають місце в Єдиному бутті і проявляються як його Майбутнє, відкрите наперед за рахунок того, що воно певною мірою вже складене, структуроване, оформлене, окреслене.

Це не значить, звісно, що кожна дрібничка того, що буде, вже абсолютно визначена й обумовлена заздалегідь. Ні, буття саме змінюється, і всі його зміни, що відбулися в теперішньому, впливають на його майбутнє, але впливають дуже відносно. У глобальних, загальних масштабах усього існуючого буття дійсно обумовлене наперед і повністю встановлене. Це й не повинно бути інакше, адже буття не може рухатися у випадковому напрямку свого розвитку; побудоване на несхитних закономірностях, воно має у собі залізні передумови тих значущих (для нього значущих) подій, котрі в ньому відбуватимуться. Тому всі наступні пропозиції буття уже сповнені цими причинами і передумовами; причини ж локальних, поточних подій пропозиції вбирають у себе поступово, як хвилі, заздалегідь сформовані, поблизу берега вбирають у себе нові водорості та пісок.

Наперед сформовані пропозиції буття ніби несуть у собі „генеральний план” його розвитку, і тому в них уже потенційно закладене те, що має статися, те, що буде. Майбутнє значною мірою вже передумовлене, передпослане загальним ходом буття. І хоча це звучить трохи дивно, але ми і самі так чи інакше це знаємо, відчуваємо, що майбутнє, за великим рахунком, визначене наперед, спричинене минулим і теперішнім. Тобто те, що наступає, не випадкове, воно в цілості своїй повністю закономірне, сягає корінням далеко в глибини буття. Таким чином, буття в його цілості за посередництвом утриманого давання, простягнутої пропозиції ніби видає і висуває себе на випередження, залишаючись при цьому в себе і повертаючись до себе, наче намічаючи, торуючи собі подальший шлях, як річка, що пробиває, прокладає собі русло. Простягнута пропозиція призводить до того, що буття виявляється ніби висунутим у зростання за рахунок направленості до своєї власності і через це постає відкритим у тому, що наступає. І коли людина пізнає на собі цю простягнуту пропозицію, осягає її через настрій передбачення, вона ніби торкається Майбутнього, відкриває для себе те, що буде.

2.15. Формівний вплив простягнутої пропозиції на інші буттєві сили

Враховуючи все сказане, робимо висновок, що найфундаментальніші буттєві сили, котрі є найближчими похідними від вимоги власності (на зразок поставу, тотожності, самості, свавілля, відставлення, простягнутої пропозиції) – це позачасові утворення, які не поступово вичленовуються із буттєвої сутності, а існують усі разом нарівні з нею, присутні в ній завжди, поки вона присутня. Вимога власності вже одним тим, що вона наявна, має місце, покладає із себе свої моменти і розрізняється в собі на них. Це розрізнення відбувається не з часовими проміжками, через певні періоди, а одразу, так що немає такої миттєвості, коли вимога власності була б у собі нерозрізненною, не структурованою аж до самих далеких своїх відгалужень.

Однак якщо усі ті її відгалуження, що утворюються в межах часу, починають впливати один на одного поступово, крок за кроком, то позачасові моменти, котрі являють собою найголовніші буттєві сили, впливають один на одного всі разом, за рахунок чого формують і утворюють один одного, так що якби якогось із них не було, всі інші також були б неможливі або невпізнанно спотворені. Хоча вимога власності й містить у собі всі буттєві сили як свій потенціал, однак ці буттєві сили не будуть діяти, якщо вони не вирізнені в ній, якщо вони не досягають у ній самовизначеності. (Так, наприклад, самість діє в буттєвій сутності випереджально, дозволяючи вимозі власності самій виступати як дещо визначене, вирізняти себе; однак самість і сама по собі тут же стає окремим моментом, досягає самовизначеності, адже вона утворюється із вимоги власності не з плином часу, а одразу вже нарівні з нею. Те ж стосується і решти буттєвих сил.)

Тому всі найперші буттєві сили ніби накладаються одна на одну й утворюють, будують одна одну. Ми вже бачили, як це відбувається, на прикладі відставлення. Точно так же накладається на інші буттєві сили й простягнута пропозиція. Зовні дія простягнутої пропозиції на інші моменти буттєвої сутності проявляється в тому, що, якби не вона, усі моменти були б абсолютно ізольовані та закриті один від одного. За рахунок простягнутої пропозиції здійснюється „комунікація” між моментами, їхнє взаємне сполучення і взаємний вплив. Адже тільки за рахунок пропозиції моменти віддають себе один одному і вносять один в одного свій зміст.

Яким же чином здійснюється ця взаємовіддача моментів? Простягнута пропозиція вкладає себе в кожен із моментів буттєвої сутності, і цей момент приймає її, присвоює. За рахунок присвоєння це вже стає його власна пропозиція, з допомогою якої він сам пропонує себе іншим моментам, віддає себе їм. Тобто простягнута пропозиція ніби накладається на кожен із провідних моментів вимоги власності, через що він набуває своєї власної пропозиції, стає здатним, з одного боку, сам надавати себе іншим буттєвим силам, сполучатися з ними і тримати зв’язок, а з другого боку, породжувати із себе свої подальші елементи, свої перші протилежності. І якщо по відношенню до буттєвих сил, котрі вище його за рангом і випереджають за походженням, кожен момент вимоги власності відповідає пропозицією на пропозицію, віддає себе у відповідь, то по відношенню до елементів, котрі походять від нього самого, кожен момент шляхом пропозиції вкладає, вносить у них самого себе. Тобто будь-яке формування й утворення моментів у межах вимоги власності, взаємодія між ними відбувається, в першу чергу, за посередництвом простягнутої пропозиції.

Однак простягнута пропозиція, додаючись до кожного із моментів, не просто наділяє їх можливістю самим сполучатися з іншими буттєвими силами. Простягнута пропозиція надає моментам не лише цю зовнішню функцію, вона впливає на самі моменти зсередини, формує їх зміст. Так, тільки тому, що пропозиція накладається на силу тотожності, впроваджує в ній свою дію, будь-яка цілість і може вносити себе в свої елементи і водночас утримувати, залишати їх у собі, тобто вступати зі своїми елементами в родове, тотожне співвідношення. Або пропозиція накладається на силу самості, і тому ця самість виявляється знятою в собі, тобто не нерозрізненною всередині себе пустою одиницею, а сутнісним утворенням, наповненим внутрішнім змістом і здатним породжувати із себе власні продовження, власні похідні елементи. Простягнута пропозиція накладається на силу відставлення, за рахунок чого в ньому виникає можливість розсортовування свого і не-свого, без котрого відставлення однаково відштовхувало б від себе все підряд, що наближається. Простягнута пропозиція діє на постав вимоги власності, за посередництвом чого постав набуває здатності вкладати себе в існуюче і в сутність будь-якого існуючого, обіймати під своїм началом все присутнє у світі і ні на мить не залишати його без своєї турботи й опіки. Тобто за рахунок пропозиції постав отримує можливість виступати у відношенні до існуючого як вічно пов’язаний з ним, а не наявний сам по собі, як дар буття, який сходить і зливається на все йому підвладне.

2.16. За рахунок чого моменти буттєвої сутності додаються, накладаються один на одного?

Аналогічно цьому, на формування самої простягнутої пропозиції впливають інші буттєві сили. Так сила відставлення діє на простягнуту пропозицію, завдяки чому ця остання отримує здатність не вручати себе чужорідному, незгідному за сутністю. Або сила самості впливає на простягнуту пропозицію, через що пропозиція виступає як дещо осібне, саме по собі визначене, має власний зміст, а не проявляється лише в діях інших моментів. Ніщо діє на пропозицію, за рахунок чого в ній виникає потяг оберігати свій зміст, тримати себе окремо від решти елементів, а не зливатися з ними в суцільній нерозрізненості. Тотожність впливає на простягнуту пропозицію, завдяки чому в ній встановлюється тотожний механізм давання-прийняття. І т. і.

Взагалі, тільки з точки зору пропозиції можна пояснити, за рахунок чого моменти додаються, накладаються один на одного. Оскільки пропозиція надана кожному із моментів буттєвої сутності, і через присвоєння починає в ньому діяти як його власна, він може тепер сам вручати і простягати себе іншим буттєвим силам. Наприклад, відставлення шляхом своєї власної пропозиції надає себе силі тотожності, і тотожність обзаводиться власним відставленням, яке дозволяє їй самій опиратися вторгненню чужорідного. І навпаки, тотожність шляхом власної пропозиції надає себе силі відставлення, і ця остання отримує можливість виступати в двох своїх тотожних проявах: спротиву наближенню чужого і допуску свого, відповідного з собою по своїй природі. Тобто виникає враження, що кожна з цих сил ніби накладається на іншу, вносить у неї свої повноваження. Це стосується також і решти буттєвих сил, які всі разом пропонують себе одна одній шляхом пропозиції і, таким чином, формують одна одну, встановлюють зв’язок між собою і чинять взаємний обмін своїми функціями.

Це стосується не лише тих буттєвих сил, котрі утворюються від самої пропозиції, пізніші від неї за походженням, а й тих сил, котрі за походженням випереджають її, від котрих вона утворюється. Скажімо, простягнута пропозиція вкупі з відставленням походить із поставу, а постав разом із своєю протилежністю, в свою чергу, походить від вимоги власності. Однак пропозиція надає себе і цим буттєвим силам, які стоять вище, так що вони теж обзаводяться власною пропозицією і за її допомогою діють один на інший. Тобто між усіма буттєвими силами існує наче такий собі зворотній зв’язок, коли не тільки  елемент, що стоїть вище, формує і визначає ті сили, які від нього утворюються, а й ці сили, в свою чергу, впливають на вищі елементи і вплітаються в їхню суть. Тому в середовищі буттєвої сутності немає первинних і вторинних елементів, які переважали б над іншими за своєю необхідністю; всі її елементи рівновагомі й кожному відведена своя незамінна визначальна роль. Це можливо саме через те, що всі основоположні моменти вимоги власності становлять позачасові утворення, які формуються комплексно і вже при своєму формуванні як би вживляються, вростають один в одного і в ціле, від якого беруть свій початок. Завдяки цьому, скільки б усі елементи по природі своїй не боролися за власність, за право домінування, вони врівноважені і приборкані вже однією своєю взаємозалежністю, співіснують у суворій суголосності в рамках Первоначала, котре утворює їх і скеровує до злагоди між собою.

Таким чином, простягнута пропозиція виявляється однією із ключових буттєвих сил, одним із найсуттєвіших моментів вимоги власності, котрий, разом з іншими моментами, визначає природу взаємовідношення всіх сутностей у світі. Простягнута пропозиція разом з відставленням, тотожністю, поставом, самістю і т. і. складаються у фундаментальний механізм, на основі якого утворюються сутності і відбувається будь-яка взаємодія між ними.

2.17. Сутності існуючих речей та їх утворення в гілчастій структурі протилежностей

Однак із усього різноманіття взаємовідношень між сутностями нас особливо цікавить взаємовідношення між поставом та існуючим, сутністю кожного окремого існуючого. Що становить собою сутність окремого існуючого?

