1. Фундаментальна філософія як осмислення сутності буття

Мабуть, не слід дивуватися, що перша автентична українська фундаментальна філософська думка була висловлена саме ліричним поетом. Ось вона:

Жити – значить ніби бути.
Бути – значить майже жити.

С. Вакарчук, „Етюд”1

Звісно, багато хто не погодиться, що вона перша, і наведе для підтвердження своєї правоти чималий перелік тих сповнених абстрактних розумувань робіт, що їх з невідомих причин звикли вважати українською фундаментальною філософією. Однак будь–кому дійсно небайдужому до мудрості врешті–решт зрозуміло, що весь цей „апофеоз безґрунтовності”2, який називається українською (або російською, або слов’янською) фундаментальною філософією не має відношення до сутнісної думки як такої. Бо навіть ті, хто далекий від цього предмету, але в кого ще не атрофувалася функція мислення, скажуть, що фундаментальна філософія призначена не для того, щоб в’язнути у коментарях кантівських, геґелівських чи гайдеґґерівських текстів. Вона потрібна, щоб надавати розуміння сенсу буття, тобто відповідати на питання, яке хвилює кожну людину особисто, а не з точки зору професійного інтересу; і фундаментальною філософією може бути назване лише мислення, що цей сенс розкриває. Нічого подібного, без сумнівів, слов’янська думка допоки не народжувала. Вона мислила, і, можливо, навіть непогано, все що завгодно, окрім сутності буття. І, можливо, саме тому все що завгодно називається слов’янською фундаментальною філософією: всілякі поверхневі роздуми „про життя”, всілякі абстрактні екзерсиси, що найчастіше недоречно використовують філософські прийоми.

Скажуть також, звичайно, що не можна знати всі філософські думки, скажуть, що може де і є змістовна фундаментальна слов’янська філософська думка, яка знайома лише справжнім фахівцям і не має достатнього розголосу. Тобто звинуватять автора в елементарній необізнаності. Отже, ті, хто так скаже, певно, вважатимуть, що філософська думка може бути прихованою. Але ж це помилка! Її так само неможливо приховати, як вибух ядерного заряду. Бо навіть коли вона ще не народжена, є передвісники її появи, а, народжуючись, вона починає незворотно змінювати світ навколо себе. Адже вона задає визначальну міру найдорожчому й найневід’ємнішому, що має людина, – власному людському буттю, що його кожен знає як від початку своє і з втратою якого кожен втрачає себе також. Зачіпаючи кожну людину, фундаментальна філософська думка разом з тим зачіпає й саме буття, ніби закладаючи в нього якийсь сповнюючий внесок, що спричиняє його поступове перевтілення, ніби віддаючи йому належне. Бо людині взагалі притаманно відчувати повсякчас неначе певну заборгованість перед буттям, так, якби вона дійсно бачила своє призначення як існуючої і мислячої саме в тому, щоб присвятити йому своє розуміння і до­вір­ли­во приймати у відповідь те, що воно виносить назустріч.

Отож, коли народжується сутнісна філософська думка, вона на всьому залишає свій слід, оскільки, розкриваючи сенс буття, вона разом з тим визначає, яким йому бути відтепер, в світлі цього розуміння. Разом з тим вона набуває того особливого розголосу, за якого її чули всі, обізнані й необізнані, і в першу чергу не-філософи, і в першу чергу ті, хто взагалі нездатен її зрозуміти. Вкажіть же мені тепер таку українську сутнісну філософську думку, яка хоч в когось викликала б подібне хвилювання, яка хоч когось зачіпала б за живе, плідну, зацікавлену думку, що спонукає до самостійного мислення, не сповнену академічного пафосу і не виголошену з тією вбивчою самовпевненістю, яка свідчить про повну байдужість до свого предмету! А якщо немає такої думки, то як можна говорити про існування фундаментальної української філософії?!

Нема й ніколи не було ніякої автентично української і взагалі слов’янської фундаментальної філософії. Немає фундаментальної філософії як такої, тобто самостійних сутнісних роздумів, а не трактування думок, скажімо, грецьких чи німецьких класичних мислителів. Є тільки те, що називається філософською дисципліною.

