Отож, загалом можна стверджувати, що буттєві стани – це не персональні людські переживання, що викликаються якимись поточними проблемами; вони зачіпають не людську індивідуальність, а власне буття людини у його відношенні до Єдиного буття, буття самого по собі. Через буттєві стани людина впізнає рушійні сили буття, окремі моменти буттєвої сутності в їх зовнішності.

Це не означає, звісно, що ці моменти під час буттєвих станів просто з’являються, виникають у бутті, ніби їх там раніше не було. Ці моменти завжди проявляються в навколишньому світі, в більшій або меншій мірі. У буттєвих станах вони лише стають для людини особливо помітними. Це може траплятися, по-перше, з тієї причини, що людина сама, з власної волі настроюється на них, поринаючи в стан споглядання. По-друге, це може бути тому, що в оточуючому існуванні один з моментів буттєвої сутності сам по собі починає переважати над іншими. Адже в бутті взагалі природною є така ситуація, коли один із моментів буттєвої сутності досягає над іншими особливої домінанти. Між усіма моментами в межах буттєвої сутності утримується ніби хитка рівновага, яка навперемінно схиляється то в один, то в інший бік, бо кожен з цих моментів сам по собі, за своїм змістом направлений на домінування і потребує його. Але як тільки досягається домінування одного з моментів, слідом за тим все знову повертається до рівноваги, оскільки ці моменти існують не самі по собі; вони підпорядковані буттєвій сутності, нерозривно пов’язані, співвіднесені з нею, і через неї – один з одним.

Сáме буттєва сутність утримує відносну рівновагу своїх моментів, підтримує її, дозволяє переважати якомусь із них лише в тому випадку, коли це йде на користь цілого, коли цього потребує користь цілого. У навколишньому світі завжди переважає то один, то інший її момент, і тоді він особливо виходить у поміченість. Тоді він сам ніби захоплює людину і настроює її на себе, дозволяє їй себе відчути у відповідному буттєвому настрої. Але що це за моменти, і за яких умов вони людині відкриваються?

1. Ніщо як момент буттєвої сутності

Одним з таких моментів виступає, наприклад, ніщо. Воно розпізнається людиною у стані жаху. Але що таке ніщо?

Ніщо – це аж ніяк не нічого, не відсутність існуючого, будь-то в окремому місці чи всюди взагалі. Бо хіба людина в стані жаху коли-небудь стикається з відсутністю всього існуючого? Ніщо – це не містка пустота, готова прийняти в себе існуюче і нести його в собі, як це інколи собі уявляють. Ніщо самé по собі – це не небуття. Хоча б тому, що ніщо має місце саме по собі, завжди і по відношенню до всього існуючого в цілому, тоді як небуття – лише по відношенню до деякого існуючого. Із ніщо людина стикається не у випадку відсутності чогось або усього взагалі, а якраз тоді, коли в навколишньому світі явно щось проступає, має місце, щось відбувається; коли якась необорна сила, протидіяти якій неможливо, охоплює існуюче і розпоряджається ним. З ніщо людина найчастіше стикається у випадку знищення.

Знищення, будь-то в малому чи у великому масштабі, справді здатне викликати у людини жах. Для знищення характерно те, що існуюче (чи окреме, чи взагалі все навколишнє) при цьому поглинається якоюсь нерозрізненністю, перетворюється на безформне місиво, втрачає визначеність. Знищення – це один з найочевидніших проявів впливу ніщо по відношенню до існуючого. Знищення відбувається, коли над існуючим чиниться свавілля. Сáме тоді, коли існуюче втрачає визначеність, коли воно піддається руйнації, кажуть, що воно перетворюється на ніщо. Існуюче при цьому не зникає, а просто перестає бути тим, що воно є, втрачає свою конкретність. Ніщо розкривається людині тоді, коли вона стикається з втратою, порушенням чи стиранням розрізнення, з нерозрізненністю.

Ця нерозрізненність може бути різного роду, але вона в певному своєму вигляді має місце завжди, коли людина перебуває в стані жаху. Це трапляється, наприклад, коли людина жахається темряви, адже в такі моменти вона не розпізнає речей, вони зливаються для неї в якусь розпливчасту одноманітність. Це відбувається також, коли існуюче охоплене якоюсь страшною руйнацією, коли усе навколо валиться й гине, коли речі втрачають розрізненість і визначеність, зливаються в єдину нерозбірливу масу. Це трапляється тоді, коли людина стикається зі смертю, коли вона спостерігає мертве тіло. Адже те, що було перед цим живою істотою, перестає бути чимось конкретним і визначеним, охоплюється розпадом. Взагалі, можна стверджувати, що коли людина відчуває жах, коли вона стикається з ніщо, при цьому так чи інакше завжди відбувається втрата визначеності, порушення розрізнення, при цьому якесь існуюче поринає в нерозрізненність, поглинається нею. Ніщо направлене на стирання розрізнення, на встановлення одноманітності. Тому ніщо – це не відсутність і не небуття. Ніщо – це є загроза порушення розрізненості, це є поглинання нерозрізненністю, розчинення в ній і захоплення нею.

Сутністю ніщо є свавілля, вимога усунути будь-яке розрізнення, потяг змішати все в одне, потяг поглинути в одному все підряд без розбору. Ніщо самé є втіленням цієї сутності, точніше, ця сутність являється у вигляді ніщо. Ніщо – це ніби „зовнішня оболонка” свавілля, той „зовнішній вигляд”, в якому свавілля постає перед людиною.

Ніщо – це зовнішній образ свавілля, в якому воно розкривається для сприйняття мислячої істоти; у якості ж самого по собі свавілля воно розкривається лише мисленню, що єдине здатне зрозуміти, звідкіля взагалі в сутності буття виникає вимога нерозрізненності. Таким чином, при тому, що сутністю ніщо є свавілля, ніщо й саме має природу сутності, воно не становить собою нічого з існуючого, воно – не існуюче.

І у той же час воно нерозривно пов’язане з існуючим, як з кожним окремо, так і з усім у цілому. Бо увесь розвиток і формування існуючого, будь-яке утворення чи виникнення, як і становлення світу загалом, відбувається за постійного впливу ніщо, з огляду на нього, супроводжується неусувною загрозою свавілля, загрозою поглинання нерозрізненністю, в протидії і у супроводі цієї могутньої рушійної сили. Ніщо самé по собі являється в цьому світі як своєрідна схильність до хаосу, до зростання невпорядкованості. Сáме тому, що має місце ніщо, виникає будь-яке руйнування чи розпад, сáме з нього бере початок і небуття як таке (а не навпаки). Але, з іншого боку, сáме тому, що має місце ніщо, можливі також будь-яка конкретність і визначеність, які встановлюються, в першу чергу зважаючи на нього, як захист від нього і як противага йому. У цілому ніщо є активатором всіх формуючих, креативних сил буття, виступає для них своєрідним стимулом, імпульсом.

Чому це так, в якому відношенні знаходяться окремі моменти буттєвої сутності, який механізм їх взаємодії і чому вони сáме такі – це може бути зрозумілим  лише з самої буттєвої сутності. Але оскільки ці моменти самі становлять собою лише різні прояви однієї і тієї ж сутності, розкриття кожного з них в свою чергу допомагає зрозуміти і її саму. Адже в сутності ніщо, навіть при тому, що вона носить руйнівний характер і впізнається як свавілля, вимога стерти будь-яке розрізнення, разом з тим проглядає ще й інший відтінок – відтінок поєднання всього в одному, відтінок увібрання, убирання в себе, прийняття в себе і охоплення собою. У цю сутність людина і проникає за рахунок стану жаху.

2. Настрій déjà vu

Або ще один буттєвий стан – стан déjà vu. Який момент буттєвої сутності стоїть за ним? Що в ньому людина переживає?

Коли людину охоплює стан déjà vu, у неї таке враження, ніби те, що відбувається в цю хвилину, уже було раніше, ніби колись давно вона уже переживала те сáме, що і зараз. Що тут мається на увазі під словами „те ж саме”? Можливо, схожість подій? Напевно, що ні. Адже в стані déjà vu людині зовсім не здається, ніби подія, що триває, просто чимось нагадує минуле. Це видно хоча б із того, що людина, намагаючись передати цей стан, це відчуття, ніколи не зациклюється на пригадуванні якихось конкретних аналогій між нинішньою і минулими подіями, ніколи не зупиняється ні на якій поверхневій схожості обставин цієї хвилини з давнішніми обставинами. Бо схожі між собою події в житті людини можуть відбуватися як завгодно часто, але при цьому у неї не з’являється враження déjà vu, вона не відчуває, ніби зараз триває той самий момент буття, який вона уже бачила колись, і тепер його, сáме його, а не схожий на нього, бачить і переживає знову. Те, що відбувається тепер, здається їй не схожим на минуле, а тим же самим. У стані déjà vu людина впізнає не схожість, не аналогічність теперішнього і того, що було, а якусь дивну тотожність, яку вона ніколи не може остаточно уловити, не може визначити, пояснити її ніякими аналогіями.

Тоді, може ця тотожність полягає не в схожості, а в повторенні подій, в повторенні до найменших подробиць? Може, стан déjà vu викликається тим, що те сáме, що й зараз, дійсно уже колись відбувалося? Так, у людини в настрої déjà vu дійсно виникає таке враження; але разом з тим воно завжди супроводжується незмінним усвідомленням, що це їй лише здається, що це лише враження, а насправді цього не було. Адже людина ніколи не може пригадати, щоб така сама подія дійсно колись відбувалася з нею; навпаки, вона точно знає, що такої події в її житті раніше не було. Цю неспроможність пригадати подію, яка нібито повторюється в настрої déjà vu, навіть нерідко намагалися пояснити таким собі відлунням у пам’яті людини одного з її минулих життів, життів до народження. Але справа, мабуть, не в тому, що людина з якихось причин не може пригадати таку саму подію в своєму минулому; справа в тому, що під час déjà vu насправді і не відбувається ніякого повторення. Бо повторення – це лише граничний випадок схожості, це просто еквівалентність значно більшої кількості подробиць; людині ж в стані déjà vu являється не щось схоже на минуле, не як завгодно близько схоже, а те ж саме, одне.

Людина завжди якимось чином розуміє, що тотожність, яка очевидно помічається в цьому стані – це не схожість і не повторення. Тому і не концентрується на зовнішніх ознаках подій. Вона відчуває, що це враження того ж самого, уже баченого і впізнаваного йде не від речей, не від подій, не від якихось зовнішніх ознак. Тотожність, яка людині відкривається в стані déjà vu, не міститься ні в чому зовнішньому, вона ніби поза сферою речей, тому людині завжди так і важко її вловити, зрозуміти, в чому вона полягає і звідкіля вона йде. Тому людина і говорить, що в момент déjà vu „щось” ніби уже було раніше, але ніколи не може визначити, що сáме. Слід цієї тотожності залишається ніби за речами, він не речовинний, не матеріальний. І це не дивно, бо в настрої déjà vu акцент явно зміщений не на те, що чиниться в сфері існуючого, а на „уже було”. Важливим є не те, що сáме стається, а те, що це „ніби колись було”. Акцент явно зміщується на буття, на якусь невловиму тотожність, що помічається в ньому.

Тоді що це за тотожність? Якщо вона не становить собою ні повторення, ні схожості, то в чому вона взагалі полягає? Аби зрозуміти це, достатньо лише пильніше вдивитися в те, що відчуває людина під час déjà vu, яке тлумачення вона надає виразу „уже було так сáмо”.

Під час déjà vu людиною володіє враження, ніби все це уже було так сáмо: і так сáмо світило сонце, і так сáмо колихалося листя на вітру, і була така сама тиша, і так сáмо якась комаха неспішно билася у вікно, і так є зараз, і раніше, і давно, і так буде завжди. Людина ніби переживає застиглий момент вічності, що постійно триває. Над усім панує якась уповільненість, недвижність, й окрема мить спливає довго, ніби один нескінченний ковток. У цій сповільненій недвижності постає перед людиною щось первинне, незмінне, ніби й не підвладне часу і його невідворотному впливу. У перемінному, мінливому їй відкривається щось вічне, те, що завжди залишається тим же самим.

Déjà vu охоплює людину тоді, коли вона помічає незмінне в тому, що змінюється. У цьому стані людині розкривається самé Єдине буття в бутті кожного окремого існуючого. У настрої déjà vu людина помічає тотожність Єдиного буття і буття кожного сущого окремо. Через стан déjà vu людина розпізнає тотожність як один із основоположних моментів буттєвої сутності. Ця тотожність розкривається для сприйняття мислячої істоти не як абсолютна аналогічність двох окремих подій, а як вічне повернення одного й того сáмого26. Вічне повернення того ж сáмого – це зовнішній образ, в якому тотожність постає перед мислячим сприйняттям; як саму ж по собі тотожність її може остаточно збагнути лише мислення.