На відміну від вічних сутностей, які покладені раніше, ніж час, сутність будь-якого конкретного існуючого виникає у зв’язку з часом, у ході розвитку буття. Сутності, що утворюються у зв’язку з часом – це не вищі сутності, які визначають світ, а лише ті, котрі визначають існуюче, усі можливі речовинні утворення. З розвитком існуючого у межах вимоги власності формуються все нові сутності, причому формуються вони наперед. Ці сутності передумовлюють виникнення існуючого, яке може прийти в світ, реалізуватися значно пізніше, хоча сутність його уже визріла, зародилася у лоні вимоги власності. Сутності виникають і складаються куди раніше того присутнього, котре вони визначають і спричиняють; вони не наявні матеріальним чином, а мають місце у сфері вимоги власності самої по собі. І лише коли для цих сутностей прийде свій час, їм буде наданий постав, і вони втіляться у бутті матеріально наявних речей.

Ось чому мисленню може бути відкрита сутність того, чого ще немає, і воно здатне наперед виношувати ідею чогось, що з’явиться лише у далекому майбутньому. Однак якими б не були сутності, вічними чи такими, що формуються у площині часу, раз виникнувши, вони вже ніколи не зникають і вічно залишаються у сфері вимоги власності. Саме тому мислення може також пізнавати сутність того, що вже давно щезло, вимерло, зникло, може зрозуміти, вгадати, як все мало бути колись давно і буде колись у майбутньому. Сутності у своїй незмінній обов’язковості пов’язують мислення з минулим і майбутнім. Час же втілення тієї чи іншої сутності в теперішньому, у речовинних об’єктах визначений суголосним процесом розвитку всього комплексу існуючого, так що жодна сутність не може прийти у світ раніше чи пізніше наміченого їй строку.

Коли ж для сутностей речовинних утворень приходить свій час, постав шляхом пропозиції вкладає себе в них і стає поставом, буттям кожного окремого існуючого. Причому у це буття він вносить весь той внутрішній механізм, який розгортається і в бутті самому по собі, тобто кожне окреме існуюче (сутність існуючого) разом з буттям отримує також потребу окреслювати свою осібність (самість), опиратися вторгненню у свої внутрішні межі (відставлення), відсахуватися від зв’язку з чужорідним (стикання з ніщо), потяг до спорідненого за сутністю (тотожність) і т. і. Так само в бутті кожного окремого існуючого починає діяти простягнута пропозиція, завдяки якій кожне існуюче у своїй сутності виносить себе один одному, пов’язується, вступає в контакт між собою.

Тобто простягнута пропозиція, надаючи буття всім наявним речам, тим самим відкриває їх одне для одного, дає можливість проявлятися одне для іншого та у світі загалом. Адже буття, надаючи себе існуючому, разом з тим залишається зовні-розміщеним для нього, утриманим у себе в якості Єдиного буття, світу. Єдине буття, таким чином, через відданість кожному існуючому прив’язує його до себе, збирає під своїм покривом, так що усе присутнє у світі тим більше виявляється відкритим одне одному, що воно все разом приналежне до Єдиного буття і через нього має один до одного доступ.

Простягнута пропозиція, таким чином, виконує у бутті кожного існуючого функцію зв’язуючої ланки, що забезпечує взаємодію між усіма спорідненими утвореннями, близькими сутностями. Простягнута пропозиція обумовлює взаємодію і взаємовідношення між усім присутнім, за своєю природою відповідним одне одному. Сам же постав за рахунок того, що він належить усьому сущому, споріднює його між собою, так що жодне існуюче не може бути повністю неприйнятним для іншого, а, навпаки, завжди знаходить серед нього своє місце, не відторгається від нього, а гармонійно вплітається, співвідноситься, співставляється з ним.

2.18. Постав як синтез і витік своєрідності

Постав, таким чином, по відношенню до всього існуючого виступає в ролі того Одного, що спаює все, виконує узгоджувальну, поєднавчу функцію. Через постав відбувається об’єднання, сполучення, зведення. Постав сам по собі виступає як синтез (σύν-θεσις), тобто спів-ставлення, змикання в єдиному охоронному володінні усіх відособлених у ньому існувань.

З другого боку, по відношенню до кожного окремого існуючого постав несе іншу, можна сказати, протилежну функцію. Адже постав надає кожному існуючому його особливість, індивідуальність, несхожість ні з чим іншим. Постав дозволяє всякому існуючому відстоювати свою своєрідність, наполягати на ній. Постав по відношенню до окремого існуючого є витоком його індивідуальності, унікальності, так що наскільки б схожі речі не були присутні у світі, вони мають хоча б одну рису, яка відрізняла б їх від решти однорідних з ними об’єктів.

Важливо зрозуміти, що така індивідуальність зовсім не забезпечується силою самості. Самість дозволяє елементам лише розрізнятися, відособлюватися один від одного, але вона не заважає тому, щоб ці елементи були однотипними, рівними, абсолютно невідмінними між собою. І тільки постав дозволяє кожному існуючому, кожній сутності мати свою несхожість, автентичність, своєподібність, настоювати на ній, плекати свою особливість, внутрішню відмінність від інших.

Постав, таким чином, по відношенню до існуючого виказує себе як змикання, узгодження і зіставлення разом своєрідних, несхожих між собою елементів. Він являє себе в існуючому як зведення в суголосній спорідненості, припасовування одна до іншої усіх можливих присутніх індивідуальностей. Тому цікаво, як же постав сам по собі дає себе відчути мислячому сприйняттю: він відчувається людиною, коли та, в апофеозі захопленості життям, прагне зняти власну індивідуальність, будь-яку особливість і відмінність від інших заради злиття у безкінечній гармонії з усім присутнім, зі світом у цілому. Воліє хоч на мить загубити всяку унікальність заради безмірної єдності й погодженості з буттям, розчинитися в цій єдності, самій стати її носієм і наступником. Бажає відчути себе невідрізненною часткою стрункого цілого, вступити в багатоголосий унісон і зіграність з ним. Тобто в такому стані людина сама себе шукає в цій єдності, здогадуючись, що тільки в ній вона і може прийти до того, що її визначає, глибоко відчуваючи тотожність між своїм власним існуванням і буттям Єдиним, Одним. Таким чином, постав сам по собі, постав як синтез дає себе людині відчути через буттєвий настрій єднання з цілим світом.

2.19. Поєднання функцій відставлення та простягнутої пропозиції у природі поставу

Треба сказати, що постав виказує себе як синтез не лише по відношенню до всього існуючого в цілому, а в першу чергу до тих сутностей, які від нього походять – до відставлення і простягнутої пропозиції. Бо якщо простягнута пропозиція має зміст поставляння власності спорідненому (θέσις), а відставлення за своїм змістом є протистояння наближенню чужорідного (αντι-θέσις), то і один, і інший момент мають сенс лише на тому підґрунті, що ними править потреба поєднання, зіставлення у гармонійній цілості під владою одного начала усіх елементів, що походять від нього самого (συν-θέσις). Якби не ця потреба, і відставлення, і простягнута пропозиція були б довільними у своїх виявах і суперечили б один одному. За рахунок же того, що у світі існує сутність, яка прагне поєднати вирізнені в ній елементи не як завгодно, а у глибокій внутрішній суголосності між собою, призначаючи тим самим кожному з елементів міру близькості з іншими, і відставлення, і простягнута пропозиція виявляються повністю узгодженими у своїх повноваженнях, зливаються у своїх зусиллях і йдуть один одному назустріч.

Постав із цієї причини виявляється тим, що об’єднує і зв’язує обидва ці моменти, обумовлює їх у взаємній необхідності. Більше того, він ніби сам у своєму змісті утримує обидва свої похідні елементи, сполучає їх у собі, адже постав не міг би нести своєрідність жодному сущому, якби це суще не наділялося разом з тим здатністю плекати й оберігати цю своєрідність, наполягати на ній, що дозволяється йому відставленням, а також здатністю виказувати цю своєрідність, виставляти себе для іншого, аби привабити й узгодити його з собою, що надається йому простягнутою пропозицією. Адже, зрештою, будь-яка своєрідність в устрої сущого проявляється лише у його відношенні до іншого. Обидва моменти, тим самим, виявляються такими, що забезпечують своєрідність всякому існуючому, без них вона була б миттєво втрачена. Постав як синтез, таким чином, поєднує і сполучає в собі функції обох своїх похідних елементів, у той же час залишаючись тим, що взагалі наділяє їх змістом. (Щоправда, тут треба відзначити, що будь-яка сутність виступає як синтез по відношенню до своїх похідних елементів, протилежностей, що породжуються із неї самої і навіть до елементів, що утворюються з цих протилежностей, оскільки у вихідній сутності потенційно містяться і чітко проявляються функції її найближчих розгалужень).

2.20. Простягнута пропозиція як відкритість та неприхованість

Враховуючи все це, можемо бачити, що простягнута пропозиція безпосередньо проявляється у навколишньому світі як відкритість, неприхованість загалом. Усяка помітність і явленість можливі лише з тієї причини, що існує простягнута пропозиція, закладена у бутті конкретних речей, так само, як і в бутті самому по собі.

Відкритість – це зовнішній вигляд, зовнішня оболонка, в якій подає себе простягнута пропозиція як така. Тим самим вона ніби зазнає на собі власну дію, бо, виступаючи по відношенню до будь-якого сутнісного утворення як простягання, надавання від себе, вона подібним чином сама відкриває до себе доступ. Простягнута пропозиція у своєму поверховому образі постає як створення доступу, винесення, вихід назустріч.

Якби не простягнута пропозиція, все у світі було б утаєно й сховано, ніщо не проявляло б і не виказувало себе для іншого. Усе абсолютно відгороджувалося б одне від одного, ніяк не проявляючи себе в навколишньому, не співставляючи себе з ним. А значить, у відсутності пропозиції речі і сутності ніколи не могли б приходити до узгодженості між собою, орієнтуватися одна на одну. Простягнута пропозиція ніби встановлює всьому існуючому в світі орієнтир для співвідношення з іншим. Простягнута пропозиція дозволяє існуючому видавати себе, виказувати, нести одне одному свої властивості. Без пропозиції речі були б абсолютно ізольовані, між ними не простежувалося б жодного взаємовідношення і взаємодії, так що для мислячого сприйняття такий світ без простягнутої пропозиції був би абсолютно пустим, адже кожне існуюче в ньому ховалося б від іншого і не мало жодної можливості себе виказати.

2.21. Пропозиція як передумова для істини і правильності

Простягнута пропозиція проявляється як залучання, приваблення до себе іншого, як встановлення зв’язку та вихід у ясність. Тому на сутнісному рівні вона сприймається як відкритість для пізнання, а на рівні існуючого – як проста очевидність, наочність. Тільки завдяки пропозиції ми і можемо помічати речі, розрізняти тим чи іншим способом їхні якості та їхню присутність саму по собі. Пропозиція дозволяє речам виказувати себе у тому, що відноситься до їхнього власного, вона є основою для усякої правильності, адекватності, достовірності. Вона дає можливість існуючому висвітлюватися у його визначальному суттєвому змісті, дозволяє речам показувати себе такими, якими вони є, виносити на поверхню для іншого своє глибинне внутрішнє єство.