Що ж в такому випадку становить собою філософська дисципліна в Україні? З одного боку, справжній жах для студентів-нефілософів (однієї з двох категорій людей, що у нас допущені до філософії; інша – то фахівці різного ґатунку), які вважають її просто маячнею і марним гаянням часу, що міг би бути використаний на вивчення більш позитивних дисциплін. При цьому мається на увазі не позитивістська позиція, не зневага до осмислення всезагального на користь більш „конкретних” речей, а тільки те, що філософія – це негативна наука, яка не вміє нічому навчити і займається лише пустими балачками.

Нічого дивного, адже філософська дисципліна подається в наших вузах настільки поверхнево і в корені безсистемно, що більшість слухачів, вже після вивчення цього курсу і здачі іспиту, не можуть навіть пояснити, якими проблемами займається філософія і що є її предметом. (Тільки подумати, наскільки покращилася б ситуація, якби, наприклад, починаючи читання курсу з філософії іоній­ців, викладачі не просто наводили вислови стародавніх мислителів, тобто давали, по-суті, вже готові відповіді, а ще й вказували, на які запитання вони даються, а саме: „Що поєднує усе існуюче в цілому? Що визначає його як таке?”. А ще краще, запрошували б студентів самих над цим замислитися. Може, тоді б ніхто не наважився так зверхньо ставитися до роздумів Фалеса, може, тоді не залишився б поза увагою величний геній Анаксимандра… І, можливо, тоді кожен учень зміг би з легкістю увійти в коло філософських питань і відповісти, чим же все-таки займається філософія?). Нерідко доводиться чути, що філософи-фахівці ніби навмисне намагаються заплутати слухачів і не дати їм зрозуміти, про що, власне, йде мова. Що можна відповісти на це? Тільки одне: подібною плутаниною такі філософи лише роблять усе можливе, щоб ніхто не помітив, що вони самі не розуміються на своєму предметі. Звичайно, ніхто й не каже, що філософія – то легка дисципліна, але якщо ти дійсно розумієшся на справі, якою займаєшся, то зможеш будь-кому викласти хоча б її основи, навіть тим, хто сповідує „позитивістський підхід”, навіть тим, кому важко або хто не хоче зрозуміти.

З іншого боку, філософська дисципліна в Україні більш за все нагадує величезний могильник, де гробарі – професійні філософи – з усіх сил намагаються розкопати й розкласти по кісточках роздуми мислителів минулого, а, якщо пощастить, то й вичавити з цих роздумів ще трішки „соку”. У них, певна річ, це називається більш високими словами – новим тлумаченням і роз’ясненням давніх філософських теорій. Нинішні філософи вбачають по-справжньому видатні події лише в тім, що було колись, бо самі вони не спроможні створити нічого нового й життєздатного. Не кажучи вже про народження власних фундаментальних філософських ідей, не здатні вони надати й ніяких значущих трактувань ідей старих.

Зрештою, стає очевидним, що всі ці „свіжі” трактування нічого не додають до розуміння сенсу буття, що всі вони виключно поверхневі і неістотні. І виявляється, що справді змістовне тлумачення стародавньої філософської думки може бути дане лише з точки зору новоствореної сутнісної філософської думки, і минула філософія виказує свій найзаповітніший зміст лише творцю сучасної фундаментальної філософії. Бо тільки той, для кого сутність буття розкривається в більш широкому обрії, хто заглиблений в устрій буття і здатний збагнути „механізм” його самопокладання, зрозуміє своїх попередників, які з давніх-давен помічали й виводили до ясності моменти цього устрою.