Але чому тотожність Єдиного буття і буття кожного окремого існуючого сприймається людиною як вічне повернення того ж самого? Напевно, тому, що Єдине буття дійсно становить собою те одне, яке ніколи не відходить у минуле, вічно повертається. Бо й справді, те вічне й незмінне, що його людина відчуває в цьому світі, воно не зникає разом з існуючим: коли одне суще руйнується і відступає у відбýле, це вічне й незмінне надає себе іншому сущому, і уже в іншому сущому повертається знову. Воно покладає себе у все новому й новому існуючому, через нове існуюче виносить себе у відкритість, і таким чином через мінливе і скороминуще знову приходить, являється у цьому світі (точніше, саме постає у якості світу).

Єдине буття, втілюючись у власне буття все нового існуючого, таким способом ніби повертається з минулого; сáме тому настрій déjà vu, через який людині розкривається вічне повернення того ж самого, завжди несе в собі якийсь відтінок минулого, уже баченого. Але сам по собі цей відтінок минулого не є вирішальним, він ніколи не дозволяє людині повністю уловити, що сáме вона переживає у стані déjà vu. Найбільш вирішальним у настрої déjà vu є відтінок того ж самого, одного й того ж, бо у цьому настрої людина розпізнає тотожність як один із моментів буттєвої сутності, й упізнає, що вона собою становить.

3. Тотожність

3.01. Відмінність тотожності від подібності

Сáме так: через настрій déjà vu людина, якщо і не розуміє, що таке тотожність, то вхоплює саму її суть. Адже вона відчуває, що тотожність не являє собою ні повторення, ні еквівалентності, що в тотожності постає перед людиною не щось подібне, а дещо одне. У відчутті тотожності людині розкриваються ніби два моменти, дві сторони одного й того самого.

Дійсно, головна риса, яка відрізняє тотожне від подібного, полягає в тому, що подібні елементи, навіть якщо вони повністю аналогічні між собою, все таки існують незалежно, роздільно один від одного; тотожними ж можуть бути лише елементи, які відносяться до чогось одного і від нього невідривні. Сторони тотожності – це ті, що належать до одного цілого як невіддільні, як не привнесені зовні; це ті, що походять від самого цілого, втілюють його в собі і є для нього визначальними. З цієї причини первісно незалежні, розділені елементи можуть за певних умов набувати подібності, але вони ніколи і ні в якому випадку не можуть стати тотожними. Бо тотожності одразу виникають у межах чогось одного; і не за рахунок штучного співставлення чи поєднання раніше самостійних моментів, а за рахунок того, що одне самé вже від початку покладає, вкладає себе в них, вже від початку розрізняється на ці моменти в самому собі.

У самому собі – мається на увазі, не поверхнево, не зовнішньо, не так, що ці моменти можуть бути несуттєвими, і якщо їх від’єднати, це ніяк не вплине на самé ціле, й воно все одно залишатиметься собою. Ціле розрізняється на свої моменти в самому собі – це означає, в самій своїй основі, у своїй сутності, так що із втратою якогось із моментів, втрачається і самé ціле. Таким чином, можна сказати, що тотожності – це розрізнені сторони, розрізнені моменти або прояви одного й того ж, одного цілого, причому такі прояви, які є для самóго цілого визначальними. В якості моментів цілого, тотожності мають здатність виступати відокремленими, розпізнаваними, але вони не можуть існувати самостійно, нарізно один від одного.

Сам по собі жоден з моментів тотожного співвідношення не визначений; бо ці моменти визначаються тільки через те ціле, до якого вони належать, і завжди по відношенню один до одного. Адже тотожні моменти такі, що з відділенням одного з них руйнуються також і  інший, і ціле загалом. Розрив між елементами тотожності неприпустимий; він призводить до того, що кожен з елементів при цьому втрачає свою суть, свій зміст. Моменти в межах цілого не відділені один від одного, не розділені, а лише розрізнені, визначені, усамітнені. Між ними не існує чіткої границі, вони  ніби взаємно проникають один в одного, так що не можна точно вказати, де кінчається один і починається інший. Там, де є один, інший уже мається на увазі, інший уже вбачається поряд, ніби для того, щоб сполученому з ним моменту надавати визначеності.

3.02. „Ліве” і „праве” як приклад тотожних елементів

Таку взаємну проникливість, зрощеність, що існує між елементами тотожності, можна спостерігати, наприклад, у випадку розрізнення „лівого” й „правого”. Проте, хіба „ліве” й „праве” можна вважати тотожностями? Адже, на перший погляд, вони не мають між собою нічого спільного, а ми звикли називати тотожним лише те, що має спільність, лише щось рівне, еквівалентне одне одному. У цьому ж випадку, взагалі, як тотожності подаються навіть не схожі елементи, а протилежності.

Однак, це тільки на перший погляд видається, що протилежності не мають між собою нічого спільного. Бо як тільки ми почнемо визначати, що становлять собою „ліве” й  „праве”, то помітимо, що вони обидва визначаються через одне й те сáме ціле, до якого вони належать. У даному випадку це ціле – „сторона”, і кожен з згаданих елементів сам складає невід’ємну частину цього цілого, і тому, врешті-решт, кожен з них сам становить собою „сторону”.

До того ж, у випадку з „правим” і „лівим” виконується най­го­лов­ні­ша умова, яка взагалі відрізняє тотожне від будь-чого іншого, в тому числі, від схожого чи аналогічного. Ця умова – те, що тотожні елементи не можуть існувати незалежно, окремо один від одного, що вони завжди виступають між собою нероздільними, невідривними. Дійсно, якщо ми візьмемося встановлювати, де знаходиться „ліве”, де –  „праве”, то звернемо увагу, що там, де визначена одна з сторін, там разом з нею вже визначена й інша, бо якусь сторону можна вважати „лівою” тільки тому, що протилежну їй домовилися вважати „правою”, і навпаки. Спробуємо уявити собі, що „праве” й „ліве” здатні існувати окремо одне від одного, і тоді кожен з цих елементів втратить свій сенс. Адже якщо немає „лівого”, а є тільки „праве”, значить, все навколо слід вважати „правим”, а отже, „праве” уже не здатне вирізняти якусь конкретну сторону, значить, воно вже перестає бути „стороною”. Без „лівого” „праве” також виявляється невизначеним. „Праве” і „ліве” як моменти тотожності визначаються один через одного, і якщо не встановлений один з них, тоді не встановлений і другий.

Більше того, „ліве” й „праве” не просто визначаються одне через одне, вони також взаємозамінні. Бо в залежності від положення того, хто орієнтується, те, що раніше вважалося „лівим”, може стати „правим”, і навпаки. Як моменти тотожності, вони, по-суті, становлять між собою те ж саме, так що якби вони навіть помінялися місцями, це не вплинуло б на ціле; ціле від цього не спотворилося б. Вони настільки між собою тотожні, що навіть їх взаємне перетворення ніяк не змінило б загальної картини, і настільки споріднені один одному, що їх навіть часто плутають, приймаючи один за інший.

І, нарешті, „ліве” й „праве” як елементи тотожності ніби взаємно „зрощені”, „вживлені” один в одного, так що їх не розділяє чітка границя, чітка межа, яка дозволяла б із точністю відносити до однієї з сторін те, що знаходиться на стику між ними. Границя, межа між тотожними елементами досить умовна і сама по собі ніколи не існує; бо вони постають визначеними і відокремленими не за рахунок якоїсь межі, яка їх розділяє; вони визначаються виключно один через одного, через те взаємне відношення, яке між ними існує. Оскільки вони нерозривні, між ними нема і границі розподілу, границі розриву, і те, що належить до одного з них, вже певною мірою приналежне й іншому, і навпаки. Вони взаємовідносні, тобто кожен з них є те, що він є´, не сам по собі, а тільки завдяки іншому і по відношенню до нього, на зразок того, як „праве” не може бути самим по собі „правим”, а лише по відношенню до „лівого”.

3.03. Властивості тотожних елементів

Отже, можна вказати ті загальні властивості, які притаманні тотожним елементам як таким і відрізняють їх від будь-яких інших.

Це, по-перше, те, що тотожності належать до одного цілого, і сáме це ціле становить фундамент тієї спільності, що між ними існує. По-друге, тотожні елементи виступають в межах цілого не як відділені, розділені, а лише як  розрізнені між собою. По-третє, тотожності одразу виникають у межах чогось одного за рахунок того, що це одне самé вкладає в них себе і самé містить в собі необхідність розрізнення.

Тому, далі, тотожні елементи по відношенню до цілого ніколи не можуть бути несуттєвими; тотожності – це завжди істотні, визначальні моменти цілого. Через це також при відриві окремих моментів від цілого вони одразу перестають бути тотожними і руйнуються разом з самим цілим – тотожні елементи не можуть існувати самостійно.

До ознак тотожності відносяться також наступні: тотожні моменти завжди однієї природи, а саме, вони мають природу того цілого, до якого належать; вони розрізняються не за рахунок якоїсь межі, яка їх розділяє, а тільки за рахунок того співвідношення, співставлення, що існує між ними; таким чином, вони виявляються визначеними не самі по собі, а лише відносно один одного, так що кожен з них, врешті-решт, задає міру іншому.

Окрім того, між тотожними елементами має місце щось подібне до взаємного обернення, перетворення. Так, наприклад, те, що було малим у порівнянні з великим, може вважатися великим у порівнянні з ще більш малим. А те, що було правим по відношенню до лівого, стане лівим по відношенню до ще більш правого і т. і. Виглядає так, ніби вони можуть перевтілюватися один в інший. Однак, насправді, між моментами тотожності ніякого перетворення не відбувається; просто кожен з них вже містить, несе в собі ознаки іншого. І це не дивно, оскільки ці моменти існують не нáрізно; вони належать цілому, а через нього – один одному, і тому вони завжди вже один одному надані, віддані, тому кожен з них знаходить інший уже своїм, тим, риси чого він уже має в собі.

Кожен з моментів тотожності містить в собі інший як свою побічну ознаку, як свій зовнішній додаток, як одну з своїх вагомих характеристик. Елементи тотожності тому і виступають тотожними, тими ж самими, що кожен із них уже несе в собі інший у вигляді власної якості, містить у собі інший у його стосовності  до себе самого. Тотожні елементи взаємоприналежні. Сáме тому допустимі такі речі, як „меншість більшого” по відношенню до ще більшого, або „лівість правого” по відношенню до ще більш правого і т. і. Взагалі, всі ознаки тотожності визначаються взаємоприналежністю, взаємною привласненістю цілого і його сторін. Виходячи з цього принципу, принципу взаємоприналежності моментів і цілого, можна встановити й більш детальні ознаки тотожності й далі продовжувати їх перелік, який, звісно, не вичерпується тільки вищенаведеними ознаками.

3.04. Тотожні елементи як протилежності

Однак, наскільки б повно не були охоплені ознаки тотожності, всі вони проявляються, мають місце у випадку протилежностей. Взагалі, тотожності – це завжди протилежності, або ж вони можуть бути зведені до протилежностей.

Дійсно, у випадку протилежностей незмінно наявні головні ознаки тотожних елементів: єдність, розрізненість і нерозривність. Єдність їм забезпечує те ціле, до якого вони належать, розрізнення забезпечується їх протистоянням. Нерозривність же обумовлена їх взаємною наданістю один одному і проявляється як своєрідна рядопокладеність, розміщення поряд, завдяки чому між протилежностями ніколи не може уклинитися щось проміжне, чужорідне, щось іншої природи, ніж вони самі. Бо навіть коли здається, що між протилежностями існує щось проміжне, це проміжне не носить характеру розриву, а скоріше плавного переходу, перетікання одного в інше, як, наприклад, між „світлом” і „темрявою” мають місце „сутінки”.

Але плавний перехід насправді не відриває одну з протилежних сторін від іншої, не розділяє їх. Цей перехід не існує як своєрідна розподільча межа між протилежностями; навпаки, він виникає лише тому, що між тотожними моментами немає чіткої границі, і вони завжди поступово перетікають, переходять, вростають один в одного. Тому „сутінки”, взагалі кажучи, це не щось проміжне між „світлом” і „темрявою”. „Сутінки” можна вважати „світлом” по відношенню до „темряви” і „темрявою” по відношенню до „світла”. „Сутінки” лише позначають той неграничний перехід, що відображає собою поступове занурення, заглиблення одного із тотожних елементів у інший. Цей неграничний перехід, якщо він взагалі спостерігається, обов’язково має одну природу з протилежними моментами, він сам по собі є свідченням їх нерозривності, взаємовідданості. Адже цей неграничний перехід лише являється у вигляді чогось проміжного, чогось середнього, того, що не відноситься до жодної з протилежних сторін і розділяє їх. Насправді ж, в образі цього проміжного постає взаємна заглибленість, вкоріненість, взаємне проникнення протилежних елементів, їх сполученість у нерозривній єдності.

3.05. Різниця між протилежністю і протиріччям

Але скільки б не точилася розмова про єдність між протилежними елементами, про їх приналежність одному цілому і первісне виникнення в межах цілого, завдяки якому вони й виявляються спорідненими, тотожними, все-таки ніяк не уникнути того факту, що між протилежними сторонами існує також певного роду взаємне заперечення, взаємне протистояння. Адже, наприклад, ліва сторона – це та, що не права, це заперечення правої, а велика кількість – це не маленька, це заперечення маленької. Тоді виникає питання, як взагалі протилежності можуть бути тотожними, якщо кожна з них містить у собі заперечення іншої? Яким чином між ними може існувати єдність? Чому вони не суперечать одна одній?