Пізнання природи речей, таким чином, можливе лише за посередництва простягнутої пропозиції. Без пропозиції були б втрачені всі підстави як для істини, так і для правильності. Бо якщо правильність – це відповідність між наявним буттям речей і їхнім поставом (тобто тим, як вони існують за своїм поняттям), то за відсутності пропозиції не виникало б ніякої можливості розрізняти ні їхнє поверхове існування, ні справжнє, обумовлене строгими буттєвими законами існування, що виражається в їхньому поставі, а значить, не виникало б можливості для відповідності цих „двох” існувань. За відсутності пропозиції не було б можливості навіть для похибки, оскільки речі взагалі ніяк не видавали б себе, не виявлялися б навіть у своєму зовнішньому вигляді.

З іншого боку, треба сказати, що простягнута пропозиція не є єдиною передумовою для правильності. Аби взагалі виникала відповідність між наявним буттям речей та їхнім поставом, необхідна не лише неприхованість їхньої внутрішньої та зовнішньої природи, не лише здатність якось проявляти себе у світі, а ще й здатність залишатися стабільними утвореннями, що зберігаються самими собою, і в змінах зостаючись тими ж самими. Тобто для існування правильності в устрої буття речей повинна мати місце не лише простягнута пропозиція, а й сила тотожності. Тотожність є таким же першочерговим і обов’язковим підґрунтям для правильності, як і простягнута пропозиція.

Це справедливо і для істини. Річ присутня по своїй істині, якщо вона в повній мірі відповідає власній сутності (власному призначенню) і не існує всупереч їй. А для такої відповідності необхідна не лише відкритість сутностей, наданість їх речам, а й обов’язкова стабільність самих сутностей та існувань, що їм відповідають, можливість не змінюватися довільним чином, а залишатися визначеними, збереженими у своїй цілості, тотожними з собою. Отже, і на даному прикладі ми бачимо, що в будь-яких проявах буттєвого устрою речей дає себе знати не лише одна якась креативна сила існування, а декілька креативних сил у їх комплексі, і коли придивитися глибше, з’ясовується, що певну необхідну роль тут відіграють усі основоположні моменти вимоги власності, і дію кожного з них не можна виключити повністю.

2.22. Необмежена пізнаваність світу, котра забезпечується пропозицією

У зв’язку з цим логічно відмітити, що дія простягнутої пропозиції полягає не в тому, щоб робити існування абсолютно очевидним і непотаємним. Простягнута пропозиція дає нам можливість вирізняти речі, виявляти та пізнавати їх у їхній істині й достовірності. Однак вона не дозволяє сприймати одразу всі причини і підстави, бачити без зусиль будь-які внутрішні закономірності, котрі обумовлюють природу існуючого. Відкритість, що забезпечується пропозицією, – це не абсолютна безперешкодність, не можливість миттєво проникати і вхоплювати саму суть подій і явищ. Відкритість світу в першу чергу є поверховою, відносною, і лише в процесі освоєння з ним людина все сильніше занурюється у його глибини й передпосилки. Тобто на рівні з простягнутою пропозицією у світі діє і сила відставлення, яка допускає людину до розкриття сутностей лише по мірі її зріднення й узгодження з ним.

Однак для мислення, яке освоюється й примирюється з буттям, немає межі цій відкритості, немає границь пізнанню, тому що в світі не існує сутнісних чи речовинних утворень, у буттєвому устрої яких не діяла б простягнута пропозиція, які були б абсолютно утаєні і не проявляли себе у зв’язку з іншим існуючим, у зв’язку з мисленням. Світ є повністю пізнаванний для мислячого сприйняття, він відкривається людині тим глибше, чим більше вона прагне його пізнати і чим сильніше злюбляється з ним, укорінюється в ньому. Тому відкритість речей і навколишнього існування не слід плутати з ясновидінням, з передчуттям і передбаченням, коли сприйняття одразу і ніби безперешкодно, одним стрибком проникає в самий корінь того, що відбувається. Адже стан передбачення настає безвідносно до того, прагне його людина чи ні; він виникає завжди раптово і без втручання людської волі. І якщо відкритість має відношення в першу чергу до речовинної сфери, то передбачення дозволяє нам зазирати не в речовинну природу існуючого, воно відображає особливий стан навколишнього світу, за якого ніщо не може завадити людині уздріти суть того, що їй близько. Передбачення – це пророчий дар, котрий позбавлений будь-яких явних і матеріальних причин, він виникає за рахунок відданості чи прив’язаності мислячої істоти до чогось для неї самого важливого й необхідного; він передається не через очевидні події, а з’являється як здатність, що вступає в унісон з загальною жертовною, самозреченною природою світу.

2.23. Дія простягнутої пропозиції у речовинній сфері

Можна простежити також, як простягнута пропозиція проявляється на фізичному, матеріальному рівні.

Скажімо, якби не пропозиція, речі не взаємодіяли б між собою, між ними не існувало б ніякого взаємообміну. Це означає, що неможливим виявлялося б будь-яке притягання чи відштовхування, випромінювання чи поглинання, речовинний чи енергетичний обмін. Шляхом таких явищ підтримується суцільний взаємний зв’язок між існуючим, без них у речовинній сфері відбувалася б необмежена примітивізація матеріальних об’єктів, їх нестримний розпад на найпростіші елементи, що залишаються абсолютно індиферентними до наявності один одного.

За відсутності пропозиції жодна річ не зазнавала б на собі дію іншого сущого, трималася б ізольовано від нього, прихована у своїх можливостях, ніяк не співвідносячи себе з ним. А це означає, що не було б підстав для виникнення суголосного устрою сущого, в котрому всі речі перебувають в ладу одна з одною та потребують одна одну. Це означає також, що речі були б утаєні у своїх проявах, оскільки всі їхні прояви виходять у відкритість лише при взаємовідношенні з іншим існуючим. (Скажімо, річ не може бути сама по собі жовтою чи червоною; для того, щоб виявлялася ця якість, її поверхня має певним чином взаємодіяти зі світлом, що на неї падає. У відсутності ж взаємодії зі світлом річ втрачає здатність бути кольоровою і т. і.).

Простягнута пропозиція у царині існуючого знаходить своє втілення у будь-яких явищах, пов’язаних з прискоренням, викликаним дією тих чи інших фізичних сил, яке характеризує направленість однієї речі на іншу та ступінь зближення між ними. Через пропозицію у сфері існуючого відбуваються всі можливі зміни, оскільки за відсутності дії одного на інше суще залишалося б закостенілим, застиглим у безкінечній одноманітності. Причому зміни, що забезпечуються шляхом пропозиції, не є свавільними: вони побудовані на відповідності з власним єством речей, вони несуть кожному своє і дають можливість кожній речі якнайповніше, найсвоєрідніше себе виразити. Завдяки пропозиції матеріальний світ розгортається перед нами у своєму нескінченному розмаїтті, однак це різноманіття не є довільним, випадковим,  а таким, що має своєю потребою і необхідністю благо кожного існуючого й сущого загалом. Пропозиція дозволяє будь-якому існуючому яскраво розкриватися в його суті, у всьому, що відноситься до його власного устрою та внутрішньої природи. Пропозиція ґарантує багатство форм, явищ, процесів, вона є та буттєва сила, яка несе збагачення матеріальній природі.

Тобто очевидна у Всесвіті направленість усіх фізичних процесів на збагачення, поширення й урізноманітнення існуючого не є випадковою; вона має місце тому, що закладена в речах поставом, буттям як таким, креативними силами існування (і в першу чергу простягнутою пропозицією), що в ньому працюють і визначальним чином формують його зсередини. Отже, і тут ми бачимо, що фізичні процеси є локальним відображенням процесів буттєвих, які стосуються не лише сфери речей, а й сутнісної сфери, що обумовлює загальний підсумок подій у бутті й розвиток світу як цілого.

2.24. Пропозиція, звернена від світу до людини

Таким чином, світ є винесеним у помітність, привабливим для пізнання, сприйняття та існування в ньому загалом завдяки такій буттєвій силі, як простягнута пропозиція. Простягнута пропозиція дозволяє кожному сущому виказувати свою своєрідність, виявляти свої якості й через це ставати притягальним для іншого, оскільки вона дає можливість речам віднаходити свійськість у буттєвому устрої одна одної. Пропозиція пов’язує речі між собою не як завгодно, а так, що взаємна приналежність-відданість між ними є тим сильнішою, чим глибше між собою узгоджені їхні сутності. (Чим ближчі сутності елементів за походженням, чим спільніша природа цих утворень, тим помітніше вони проявляються в устрої та змісті один одного, тим більша їхня взаємна притягальність та необхідність).

Тобто пропозиція працює так, що сполучає існуюче лише в міру його внутрішньої, змістової відповідності між собою, до того ж тільки й даючи цій відповідності якось висвітлюватися і розрізнятися. Не будь пропозиції, не існувало б взагалі ніякого виявлення, розрізнення, а значить, у світі не було б можливості ані для безпосереднього сприйняття, ані для мислячого розуміння. Тільки тому, що існує пропозиція, речі (за її допомогою) постають перед людським розумом у своїй відкритості й тим самим забирають на себе його увагу, підштовхуючи мислення ґрунтовніше їх пізнати та придивитися до них, оскільки через пропозицію воно отримує можливість розрізняти їх у їхній свійськості, допоміжності, корисності, сприятливості.

Пропозиція дає світові виступати для інтелектуального сприйняття як багатство, що розкинулося навколо людини, багатство, яке ця остання має дбайливо прийняти, примножити і зберегти. Це багатство, ці дари стають все більш розкішними і невичерпними, розкривають свої найдорогоцінніші нашарування у міру того, як людина узгоджує себе з власною суттю речей, настроюється, прислухається до неї. Тож світ лежить перед людиною як безцінний скарб, найпрекрасніші самородки якого заховані вглибині і їх ще належить віднайти і розкопати. Причому, чим дбайливіше буде цей пошук, чим більше він буде спрямований не на пусте накопичення та здобуття хвилинного зиску від усього, що людину оточує, а на віднаходження вічних цінностей, на лагідне оберігання цих скарбів та відточування їхніх найтонших граней, аби вони засяяли у повному обсязі, тим скоріше людина збагатиться від них і отримає щось для себе самої. Тільки безоглядно вкладаючи себе в любовне осягання всього, що їй зустрічається у світі, людина може все помітніше посилюватися від нього, зростатися з ним і впізнавати у ньому своє і рідне.

І навіть якщо людина залишається поверховою і невдумливою, ще не навчившись буттєвої мудрості, світ розстеляється перед нею як скарб, як величезна розкіш і пишнота, серед якої кожен може знайти власне, найбільш близьке і бажане. Уже тим, що людина допущена до буття, вона торкається цього скарбу, стає причетна до нього. В її владі наповнитися ним і взяти від нього якнайбільше, але навіть просто існуючи, вона не може піти від нього ні з чим. Адже буття, яке прийняло її в себе, не є байдужим, стороннім установленням; воно йде їй назустріч, воно спрямоване на те, аби зростити її і посилити, виступає по відношенню до неї як дарування, виділяння, надавання,  поставляння. Як би людина не жила, вона бере щось від буття, вона не може від нього нічого не отримувати. Вся повнота життя лежить перед нею, готова до її послуг, і ця здатність наділяти і збагачувати не є якоюсь вторинною, малозначною рисою буття, вона невід’ємно міститься у самій його природі, забезпечується його простягнутою пропозицією.