Адже філософія – це не набір розрізнених думок про непов’язані між собою речі; фундаментальна філософія в усі часи займалася одним й тим самим: виявленням улаштування буття як того, що поєднує все існуюче в цілому, власне існуючому і визначає його як таке; розкриттям сутності буття як тієї передоснови, що пояснює і обґрунтовує всі його характерні риси в їх необхідності. Ті, хто висловлювався про цю сутність, не виголошували якісь особисті здогади, не стверджували щось взаємосуперечне. Настроєні на буття, вони охоплювали його суть в певному вбачаючому передбаченні, і, вказуючи все нові й нові його властивості, нові й нові „деталі” його устрою, тільки доповнювали один одного, навіть і не усвідомлюючи того. Протиріччя філософських думок, їх розбіжність є лише уявними; їх звикли вважати розбіжними тільки внаслідок того, що кожна новостворена фундаментальна філософська концепція зосереджувала всю увагу виключно на одному, нею вперше поміченому моменті буттєвого устрою і, виходячи лише з сутності цього окремого моменту, проголошували сутність буття як цілого.

Звідси такий стан речей, коли буття у різні часи виступало то в одному, то в іншому своєму прояві, так що з цієї відрізності  врешті-решт виникла навіть думка про його абсолютну потаємність, про те, що воно є „річ у собі” і його сенс не можна зрозуміти зовсім. Але, взагалі, стає все очевидніше, що буття – то не є якась нескінченна невизначеність, що, не дивлячись на різноманітність його проявів, вони дуже споріднені між собою, і що сутність його окремих моментів не суперечить, а, навпаки, абсолютно узгоджена з сутністю цілого. Настає час, коли вже неможливо не помітити, що всі окремі фундаментальні філософські ідеї і концепції неухильно тяжіють до пов’язання в єдиний всеохоплюючий погляд, в якому вони займуть своє визначальне місце і нарешті будуть доведені до ясності; що з-поза окремо помічених моментів і особливостей все невідступніше і різкіше проступає на поверхню сутність буття як такого, як цілості.

Тільки ще проступає, бо  й досі в філософії сенс буття залишається невпізнаним. Він скоріше вгадується, вгадується в настроях і передчуттях, ніж має визначення в поняттях. Тобто ще й досі всі більш ніж 2,5-тисячолітні пошуки тієї філософії, що за способом свого розгляду є діалектикою, не завершені. Не осмислена ще взаємопов’язаність окремих моментів буттєвого устрою, характер їх взаємодії між собою і з цілим. Не показані ще ці моменти як невід’ємні і обов’язкові, а не як ті, що просто мають місце. Адже без детального роз’яснення устрою буття його сутність, навіть і названа, видаватиметься чужою. Та все ж таки, діалектична філософія у якості роздумів, що мають остаточно розкрити цю сутність, близька до завершення. Філософія, яка ставила за мету виявити закономірності улаштування буття, і, таким чином, вгамувати у людській душі тривогу щодо того, яке воно, чого від нього чекати і заради чого воно людині дане, і чи не є воно лише повільним опаданням в ніщо. Що означає її завершення?

Завершення діалектичної філософії – то не є її кінець. Завершення – то є звернення до свого витоку і стикання з ним, то є утворення деякої нової неподільної цілісності, що вже сама служить відправною віхою для більш грандіозного, більш величного звершення. Завершення діалектики повинно стати початком піднесення фундаментальної філософії взагалі на більш  високий рівень самоусвідомлення, коли вона нарешті остаточно з’ясує, що  собою становила і тільки й може становити. І вже на цьому рівні всі довготривалі попередні пошуки видаватимуться хіба що як перші кроки ще молодого, ще не набралого сили мислення. Завершення діалектики означає: віднині фундаментальна філософія буде знати, що вона робить, як і задля чого вона те робить, оскільки сенс буття як її направляючого тепер для неї відкритий.

Раніше всі філософські пошуки були здебільшого інтуїтивними. Діалектична філософія весь час змушена була ставити питання щодо себе самої, щодо своїх завдань і можливостей, і в першу чергу щодо правомочності того підходу, який вона призначила для осмислення сутності речей і всього існуючого в цілому. У своєму ж завершенні вона повинна збагнути себе як єдиний адекватний підхід, що диктується самим устроєм буття, і взагалі буде відноситися з викриваючою підозрою до всіляких марних балачок про відрізність філософських підходів. У своєму завершенні діалектична філософія стане дійсно встановленим, досконалим і самоусвідомленим методом.