Мабуть, причина в тому, що суперечити один одному можуть лише сутнісно неузгоджені елементи. У випадку ж із протилежностями все складається так, що за рахунок їх приналежності цілому, сутнісна узгодженість між ними уже забезпечена, уже припускається як необхідна. Ця узгодженість наперед зумовлена самим цілим. Тому такими, що суперечать один одному, насправді виступають не протилежності, а протиріччя.

Дійсно, сторони протиріччя – це ті, узгодження між якими неможливе, оскільки вони ніяк не пов’язані між собою, і для них не існує такого цілого, до якого б вони одночасно належали як його визначальні прояви. Так, наприклад, „мало” й „багато” – це протилежності, оскільки для них одразу можна вказати те ціле, до якого вони відносяться як суттєві моменти – „кількість”. Але „мало” і „не мало” – це протиріччя, бо для них не існує такого цілого, до якого б вони відносилися як його суттєві прояви. Адже „не мало” – це зовсім не те сáме, що й „багато”. „Не мало” означає множину всіх понять, що не входять в поняття „мало”, тобто „не мало” – це все що завгодно, окрім „мало”, як-от: „скоро”, чи „звідусіль”, чи „вперед” і т. і. Кожен з елементів протиріччя, взагалі, виключає з себе не тільки свою протилежність, а повністю все, окрім себе самого. Між протиріччями не існує нічого спільного, оскільки вони становлять собою непорівнянні елементи, які, на відміну від протилежностей, безумовно виключають один одного.

Таким чином, простежується різниця в характері заперечення у випадку протилежних елементів і протиріч: між сторонами протиріччя має місце пряме, безумовне заперечення, тоді як між протилежними сторонами такого заперечення не існує. Так, зокрема, „ліва сторона” й „права сторона” (тобто „не ліва сторона”) – це протилежності, а „ліве” й „не ліве” – це протиріччя. Бо в першому випадку заперечення відбувається не безумовно, не безпосередньо, а з урахуванням того цілого, до якого протилежні моменти відносяться, за його посередництвом, у його межах; тому „не ліва сторона” по­вин­на означати праву, оскільки вже наперед встановлено, що мова йде про сторони. Отже, у випадку протилежностей маємо заперечення за умови, що воно відбувається в межах цілого, до якого вони належать, – умовне, опосередковане заперечення. У випадку ж з протиріччями заперечення є прямим, безумовним. Тому „не ліве” зовсім не означає праву сторону; воно означає все що завгодно, окрім „лівого”. Між протиріччями, на відміну від протилежностей, немає спорідненості, немає нічого, що їх би поєднувало, немає визначеної спільної сутності.  Сáме з цієї причини вони суперечать одне одному, а зовсім не тому, що між ними існує заперечення.

Заперечення самé по собі зовсім не виключає єдності, зовсім не означає, що між моментами в межах цілого повинна виникати якась неузгодженість. Заперечення як таке означає лише опір вторгненню в себе, порушенню своєї визначеності, опір свавіллю. Як простий опір свавіллю, воно деяким чином притаманне всьому існуючому, всьому без винятку в цьому світі. Тому самé по собі заперечення не здатне повністю визначати характер зв’язку, характер взаємодії між елементами будь-якого співвідношення; характер зв’язку між цими елементами визначається також тим, чи існує між ними єдність, певна спорідненість, і якого вона роду; наприклад, тотожна спорідненість, або подібність, або еквівалентність і т. і. Адже навіть непорівнянні елементи можуть належати чомусь одному як вторинні, несуттєві ознаки, тож навіть між ними характер взаємодії не визначається одним лише запереченням. Заперечення самé по собі має місце лише як результат дії тієї сили, того моменту буттєвої сутності, що дозволяє кожному існуючому відстоювати свою визначеність, свою відокремленість, і заради цього виключати з себе будь-яке інше існуюче, тобто протиставляти його собі, заперечувати його. Таким чином, заперечення як таке – це не ознака суперечності, це ознака розрізненості.

Тому навіть у випадку протиріч безумовне заперечення відображає собою ніщо інше, як чисту відрізність даної речі чи властивості від решти існуючого. Інша справа, що між елементами протиріччя, окрім цієї відрізності, більше нічого не існує, не існує ніякої єдності; виключно з цієї причини між ними і виникає суперечність. Так і у випадку протилежностей умовне заперечення є лише ознакою розрізнення. Однак за рахунок того, що при тотожному співвідношенні заперечення відбувається в межах цілого, кожен з елементів тотожності виключає з себе, заперечує собою не все існуюче в цілому, за винятком себе самого, а лише свою протилежність, тобто все, окрім себе, в межах цілого.

Таким чином, для кожного з тотожних моментів все інше в границях цілого, окрім нього самого, покладається, встановлюється як те, що протистоїть йому, як його протилежність. Тобто за рахунок опору вторгненню в себе, за рахунок виключення з себе всього стороннього собі, які являються під виглядом заперечення, в тотожному співвідношенні і утворюються протилежності. Умовне заперечення по-суті відображає собою механізм виникнення протилежностей у межах тотожного співвідношення. Сáме таке заперечення, протистояння між тотожними моментами і не дає їм злитися в одне, сáме це заперечення і ґарантує їм розрізненість.

3.06. Істотні моменти цілого – це завжди протилежності

З іншого боку, виникає запитання: якщо елементи будь-якого цілого – це протилежності, а для кожного з елементів існує один і тільки один, який становить собою його протилежність, значить, будь-яке ціле може розрізнятися виключно на два своїх істотних моменти, і не більше, а це абсурд. Адже ми постійно спостерігаємо, як ціле розрізняється на декілька своїх суттєвих моментів, як, наприклад, біле світло розрізняється на спектр кольорів, і кожен з семи основних кольорів спектру є істотним, а не вторинним елементом цілого, тобто білого світла, і сутнісно пов’язаний з ним. І все ж таки ці кольори не являють собою протилежності.

Однак, це лише так здається на перший погляд. Бо увесь спектр кольорів розрізняється на червону і синю області, які включають у себе, відповідно, довгі і короткі хвилі, і між цими областями існує умовна границя – середні хвилі, такий собі плавний перехід однієї області в іншу, який є побічним свідченням їх нерозривності. Тобто, якщо ціле містить в собі більш, ніж два істотних моменти, ці моменти все одно завжди зводяться до протилежностей, завжди формуються в протилежності. А кожна з протилежностей, в свою чергу, виступає як ціле по відношенню до тих істотних моментів, з яких складається вона сама, і ці моменти теж завжди зводяться до протилежностей і т. і.

3.07. Гілчаста структура протилежностей

Таким чином, ціле як таке розрізняється в собі на своєрідну гілчасту структуру протилежностей, найближчі з яких є його найбільш істотними моментами, а подальші поступово втрачають в своїй істотності*. Адже найближчі – це вихідні, початкові протилежності, на які розрізняється саме ціле, а подальші – це ті, на які в свою чергу розрізняються початкові, і наступні за початковими, і наступні і т. і. Бо кожна з наступних протилежностей сама визначається як деяке ціле (хоча і не самостійне по зрівнянню з цілим як таким, з цілим самим по собі), а значить, несе в собі необхідність розрізнення.

Але, наскільки б далекими від самого цілого не були подальші протилежності, наскільки б незначущими по відношенню до цілого вони не видавалися, вони, тим не менш, не є для нього чимось випадковим, довільним, вони все одно сутнісно споріднені з ним. Адже вони виникають в межах цілого з його власних моментів, з моментів, що обумовлені його сутністю і несуть її в собі, а отже, подальші протилежності самі так чи інакше вже визначені сутністю цілого, вони не є для нього чужорідними, привнесеними зовні. Вони так сáмо не випадкові і сутнісно обумовлені по відношенню до цілого, як і окремі листочки по відношенню до дерева. Бо, навіть не зважаючи на те, що при втраті якогось окремого листочка дерево як таке нічого не втрачає, кожен листочок, при всій своїй незначності, все одно пов’язаний з цілим загалом, яке всіма своїми елементами працює також і на нього, як і він, в свою чергу, працює на користь цілого.

Отже, гілчаста структура протилежностей забезпечує всім елементам в межах цілого сутнісну спорідненість, пов’язаність з ним, а значить, взаємну узгодженість, взаємну відповідність усіх його елементів між собою, тобто не тільки істотних, а і вторинних, оскільки вони теж виступають як його власні, не довільні, а обов’язкові елементи.

Таким чином, за рахунок того, що і вторинні, й істотні елементи цілого – це його власні елементи, за рахунок того, що при розгалуженні на протилежності не виникає розриву, а значить, зберігається сутнісний зв’язок з цілим, між протилежностями в границях цілого і не виникає суперечності, навіть при тому, що вся гілчаста структура протилежностей наскрізь побудована на запереченнях.

3.08. Відрізність тотожних елементів від іншого сущого

Зважаючи на вищесказане, легко буде з’ясувати ще одне питання стосовно тотожних моментів, а сáме: якщо кожен з елементів тотожності відрізняє себе за допомогою заперечення тільки від своєї протилежності, то за рахунок чого в такому випадку виникає його відрізність від усього іншого існуючого? Адже сáме шляхом заперечення, тобто шляхом опору вторгненню в себе встановлюється розрізненість; чому ж тоді тотожні моменти в межах цілого заперечують лише один одного, а відносно решти існуючого не містять в собі заперечення?

Відповідь очевидна: тому що те ціле, яке розрізняється на тотожні моменти і несе їх у собі, самé здатне відстоювати свою визначеність, свою відокремленість від решти існуючого. Таким чином, протилежності не містять у собі заперечення щодо усього іншого існуючого, бо це заперечення уже має місце в самому цілому, ґарантуючи йому (цілому) розрізненість у тій же мірі, що і всім його моментам.

Моменти цілого розрізняються відносно іншого існуючого, оскільки відносно нього розрізняється самé ціле. Відрізність від решти існуючого, а значить, опір зовнішньому вторгненню для тотожних моментів забезпечується цілим. Із цієї причини вони й існують як елементи, що протиставлені лише один одному, що заперечують лише один одного, як елементи, відрізність яких від усього іншого існуючого вже опосередковано наявна в самому цілому й які за рахунок цього утримані, захищені від суперечності.

3.09. Причина парності тотожних елементів

Це що стосується розрізнення тотожних елементів відносно зовнішньо присутнього. Але механізм розрізнення всередині самого цілого також видається не до кінця зрозумілим. Залишається нез’ясованим питання, чому все-таки елементи тотожності обов’язково утворюються парами, становлять собою пару? Чому це не може бути, скажімо, три або більше елементів? І чому вони повинні бути протилежностями, а не подібними чи еквівалентними елементами?

Те, що тотожні елементи обов’язково виникають парами, і при тому як протилежності, пояснюється самим механізмом розрізнення, – умовним запереченням, яке існує в тотожному співвідношенні. Цей механізм підпорядкований домінуючому принципу, – принципу нерозривності, що визначає тотожні елементи.

Елементи тотожності лише за однієї умови можуть розрізнятися між собою і бути при цьому нерозривними: це коли кожен з елементів, опираючись вторгненню в себе, встановлює свої визначальні межі, і тим самим водночас задає, встановлює також межі визначеності й іншому, пов’язаному з собою елементу. Тоді визначеність кожного з елементів буде не незалежною, не самодостатньою, не такою, що встановлюється кожним з елементів самочинно, а такою, що необхідно обумовлена також іншим елементом, взаємним відношенням між обома елементами. І розмежування між ними буде не абсолютним, за якого кожен мав би свою власну визначальну границю, що існує незалежно від іншого, а відносним, при якому один елемент визначається лише у відношенні до другого, а не сам по собі. Тож якби за таких умов між елементами відбувався  розрив і вони ставали розділеними, кожен з них втрачав би свою визначеність якраз тому, що ця визначеність забезпечується не якимсь одним елементом, а обумовлена обома елементами в рівній мірі.

Сáме така визначеність при умові нерозривності і досягається у випадку умовного заперечення. Дійсно, якщо в межах цілого один з моментів, запобігаючи вторгненню в себе всього стороннього, відштовхує, заперечує собою все, чим не є він сам, і так окреслює границі власної визначеності, то це означає, що подібним шляхом він задає визначеність не тільки собі самому. Оскільки заперечення відбувається в скінченному околі і обмежене рамками цілого, то один з елементів, окреслюючи свої визначальні межі, надає розрізненості й визначеності й всьому сторонньому для себе в цьому околі, задаючи і йому визначальні границі. Тим самим, дозволяє йому виступати в якості іншого конкретного елемента, негативного по відношенню до себе.