Що б не прийшло у світ, воно не покидає його таким, яким було, з тим, з чим з’явилося. Що б не виникло тут, воно приймає від буття всі свої наступні зміни, і ці зміни направлені не на занепад, а на зміцнення, примноження, піднесення. Тобто буття є тим, що одаряє, намагається внести адекватне, нове й краще у все, що в нього приходить. Цей доступ до буттєвих дарунків, до усіх щедрот життя є тією сутнісною рисою, яка притаманна буттю загалом. Ось чому ліричний поет у розмислах про людське існування висловлює тезу: „Бути – значить майже жити” – адже в самій буттєвій суті він бачить могутній стимул до підйому, зміцнення, посилення, які складають зміст повнокровного життя, і відмічає, що уже завдяки одній своїй присутності в світі людина стоїть у цього життя на порозі. Буття надається мислячій істоті не як пуста обіцянка; воно містить у собі поштовх, ґарантію, завдаток для здобуття життєвої повноти, для збагачення людського існування, і цей завдаток полягає у відкритості для людини всіх скарбів світу, як безпосередньо наявних, так і сутнісних, глибинних, котрі даровані їй, винесені для її розуміння, злюблення і зріднення з ними шляхом простягнутої пропозиції.

2.25. Як досягається відкритість для пізнання, якої потребує метод?

Поняття про простягнуту пропозицію допомагає нам з’ясувати, звідкіля взагалі береться відкритість для пізнання, завдяки чому вона виникає. Така відкритість базується виключно в механізмі вимоги власності.

Через те, що вимога власності містить у собі необхідність присвоєння, приваблення і залучання до себе власного, тотожного за сутністю, в світі й виникають підстави для відкритості, винесеності всіх сутнісних та речовинних утворень у непотаємність, бо саме в такий спосіб кожне з них  пропонує себе для прийняття своєму іншому. Відкритість природи, устрою й якостей кожного із таких утворень – це єдина можливість „сповістити” інше про свою наявність, продемонструвати міру власної глибинної свійськості з ним. Відкритість – це один з різновидів ви-давання, простягання, привертання, наділяння. Завдяки такому наділянню сутнісне чи речовинне утворення викликає зустрічну реакцію з боку іншого, притягує його до себе, змушує шукати в собі сприятливе, через що інше потрапляє під його дію, стає прив’язаним до нього, а значить, певною мірою власним. Наділяння, таким чином, чого б воно не стосувалося і з боку чого не було б розпочате, завжди викликає зустрічну відданість, нерозлучно поєднуючи сторони взаємовідношення. Завдяки такому способу впливу на інше, як надавання, вимога власності добивається його присвоєння, наближення, поріднення з ним. Будь-яка винесеність, відкритість і виставленність необхідна їй для залучання, протягування до себе свого, тож якби не ця кардинальна потреба у самій природі вимоги власності, відкритість, що панує в світі, була б безпідставною, непоясненною.

Взагалі, простягнута пропозиція є однією з найскладніших для розуміння буттєвих сил. Адже присвоєння, що здійснюється за її допомогою, є не прямим, а опосередкованим, оскільки результатом його дії є не лише оволодівання, а й зустрічне давання у відповідь. Саме завдяки простягнутій пропозиції все існуюче виявляється не просто доступним одне для одного, а й узгодженим, таким, що плекає свою своєрідність і поступається нею заради взаємного посилення й збагачення. Пропозиція ґарантує не лише голу очевидність, вона закладає в суті кожного існуючого потребу погодження, зближення, встановлення взаємного ладу між собою. Тож і пізнання, стикаючись з цією відкритістю, не лише бере щось від речей, освоюється з ними; воно саме віддає себе світові, зростається з ним і служить на користь його урізноманітнення і гармонізації.

У сфері мислення проявом такої потреби погодженості виступає метод, який ми розуміємо як адекватний сутності речей підхід до їхнього глибинного внутрішнього єства, до їхнього поставу. Метод – це спосіб досягання відповідності з речами і з буттям, котрий полягає в тім, щоб людина уважно вникала в їхню природу, даючи їй самій себе виказати, а не випробовуючи її насильницьким способом. Щоб відбулося подібне вникання, людина має водночас якнайповніше освоїтися і зростися з речами, чутливо підмічаючи будь-які вияви їхньої власної суті. Аби стати методом, мислення духовно повинне віддатися тому, що пізнає, зануритися в нього, щоб натомість віднайти в ньому себе, прямий стосунок до себе.

Тобто мислення призначене вручати себе предмету пізнання шляхом власної простягнутої пропозиції, аби потім те, у що воно себе вкладає, обернулося для нього власністю. Таке вручання у тім і полягає, що мислення підштовхує природу речей показати, що є в ній найбільш істотного, однак не штурмуючи її, а віднаходячи в ній щось важливе, дорогоцінне, близьке і потрібне для самої людини, для людського духу. Вручання себе через пропозицію означає, що людина присвячує себе речам, які хоче осягнути, водночас всемірно дослухаючись до їхнього поставу, а не йдучи проти нього, діючи згідно з їхніми буттєвими закономірностями, а не всупереч таким. Тільки у випадку подібної самовіддачі й відмови від будь-яких свавільних зазіхань метод може досягти відповідності з поставом речей чи світу як цілого.

Постав існуючого потребує від методу свійськості з собою, і лише при досяганні подібної узгодженості відчиняє доступ до закладеної в ньому суті речей, дозволяє методові її розпізнати. Поки ж метод не налаштований на суголосність, постав залишатиметься від нього утаєним за допомогою відставлення. Однак коли така суголосність досягається і вони хоча б у певній частині свого змісту стають тим же самим, метод перестає бути для поставу чужим, а робиться цілковито своїм і прийнятним. Постав приймає, прилучає до себе метод як споріднене з собою, як те, що має з ним одну і ту саму природу. Відбувається певне присвоєння – метод стає захопленим, втягнутим, прив’язаним до поставу. Таке захоплення не спустошує метод, а, навпаки, сповнює, розширює, урізноманітнює його, наділяє більшими можливостями. Адже метод, роблячись для поставу своїм, разом з тим поступово вбирає в себе все його глибинне значення, отримує можливість зануритися в його осередок, віддзеркалити його в собі.

Отже, постав присвоює метод за рахунок того, що сам наперед  дозволяє йому себе охопити, прийняти, наповнює його власністю (бо будь-яке пізнання й осягання – це багатство методу, його власність). Метод зближується із поставом, оскільки у собі самому знаходить його суть і зміст. Таким чином, і тут дається взнаки одарювальна природа поставу, котра все, що тягнеться до узгодженості з ним, зустрічає наділянням, надаванням, наповненням. Метод збагачується й посилюється за рахунок поставу, хоча попередньо шляхом пропозиції сам дає йому себе у приналежність, зрікається себе на його корись та повністю призначає себе йому. Метод має бути зацікавлений предметом свого пізнання, лише тоді суть цього предмету відкриється йому і дозволить із собою зріднитися, себе уловити.

Осягання поставу існуючого і сутнісної природи речей головним чином  має на увазі, що людина відчуває в цьому власну духовну потребу, і тому покладає на їхнє збагнення всі свої можливості й сили. Збагнення суті, окрім обов’язкового інтелектуального інтересу, вимагає також захопленості предметом пізнання живого людського сприйняття, піднесених сфер людського духу. За відсутності духовної зацікавленості мислення ніколи не стане повноцінним методом, як і за відсутності інтелектуального розуміння. Мисляче пізнання призначене стати шляхом для досягання гармонії з усім сущим, ця ж гармонія ні за яких обставин не може бути здобута через формальний відсторонений аналіз. Вірний підхід до природи речей – метод – це налаштованість, направленість, настроєність людського розуміння на суть існуючого, а значить, має своїм підґрунтям „інтелектуальну волю, або вольовий інтелект” (геґелівське означення духу)69. Як і будь-яка взаємо-направленість речей у світі, метод існує для того, аби бути способом, за посередництвом якого присутнє узгоджується у своїх властивостях, сполучається в стабільності й рівновазі. Це означає, що методом повинна керувати фундаментальна потреба гармонії – потреба, яка може бути лише духовною потребою, якою самі по собі не наділені ні безпосередні людські емоції, ні інтелект.

Метод лише тоді справжній, коли наскрізь пронизаний духовною спрямованістю на постав, тобто має своєю метою не короткозорий меркантильний розрахунок, а благо сущого загалом; коли тільки в погодженості й примиреності з поставом знаходить свій сенс. Тоді уже з перших кроків він починає діяти не на противагу, а в ключі буттєвої сутності, під керунком якої досягається гармонійний буттєвий устрій у світі в цілому; з перших кроків налаштовується на цю сутність і узгоджується з нею, підштовхуючи її вийти із потаємності й розкритися йому, стати для нього збагненною, близькою і прийнятною. Підходячи до неї з тим, що їй відповідне, що є для неї незмінно своїм, метод сам таким чином її приймає і наповнюється нею. Отже, як винесеність, відданість, самонадавання притаманні буттю як поставу заради підтримання взаємовідповідності й свійськості між усім співіснуючим у ньому, так і мислення, слідуючи кардинальній потребі віднаходити в усьому, з чим сполучається, відповідне, сприятливе і власне, повинне стати зразком такого самонадавання – методом.

2.26. Закон еквівалентного обміну власністю

Необхідною умовою для отримання власності завжди є давання від себе, самонадавання, яке реалізується шляхом простягнутої пропозиції. Основний принцип, за яким діє простягнута пропозиція, такий: у що вкладаєш себе, те потім і віддає тобі себе у відповідь. Неможливо отримати своє від того, чому ти відповідно не пожертвував від себе самого. Здається, найбільш точно цей закон, граючись, сформулювали японці в одному підлітковому (!) аніме: „Неможливо отримати щось, не приносячи в жертву щось. Треба віддати дещо рівної цінності, аби отримати щось. Це закон еквівалентного обміну”70 в світі. Залишається для повної вичерпності лише додати, що цей закон виконується у межах тотожного співвідношення, тобто діє між моментами, котрі споріднені за своєю сутністю (походять від однієї сутності).

Цей закон стосується не лише методу і його здатності любовно жертвувати від себе предметові свого пізнання. Цей закон знаходить вираження у всьому, що існує. Жодна річ не розвивається сама по собі; вона пов’язана з власним середовищем, яке вносить у неї зміни, якому вона виділяє щось від себе, від своїх властивостей у тій же мірі, в якій приймає щось від нього. Скажімо, росте дерево. Воно бере поживні речовини з ґрунту, але ж саме, всихаючи, перегниває і стає ґрунтом. Тобто із ґрунту воно бере своє і в ґрунт потім саме й повертається. Або засвоює й переробляє з навколишнього середовища променеву енергію, але ж саме при горінні випромінює енергію в навколишнє середовище. Воно бере з повітря корисні для себе елементи, але й саме викидає газоподібні елементи, з яких складається повітря. Отже, все, що існує, пов’язане з іншим, відповідним за змістом та за сутністю, зі сприятливим, власним для себе; від нього воно бере своє і йому в тій же мірі віддає себе, підтримуючи тим самим взаємну рівновагу й узгодженість між сущим, уберігаючи себе і своє інше від свавільного впливу.