Досягнувши ж цього, фундаментальній філософії як такій ще слід буде вчитися мислити заново, мислити більш послідовно, глибоко й істотно, виходячи з тієї ясності, що їй відкрилася. У цій ясності вона покликана повернутися до своєї сутнісної простоти, простоти, в якій вона ніколи вже не відступиться від свого прямого призначення, ніколи вже не буде суто теоретичною, відстороненою від людини і її тривоги за власне буття. Це повинно статися, і що може завадити статися цьому?

2. Абстрагування від істотного як хвороба сучасної філософії

Що може завадити? Найстрашніше, що зараз коїться з фі­ло­со­фією взагалі, – її розгалуження на купу окремих, нічим між собою не пов’язаних вузьких спеціалізацій. З позиції вихідного питання, на якому базується і до якого повертається будь-яка ґрунтовна філософська думка – питання про сутність буття – таке розгалуження є фатальною катастрофою.

Адже важко не помітити, що сформовані таким чином відокремлені напрямки дедалі сильніше віддаляються від істотної філософської проблематики на користь суто теоретичних, прикладних, вузькоспеціальних питань. Унаслідок чого філософія стає справою спеціалістів для спеціалістів, вона остаточно усувається від людини з її глибинними напливаючими настроями і почуттями, які тільки й спроможні спонукати  до змістовних філософських роздумів.

Що ж становить собою подібна філософія з точки зору нетеоретичної особистості? Тобто особистості, яка свідомо не загубила себе в невпинному загальнокорисному функціонуванні, вільної від пригнічуючого авторитету наукового світогляду? Нетеоретична особистість сприймає сучасну філософію як фальш і нечесність, як щось байдуже, пусте й нецікаве. При тому, що саме вона найбільше придатна і найбільше потребує філософії, така особистість нині сильніше за всіх від неї відсахується. Таким чином, вузькоспеціальне розгалуження призводить до відсторонення від філософії тих, хто здатен мислити істотно, воно насаджує зверхнє ставлення до будь-якої не формалістичної, змістовної філософської думки. Зав­дяки такому розгалуженню сучасна фундаментальна філософія перетворилася на суто абстрактну діяльність.

І чи є підстави сподіватися тут на якісь позитивні зміни? Чи може очікувати нетеоретична особистість від найближчого майбутнього філософії нового творчого злету, адже вона зневірилася в її спроможності повернутися до себе! Та й взагалі, хто ще зараз ставиться до філософії серйозно, хто чекає від неї змістовних відповідей на конкретні запитання? Сучасна фундаментальна філософія абсолютно глуха до людини, вона не помічає її, вона відвертається від неї. Поглиблена в свої абстрактні пошуки, вона не бере до уваги нагальні духовні потреби. Тому людина як така залишається нині кинутою філософією напризволяще, кинутою сам на сам з власними жахом і нерозумінням, смутком і зацікавленістю, з думками про сенс і кінець свого буття. Філософія єдина могла б підтримати і зорієнтувати людину на межі тієї безодні, що відкривається перед кожним завжди так несподівано, вказати правильний напрямок, захистити від відчаю. Але через своє розгалуження філософія відступилася від власного призначення. І людина у відповідь залишається байдужою до неї. Філософія як мислення, що спонукає людину пізнати себе, а значить, пізнати те величне і потаємне, що та вже наперед в собі знаходить, ця філософія нині зраджує собі і втрачає сенс.

Втрачає сенс, з якого б боку на це не подивитися. І ледве не найбільшим безглуздям тут постає необґрунтована, доведена до абсурду впевненість, що згадане вузькоспеціальне розгалуження вносить більшу конкретику в філософію. Цілком закономірно, наприклад, коли подібне розмежування відбувається в науках. В останньому випадку кожна відокремлена наукова галузь вивчає більш вузьке коло існуючого, що призводить до конкретнішого, детальнішого розгляду.

Але філософія, за визначенням, є осмислення устрою (або ж ладу) буття всього існуючого в цілому. Про яке таке розмежування тут може йти мова? Що означає розгалуження по відношенню до осмислення буттєвого устрою всього існуючого? Від чого повинна  відволікатися якась окрема філософська галузь? Від осмислення? Чи від існуючого? Чи від того, що воно є´? Як тільки філософські розміркування допускають якесь відволікання у вихідному питанні, вони одразу позбавляються змісту.