Цим, передусім, і відрізняється умовне заперечення від безумовного: в першому випадку негативний елемент, тобто той, який утворюється за рахунок заперечення з боку іншого елемента, виявляється так само визначеним, як і елемент, що відокремлюється; тоді як у другому випадку, у випадку протиріч, негативний елемент завжди залишається невизначеним. Тобто при умовному запереченні негація, яку висуває один з елементів, обов’язково вказує на інший елемент і однозначно його визначає (як, наприклад, „не ліва сторона” – це обов’язково „права сторона”, а „не права сторона” – це обов’язково „ліва”). При безумовному ж запереченні негація, яку висуває один з елементів, ніколи не призводить до визначеності другого; як, наприклад, „не біле” означає не щось конкретне, а лише будь-що інше, окрім „білого”. Отже, через умовне заперечення досягається розрізненість одразу обох елементів, що входять у співвідношення, така собі парна розрізненість, тоді як при безумовному запереченні елемент, негативний по відношенню до того, який відокремлюється, виявляється нерозрізненним.

3.10. Чому тотожні елементи становлять собою протилежності?

За такого стану речей абсолютно закономірно, що елементи, які входять в тотожне співвідношення і пов’язані між собою умовним запереченням, виявляються визначеними як протилежності.

Бо якщо один з елементів цілого буде А, то усе інше, окрім нього самого, в межах цілого буде розрізнятися як не-А, як інший конкретний  елемент, негативний по відношенню до А. Але інший елемент у той же час визначається не тільки за посередництвом елемента А. Він розрізняється не лише за рахунок умовного заперечення з боку А, він розрізняється і сам по собі як деяке В. Тому В – це виявляється не-А, це виявляється протилежністю А.

А В в свою чергу, відокремлюючись, тим самим вирізняє усе інше, окрім себе, в межах цілого, як не-В. Тому А – це виявляється не-В, це виявляється протилежністю В.

Дивовижно, правда, чому межі не-А і В співпадають, чому вони виявляються одним поняттям, як і не-В з А? Адже хіба не могло бути так, що межі не-А і В не співпадали б, що вони означали б різні речі? Чому елемент А відносить до не-А той самий зміст, „відділяє” йому ту саму область цілого, якою обмежується і сам елемент В як своєю власною? Хіба не могло бути, що один з елементів закріпляв би за собою ту частину цілого, яку й інший тримав би за свою, що між ними виникали б суперечності при розподілі?

Напевно, це могло бути, якби А і В встановлювали границі своєї визначеності самочинно, не зважаючи на ціле. Якби вони самі визначали, утримували і закріпляли за собою свій зміст. Але кожен з елементів „розрізняє”, „розпізнає” межі своєї визначеності не сам по собі. Сторони тотожності керовані цілим, тією потребою поділу і наділяння, яка закладена в ньому і змушує його розрізнятися на свої моменти, надавати їм визначеності. При цьому ціле забезпечує визначеність своїм моментам не просто за рахунок того, що встановлює між ними якусь умовну межу. Воно надає їм визначеності перш за все тим, що вкладає у них свій власний зміст (у кожного – конкретний, не довільний, а обумовлений самою сутністю цілого), розподіляє себе між ними до останку, наповнює їх собою. Тим самим воно уже дозволяє їм розрізнятися однозначно. Адже ціле не може вкладати одну й ту саму частину себе водночас у два елементи. Тому, розподіляючи між ними свій зміст, воно закріпляє за кожним тільки йому приналежне, і так наперед задає кожному границі його власної визначеності. Ця передумовленість визначальних границь кожного з елементів і дозволяє їм обом одразу виступати визначеними при умовному запереченні. У тотожному співвідношенні межі визначеності кожного з елементів наперед обумовлені цілим; сáме тому розрізненість тут не су­про­вод­жу­єть­ся суперечністю, сáме тому тут не-А – це В, а не-В – це А.

3.11. Чому для кожного елемента існує одна і тільки одна протилежність?

Але чому елемент не-А обов’язково розрізняється як дещо одне, виступає як деяке ціле, як В? Хіба поняття не-А при умовному запереченні не може становити собою більшу кількість елементів, наприклад, C, D і E? І тоді в тотожне співвідношення буде входити не два елементи, а декілька?

Звичайно ж, може, однак все-таки залишаючись при цьому не-А. Бо скільки б елементів не містило в собі поняття не-А, воно однаково, за рахунок висунутого з боку А умовного заперечення, буде виступати по відношенню до А як дещо одне, конкретне й визначене як його протилежність. Сáме за рахунок умовного заперечення з боку одного з елементів, в межах цілого уже формується його протилежність, формується елемент, який, наскільки б він не розрізнявся в собі, для А виступає в якості одного цілого, визначеного як не-А. Не-А завжди буде становити собою відносно А не сукупність кількох незалежних елементів, а дещо одне, оскільки в умовному запереченні, висунутому з боку А, не міститься ніякої вимоги на те, щоб не-А було ще й якось розрізнене в собі, розгалужувалося в собі на більшу кількість елементів.

В умовному запереченні взагалі міститься лише вимога розглядати все, що не належить „мені” в межах цілого, як „не-моє”, як однаково „не-моє”, хоч як би там воно самé в собі не розрізнялося. Тому елемент А відштовхує як „не-моє” все в рамках цілого, чим не є він сам, ніяк не розрізняючи тих елементів, які містяться всередині цього „не-мого”. І тільки за рахунок того, що заперечення відбувається в рамках цілого, це „не-моє”, це не-А, врешті-решт, і самé виявляється не довільним, а визначеним.

Якби заперечення з боку А не було обмежене цілим, елемент не-А залишався б як завгодно випадковим і нерозрізненним не лише всередині себе, а й сам по собі. Тобто шляхом умовного заперечення елемент А не накладає на не-А ніяких додаткових вимог, ніяких претензій на те, щоб він розрізнявся на декілька елементів. Тоді з якої ж причини за рахунок умовного заперечення елементу А протиставлялася б більша кількість елементів, ніж один не-А? З якої причини А повинен був би розрізняти і заперечувати собою окремо елементи C, D і E, якщо вони для нього неважливі і входять в єдине поняття „не-моє”, не-А?

Такої причини немає, тому подібне розрізнення було б безпідставним, необумовленим. Воно становило б собою своєрідне порушення „енергетичного балансу”, коли одержується більше, ніж вкладено, і було б безпричинним. Виключаючи таку безпричинність, А заперечує собою усе інше в межах цілого як дещо одне, а не як сукупність кількох елементів, оскільки воно не вкладає в поняття не-А нічого більше, окрім чистої відрізності від себе. Це так само справедливо і щодо елемента В.

Стосовно ж того, що не-А, наприклад, все-таки розрізняється в собі на подальші елементи – то це аж ніяк не завдяки умовному запереченню з боку А, а тільки тому, що не-А в якості деякого визначеного цілого, у якості В самé несе в собі необхідність розрізнення, і ця розрізненість уже безвідносна до елемента А.

Таким чином, найближчі елементи розрізнення в межах цілого завжди утворюються парами і завжди як протилежності. Сáме ці елементи є тотожними один одному. Тотожності – це найближчі між собою елементи розрізнення. Це й зрозуміло, адже найближчі елементи визначені лише у відношенні один до одного, а значить, самим цим співвідношенням вони „тримаються” поряд, скріпляються разом і становлять собою ціле. Визначеність же подальших елементів (тобто тих, на які в свою чергу розрізняються найближчі) не базується на відношенні до попередніх. Тому жоден з подальших елементів сам по собі не є тотожним жодному з найближчих, адже вони не утримані поряд і не складають разом один з одним ніякого визначеного, конкретного цілого.

3.12. Єдність тотожних елементів не базується ні на схожості, ні на еквівалентності

Отже, елементи тотожності завжди становлять собою протилежності. Це було б інакше тільки в тому випадку, якби елементи цілого розрізнялися не за рахунок умовного заперечення, а за допомогою якогось іншого механізму розрізнення. Але жоден інший механізм розрізнення  не побудований на взаємному відношенні між обома елементами, на їх взаємній необхідності; тому він не гарантує їм нерозривності.

Дійсно, як же інакше, ніж шляхом умовного заперечення, могли б розрізнятися між собою елементи цілого? Тільки так: спочатку вони б розрізнялися незалежно від цілого і один від одного, а тільки потім якимось чином зводилися б у ціле. Тобто вони могли б розрізнятися шляхом безумовного заперечення. У такому випадку ціле дійсно здатне було б містити в собі не два, а більше тотожних елементи, і не обов’язково протилежності. Але якими тоді мають бути незалежні елементи, щоб при поєднанні вони ставали тотожними один одному? Вони повинні бути хіба що схожими чи еквівалентними, щоб у межах цілого виступати узгодженими між собою. Однак ні схожість, ні еквівалентність моментів у межах цілого просто не має сенсу. Бо якби сторони тотожності, охоплені цілим, були просто еквівалентні, рівні одна одній, це означало б лише непотрібне повторення, подвоєння (чого? цілого?), в якому кожен елемент самодостатній і не має потреби в іншому. Якщо ж вони були б просто схожі, то лише частково б узгоджувалися  між собою, а частково – ні. А це означає, що не знайшлося б такого цілого, до якого вони належали як його суттєві моменти, бо якщо в самій сутності цілого з’являється неузгодженість, вона, врешті-решт, неодмінно призводить до його руйнації і розпаду.

3.13. Сила, що утримує тотожні елементи в єдності, не може бути зовнішньою

До того ж, поєднання схожих чи еквівалентних елементів не має в собі жодної необхідності. Справді, в самому цілому відсутня необхідність такого поєднання, оскільки цілому воно абсолютно нічого не приносить, не приносить збагачення його власних проявів. Оскільки ж немає такої необхідності, такої потреби з боку цілого, то з його боку не виникає і тієї сили, яка утримувала б подібні елементи в єдності. А значить, поєднання схожих чи еквівалентних елементів може бути по відношенню до цілого лише зовнішнім, примусовим. Однак така єдність була б лише штучною, вона трималася б лише до того часу, поки діяла зовнішня сила, що забезпечує подібне поєднання. Тобто ціле було б не самим по собі цілим, а лише сукупністю, суміщенням непов’язаних між собою сторін. Але по-справжньому цілим може бути тільки те, що самé із себе обумовлює і механізм свого розрізнення, і механізм утримання своїх елементів у єдності.

Цілим може бути тільки те, у чому єдність його елементів викликана його власною необхідністю, диктується і забезпечується ним самим. Цілим може бути тільки те, що охоплене єдиною сутністю. У цілому сутність кожного з елементів є лише окремим проявом однієї загальної сутності (сутності цілого), і кожен з цих проявів збагачує собою загальну сутність та є обумовленим і необхідним. Тому в межах цілого лише протилежності можуть існувати як його найбільш істотні моменти, що доповнюють і потребують один одного; адже протилежності уже від початку співвіднесені з цілим і несуть у собі узгодженість з ним. Протилежності не можуть виникати безвідносно, незалежно одна від одної, і лише потім суміщатися в ціле. Бо незалежні елементи мають незалежні сутності; сутності ж протилежностей не незалежні. Сутність кожної з них – це лише окремий (хоча і вагомий) прояв однієї сутності, сутності цілого.

3.14. Протилежності як моменти однієї і тієї ж сутності

Взагалі, тотожні елементи – це ті, які походять від однієї сутності як її найістотніші прояви. Це найбільш загальне й повне означення тотожних елементів. Згідно з цим означенням, зовсім не речовинна, не матеріальна цілісність є визначальною для тотожних елементів, а їх походження з однієї сутності.

Тому коли ми говоримо, що протилежності не можуть виникати незалежно від цілого і одна від одної, то маємо на увазі насамперед не матеріальну незалежність, а сутнісну. Адже ми постійно можемо бачити, як людина, створюючи якийсь виріб, окремо виготовляє, наприклад, верхню і нижню його частини, а лише потім поєднує їх в одне ціле. Тож хіба це не означає, що у наведеному прикладі протилежності утворюються незалежно від цілого, безвідносно до нього? Ні, не означає, бо навіть при наявності матеріальної відокремленості, кожна з таких деталей не безвідносна до цілого. У кожній такій деталі ціле уже враховане, передбачене, уже впливає на неї і визначає її. Усі окремі деталі тут обумовлені не просто власною сутністю, а сутністю цілого, поєднані в ній, невідривні від неї. І це настільки сильно на них впливає, що навіть матеріально вони не можуть існувати окремо одна від одної, не виявляючись разом з тим беззмістовними і непотрібними. У розриві з цілим його деталі втрачають сенс, так що людина, не знайома з устроєм цілого, взагалі не здатна розрізнити, навіщо вони і що собою становлять. Безвідносно до цілого призначення цих деталей і їх власна сутність нерозрізненні, і лише їх поєднання в ціле дозволяє проявитися сутності кожної з них, дозволяє їм відповідати власній сутності.