На перший погляд може здатися, що такий закон зворотного давання стосується лише живих істот і їхнього взаємозв’язку з навколишнім, але те ж саме справедливе і щодо неживих предметів. Наприклад, каміння формує русло ріки, а ріка, в свою чергу, надає форми камінню; вода в річці прибуває від дощу, що проливається  з хмар, а хмари утворюються через випаровування річної води і т. і. Причому, на цьому останньому прикладі особливо помітно, що чим більше одна із сторін взаємообміну виділяє від себе іншій, тим більше повертається від іншої й до неї самої. І навпаки, чим менше один елемент виділяє другому від себе, тим менше від другого і зворотній вплив, так що при спаданні інтенсивності взаємообміну з боку однієї з сторін послабляються обидві сторони в рівній мірі і приходять до обопільного занепаду. (Так, чим менше проливається дощу з хмар, тим швидше міліє ріка, а чим швидше вона міліє, тим менше хмар утворюється тощо).

Зрештою, і взаємодія матеріальних тіл повністю відповідає закону зворотного давання: коли одне тіло діє на друге з певною фізичною силою, воно викликає з його боку зустрічну дію, причому ці дії однакові по своїй величині й природі, але протилежні за напрямком. Чим менша сила прикладається з боку першого тіла до другого, тим менша буде і зустрічна сила, з якою друге реагуватиме на нього. Не може бути так, щоб дія одного тіла на друге не віддавалася для нього ніякою зустрічною дією. І навпаки, аби вплинути на інше тіло, на нього треба подіяти з певною силою; без такої дії, без витрат енергії ніякого впливу не буде.

Це, звісно, приклад елементарного матеріального взаємообміну, який піддається калькуляції; у більшості ж випадків взаємообмін між тотожними елементами неможливо виміряти і важко навіть безпосередньо прослідкувати. Як, наприклад, можна виміряти ментальний вплив, який здійснює одна людина на іншу та якому сама піддається з її боку? Однак це теж приклад еквівалентного обміну між сторонами тотожного співвідношення: наскільки деяка мисляча істота духовно впливає на другу, в тій же мірі й сама спізнає на собі її духовний вплив. Причому цей вплив аж ніяк не можна вважати однотипним: якщо перша, скажімо, прищеплює другій піднесений, метафізичний склад думок, то друга, навпаки, намагатиметься прищепити першій увагу до реальності, укоріненість в навколишній дійсності. І хоча ці два розумових склади є протилежними, але за суттю вони тотожні один одному, оскільки і той і іншій спрямовані на славу буття, так що обидві сторони будуть мати одна на одну позитивний, облагороджуючий вплив.

Якщо ж сторони, що вступають у взаємодію, не відповідні, а, навпаки, суперечні за суттю, то скільки б одна із сторін не вкладала себе в іншу і не жертвувала їй від себе, вона не отримуватиме взаємного відгуку, і будь-які її благі наміри зустрічатимуть лише грубу відсіч. Умовою еквівалентного обміну власністю є єдність сутностей, що пов’язує між собою сторони співвідношення. У випадку ж давання по відношенню до сутнісно невідповідного на будь-який позитивний вплив буде негативна реакція, оскільки у тому, що їй пропонується, друга сторона бачитиме лише несумісне з собою, вороже для себе і сама відповідатиме ворожістю і різким неприйняттям. Однак коли й у випадку подібного неприйняття одна із сторін уперто наполягає на своєму даванні, це означає, що її дії опосередковано ведуть до примноження і збереження власності, тобто, за допомогою своїх дій вона, наприклад, вступає у співвідношення з третім елементом, який своєю віддачею компенсує їй те, що вона не отримує від другого.

Взагалі, будь-яка взаємодія в світі (в тому числі й самовіддача та самопожертва) здійснюється з метою збереження та отримання власності; за відсутності цієї мети усяка взаємодія припиняється. Саме тому у випадку самонадавання з боку одного із тотожних елементів посилюються і збагачуються обидва елементи, тобто не лише той, якому пропонована власність, а й той, який пропонує; адже завдяки даванню елемент, що наділяється, бачить у тому, що наділяє, корисне і сприятливе для себе, бачить у ньому не чуже собі, а своє, і тому, аби утримати його своїм, сам обдаровує його від себе власністю.

Таким чином, усяка взаємодія в навколишньому існуванні відбувається згідно з законом еквівалентного обміну, обумовленим простягнутою пропозицією, за яким будь-яке присвоєння як таке неможливе без попереднього давання і за яким чим більше даєш від себе єдиному за сутністю, тим більше отримуєш навзамін. На основі будь-якого іншого принципу ніяка взаємодія неможлива. Цей закон у найбільш елементарній формі можна спостерігати на прикладі фізичних тіл; однак він справедливий не лише в матеріальній сфері, ним пронизана вся світобудова, і якої б сфери ми не торкнулися, – чи ментальної, чи сфери сутностей, – він однаково несхибно працює, забезпечуючи всім сутнісним і речовинним утворенням посилення, збереження і приріст їхньої власності, всього властивого їм. Зрештою, закон зворотного давання становить собою спосіб, за посередництвом якого якраз і досягається узгодженість і гармонія між усіма речами, присутніми в світі.

Цікаво також, що свавільний вплив, котрий постійно намагається цей закон порушити і повстати проти нього, завжди залишається під його пануванням, не може вирватися з його меж. Свавільний вплив, за означенням, – це захоплення без попереднього давання з свого боку, оволодівання без самопожертви. Таке захоплення не бере до уваги власне єство того, що опиняється від нього в залежності, воно схильне нехтувати його природою, ламати і пригноблювати на догоду своїм мінливим примхам. Таке захоплення зневажає основний принцип, за яким діє простягнута пропозиція. Згідно з ним, з чим підходиш до речей, те й отримуєш у відповідь; лише даючи від себе, можеш набути власності; жодне існуюче не стане своїм і спорідненим, якщо попередньо не пожертвувати заради нього чимось від себе самого.

Однак, навіть не даючи нічого від себе, відрікаючись від самопожертви, насильницьке захоплення все одно отримує від іншого те ж саме, що йому несе. Тобто і в цьому випадку взаємодія йде згідно з принципами еквівалентного обміну, бо, підходячи до іншого зі свавіллям, насильницьке захоплення викликає свавілля у відповідь, що руйнує все йому підвладне і його самого. Насильницьке захоплення чи пригноблення саме по собі не веде до примноження власності, до збагачення; навпаки, воно є загроза для будь-якої власності і для її носія. Адже рано чи пізно воно викличе зустрічне насилля з боку пригнобленого, і під його гнітом втратить навіть від початку собі приналежне, буде повержене.

Буттєва сутність не дозволяє безкарно порушувати головний закон обміну власністю, безжально кладе край будь-яким свавільним зазіханням, що набирають обертів і загрожують тому ладу, котрий нею впроваджений і служить посиленню і збагаченню буття як такого. Саме тому в світі ніщо не виникає саме по собі й саме по собі не втрачається; воно має свій витік у буттєвій сутності, бере своє від спорідненого з собою і віддає себе йому, слідуючи наміченому напряму приросту власності, прокладеному у світі простягнутою пропозицією.

3. Буттєвий настрій передбачення

3.01. Передбачення – це не прогнозування майбутнього

Зрештою, щодо простягнутої пропозиції нам залишається відмітити лише одну важливу деталь і сказати, що ця буттєва сила дає себе людині відчути через настрій передбачення.

Передбачення – це зовсім не засноване на реальних фактах знання того, що нас імовірно очікує в майбутньому. Таке знання є прогнозованим, воно виходить із того, що є і дозволяє з більшою або меншою точністю розраховувати, що ми робитимемо і що з нами станеться в найближчий час. Майбутнє, подібним чином сплановане наперед, багато в чому залежить від нашої волі, від наших намірів займатися або не займатися тією чи іншою справою. Причому, оскільки наші бажання здебільшого обмежуються найближчими речами і ми не маємо звички мислити широко, таке планування є тим точнішим, чим коротшого періоду часу відносно теперішнього воно торкається. Ми знаємо майже напевно, що з нами станеться за 5 хвилин, за годину, завтра або через 3 дні (хоча зі значно меншою впевненістю можемо припустити, що з нами буде за місяць, тим більше за рік). Випадкові події, звісно, можуть внести значні корективи в це наше знання, але таке стається доволі рідко, і в переважній більшості наше недалеке майбутнє постає аж занадто вираховним.

Майбутнє, таким чином, деякою мірою відкрите для нас, бо нам відомі певні причини і передпосилки, що його обумовлюють. Хоча це останнє зауваження явно не достатнє, щоб пояснити відкритість майбутнього. Знання причин і передпосилок саме по собі нічого не дає, поки ми не маємо можливості проектувати їх на те, що наступає. Ми не зможемо зрозуміти, як відбуватиметься та чи інша подія, якщо не матимемо перспективи, в якій її слід розглядати, а подібною перспективою є для нас світ, яким він буде незабаром. Так предмет неможливо розгледіти, підносячи його впритул до очей; якщо ж роздивлятися його з деякої відстані, то навіть по часткових обрисах легко впізнати його в цілому. Те ж саме стосується і майбутнього: ми проектуємо на нього теперішні події, які в результаті перспективи перетікають у ті, що наступають, але це можливо завдяки тому, що майбутнє, – буття, що наближається, – саме по собі  так чи інакше уже розгорнуте перед нами, видніє попереду як той віддалений, але ясно окреслений горизонт, на котрий ми переносимо хід сьогоднішніх подій.

Майбутнє – це наче дистанція попереду, з якої нам відкривається буття в його розвитку, може і нерозрізненне в деталях, але загалом повністю чітке і розпізнаване. Тому, очікуючи того, що наступає, подумки ми уявляємо можливі події не у довільній площині, не у чудернацькому просторі незнаного світу, а у площині добре видимого майбутнього, яке вже розстеляється попереду, в котрому все закономірно, обґрунтовано і зумовлено заздалегідь. Ми здатні зазирати в майбутнє, знати з деякою впевненістю, з чим у ньому стикнемося, тільки тому, що буття, що напливає, уже відкрите для нас. Ця винесеність буття наперед обумовлена його простягнутою пропозицією, і не будь цієї винесеності, ми не мали б можливості збагнути навіть те, що з нами станеться наступної миті.