Але вузькі спеціалізації в філософії саме це й проробляють. Тут, наприклад, запросто можуть обговорювати проблеми пізнання, говорити про природу і можливості пізнавання існуючого, відволікаючись від того, що в першу чергу пізнаванність – то є момент устрою самого буття, і навіть не задаючись питанням, звідки бере початок її притаманність буттю. Чи не так це робиться в сучасній теорії пізнання, гносеології? Або хіба сучасна герменевтична філософія не береться до тлумачення стародавніх філософських текстів з позицій психології, філології, історизму чи ще чого завгодно, але не маючи навіть ніякого уявлення про устрій буття, який у цих текс­тах себе розкриває? Так само і сучасна методологія має звичку вести розмову про метод, навіть не враховуючи, що він повинен бути узгоджений з проблемою, підходом до якої він є, навіть не питаючись, чому устрій буття існуючого такий, що воно вимагає від метода відповідності собі, узгодженості з собою.

І так далі, і таке інше. Тобто над сучасною фундаментальною філософією панує всебічне абстрагування від істотного, панує якесь штучне спрощення проблематики паралельно з нестримним ускладненням форми. Таким чином, вона демонструє абсолютну нездатність до вирішення конкретних питань. І це повністю очікувано, бо будь-яка філософська проблематика становить собою лише пусту абстракцію, якщо відхиляється від вихідного питання філософії. Тому усілякі гносеології, герменевтики, методології чи інші філософські спеціалізації мають зміст, мають право на існування, лише базуючись на вихідному питанні, лише утримуючи його як центральну вісь поля зору.

Не існує ніяких конкретних філософських проблем, які б не зводилися до питання про сутність і устрій буття. Навпаки, кожна  конкретна філософська проблема покладає себе лише як привід для звернення до нього. Вихідне питання філософії може бути розглянуте з багатьох ракурсів, але в будь-якому випадку воно повинно розглядатися згідно своєї постановки, в цілому і повністю. Його не можна подрібнити, розкласти, спростити, воно саме по собі максимально конкретне й просте. Якщо ж вузькі спеціалізації відхиляються від нього, якщо не враховують якийсь з його моментів, то це не ознака їх більшої конкретики, це лише ознака того, що вони вже не мають відношення до філософії взагалі. Бо у вихідному питанні філософії дає себе знати основоположна потреба людського духу, найвища духовна необхідність. Його не можна обійти, тож від нього тікають. Але тікаючи від нього, тікають від філософії як такої.

3. Симптоми панування наукового світогляду

Залишається незрозумілим, навіщо ж тоді таке розгалуження взагалі було впроваджене, якщо в результаті нього філософія перестає відповідати власному призначенню? Що спричинило його появу, що призвело до того, що воно відбулося в філософії? Не могло ж воно статися випадково?

Звичайно ж, ні. Перш ніж воно сталося, повинно було розгорнутися деяке звершення, яке  в корені своєму потребує відволікання від сутнісного мислення, яке всіма засобами підтримує це відволікання. Таке звершення – це встановлення домінації наукового світогляду. Світогляду, який прийшов на зміну середньовічному містицизму з прив’язаністю останнього до дива, до іншого світу, неіснуючого і вигаданого, до того, що не є насправді, який на той час скомпрометував себе. Світогляду, що бере початок у цьому містицизмі, адже він удається в іншу крайність, зосереджуючись тільки і виключно на існуючому, саме на його пустій матеріальності, на його практичному сприйнятті і відволікаючись від того, що стоїть над існуючим і визначає його як таке, що так само не вигадане й має місце, як і існуюче – від його буттєвого устрою. Не дивно, що науковий світогляд інколи з вражаючою легкістю переходить в свою протилежність, у містицизм. Не дивно, що в своїй домінації він відзначається такою самою сліпотою до сутнісної думки й так само мало сприяє розвитку філософії та її впливу, як і містицизм Середньовіччя.