До того ж, тільки в границях цілого його деталі дійсно можуть проявлятися як протилежності, виявляти свою протилежність. Узята сама по собі кожна з таких деталей нічому не протилежна, бо існувати самим по собі – це вже означає бути самодостатнім, непов’язаним з іншими в межах більш складної цілості. Тобто не тільки матеріально непов’язаними, а і, в першу чергу, сутнісно. Але матеріально відокремлені деталі тільки тоді можуть становити собою протилежності, впізнаватися як протилежності, якщо вони сутнісно належать до більш складної цілості, пов’язані між собою сутністю цілого. Тому вони становлять собою протилежності не самі по собі, а лише відносно цілого, як окремо верхня і нижня частини виробу виявляються протилежними, бо кожна з них визначена як така (як „верхня” і „нижня”) не взагалі, а лише по відношенню до всього виробу, до виробу в цілому. Якби людина не мала уявлення про виріб загалом, вона перестала б разом з тим і впізнавати ці частини як протилежності.

Таким чином, навіть якщо матеріально протилежності і виникають окремо одна від одної, вони все одно уже пов’язані в ціле, охоплені єдиною сутністю. Єдина сутність, з якої вони походять, – ось те ціле, у межах якого вони утворюються і від якого завжди невідривні. Завдяки цій сутності, вони не можуть бути самодостатніми чи безвідносними. Навпаки, вони уже наперед співвіднесені одна з одною, тяжіють одна до одної і потребують також і матеріальної єдності. Бо тільки те, що охоплене однією сутністю, що від початку співвіднесене в сутнісній цілості може, врешті-решт, ставати цілим, бути цілим і матеріально. Тільки обумовленість сутностей окремих елементів однією сутністю забезпечує собою цілість усього виробу, співвіднесеність його частин, їх взаємну узгодженість. У цій узгодженості жодна з деталей не виявляється непотрібною чи випадковою, і навіть та сила, той спосіб зв’язку, яким матеріально пов’язуються окремі деталі в єдине ціле, не є тут зовнішньою по відношенню до цілого як такого, а діє в його межах, у середині нього. Тобто, як окремі деталі цілого, так і спосіб зв’язку між ними наперед обумовлені самим цілим, продиктовані його сутністю.

Отже, сутність будь-якого цілого містить у собі витік його цілості й розрізненості на окремі елементи і наперед задає їх. Сутність цілого є для нього самого дещо напередпокладене, його „прообраз”. Тільки маючи перед собою цей прообраз, тільки діючи в його ­межах, людина і може створювати матеріально відокремлені деталі, узгод­жені між собою та з майбутнім виробом, і потім поєднувати їх в одне. Бо цей прообраз є для окремих деталей те ціле, у рамках якого вони створюються, в якому вони існують як його необхідні прояви, а не як мішанина випадкових, непов’язаних між собою частин. У сутності цілого його елементи не співставлені за їх подібністю чи однаковістю, а наперед продиктовані як необхідні і взаємоузгоджені. Тому лише виходячи з сутності всього виробу, людина може знати, які деталі їй слід виготовляти і як їх слід поєднувати, щоб разом одна з одною вони утворювали ціле і втілювали в собі його зміст.

Наприклад, виходячи з сутності філіжанки – її придатності для пиття гарячих напоїв – людина визначає, якими повинні бути її складові частини, розпізнає їх, скажімо, як ручку і ємність, бо ці частини однаково необхідні для виробу в цілому, бо лише спільна наявність обох цих елементів дозволяє виробу відповідати своїй сутності, дозволяє філіжанці бути філіжанкою. Ці частини є однаково суттєвими для усього виробу, оскільки брак однієї з них робить беззмістовним і сам виріб, робить його невідповідним своєму призначенню – здатності містити гарячу рідину і, водночас, захищати людину від опіків нею. Як найбільш істотні елементи виробу, ці частини (ручка та ємність) становлять собою протилежності, бо вони є те, що тримає і те, що тримається, протилежність активного і пасивного; але ця протилежність виявляється лише у випадку їх єдності, у випадку їх співвідношення і взаємодії в межах цілого. Самі по собі, безвідносно до цілого і окремо від нього, вони не розкриваються в своїй протилежності, бо їх відокремленість уже виключає взаємодію, виключає між ними співвідношення, в рамках якого вони тільки й визначені.

Таким чином, ціле ніколи не утворюється шляхом поєднання незалежних елементів. Елементи цілого, навіть якщо вони виникають матеріально відокремленими, уже існують у межах сутнісної цілості, в якій вони взаємоузгоджені, взаємозалежні і невіддільні один від одного. Сутність кожного окремого виробу, сутність кожного існуючого взагалі – це та цілість, яка передує будь-якій матеріальній цілості, становить собою її причину й основу. І це стосується не тільки того, що виготовляє людина. У самому бутті виникненню будь-якого існуючого теж передує його сутність, яка є не випадковою, а обумовленою самою сутністю буття як один з її подальших моментів, віддалених проявів. Бо в самому бутті теж ніщо не виникає безпричинно. Сутність будь-якого існуючого обумовлена буттєвою сутністю і становить собою його можливість, його прообраз, його ιδέα, з якої воно походить і від якої завжди невідривне.

3.15. Спосіб зв’язку між тотожними елементами

Тепер, нарешті, залишається з’ясувати лише одне питання стосовно співвідношення між тотожними елементами. Було сказано, що цілим може бути тільки те, в чому єдність його елементів викликана його власною необхідністю, і що, виходячи з цієї необхідності, ціле самé обумовлює механізм утримання своїх елементів у єдності. Тобто з нього самого породжується і в ньому самому існує та сила, той спосіб зв’язку, яким сполучаються його елементи. Що ж це за сила? За рахунок чого ціле може забезпечувати єдність своїх елементів? Як воно цього досягає?

Перш за все, ще раз наголосимо: коли ми говоримо про ціле, то мається на увазі не речовинна цілість, а сутнісна, тому зрозуміло, що мова йде не про речовинний спосіб зв’язку. З речовинним способом зв’язку між елементами цілого якраз усе ясно, адже важко не помітити, що цей зв’язок ніколи не є випадковим і що він діє всередині будь-якого цілого, а не поза його межами. Сутністю будь-якого цілого обумовлені не тільки його необхідні складові частини, а й внутрішній спосіб зв’язку між ними, завдяки якому вони утримуються в матеріальній єдності. Але окрім цих спільних рис, речовинний спосіб зв’язку між елементами цілого у кожному окремому випадку різний: від елементарного до вкрай різнобічного, в залежності від складності того утворення, яке розглядається. Він може бути також майже невичерпним і неосяжним, коли мова йде не про примітивну цілість існуючого, а про єдність організмів, що ростуть і розвиваються, про єдність і взаємопов’язаність елементів живого організму.

Однак, яким би не був речовинний зв’язок між елементами цілого, у будь-якому разі причиною матеріальної єдності завжди є сутнісна єдність. Тому говорячи про ціле, ми ставимо питання насамперед не про його речовинну єдність, а про причини його сутнісної єдності. Тобто питання стоїть так: якщо сутності будь-якого цілого притаманно розрізнятися в собі на окремі моменти заради збагачення своїх проявів, то за рахунок чого досягається єдність цих моментів, їх невід’ємність від вихідної сутності? Чому ці моменти не розпадаються на окремі незалежні сутності, що існують самі по собі, залишаючись непов’язаними між собою? Завдяки чому ці окремі моменти, окремі сутності виявляються невідривними від сутності цілого, співвіднесеними і узгодженими з нею? Тобто яким чином сутність цілого може зберігати єдність своїх елементів, утримувати їх у собі, робити їх приналежними собі?

3.16. Механізм утримання елементів у єдності

Сутність цілого може лише одним способом тримати свої елементи (складові сутності, на які вона розрізняється) в єдності, робити їх приналежними собі – віддаючи їм себе, надаючи їм свій власний зміст. Сутність цілого (або просто ціле, оскільки мова весь час іде не про матеріальну, а про сутнісну цілість) вкладає в свої елементи власний зміст, і за рахунок цього наповнює їх, наділяє їх тим, що їм притаманне, тим, у чому вони впізнають, розпізнають самих себе. Без такого наповнення і надавання її моменти не визначаються взагалі, оскільки вони не мають ніяких власних незалежних рис, що були б притаманні їм самим по собі. Моменти виникають у самому цілому, а не окремо від нього, тому вони не привносять в його межі ніякої незалежної, окремої власності, яка належала б тільки їм і яку вони не отримували б від цілого. Моменти виникають із самого цілого, уособлюючи в собі тільки те, чим воно їх наділяє; таким чином, усе, чим ці моменти наповнені, все, що їм властиве і притаманне, що складає їх зміст і що є для них своїм, покладене, закладене в них цілим, походить тільки від нього. Ціле самé розгалужується в собі на окремі моменти, тому моменти отримують від цілого не просто свій зміст, не просто те, чим вони наповнені, не просто своє; вони отримують від цілого себе, себе взагалі.

Бо походити від чогось – це означає не тільки одержувати від нього свої властивості, а одержувати, вести від нього взагалі себе. Тож коли щось походить від цілого, то не мається на увазі, що ціле просто наділяє якісь зовнішні, незалежні і вже визначені елементи певними додатковими рисами, додатковою власністю, і таким шляхом робить їх залежними від себе, прив’язує їх до себе. Моменти походять від цілого – це означає, що ціле самé вкладає себе в них, віддає себе їм до останку, наділяє їх усім, що вони знаходять у собі, розрізняє і визначає їх самих.

Тобто ціле прив’язує свої моменти до себе не за рахунок свавільного впливу на них чи контролю над ними, що не потребує ніяких особливих затрат. Для цілого процес надавання себе своїм моментам виявляється настільки ж впливовим і вирішальним, як і для самих моментів. Адже ціле породжує з себе свої моменти, задає їм границі і наповнює їх змістом, наділяє їх усім, що їм приналежне, розтрачує себе в них. Ціле прив’язує до себе свої моменти, єднає їх із собою за рахунок самовідданості і самодарування, завдяки чому моменти прив’язуються до цілого не примусово, а з власної потреби і необхідності, бо від цілого моменти отримують себе і своє, все, що виступає їх власністю.

Тому при розриві зв’язку з цілим моменти втрачають не просто щось їм приналежне, не просто частину властивого їм. Моменти втрачають не частину своєї власності, вони втрачають усе, втрачають самих себе. За межами цілого вони руйнуються й самі, перестають становити щось конкретне. Адже при відриві від цілого руйнується також їх співвідношення, їх взаємопов’язаність, а значить, втрачається їх визначеність, бо моменти в сутності цілого визначені не незалежно, не самі по собі, а відносно один одного.

Відносна, несамостійна, опосередкована визначеність моментів забезпечується цілим з тією метою, щоб моменти всередині нього не перешкоджали один одному, а були узгодженими між собою і взаємно потрібними. Ціле досягає відносної визначеності своїх моментів також шляхом самонадавання, бо, віддаючи їм себе у приналежність, ціле робить і їх самих відданими і приналежними один одному.

Але ціле має тим самим на меті не лише забезпечення узгодженості між своїми елементами. Опосередкована визначеність своїх моментів необхідна цілому ще й з іншої причини. Керуючись потребою збагачення своїх проявів, ціле, з одного боку, надає себе своїм моментам до останку, бо (раз це його моменти) чим більше воно вкладає в них, тим більше збагачується від них. Воно сповна вносить себе у свої елементи, віддає їм себе ніби в ріст, нічого не залишаючи виключно собі, виключно у своєму володінні. Ціле не частково віддане своїм елементам, а цілковито і повністю. Однак, з іншого боку, ціле повинно також захищати себе від самовтрати, протидіяти своєму розпаду, запобігати відділенню від себе своїх моментів. Цілому, нарівні з потребою збагачення власних проявів, притаманна також потреба збереження себе. Бо ціле, оскільки воно ціле, наділене самістю, потребою залишатися собою – одним, конкретним, нероздільним і визначеним, – потребою залишатися цілим. Тому, намагаючись ще й уберегти себе від розпаду, ціле наділяє свої моменти не незалежною, а відносною визначеністю, при якій елементи не мають власної межі, а кожен з елементів є межею для іншого. Це означає, що елементи залишаються розрізненими, залишаються наділеними власними конкретними рисами й особливостями лише до тих пір, поки зберігається і не порушується існуюча між ними спільна межа, поки вони співставлені і зрощені між собою цією межею. Тобто поки вони самі являють собою цілість і єдність.

Це ґарантує взаємну злагодженість між моментами і захищає їх від свавілля, що неминуче встановлювалося б між ними, якби моменти у середині цілого були визначені самостійно, залишалися байдужими один до одного і домагалися власності тільки для себе. У противагу цьому, при відносному визначенні моменти ніколи не байдужі один до одного, бо кожен з моментів може відрізняти й оберігати свою власність лише тоді, коли розрізняє і оберігає разом з тим і власність іншого. Вторгнення у сторонню власність, порушення взаємної межі між ними означає для кожного з моментів втрату також і своєї власності. Таким чином, ціле не просто надає себе своїм моментам і наділяє їх власним змістом; воно, за рахунок відносної визначеності, дозволяє їм також утримувати і зберігати те, чим воно їх наділяє, захищати від вторгнення усе їм приналежне.