Таким чином, у наших знаннях щодо ймовірного майбутнього ключову роль відіграє простягнута пропозиція, за допомогою якої формується час і яка робить буття, що наближається, неприхованим, явним. Однак при погляді в майбутнє сама простягнута пропозиція залишається для нас непомітною, відкритим виступає лише світ, яким ми його маємо побачити за мить, за годину, з плином часу. Чим коротший цей час, тим ясніше світ в його розвитку висвітлюється перед нами, адже ми з легкістю проектуємо теперішнє на найближчі „рівні майбутнього”, віддалені ж рівні для нас ніби зливаються в один. Тому лише одиниці серед людей, хіба що великі митці та мислителі, володіють вмінням прогнозувати і передрікати грядущі події, які стануться через віки, адже не багатьом дана можливість помічати їхні причини, далеко не очевидні, і бачити майбутнє світу, яким він предстане для наших нащадків.

Але навіть такий далекосяжний прогноз – це ще не передбачення. Це теж реальне знання, яке базується на вмінні осягати процеси більш невловимі й приховані та сміливо оцінювати вплив їхнього підспудного розвитку на віддалене грядуще світу. Можливість такого прогнозу також ґрунтується у простягнутій пропозиції, котра, за рахунок прокидання буття на випередження, робить для нас почасти розкритим те, що буде.

3.02. Вихід сутності у непотаємність у мистецькому творі як результат дії пропозиції

Щоправда, у мистецтві роль простягнутої пропозиції далеко не обмежується подібною прогнозованістю майбутнього. Тут простягнута пропозиція має особливе значення, адже саме завдяки їй художнє творіння містить у собі виявленість, неприхованість буттєвої сутності. Необхідною передумовою виникнення художнього витвору є переживання митцем буттєвих станів, але ця передумова стає достатньою умовою лише в тому випадку, коли майстер вкладає в таке переживання своє розуміння, і, за рахунок настроєності на осмислення цих станів, піднімається до збагнення загального сенсу існування, що через них дозволяє себе уловити. Віддаючись до дна душі такому творчому осмисленню і розумінню, митець досягає розпізнання прекрасного, котре в цих настроях стає для людини особливо помітним. Тобто достатньою умовою для створення виробу мистецтва є безроздільна відданість, з якою майстер вкладає себе в художнє вираження й обмірковування буттєвих настроїв, у пошуки їхнього кореня й витоку, яким є сутність буття.

Таким чином, виявлення буттєвої сутності через відчуття досконалості світу, яке здійснюється в мистецтві, стає можливим за рахунок простягнутої пропозиції, з якою майстер попередньо підступає до цієї сутності, віддаючи їй як приношення закладені в собі хист та вміння, безоглядно присвячуючи самого себе її творчому осяганню. Саме завдяки цьому сутність буття сама виносить себе майстру через власну простягнуту пропозицію, висвітлюється перед ним у всій своїй неосяжній глибині. У відповідь на абсолютну самовідмову, з якою майстер покладає всього себе на її розкриття, буттєва сутність у свою чергу видає себе митцю, стає в його творіннях особливо помітною і явною у вигляді відчуття прекрасного. Чим беззастережніше присвячує себе майстер мистецькому відображенню Вічного і Неминущого, що наповнює оточуючий світ, тим насиченіше й яскравіше відчуття прекрасного пронизує його вироби.

І навпаки, як тільки ставлення митця до своєї творчості стає тверезим і поміркованим, як тільки зникає шалена безоглядність, з якою він готовий стерпіти найважчі муки, лиш би тільки знайти таємний шлях до вічних живильних джерел існування, відчуття прекрасного в його виробах тане і звітрюється, і даремними виявляються всі зусилля його втримати. Коли вичерпується відданість митця власній справі, тобто бідніє простягнута пропозиція, з якою він вкладає себе у художнє осмислення буттєвої сутності, то припиняється і пропозиція, яка у відповідь надходила до нього від цієї сутності, яка відкривала йому до неї доступ і видавала йому її найпотаємніший зміст. Митець, що в своєму житті зайнятий більше собою, ніж своєю роботою, переймається більше своїми особистими почуттями і життєвими планами, дуже скоро втрачає магічну здатність створювати досконале, і не встигне він озирнутися, як двері, крізь які йому був відкритий прохід до самих основ буття, виявляться зачиненими, і він стане звичайнісінькою пересічною людиною, сенс існування котрої втрачений і загубився в минулому.

3.03. Передбачення як неприхованість істинного ходу подій

Однак відкритість, виявленість буттєвої сутності у мистецькому творі – це також не передбачення. Коли у витворі мистецтва ми звертаємо увагу на якусь різку пронизливість, з якою тут сама суть виходить у непотаємність, ми маємо справу саме з відкритістю. Передбачення ж – це буттєвий настрій, і в мистецтві, хоча й укоріненому в такій відкритості, зовсім не обов’язково має бути представлений саме цей стан. Відкритість, наскільки б дивовижною вона не була, все-таки стосується наявно присутнього, просвічує крізь покрив відчутних речей, що розташовані перед нами. Відкритими в їхніх якостях чи в їхній прекрасності ми бачимо самі речі, на яких зупиняємо погляд.

Передбачення ж настигає і наздоганяє нас ніби в обхід наявних речей. Саме тому в цьому стані реальність наче якось розпливається, стає невиразною, і з вражаючою очевидністю постає для нас те, що буде. У наше сприйняття наче раптово вриваються інший час з іншими обставинами, в яких ми самі не знаходимось, які не тут і не зараз. Причому, ми переносимось у ці обставини саме сприйняттям, а не уявою – в настрої передбачення ми нічого не уявляємо, не спостерігаємо ніяких видінь чи зображень, навпаки, думками і справами секунду до цього ми були далекі від подій, які несподівано нам розкрилися. У передбаченні ми швидше не бачимо, а відчуваємо і знаємо, що має статися, причому знаємо абсолютно напевно. Ми ніби на мить прориваємось за межі речовинності існуючого й упізнаємо з усією безсумнівністю, що відбудеться або відбулося колись, хоча ми самі при цьому і не знаходилися.

Так, передбачення – це не обов’язково зазирання у майбутнє; в стані передбачення людині може явитися й минуле, але таке, в якому вона не була задіяна, яке стосувалося, скажімо, іншої особи. Тобто в стані передбачення головне – це не відкритість майбутнього; головне, що в цьому стані як би зникають усі перешкоди, які приховували від нас істинний хід подій. Те, що відбулося або відбудеться за межами нашої досяжності, чому ми ніяк не могли бути свідками, раптово стає непотаємним. Ми заглиблюємось своїми безпосередніми відчуттями в події, при яких самі не присутні, яких матеріально жодним чином не можемо сприймати. Хоча фізично ми існуємо тут і зараз, наше живе сприйняття, наше сердечне співчування раптово занурюються наче в інший проміжок часу, в інший буттєвий момент.

Цей момент може бути віддалений від теперішнього зовсім не набагато. Так стається, коли, наприклад, у стані передбачення ми говоримо собі: ось зараз за вікном пролетить пташка і сяде на підвіконня, а потім впаде книга й розкриється на 17 главі і т. і.; і все відбувається саме так з точністю до найменших дрібниць. Це ніби якесь ясновидіння, випереджання свідомості, яке відкриває нам не тільки, що станеться, а й усі подробиці цієї події. Тоді ми не лише дивуємось, як ми могли все це знати, а ще й питаємо себе, чому в передбаченні нам явилося щось настільки вторинне і маловажливе.

Часто ж передбачення, навпаки, зовсім не зупиняється на дрібницях, а відкриває людині лише значення того, що станеться, виявляє майбутню подію в головному її змісті. Так ми вгадуємо наперед якісь лиха і катастрофи, про загрозу котрих у жодному разі не могли знати заздалегідь, і відмовляємось кудись іти чи їхати тільки тому, що нас застерігають проти цього наші передчуття. Буває ж, що передбачення стосується подій особливо значних і доленосних для даної людини, яким судилося перевернути все її життя, тоді воно найчастіше містить у собі і передчуття, і ясновидіння. Так матір узнає про нещастя, що скоїлося з її дітьми, не лише з того, як нестерпно стискається її серце, а і з того, що всі подробиці біди, яка на них насувається, ніби миттєво проносяться перед її свідомістю. Ось чому вона інколи доконечно узнає про непоправне горе своїх дітей куди раніше, ніж їй про це встигнуть сповістити будь-які сучасні засоби комунікації. А скільки відомо випадків, коли людина заздалегідь передчуває біду, що загрожує її близьким, і намагається якось попередити їх про це, відвернути їх від неї! Часто ж у стані передбачення людина відчуває те, що було з її близькими зовсім давно, і якимось чином знає усі обставини минулих подій, усі сказані слова і приховані враження, про які їй в принципі нізвідкіля було б довідатися.

3.04. Коли виникає настрій передбачення?

Так чи інакше, у всіх цих випадках передбачення є дещо спільне. По-перше, на відміну від прогнозу на майбутнє, у передбаченні нам являється не можливість якихось подій, а вже їхній результат, котрий ніяк не міг би бути відомий наперед. У прогнозуванні майбутнє відкрите людині лише почасти, у вигляді такого собі загального фону, тоді як у передбаченні ця відкритість майбутнього є безперешкодною, беззаперечною й абсолютною. Вона випереджає будь-які логічні аргументи, зносить будь-які обмеження причинно-наслідкового зв’язку на своєму шляху. У передбаченні нам розкриваються майбутні наслідки подій значно раніше, ніж ми взагалі помічаємо хоч якісь реальні причини для них.

І друга риса: передбачення завжди пов’язане з чимось дорогим для нас і значущим, хоча цей зв’язок далеко не завжди безпосередній. Частіше за все ми передбачаємо щось, коли це торкається наших близьких, дорогих і рідних для нас людей. Сумніватися в цьому твердженні може хіба що людина зовсім не уважна і не спостережлива. Дійсно, матір передбачає нещастя своїх дітей, тому що надзвичайно дорожить ними і турбується про них. Родичі передчувають стихійне лихо чи катастрофу, бо вони бояться втратити в ньому своїх близьких. Той, хто подорожує, передбачає аварію потягу, лише коли запланована поїздка (або, навпаки, відміна цієї поїздки) дуже багато для нього значить, коли за її допомогою він особливо прагне чогось досягти. Таку аварію з легкістю може передбачити закоханий, що їде на зустріч з коханою. Або ж, навпаки, той, який завдяки відстроченій поїздці отримує можливість провести з коханою ще один незабутній день разом.

Навіть якщо передбачення стосується подій абсолютно вторинних і малозначних, і тут воно ніколи не наступає просто так. Воно може наступити, наприклад, від того, що ти очікуєш приходу когось для тебе дуже важливого і жаданого. І хоча книжка, котра, як ти знаєш, зараз впаде і відкриється на 17 главі, напряму не має відношення до цієї людини, акт передбачення може бути пов’язаний уже з самим цим станом очікування, в якому ти повністю віддаєшся тому, що чекаєш. Однак таке розгортання книжки на 17 главі може бути передбачене і за інших обставин, скажімо, коли на сторінці, що відкрилася, ти тут же прочитав те, що шукав, що тобі вкрай необхідно було знати. Подібне передбачення найчастіше стається з творчими людьми, безроздільно зайнятими своєю справою і відданими їй. Нерідко їм під час передбачення являються не тільки речі, які потрібні для просування мистецької думки, а й цілі фрагменти їхніх майбутніх робіт, вже ніби втілених у життя і посталих у закінченому вигляді.

З цього всього маємо зробити висновок, що передбачення виникає тоді, коли людина чомусь надзвичайно віддана і чогось украй потребує, коли вона до кінця призначає себе чомусь і заради цього живе. Передбачення напряму пов’язане з самовіддачею і здатністю до пожертви на догоду чомусь найголовнішому для людини і найціннішому. Тому передбачення може спізнати будь-яка людина, котра чимось захоплюється або до чогось схиляється зі справжньою пристрастю, яка готова пожертвувати заради чогось усім, що вона має. Цим пояснюється також той факт, чому в стані передбачення ми інколи можемо побачити не майбутнє, а минуле дорогої для нас людини: тому що ми настільки віддані їй, що буквально зливаємося з нею, стаємо здатні проникати думкою в ті кардинально важливі події, які справили найсильніший вплив на її життя і сформували її особистість. Наша відданість відкриває нам доступ до тих моментів її життя, свідками яких ми не були, але які ми ніби переживаємо разом з нею за рахунок ясновидіння. У більшості ж випадків передбачення все-таки спрямоване на майбутнє, оскільки саме з майбутнім пов’язане те, чого ми чекаємо і бажаємо більш за все.

3.05. Причини передбачення

Отже, ми зазначили дві риси, властиві передбаченню: перша – в цьому стані деякий момент майбутнього стає безперешкодно відкритим і непотаємним, і друга – цей стан охоплює людину тільки за умови, що вона безоглядно себе присвячує і призначає чомусь найбільш для себе важливому.

Що поєднує обидві ці риси, притаманні передбаченню? Їхній зв’язок з простягнутою пропозицією. Справді, чому при прогнозуванні майбутнє не є для нас повністю визначеним і неприхованим? Адже пропозиції буття прокинені далеко вперед, і вони в метафізичній, сутнісній формі вже несуть у собі те, що буде. Що ж заважає нам побачити це майбутнє, що затуманює його для нас і дозволяє розрізняти лише у вигляді розпливчатого фону і віддаленого горизонту? Його затуляє від нас сила відставлення. Сила відставлення встановлює міру, згідно з якою нам дозволено зазирати вперед, вона рятує наше сприйняття від розпорошування в нескінченності. Якби не ця завуальованість майбутнього, наша свідомість була б переповнена нестерпною вагою знань про те, що відбудеться попереду. Причому, це знання не було б навіть вибірковим – ми бачили б усе одразу, втрачаючи здатність розпізнавати окреме. Таке безперешкодне знання відволікало б від розуміння найближчого, знищувало б усяку конкретність та визначеність. Саме щоб протистояти цьому, у світі паралельно з простягнутою пропозицією і діє сила відставлення.

Однак під час передбачення певний момент майбутнього являється нам абсолютно неприкрито і ясно. Це відбувається з тієї причини, що в цьому стані відставлення ніби на мить зникає, знімається, і ми стикаємось з простягнутою пропозицією самою по собі. Передбачення – це буттєвий настрій, в якому нам дає себе сприйняти сама простягнута пропозиція як одна з провідних рушійних сил існування. Ось чому в цьому стані головне не те, що передбачається, головне – це відчуття розверзнутості, розкритості, неприхованості майбутнього, його визначеності наперед. Ось чому в настрої передбачення нам можуть явитися не лише вагомі речі, а й речі незначні й дріб’язкові.

Однак якщо в стані передбачення нам дає себе відчути простягнута пропозиція як одна з креативних буттєвих сил, то за якої умови може бути досягнуте це відчуття? Лише за тієї умови, що людина сама в цей момент вкладає і приділяє себе чомусь шляхом власного утриманого давання, шляхом власної пропозиції. Простягнута пропозиція є сила відданості, з якою буття загалом приносить себе в дар усьому існуючому. Це сила, з якою вимога власності покладає із себе своє власне й утримує його при собі, посилюючи та гармонізуючи його і зростаючи через нього. Тож і людина лише в такому випадку підноситься до розпізнання простягнутої пропозиції, коли без останку призначає себе тому, що є для неї найріднішим і найдорожчим, і в турботі й любові до нього сама віднаходить себе, зміст свого життя. У стані передбачення сила відставлення знімається завдяки беззастережній відданості, з якою людина приділяє свою увагу тому, що їй близько, відданості, яка не знає межі й перепони і яка завдяки цьому спроможна подолати усякий, навіть загальносвітовий, буттєвий опір.

Від чого ж залежить, що саме, який саме момент життя явиться нам під час стану передбачення? Звісно, залежить від того, чому ми найбільш віддані, на що направлені всі устремління нашої душі. Тому передбачення в першу чергу стосується наших найважливіших справ і найдорожчих людей. І момент життя, що перед нами розкривається в настрої передбачення – це момент, який відіграє якусь ключову роль у нашому зв’язку з ними: несподіване відкриття і розуміння, якщо це стосується справ, або подія, яка є вирішальною для нашої близькості з ними, якщо це стосується рідних людей. З цієї причини передбачення звернуте у своєму змісті до пріоритетних справ або людей навіть тоді, коли свідомо ми не думаємо про них, коли зайняті своїми поточними проблемами.

Підґрунтям, основою для настрою передбачення є сам цей зв’язок, який шляхом нашої відданості ми тримаємо з тим, що нас цікавить і хвилює. Ця постійна, неспадаюча відданість стає ніби своєрідним мостом, який простирається від нас до простягнутої пропозиції, мостом, який у будь-яку хвилину може досягнути цієї буттєвої сили і сполучати нас з нею. Звісно, цей міст стає тим міцніший, чим сильніша наша увага і самовіддача у відношенні до найдорожчого для нас, тому при наближенні більш-менш значущих подій здатність до передбачення у людини посилюється. Так, родичі передчувають лихо, що загрожує їхнім близьким, частіше тоді, коли перед цим особливо часто згадували про них, турбувалися про них у зв’язку з якоюсь запланованою зміною чи мандрівкою. Майстру його робота являється в стані передбачення частіше за умови, коли він близький до мислячого прозріння у те, що йому раніше в ній не піддавалося. Таке передбачення приходить до нього, тому що він день і ніч розмірковував над своїм витвором, забував про їжу і про сон, прагнучи втілити його в життя. Мати передбачає горе своїх дітей, тому що вона постійно думає про них, прикипаючи до них серцем, і цей зв’язок сигналізує їй про їхні негаразди тим швидше, чим більше їй здається, що вони віддалилися від неї. Так само і закоханий проникає у минуле своєї коханої шляхом передбачення в першу чергу тоді, коли помічає, що вона занадто заглиблена в себе, на якусь мить віддалилася від нього. Передбачення взагалі є своєрідний екзистенційний спосіб наближення до того, що є для нас найбажанішим і найдорожчим.

3.06. Передбачення за умов очікування найдорожчого

Найчастіше передбачення вражає серед повсякденних справ, коли ми начебто і не згадуємо про щось близьке нашому серцю. Однак певної особливості набирає передбачення в тому випадку, коли ми націлено думаємо про те, що нам дороге, коли ми чекаємо зустрічі з ним, його приходу. Передбачення змінює своє забарвлення під час безпосереднього наближення чогось для нас найдорожчого. Очікуване наближення того, що більш за все людину займає, спрямованість на його появу, прибуття, отримання скеровує передбачення ніби в інше русло. Оскільки метою цього наближення до найдорожчого є те, щоб воно було вже тут, поряд, передбачення в цей момент стосується того місця, де очікуване має з’явитися, або, якщо ми вже в цьому місці, безпосереднього нашого оточення, чогось, чим ми зараз зайняті, що тут торкається нашої свідомості.

Тому, очікуючи побачення з близькою людиною, ми нерідко передбачаємо час і місце зустрічі, і, йдучи навмання, ніби знаємо, куди прямувати, аби з нею зустрітися. Кажуть же, що закоханий, куди б він не йшов, обов’язково зустріне свою кохану. Якщо ж людина, на яку ми чекаємо, прийде туди, де ми знаходимось зараз, то ми передбачаємо події, що стануться навколо нас, що оточують нас тут, у наявному існуванні. Коли передбачення виникає при реальному наближенні чогось для нас важливого, воно проектується на те „тут і зараз”, яке постає перед нами, по якому „тут і зараз” сковзає наша свідомість. Таким шляхом передбачення ніби пришвидшує той момент майбутнього, коли очікуване вже до нас наблизиться, буде насправді присутнім. Майбутнє тут відкривається за рахунок того, що ми хочемо, аби швидше прийшов той час, коли бажане, очікуване, жадане, що підступає, буде вже поряд. Саме з цієї причини ми здатні передчувати, що ось пролетить пташка і книга впаде і розкриється на 17 главі – не тому, що нас займають саме ці події, а тому, що за рахунок них ми ніби рухаємось у майбутнє, скорочуємо проміжок часу, котрий віддаляє нас від того, чому ми віддані і чого прагнемо.

3.07. Пророцтва оракулів

На цих особливостях стану передбачення побудоване звернення до оракулів, провісників, яке було так поширене у стародавні часи, коли люди більше довіряли своїм справжнім відчуттям, а не науковим поясненням можливості чи неможливості цих відчуттів. У стародавній Елладі, скажімо, існування стану передбачення не підлягало сумніву і було беззаперечно відомим фактом. Неясно, чому слід приписати таку здатність до витончених сутнісних, метафізичних знань – чи то особливій обдарованості цієї нації, чи то вдалим обставинам епохи, в яку вона існувала. Так чи інакше, людський дар передбачення елліни широко використовували для того, щоб наперед довідатися про результат, наслідок майбутніх важливих подій, аби мати можливість певною мірою їх відвернути чи хоча б бути готовим до них. Для цього вони зверталися до оракулів – віщунок чи провісників, що жили при храмах богів, найчастіше самі будучи жерцями цього бога, котрі славилися своїм вмінням прорікати майбутнє.

Звідкіля ж у провісників було таке вміння, завдяки чому воно у них виникало? Зараз можна почути, що таке вміння вони пробуджували в собі шляхом наркотичного сп’яніння, котрому спеціально себе піддавали. Незрозуміло правда, чому при сучасному рівні поширення наркоманії кількість прозрінь і передбачень якось зовсім не зашкалює. Звісно, певні фізичні збудники можуть підвищувати людську спроможність до буттєвих станів, однак самих по собі їх ніколи не достатньо для того, щоб ці стани виникали. Фізичні збудники підвищують ймовірність переживання буттєвого настрою лише за умови, коли людина уже до цього настрою схильна, коли вже є певні глибинні підстави для його з’яви. Буттєві стани не можуть виникати просто завдяки впливу фізичних факторів, тим більше не можуть виникати на замовлення. В еллінські ж часи люди спеціально йшли і замовляли собі пророцтво, бо вони бачили на багатьох прикладах, що оракул спроможний його дати.