Але, з іншого боку, за таких умов будь-який відрив від цілого, відділення від нього завдає шкоди не тільки цілому, а й обертається загрозою втрати власності для самих моментів. За таких умов при розриві з цілим моменти зазнають не просто часткової втрати; вони повністю позбавляються своєї визначеності, адже вони здатні відрізняти своє від стороннього, свою власність від чужого не відносно будь-якого існуючого, а лише відносно один одного. Що ж до усього іншого існуючого, то тільки ціле може захистити моменти від вторгнення стороннього для них. Тому при відриві від цілого, втрачаючи зв’язок з ним, вони втрачають також розрізнення свого, не можуть більше розпізнавати своє і опиратися вторгненню чужорідного. Моменти перестають бути чимось конкретним, позбавляються своєї самості, перетворюються на ніщо. Пориваючи зв’язок з цілим, моменти руйнуються й самі, втрачають себе загалом. Бо тільки ціле становить для моментів ґарант їхнього самозбереження, витік їхньої розрізненості, витік усієї їхньої власності. Тому, аби уникнути такої втрати, моменти самі тримаються цілого як свого, як приналежного їм, як власного для них.

Моменти тримаються цілого як того, що вони знаходять у собі, що наповнює їх і обумовлює їх зміст, і це приводить до їх невідривності від цілого, до їх пов’язаності з ним. Отже, за рахунок того, що ціле надає себе своїм моментам і дозволяє їм також зберігати те, що вони від нього отримують, воно забезпечує єдність своїх моментів з собою, їх невіддільність від себе. Ціле притягує свої моменти до себе тим, що наділяє їх власністю і забезпечує їм збереження власності. І навпаки: моменти прив’язані до цілого потребою отримання й удержання власності. Ця потреба і становить собою ту силу, той спосіб зв’язку, що забезпечує єдність і нерозривність його моментів. Сполучна сила, за допомогою якої сутність цілого удержує свої елементи у собі – це самовідданість і самодарування.

3.17. Збереження та примноження власності як причина єдності та розрізнення

Таким чином, у середині будь-якої сутності як тієї цілості, що розрізняє себе на свої елементи (на свої сутнісні складові), панує самовідданість і самонадавання, яке дозволяє вихідній сутності утримувати свої елементи у нерозривній єдності з собою; яке дозволяє й самим елементам повнитися змістом, наповнюватися власністю, взаємно оберігати цю власність і бути узгодженими один з одним. І якщо придивитися, то й самé розрізнення цілого на свої елементи, разом з одночасним утриманням цих елементів у собі, викликане тією самою силою – потребою примноження своєї власності, її збереження та охорони. Тож шляхом самонадавання ціле досягає розрізненості й визначеності не тільки себе як такого, не тільки для себе, а й у середині себе, досягає розрізнення на „себе” і „своє”, збагачує свої прояви.

Сутність цілого, покладаючи себе в своїх моментах, таким чином відрізняє „себе” від „свого” – „себе” як одне, як суцільність і моноліт, від „свого” як сполучення усіх елементів, що входять до її будови. Тільки за рахунок цього щось і може бути тотожним самому собі в один і той же момент часу. Тотожність самому собі – це не пусте співвідношення „Я = Я”, що позбавлене будь-якого розрізнення сторін, і тому не несе ніякого конкретного змісту. Тотожність самому собі – це тотожність, або ж співвідношення „себе” і „свого”, „себе” як нероздільної цілості, і „свого” як узгодженого поєднання всього, що розрізняється в „собі”. Причому, обидва ці аспекти – і самість (розрізнення „себе”), і власність (розрізнення „свого”) – є однаково необхідними, обов’язковими для існування цілого. Бо, з одного боку, ніщо не може утримувати „себе” самого по собі, без внутрішнього змісту, без тих складників, з яких воно саме побудоване, не перетворюючись одночасно на пусту оболонку, на мертву видимість самого себе. З другого боку, „своє” теж не може існувати самé по собі як внут­рішнє, оскільки без тієї єдності, яка його утримує, воно стає просто хаотичним скупченням роздроблених між собою частин.

3.18. Взаємоприналежність елементів цілого

Однак шляхом самонадавання ціле (сутність цілого) якраз пов­ністю запобігає утворенню будь-якої роздробленості чи безвідносності між своїми елементами. За рахунок самовіддачі з боку цілого його елементи, тобто, передусім, ті перші протилежності, на які воно розгалужується в самому собі, теж виявляються взаємовідданими і приналежними один одному.

Адже кожен з елементів, знаходячи, що ціле, котре певною частиною вкладене в нього, водночас залишається монолітом, розрізняє як своє не тільки цей моноліт, а й інший його складовий елемент – свою протилежність. Тобто один з елементів, елемент А,  маючи в собі деяку частину цілого як моноліту, розрізняє як свій не тільки цей моноліт сам по собі, а розрізняє в ньому ще й інший елемент, елемент В. Так само й елемент В, утримуючи ціле і розпізнаючи у ньому своє, розрізняє як свій і інший його складовий елемент, елемент А. Таким чином, ціле як моноліт, надаючи себе у власність кожному з своїх елементів, надає йому тим самим не тільки себе як такого, а ще й інший свій внутрішній елемент, який одночасно уже розпізнається в ньому.

Звичайно, такий процес надавання може виглядати трохи заплутаним. Однак у ньому легко розібратися, якщо позбутися всіляких схематичних уявлень про ціле і його елементи як про окремі, розділені сторони, між якими йде обмін. Сáме уявлення про розірвані, розділені сторони призводить до абсурдної думки, що у випадку такого надавання окремі елементи, окремі складові частини цілого повинні будуть вміщувати у собі все ціле загалом; або до припущення, що ціле, надаючи себе, наприклад, елементу А і при цьому уже містячи його в собі як власну складову частину, тим самим вкладає в елемент А ще одне А, що призводить до його подвоєння. І т. п., і т. і.

Цих протиріч не виникатиме, якщо пам’ятати, що ціле і його елементи – це не окремі незалежні сторони, які існують поруч. Елементи цілого існують у середині цілого і не можуть бути відокремлені від нього. (Ще раз наголошуємо: ведучи розмову про ціле, ми весь час маємо на увазі сутнісну, а не речовинну цілість, тобто нерозривність елементів, що пов’язані єдиною сутністю. У такій цілості всі її елементи дійсно ніколи не можуть бути відділеними, відірваними від неї, оскільки вони визначені лише у межах єдиної сутності, що стоїть над ними, і поза нею повністю втрачаються, не мають ніякого змісту). Тому коли ми говоримо, що ціле надає себе своїм елементам як моноліт, то маємо на увазі той факт, що ціле – це не просте сполучення чи скріплення своїх елементів; ціле існує й саме по собі, розрізняється й саме по собі як дещо одне, таке, що вкладене у свої елементи.

Ціле – це не просто два протилежних елементи разом; ціле – це дещо третє по відношенню до своїх основних елементів, дещо відрізне від них, але водночас зосереджене у їхніх границях. Ціле вкладає себе у свої складові, утворює їх із самого себе і утримує їх у собі. Його елементи існують у ньому як такі собі чарунки, які воно собою наповнює, все так само залишаючись одним цілим.

Тому жоден з окремих елементів не може поглинути собою усе ціле загалом, але через утримання цілого має доступ до всіх інших його складових частин. Сáме тому, що ціле, вкладаючи себе у свої елементи, залишається суцільним і одним, кожен з елементів через нього має зв’язок з іншими. (Звідси, до речі, випливає, що ціле для кожного з елементів – це те, що вкладене у нього самого й одночасно є для нього (для цього елементу) зовнішнім). Кожен елемент, яку б частину цілого він у собі не втілював, через його утримання має доступ до усього цілого загалом, як і до усіх його найвіддаленіших відгалужень, а отже, усе ціле має в своєму розпорядженні.

Тож, через самонадавання ціле (сутність цілого) гарантує взаємозаглибленість, взаємну пронизаність і зрощеність своїх елементів. Завдяки такому самонадаванню кожен з елементів тримається як своєї власності не тільки цілого, а й іншого, протилежного для себе елемента, який у цілому уже розрізняється. Тобто самонадавання з боку цілого приводить не тільки до взаємоприналежності, взаємного удержання і нерозривності між цілим і кожним окремим його елементом; це самонадавання приводить також до взаємоприналежності і нерозривності елементів між собою. Через самонадавання цілого встановлюється взаємна пов’язаність і відданість усіх розрізнених у ньому сторін.

3.19. Взаємопов’язаність розрізнення й єдності

Таким чином, можна констатувати, що співвідношення між протилежними елементами, або сторонами цілого є значно складнішим, ніж ми розглядали попередньо. Попередньо ми відмічали лише, що кожна з протилежностей у межах цілого розрізняє другу як щось чуже, стороннє, відмінне від себе і „не-моє”. Подібне відсторонення спричиняється тим, що самé розрізнення елементів у середині цілого відбувається за рахунок оберігання своєї власності й відштовхування власності іншого. Однак співвідношення між протилежностями ніколи не зводиться лише до розрізнення; воно передбачає також нерозривну єдність. Ви´током цієї єдності є самонадавання з боку цілого. Завдяки такому самонадаванню кожен з протилежних елементів, знаходячи ціле наданим собі, впізнаючи його своїм, знаходить своїм і інший його елемент, що наперед уже розрізняється  в ньому, і прив’язується до цього елемента як до своєї власності, зростається з ним.

Тож, якщо ми тепер врахуємо це самонадавання, то кожен з протилежних елементів, які існують у цілому, буде становити один у відношенні до одного не просто щось „стороннє” і „не-моє”. Кожен з елементів у відношенні до другого буде становити не просто „інше”, а „своє інше”. Тобто необхідно враховувати, що поряд з відношенням розмежування між елементами цілого існує ще й відношення свійськості, спорідненості, приналежності, яке пов’язує елементи між собою і запобігає їх розпаду, без якого було б неможливе існування будь-якої цілості взагалі. Обидва ці відношення діють у цілому спільно й одночасно; вони не статичні, вони переплетені й узгоджені між собою. Якраз поєднання втілених у них „механізмів” і забезпечує те, що елементи цілого, з одного боку, вростають  і „перетікають” один в одного, а з другого – не зливаються і залишаються розрізненими; з одного боку, мають кожний свій зміст, а з другого – нівелюються у своєму змісті при відриві від цілого. (До речі, під словом „механізм” мається на увазі сукупність процесів чи закономірностей, за рахунок яких у межах цілого досягається розрізненість чи то нерозривність його елементів).

Виходячи з цього, можна стверджувати, що „механізми” розрізнення й єдності всередині цілого є взаємопов’язаними і ґрунтуються в єдиному принципі. Вони не діють окремо один від одного, тому й незалежний їх розгляд ніколи не веде до задовільного розуміння. „Механізм” розрізнення стає до кінця зрозумілим лише у тому випадку, якщо він виводиться з принципу, в якому уже закладена необхідність „механізму” єдності. А „механізм” єдності стає до кінця зрозумілим тоді, і тільки тоді, коли він ґрунтується на принципі, в якому уже передбачена необхідність „механізму” розрізнення.

3.20. Вимога власності

Але ми уже розпізнали цей принцип, на якому ґрунтуються обидва „механізми” в рівній мірі. Ще раз наголосимо: мова йде про той єдиний принцип, що зумовлює усі закономірності взаємодії між тотожними елементами і, взагалі, спричиняє необхідність утворення протилежностей у середині цілого. Тобто мова йде про первісну причину, що викликає одночасне розрізнення цілого на протилежності і збереження нерозривності цих протилежностей як між собою, так, у рівній мірі, і з цілим, від якого вони походять.

З усього вище зазначеного, з усього попереднього розгляду тотожності напрошується висновок, що таким принципом є вимога власності. Сáме вимога власності, що закладена в природі будь-якого цілого і є його першоосновою, спричиняє розрізненість і нерозривну єдність його моментів. Причому, в першу чергу, слід звернути увагу, що вимога власності виступає як першооснова усякої цілості, тобто без цього рушійного принципу, втіленого в устрої буття існуючого, ніяка цілість взагалі була б неможлива. Вимога власності становить собою начало, яке тільки й дозволяє цілому бути тим, чим воно є.

Адже цілість утворюється на підставі того, що буттю існуючого притаманна самість, вимога відособленості, вимога вирізняти „себе” як дещо неподільне й одне. Але ця вимога не виникає сама по собі; вона має свій витік, свою причину – вона бере початок з вимоги власності. Вимога власності, і тільки вона, диктує розрізненість на „себе” і „своє”, бо така розрізненість просто природно витікає з цієї вимоги. Дійсно, вимога власності означає необхідність зберігати власність і в той же час її примножувати; зберігати те, що уже мається у приналежності, і досягати надбання нового, ще не приналежного. А отже, ця вимога містить у собі необхідність розрізняти те, що утримує власність („себе”, „оце”, суб’єкт привласнення) і те, що утримується у власності („своє”, „приналежне цьому”, об’єкт надбання).

Тож, у категоріях власності, розрізняти „себе” – це не означає набувати самоусвідомлення, свідомо відокремлюватися від усього іншого існуючого, як це може здаватися на перший погляд. Розрізняти „себе” – це набувати осібності, тобто оформлюватись у те одне, до якого належить „своє” на відміну від „ще-не-свого”, на відміну від стороннього. Розрізняти „себе” – це значить розрізнятися як щось окреме, як „оце”, формуватись у певну однину, яка охоплює й зберігає неподільним (тобто залишає виключно у своєму володінні, не ділить ні з чим іншим) те, що до неї належить. В основі відокремленості лежить принцип оберігання й удержання власності, протидія її відділенню від себе. Це видно хоча б з того, що, говорячи про цілість, ми тим самим завжди вже маємо на увазі приналежність до чогось одного; а отже, питання цілості або відокремленості так чи інакше неодмінно приводить до ідеї власності і може бути задовільно розв’язане лише на базі цієї ідеї.

Таке твердження не потребувало б зайвих доказів, якби ми не просто помічали, що ціле виступає цілим лише в силу того, що є нероздільним і відокремленим, а ще й хоча б інколи замислювалися про причини існування нероздільності й відокремленості як таких. Чому в цьому світі має місце будь-яка нероздільність, нерозривність, завдяки чому вона виникає, чим викликана? Вона може існувати тільки тому, що в самому устрої буття існуючого закладений принцип, що забезпечує необхідність нерозривності, і цим принципом є потреба утримання власності та протидії її втраті, її відділенню. Згідно з цим принципом, усяка нерозривність являє собою ніщо інше, як тільки прояв збереження власності, тоді як усякий розпад, розрив чи розділ є проявом її втрати.

Виходячи з цього принципу, стають зрозумілими також умови розпаду будь-якого цілого, а саме: розпад наступає, коли ціле уже не в змозі слугувати на користь своїм частинам, не здатне підтримувати рівновагу між їх автентичністю (самовміщенням) і взаємною приналежністю; коли воно перестає сприяти збагаченню, посиленню кожної з частин, а, навпаки, поглинає від них більше, ніж вкладає від себе. Тобто, шукаючи причин нероздільності чи розділення, ми в будь-якому випадку неодмінно заглиблюємося у сферу власності, оперуємо поняттями власності.

З іншого боку, що є причиною існування відокремленості? Потреба відрізняти свою власність від чужої, залишати її у своєму володінні й опиратися вторгненню чужорідного. Відокремленість – це є встановлення взаємної межі між своїм та навколишнім, але межі не в значенні якоїсь речовинної перешкоди, а більш широко, у значенні будь-якого роду протидії, виявлення опору проникненню всього „не-свого”, всього випадкового. Тому відокремленість не означає відділення чи відірваність; вона, навпаки, передбачає взаємне межування, співвіднесеність, співставленість будь-якого існуючого. Відокремленість – це існування своєрідного „силового бар’єру” між своїм та тим, що його оточує, через який не пропускається чуже, неузгоджене, але через який проникає усе близьке й споріднене. Отже, існування відокремленості теж пов’язане з вимогою власності, з потребою допуску лише відповідного, сприятливого для себе і захисту від невідповідного, „не-свого”.

Таким чином, як відокремленість, так і нерозривність (тобто ті дві фундаментальні ознаки, які визначають ціле загалом) беруть початок у вимозі власності і, виходячи з цієї вимоги, виявляються однаково необхідними, пов’язаними між собою й такими, що доповнюють одна одну. Враховуючи це, можна зробити висновок: цілість як така утворюється тільки за рахунок того, що устрій буття існуючого керується потребою одержувати, утримувати власність і захищати її від вторгнення шкідливого, суперечного, чужорідного за сутністю. Причини існування цілості ґрунтуються у вимозі власності.

Суттєво, що „вимога” тут у жодному разі не повинна розумітися як воля, бажання чи хотіння будь-якого роду. Адже воля як така властива лише живому, вимога ж власності обумовлює буття усякого існуючого без винятку. Вимога тут повинна розумітися виключно як необхідність, потреба, а отже, як той первинний потяг, що втілюється у цьому світі раніше всякого інстинктивного чи інтелектуального бажання, раніше всякого відображення цього потягу у сприйнятті.

3.21. Причина розрізнення і нерозривності тотожних елементів

Обумовлюючи самé існування цілості, вимога власності, окрім того, зумовлює також подальшу розрізненість цілого на окремі елементи і їх одночасну нерозривність.

Дійсно, чим спричиняється те, що ціле розгалужується у собі на окремі моменти? (Говорячи точніше, чим викликане розрізнення сутності цілого на протилежні складові сутності, сутності його моментів?) Воно спричиняється вимогою приросту, примноження власності, що супроводжується також її охороною. Бо, розрізняючись на свої елементи, на свої складові частини, ціле (сутність цілого) збагачується у власних проявах, розрізняє окрім себе іще й своє і, таким чином, ніби розростається, розгалужується, подвоюється у самому собі. З іншого боку, це розрізнення не стирається і постійно залишається в силі, тому що сформовані всередині цілого елементи самі оберігають свої межі, захищають від втрати те, що їм приналежне.

А чим викликане існування нерозривності між елементами у межах цілого? Вимогою утримання, збереження власності у своєму володінні, що супроводжується також її приростом. Бо кожен з протилежних елементів через посередництво цілого розрізняє інший елемент як своє, як приналежне собі, близьке за сутністю, тримається його як власного для себе. Кожен з протилежних елементів за рахунок впливу іншого збагачується у своїх проявах, збагачується знову і знову, в залежності від конкретної ситуації, у яку поставлене ціле загалом. Але водночас кожен з елементів утримується від свавілля по відношенню до іншого, аби тим самим застерегтися від будь-якого свавільного втручання у відповідь з боку протилежного елементу. Кожен з елементів охороняє свою власність від вторг­нення суміжного з собою елемента, що завжди знаходиться поруч. Таким чином, елементи всередині цілого (сутності складових елементів) взаємно збагачують один одного і взаємно оберігають один одного. Елементи взаємно відповідають особистій вимозі власності, що визначає природу існування кожного з них.

3.22. Відрізність цілого від решти існуючого

Звертає на себе увагу той факт, що відокремленість елементів у середині цілого викликається тією самою причиною, що і відокремленість самого цілого від усього іншого існуючого – вимогою відгородження своєї власності від чужої, захисту цієї власності від будь-якого чужорідного втручання. Це значить, що відокремленість, за рахунок якої частини цілого вирізняються одна з-поміж інших, нічим не відмінна від тієї відокремленості, за рахунок якої самé ціле вирізняється серед решти існуючого.

Але хіба у дійсності все відбувається саме так? Ми звикли вважати, що частини цілого скріплені, зрощені одна з одною, тоді як самé ціле нібито відірване, відділене від усього, що його оточує. Тобто всередині будь-якої окремої речі обов’язково має спостерігатися суцільність і нерозривність, але з зовнішніми речами повинен існувати розрив.

Та чи справді в цьому світі кожне існуюче відірване від іншого, чи насправді має місце деякий розрив між усіма речами? І чи дійсно така вже суцільна внутрішня фактура будь-якого цілого? Адже частини цілого теж поєднані між собою не за рахунок безпосереднього скріплення чи зімкнення. Зокрема, більш елементарні утворення, з яких усяка річ побудована, ніколи безпосередньо не межують одне з одним, не зчеплені між собою. Фактура речей зовсім не суцільна. Прості елементи, що входять до складу кожної речі, пов’язані спільною взаємодією, а не речовинним з’єднанням. Взагалі, частини будь-якого цілого тримаються разом не завдяки тісному межуванню, а за рахунок взаємозв’язку, взаємного впливу і взаємодії між ними.

Причому, характер цього взаємозв’язку зовсім не обмежується лише фізичною природою. Наприклад, цілість художнього твору, що складається з окремих сцен, нічим не відрізняється від цілості будівлі, зведеної з окремих цеглин, хоча  в першому випадку ми маємо справу з цілістю зовсім не речовинного характеру. Цілість взагалі утворюється не шляхом матеріального, фізичного зчеплення її складових елементів, а за рахунок сутнісної єдності, яка охоплює всі елементи, що входять до її будови.

3.23. Взаємодія між частинами цілого

Отже, так само, як частини цілого поєднуються у дещо одне не завдяки скріпленню, а завдяки взаємовідношенню у межах спільної сутності, так і окремі речі, які самі по собі уже цілі й існують нібито незалежно від інших, за рахунок певних взаємозв’язків між ними оформлюються у нові, більш складні цілості, сформовують собою більш складні утворення. Цілість цих утворень нічим не відрізняється від цілості тих складових частин, з яких вони побудовані. Такі утворення стають все більш масштабними, аж поки врешті-решт не складаються у найбільшу можливу цілість, яку становить собою все існуюче в цілому.

Оскільки ж усе присутнє в цьому світі відноситься до такої цілості, то це означає, що жодне існуюче загалом не є відірваним від будь-якого іншого. Все існуюче пов’язане між собою і зрощене між собою. Воно становить те ціле, що втілює в собі приналежність усього сущого до Одного буття. Завдяки цій приналежності кожне існуюче виявляється ніби частиною великого організму, ніби листком великого дерева, де дерево – це Єдине буття, буття самé по собі, буття всього, що наявне у цьому світі. Усе існуюче взаємно впливає і „працює” одне на одне, взаємно сприяє одне одному. У зв’язку з необхідністю невпинного проросту власності, існуюче взагалі не може бути безвідносним, „байдужим” одне до одного. Будь-яке існуюче становить у відношенні одне до іншого потенційну власність, тому кожне повинно весь час щось „виділяти”, „надавати” від себе усьому іншому, аби щось отримувати від нього у відповідь. Між сущім має відбуватися взаємна передача власності – взаємодія, взаємо­обмін, який веде не до кількісного накопичення, а до виявлення все нових і нових проявів кожного існуючого зокрема.

Відповідно до цього, жодне існуюче не може бути повністю ізольованим від іншого, не може уникнути взаємного зв’язку з ним і взаємного впливу. Усе існуюче призначене залишатися нерозривно пов’язаним між собою, між ним не може виникати роз’єднання чи розриву. І так сáмо, як листя на дереві відокремлюються одне від одного, не відділяючись від єдиного організму, за сприяння якого вони є зрощеними і спорідненими між собою, так і одне існуюче відокремлене від іншого, не відділяючись від Єдиного буття, що не допускає між існуючим ніякого розриву, пов’язує і споріднює все присутнє у цьому світі. Вся сукупність існуючого утворює собою ніби єдине „поле” взаємо-відношення, взаємообміну, обміну власністю. У цьому „полі” відокремленість одного існуючого від решти здійснюється не шляхом розриву, а шляхом виявлення опору будь-якому свавільному вторгненню в границі своєї визначеності усього неузгодженого, віддаленого за сутністю.

3.24. Тотожне співвідношення як відношення власності

Отже, роблячи висновок, можна сказати, що будь-яка цілість взагалі утворюється лише завдяки вимозі власності, яка закладена в основі буття всякого існуючого. Цілість як така розгалужується в собі на протилежні елементи; ці елементи відокремлюються один від одного за рахунок утримання своєї власності і протидії чужорідному впливу власності сторонньої. З іншого боку, протилежні елементи всередині цілого перебувають у єдності; така єдність досягається за рахунок привласнення цілого, і, через ціле, за рахунок взаємопривласнення. Таким чином, у тотожному співвідношенні, що становить собою взаємозв’язок між протилежними елементами будь-якого цілого, спостерігається особливе відношення власності, яке забезпечує єдність, розрізненість і нерозривність його елементів.

3.25. Що таке тотожність?

З урахуванням цього, слід нарешті визначитися, що таке тотожність. Адже не самі по собі тотожні сторони становлять собою тотожність. І навіть не комплекс із протилежних елементів і цілого. Той нюанс, що тотожність як така – це не самі елементи, навіть знайшов відображення у нашій мові. Так, ми зазвичай кажемо, що існує певна тотожність, наприклад, між протилежними напрямками, „лівим” і „правим”; але ми не говоримо, що „лівий напрямок” і „правий” – це тотожність сама по собі.

Тобто цим підкреслюється, що тотожність має місце між протилежними елементами, встановлюється між ними. Тотожність як така, тотожність взагалі – це не самі протилежні сторони А і В, хоча їх інколи називають тотожностями, як еквівалентні елементи – еквівалентностями, а схожі елементи – схожостями.

Але, врешті-решт, схожість – це не те саме, що схожі елементи. Еквівалентність – це не те саме, що еквівалентні елементи. Схожість, еквівалентність – це рід співвідношення між елементами, спосіб зв’язку, спорідненості між ними. Це справедливо і щодо тотожності. Вона – дещо відмінне як від тотожних (протилежних) елементів, так і від тієї потрійної структури, в яку входять ціле і його протилежності. Тотожність становить собою, швидше, спосіб спорідненості, що забезпечує взаємозв’язок у середині такої структури й обумовлює всі закономірності цього взаємозв’язку.

Тотожність – це особливого роду співвідношення між елементами, співвідношення власності, яке встановлюється між сторонами будь-якого цілого в силу вже однієї його самості. Тобто те, що завдяки самості розрізняється як одне, як ціле й визначене, і саме починає розрізнятися в собі; в ньому починає діяти подвійний механізм розрізнення й утримання своїх елементів у єдності.  Тотожність – це і є той особливий „механізм”, що діє всередині будь-якого цілого, механізм примноження і збереження власності.