Що ж забезпечувало цю здатність оракула? Беззаперечно, її забезпечувала та відданість, з якою він присвячував себе богу. Ось під час акту віщування провидець, попередньо очистивши душу і тіло, звертається до божества і прикликає верховну істоту прийти, явитися, оволодіти ним, наповнити його єство і говорити його вустами. Він прагне стати одержимим богом, тому у відповідь на свою самозреченну молитву очікує наближення вищої істоти, якій безроздільно відданий. Провидець увесь направлений на прихід божества, він прагне прийняти його в себе, бути охопленим ним тут і зараз. Він очікує моменту, коли його посередні людські якості спадуть, і він відчує в своїй душі безмежну могутність, безкінечну ясність і красу. Він відчуває прихід ідеальної істоти, якій в її довершеності все по силах, якої не торкається чорний черв страждання і яка завдяки цьому бачить світ по його істині, світло й радісно*.

Провидець сам хоче долучитися до цього бачення, пройнятися ним бодай на мить за допомогою божества, яке впускає в своє серце. Він бажає одного – наблизити, пришвидшити цей момент майбутнього, коли буде захоплений богом. Це та ж сама ситуація, коли людина отримує звістку про прибуття того, кого вона таємно любить, і у неї серце завмирає від передчуття його приходу. За таких умов у провидця з’являється здатність до передбачення, до проникнення своїм зором у майбутнє, але передбачення не чого завгодно, а лише того, що тут і зараз, у момент очікування входить до його свідомості. Тож, аби його свідомість спрямувати в необхідне русло, у потрібному напрямку, з його оточення прибирається все, що випадково може привернути його увагу. Акт віщування відбувається в пустому приміщенні, і ніхто при цьому не має права показуватися на очі оракулу (тому оракул найчастіше і був сліпим). До нього лише звертаються з питаннями, ті ж, хто запитує, від нього сховані. Інші жерці, його помічники, читають запитання, попередньо написані відвідувачами храму, очікуючими на пророцтво, і пропонують йому сказати, що чатує в майбутньому на ту чи іншу людину чи починання.

Оракул має здатність робити передрікання лише стосовно того, що до нього безпосередньо звернуте, що займає його увагу саме в цьому місці в цей час, коли він увесь віддається наближенню божества. Він не може робити пророцтво стосовно чогось іншого, що не увійшло у його свідомість саме зараз. З цієї причини він може бачити шляхом ясновидіння наслідки подій, про які він просто почув у цей момент, зміст яких не має до нього ніякого прямого відношення, а має відношення лише до місця й часу, в якому він піддається одержимості богом. Ось чому оракул передчуває події, які стосуються інших людей, які його самого не цікавлять і не займають, а просто долітають до його слуху в цю особливу хвилину. Чим більше він передрікає таких подій, тим сильніше його охоплює стан передбачення, тим потужніше у нього враження, що він дивиться очима бога, що вища істота оволоділа ним. Ось на чому базується дар оракула, ось звідки така надзвичайна здатність до проречення, властива всьому еллінському світові.

Сучасній людині з її прагматичним ставленням до всього, звісно, важко зрозуміти, як вона при здоровому розумі може прагнути бути одержима богом, як можна хотіти зректися себе, щоб долучитися до якогось незбагненного „божественного бачення”. Сучасна людина не визнає нічого, що стоїть над її особистістю, вона вже майже не відчуває Вічного, за посередництвом якого притікає в наше життя світова суть. Однак елліни створили таких богів, через яких людині навіч відкривалася гармонія і досконалість світу, тому не дивно, що вони прагнули злитися з ними, піднятися до їхнього світосприйняття. Тому зрозуміла і та відданість, з якою елліни тягнулися до своїх богів, із захватом чекаючи наближення до них, і те самозречення, з яким вони без жодного вагання відмовлялися від своєї особистості, аби розчинитися в ясній божественній подобі.

3.08. Доля як визначеність буття наперед

Таким чином, стан передбачення – це особливий настрій, в котрому нам являється безсумнівна очевидність того, що було чи буде. У цьому стані ми не здогадуємося про те, що відійшло чи що уже наближається, а споглядаємо його у невідворотній ясності. Ми відчуваємо не хитке „може статися”, а неминуче „так і буде”. У стані передбачення нас охоплює враження, ніби все вагоме в нашому житті уготовано й вирішено від початку, все заздалегідь встановлено, і, за великим рахунком, ми не в змозі щось змінити. Ми відчуваємо наче непохитний каркас, непорушний хід подій, на якому тримається світ, так що в будь-якому випадку ми не в силах відвернути те, чому судилося статися.

Тут дає себе знати якась фундаментальна визначеність того, що відійшло чи наступає, притаманна буттю загалом. Вона означає, що будь-який момент минулого чи майбутнього, значно віддалений від теперішнього, міститься у сфері буття у всій його безваріантній визначеності, вплетений у ту неперервну генеральну лінію, за якою йде розвиток буття, повністю закономірний і невипадковий (час додає у цю визначеність лише незначні доповнення, пов’язані виключно з утворенням нових віддалених сутностей у межах вимоги власності). Ця визначеність має місце в бутті за рахунок простягнутих пропозицій, через які постав прокидає себе на випередження існуючому і знов повертається в себе, аби таким чином забезпечити нерозривність свого розгортання в часі і разом з тим принести існуючому нові зміни і нові можливості. Ця фундаментальна визначеність несе в собі всі результати та наслідки, що скріпляють воєдино існування сущого і, даючи себе людині спізнати, робить для неї неприкритим буття за межами теперішнього.

Через стан передбачення ми стаємо спроможні відчути простягнуту пропозицію як відкритість часу, неприхованість минулого та майбутнього, вміст яких належить самому буттю. (Причому, ми відчуваємо за рахунок цього настрою в першу чергу не минуле чи майбутнє, а саме їхню неприхованість.) Хоча фактично від нас утаєні їхні наслідки, ми можемо сприймати і споглядати їх шляхом подібного стану ясновидіння. І якщо наочність, помітність – це прояв простягнутої пропозиції на рівні існуючого, то настрій передбачення – це екзистенційний стан, в котрому ми сприймаємо простягнуту пропозицію на сутнісному рівні у вигляді певної невідворотності, напередпокладеності, передпосланості буття як поставу, котра в еллінів мала назву Μοῖρα, Доля.

Дійсно, настрій передбачення свідчить нам, що все важливе у світі вже наперед визначене і намічене, накреслене його простягнутими пропозиціями, і ми лише крихітні часточки, що кружляють у гігантському коловороті Долі. Сама Доля, однак – це не банальна сподіваність нашого майбутнього, вираховність нашого життя. Це також не елементарна логічна необхідність причинно-наслідкового зв’язку. Доля – це, власне, не наша доля, не те, що судилося нам чи якомусь існуючому; вона стосується світу і є Доля буття в цілому. Вона окреслює події, що є визначальними для нього, обставини ж нашого життя виявляються окресленими лише за рахунок нашої більшої або меншої причетності до буттєвих подій.

Тому Доля сама по собі не є свідченням ні нашої особливої значущості, ні нашої мізерності. Ми не є настільки значущими, що кожна дрібничка нашого існування обумовлена заздалегідь. Перебіг існування будь-якого сущого є лише побічним відгалуженням загального ходу буття, його визначеність вторинна, вона є визначеність того, що знаходиться на околиці цього ходу, захоплене в зону його впливу. (Загальний хід буття є ніби кореневище, від якого окремі існування відходять як маленькі відросточки, що вбирають його силу, разом з тим дозволяючи йому бути більш складним і розгалуженим. Ці окремі існування також визначені наперед, і з перебігом часу таких відростків на центральному кореневищі стає все більше і більше, оскільки в загальну визначеність буття вносять свої корективи сутності, що лише складаються. Тобто чим ближче до теперішнього певний момент майбутнього, тим точніша його визначеність). І ми не виявляємось настільки мізерними, що нічого не можемо протиставити тому, що нам судилося, безвільно схиляючись перед поступом Року.

Бо навіть якщо Доля, якої ніхто не знає, якимось чином нам розкрилася через дар провидця, добрість або шкідливість призначеного нам ми не в змозі оцінити лише за фактом того, що станеться. Часто навіть смерть, що людині судилася, буває сповнена смислу, і, навпаки, довге і заможне життя нерідко залишається повністю безґлуздим. До того ж, хоча загальних поворотів Долі нам змінити і не під силу, ми здатні ухилятися від них, пом’якшувати їх удари. Доля не є те, до чого ми засуджені, у ній немає жодного морального значення; вона не віддяка за наші провини чи чесноти, не вирок і не покарання. Доля, визначеність буття наперед, навпаки, є залог нової Надії, оскільки весь хід існування в цілому спрямований на благо існуючого, на його підйом і більший розквіт. Будь-яке призначення Долі несе в собі не лише присуд, а й благу звістку, тому Ахілл, скажімо, навіть у провіщеній йому оракулом ранній смерті стає найславетнішим у світі воїном; тому біженці з Трої, якій судилося впасти, дають початок новому, вічному місту – Риму. Тож навіть у найскладніші моменти життя ми не маємо права втрачати віру в майбутнє, віру в нашу долю, вирішальними в якій є не фактичні події, що неминуче стануться, а лише висота наших прагнень і благородство нашої душі. Тим більше не маємо втрачати віру, що завдяки жертовності по відношенню до найважливішого для нас ми здатні провидіти призначення Долі, котра нас скеровує, оскільки справжня відданість знімає відставлення і робить людину причетною до відданості всесвітньої, з якою буття простягає себе сущому, виносить для нього в непотаємність те, що йому уготоване.

Врешті-решт, з позицій такої Долі тільки і відкривається остаточний смисл слів ліричного поета про буття:

Жити – значить ніби бути.
Бути – значить майже жити.

Пройнятий з усією гостротою безцільністю своєї присутності в світі, ліричний поет бачить, що життя – це лише декорація, уявна вистава, в якій ми граємо дешеві ролі, – штучні, фальшиві люди, нездатні бути самими собою. Життя є Ілюзія, і ніщо не може приховати цієї правди, ніщо не в змозі захистити від неї. Однак, приходячи до такого розуміння, поет тим самим виривається за межі Ілюзії й стикається з буттям у його Істині, одвіку визначеним і передпосланим непохитною Долею. Ураз поета заполоняє й відбивається в його пісні передчуття усього значущого, що очікує його в житті, настрій передбачення, в якому йому являється його власна велична доля, епохальна місія, яку він призначений здійснити. Це передчуття закреслює всю пустоту поточного існування; в передвісті майбутніх звершень воно несе враження щедрості, з котрою буття обдаровує людину, як тільки вона приходить у світ. Ось чому він осягає, що таким і є буття загалом – багатим, розкішним і щедрим, і прийти в нього – це вже найцінніший дар, найвірніший залог того, що ти відіп’єш від п’янкого келиху життєвої повноти. Бути – це вже означає підключатися до радості й краси існування, мати всі підстави для творчого, результативного, змістовного життя. Адже людина з’являється у світі не просто так – вона з’являється, щоб пізнати своє покликання, свою унікальність і свою силу, віддати світові свою мудрість, щоб, через долучання до його сутності, зріднитися й примиритися з ним у безкінечному породженні прекрасного.

69 Гегель Г. В. Ф., „Йенская реальная философия”, „Работи разных лет: в 2 томах”, Т. 1. – М.: „Мысль”. –  666 с

70 АРАКАВА Хірому, „Суцільнометалевий алхімік” („Fullmetal Alchemist”). – Студія „Боунз”, 2003