Завдяки вказаному механізму ціле розгалужується у своїх проявах, розрізняється на протилежності. Ці протилежності не випадкові: одна з них спрямована на посилення функцій цілого (на розвиток спільної сутності, що стоїть над ними), а друга – на збереження цих функцій. І хоча між утвореними протилежностями існує заперечення, воно не призводить до суперечності між ними. Адже це заперечення існує в рамках цілого, воно умовне, опосередковане самим цілим.

Це заперечення й не може не існувати, оскільки названі тенденції – з одного боку, посилення (зростання, примноження), а з другого боку, збереження (сталість) – самі по собі протидіють одна одній і виключають одна одну. Дійсно, не може примножуватися те, що зберігається, оскільки збереження має на увазі незмінність. І не може зберігатися те, що примножується, оскільки примноження має на увазі зміни. Тобто ці тенденції абсолютно, безумовно заперечують одна одну, якщо вони існують незалежно одна від іншої.

Але вони повністю узгоджені між собою, якщо мають відношення до тієї сутності, що їх поєднує – до вимоги власності. Згідно з цією вимогою, примноження власності зовсім не суперечить її збереженню. І навпаки, можна оберігати те, що уже мається у приналежності, і, зі здобуттям нових надбань, приймати їх також під свою охорону. На цій узгодженості між зростанням і збереженням власності побудоване буття кожного існуючого взагалі. Адже кожне існуюче змінюється (збагачується у своїх проявах), залишаючись собою, і залишається собою, змінюючись. (Особливо добре це видно на прикладі живих організмів, які ростуть і, водночас, не перестають бути тим, що становили собою раніше). Порушення узгодженості, рівноваги між обома цими тенденціями призводить до руйнації існуючого, до того, що воно перестає відповідати своїй сутності, знищується.

Однак у самій сутності цілого узгодженість між цими тенденціями – примноженням і збереженням – ніколи не може бути порушена. Адже в самій сутності, в самій природі цілого поряд з самістю має місце і тотожність – співвідношення власності, що не дозволяє обом цим тенденціям виступати незалежними, що підпорядковує їх єдиній вимозі, вимозі власності, від якої вони походять.

Отже, тотожність – це той механізм, що викликає у будь-якому цілому його розгалуження на елементи, пов’язані між собою умовним запереченням (приріст власності), і, водночас, забезпечує взаємоудержання, нерозривність між утвореними таким чином елементами й цілим (збереження). Звідси випливає загальне означення тотожності. Тотожність як така – це приналежність до одного цілого елементів, які утворюються із нього самого шляхом умовного, опосередкованого заперечення. Отже, тотожність як така – це не еквівалентність і не схожість. І, звичайно ж, це не „рівність предмета або явища самому собі”, бо вказана рівність – абсолютна абстракція, що не має жодного сенсу. Тотожність як така – це по суті своїй приналежність, привласненість, спорідненість; з цього її змісту і треба виходити, хоч яким би дивним він не здавався на перший погляд.

3.26.  Déjà vu як вияв тотожності

Тотожність – це співвідношення власності між моментами одного цілого. Сáме тому відчуття тотожності, déjà vu  не виникає у випадку подібності або навіть повторення теперішніх і минулих подій, оскільки ці події, при всій їх зовнішній близькості, все-таки залишаються між собою незалежними, відірваними одна від одної. Як тотожності ж у стані déjà vu постають два нероздільні прояви одного й того самого – Єдиного буття, яке, з одного боку, має здатність відокремлюватися самé по собі, минаючи існуюче, і тому виступає як буття загалом, як світ; а з іншого боку, здатне також розрізнятися й усамітнюватися в кожному конкретному існуючому, і тому виступає як власне буття кожного існуючого зокрема.

Ці дві різні здатності Єдиного буття не можуть існувати окремо одна від одної без того, щоб і самé буття при цьому не втратило змісту, не перестало бути тим, що воно є. Бо буття як таке може лише розрізнятися саме по собі, але не може існувати самостійно, десь поза межами існуючого; може лише наділяти собою кожне існуюче і ставати його власним буттям, але не може бути розподіленим, розділеним між існуючим на частини. Буттю (на зразок усякого цілого) притаманна самість, здатність відособлюватися, оберігати себе, виступати одним, і, водночас, здатність надавати себе існуючому, поєднувати його в одному, а отже, удержувати його в собі, удержувати своє.

Обидві ці властивості виявляються однаково вирішальними для Єдиного буття, обидві однаково його визначають. Вони є взаємонеобхідними і такими, що доповнюють одна одну. Справді, буття не може зберігатися, залишатися собою, не надаючи себе існуючому, адже буття по суті своїй – дар. І не може наділяти собою існуюче, не залишаючись утриманим у себе, бо інакше воно розщепиться, перестане бути собою, зруйнується у своїй визначеності. Буття вкладає себе у кожне існуюче, не припускаючись при цьому розриву, не дозволяючи існуючому відділяти від себе „частину” лише в особисте його володіння. Вкладаючи себе в існуюче, буття водночас невідривно утримує те, що вкладене, і, таким чином, віддаючи себе, зберігається. З іншого боку, через буття кожного окремого існуючого Єдине буття виявляє все нові й нові свої прояви, і тому, зберігаючись собою, збагачується.

Таким чином, ми бачимо, що обидва прояви Єдиного буття (те, що воно може виступати як світ і як власне буття кожного існуючого) беруть початок з вимоги збереження і примноження власності. Виходячи з цієї вимоги, обидва названі прояви виявляються не випадковими, а, навпаки, обумовленими і закономірними. Виходячи з цієї вимоги, вони повинні також бути взаємопов’язаними і взаємоприналежними. Це ми й спостерігаємо насправді: буття кожного існуючого розгортається у світі, а світ, у свою чергу, охоплює собою окремі буття всього існуючого загалом. Тобто, жодне існуюче не може бути повністю відокремлене від зв’язків зі світом, не може існувати поза світом, десь за його межами. А світ, буття у цілому теж не може бути відокремленим від існуючого, не може не надавати себе існуючому й існувати саме по собі. У самій сутності буття закладена потреба вкладати себе у суще, наділяти його собою, аби розкривати все нові свої прояви у тому, чому воно надане. Отже, існуюче виступає існуючим, що приналежне світу, буттю в цілому, а буття в цілому – це є буття існуючого, буття, що приналежне існуючому.

3.27. Вічне буття

Однак у стані déjà vu людині повинні розкриватися не лише два нерозривні прояви Єдиного буття. Оскільки стан déjà vu – це відчуття тотожності, то людині має при цьому розкриватися також те ціле й Одне, до якого ці прояви, ці моменти відносяться. Що ж являє собою ціле, до якого належать означені моменти? Як слід розуміти те Єдине буття, що тільки його проявами є світ, яким він усякий раз перед нами розгортається, і, з іншого боку, буття кожного існуючого окремо? Спробуємо відповісти на це питання, маючи на увазі вимогу власності. Сáме цей основоположний принцип повинен нам підказати, що таке Єдине буття.

Будемо виходити з того, що світ, буття взагалі, завжди сприймається нами таким, яким ми його знаходимо тепер, як світ, що існує в даний момент. Світ, наскільки б всеохоплюючим поняттям він не виступав, все одно змінюється з часом, являється перед нами кожного разу різний. І буття кожного існуючого ми сприймаємо як буття, що триває зараз. Обидва ці прояви ми розглядаємо у плинності часу. У них обох перед нами постає буття в його мінливості, буття, що змінюється. Однак світ, буття взагалі, навіть при тому, що воно постійно міняється, все рівно залишається одним і тим же. Яких би змін воно не зазнавало, воно все одно не перестає бути собою, на зразок того, як людина, по мірі дорослішання, змінює свій вигляд, але все так само залишається однією й тією ж особою, а не перетворюється на когось іншого. Людська осібність, вирізненість, визначеність її як даної конкретної персони, що не припиняє виступати собою – це те, що з бігом часу залишається поза плинністю, зберігається, не міняється, в усякому разі, допоки існує сама людина.

Так і з буттям. Адже згадаємо, що нам розкривається у стані déjà vu: „ніби застиглий момент Вічності, що постійно триває”, –  буття поза плинністю.  У тому, що змінюється, дає себе відчути неминуще, незмінне. Це й є Єдине буття – буття поза плинністю, Вічне буття. Зрозуміло, що такé Вічне буття – це не буття якогось конкретного сущого, що Вічного буття не дано жодному конкретному існуючому. Будь-яке існуюче з часом розпадається і зникає остаточно. Але Вічне буття не зникає. Воно залишається незмінним у своїх закономірностях навіть тоді, коли розсипається все старе, що колись існувало, і приходить нове, що тільки починає існувати. Віч­не буття завжди має місце. А разом з ним завжди має місце й існуюче у цілому. У світі постійно щось присутнє, щось існує; інакше, без присутнього, зруйнується і сам світ. Отже, хоча окреме існуюче і розсипається, але суще в цілому має Вічне буття, суще в цілому існує вічно, поки триває час. Тож, Єдине буття – це Вічне буття сукупності існуючого загалом.

3.28. Принцип збереження та примноження власності як сутність буття

Таким чином, з одного боку, якщо у двох основоположних проявах Єдиного буття втілюється принцип самозростання, примноження, змінності, то в самому Єдиному бутті панує принцип сталості, збереження, згідно з яким те, що розвивається і змінюється, повинно водночас незмінно залишатися собою, не втрачати своєї визначеності. Тобто в Єдиному бутті і його тотожних моментах реалізується принцип примноження і збереження власності.

З іншого боку, цей принцип реалізується не так, ніби Єдине буття несе у собі лише функцію збереження, а навколишній світ і буття окремого існуючого – лише функцію оновлення. Такого не може бути, оскільки Єдине буття і його тотожні прояви – це не рядопокладені сторони, що існують самостійно. Інакше складалася б абсурдна ситуація, коли існуюче в один і той же момент мало б три різних буття: своє власне, буття як світ і ще якесь Єдине, Вічне. Але власне буття кожного існуючого і загальне буття, що впізнається як світ – не самодостатні утворення; вони – лише моменти внутрішнього устрою Єдиного буття, буття, що триває вічно. Єдине, Вічне буття лише через нерозуміння можна вважати такою собі монадою, примітивним елементом без усякого внутрішнього устрою. Подібна думка здатна виникати лише до тих пір, поки сутність буття залишається таємничою і нерозпізнаною. З розкриттям же цієї сутності одразу розпізнається і внутрішня структура буття, його власний устрій. Моменти цього устрою і самé Єдине буття пов’язані взаємною спорідненістю, спільною сутністю; тож зрозуміло, що з цілого, яке втілює у собі принцип сталості, не можуть породжуватися елементи, які втілюють  принцип змінності.

Очевидно, Єдине буття, так сáмо, як і кожен з його моментів, водночас виконує функції примноження і збереження власності, а не лише якусь одну з цих функцій. Так, в Єдиному бутті, взятому окремо, формально домінуючим є принцип сталості, незмінності. Але у тому й справа, що Єдине буття може лише визначатися як окремо взяте, але не може існувати окремо, нарізно від своїх моментів. Оскільки ж воно нероздільне зі своїми моментами, то, поряд з функцією збереження, воно уже наперед несе в собі також і функцію оновлення, яка, загалом, досягає повної реалізації тільки за посередництва його моментів. У свою чергу й моменти, здійснюючи функцію оновлення, самі по собі провадять і функцію збереження, яка може бути повністю реалізована лише за сприяння Єдиного буття.

Отже, виходячи з цієї взаємопов’язаності між моментами й цілим, Єдине буття виявляється таким, що завжди залишається незмінним у свої сутності і закономірностях, але постійно змінюється, оновлюється у своїй зовнішності. Оновлення не дозволяє йому перетворюватися на безцільну мертву скам’янілість, а збереження допомагає уникати свавільних перетворень, тобто перетворень, які суперечать одвічній буттєвій сутності. Основане одразу на обох цих принципах, Єдине буття виступає як те Вічне, що стоїть над усякою мінливістю, те незмінне, що поєднує у собі всякі зміни. Воно є непохитний фундамент, на якому піднімається будова будь-якого росту. Єдине буття – це те Одне, що розкривається нам у теперішньому, ніби повертаючись з минулого і ніби в кожному швидкоплинному моменті передаючи всю повноту Нескінченності у майбутнє. Це Єдине буття через стан déjà vu стає виразним і розбірливим, воно мерехтить у бутті всякого існуючого, охоплює собою навколишній світ. Воно дає відчути, що буття існуючого у світі не є таким вже незначущим, що кожне існуюче, хоч яким би дрібним і вторинним воно не здавалося, несе у собі й виносить на собі невпинний наплив Вічності, аби потім передати його наступному існуючому, і так – скороминуще – дозволяє Єдиному буттю постійно тривати, забезпечує його неминущість.

26 Ницше Ф., „Так говорил Заратустра”. – М.: Изд-во „Мысль”, 1990. – 225с. Уже однією назвою „Вічне повернення того ж самого” Ніцше вловив саму суть стану déjà vu