В самому стрижні наукового світогляду панує вимога чіткого розрахунку матеріальної, практичної доцільності будь-якої дії. Якщо з позиції наукового світогляду деяка дія не є доцільною, тобто якщо вона не приносить якогось матеріального і бажано миттєвого зиску, її взагалі не слід допускати, як пусту витрату сил. Важливо, що доцільність як така визначається не з потреб людини (і тим більше не з вищих потреб), а з потреб того ж таки наукового світогляду; тобто дія вважається доцільною, якщо вона слугує на користь цього світогляду, сприяє його подальшому посиленню і домінуванню. З цієї точки зору практичний зиск повинен бути однаково доцільний для всіх; тут навіть не допускається існування людей, прагнення і потреби яких можуть бути вищі за розрахункову доцільність, які можуть виходити за межі цієї доцільності.

І в першу чергу, на доцільність повинно працювати пізнання. Сучасний домінуючий науковий світогляд ставить своєю задачею пізнання заради його негайного впровадження в життя, заради того, щоб воно якнайшвидше почало працювати на загальну користь. З позиції цього світогляду самé пізнання має характер службовості, найвище ж прагнення й ціль – це отримання від нього загальнокорисного зиску. І найголовніше, що цей зиск загальнокорисний! Тобто він абсолютно не розрахований на потреби людини, яка визначається тим, що має свою справу і спроможна до індивідуальної творчості, яка здатна з власної повноти віддавати від себе і, таким чином, сама змушувати оточуюче приносити собі зиск. Ні, науковий світогляд піклується про користь загальностатистичного індивіда, усередненого суб’єкта, тобто людини, якої не існує і якою вона й не може бути, але якою її бажано сприймати в горизонті цього світогляду.

Заради свого домінування науковий світогляд повинен культивувати людину, абсолютно творчо вихолощену, творчо безвольну, яка не знає себе і тому не може знайти, куди прикласти свої сили, людину, яка повинна весь час відчувати, що вона не сміє і не може нічого поза межами системи, котра доброзичливо готова надати їй місце в процесі загального функціонування. Заради своєї домінації він культивує людину програмовану, легко керовану, якій можна прищеплювати її потреби, настроювати її на практичну доцільність, бо цей світогляд зруйнується, якщо не буде вважати людей одностайними у визначенні доцільного для них. Усі люди у межах цього світогляду передбачаються однаковими, нерозрізненними, зі стертими індивідуальними рисами; вони тільки елементи, абсолютно рівнозначні, які повинні злагоджено діяти заради загальної корисної справи. І хоча загальна користь зводиться врешті-решт лише до виробництва і розподілу матеріальних благ, вона подається з уточненням, що таке функціонування необхідне, щоб звільнити людину від надмірних перевантажень, вивільнити їй час для дозвілля, для роздумів та індивідуальної творчості, щоб нічого не заважало їй якнайповніше себе проявити.

Але натомість виходить, що науковий світогляд насаджує невпинну розумову зайнятість, невпинне завантаження свідомості. Він вимагає від охопленої ним системи робити все можливе, щоб людина ніколи не залишалася сам на сам із собою. Через кіно, телебачення, пресу і т. і. на людину виливається нескінченний потік інформації, яку ніякий мозок не здатний засвоїти (і тому вона сприймається виключно поверхнево, що й бажано); таким способом цей світогляд намагається заповнити людське дозвілля, яке могло б бути використане на  звернення до себе. Він намагається витіснити з людської душі настрої самоусвідомлення, буттєві настрої, він все робить, аби людини ні в якому разі не торкнулося хвилювання щодо того, „де ми є? хто ми є ?”3, щодо сенсу власного буття. Адже людина не повинна зупинитися і зрозуміти, що вона робить все на загальну користь, але нічого не здатна зробити заради себе як такої, що вона себе не реалізує, не створює нічого власного, а лише бере участь у створенні якогось незначного елемента загального.

Тому науковий світогляд не може допустити розвитку сутнісного мислення. Адже сутнісна філософська думка миттєво вириває людину з процесу постійного загальнокорисного функціонування, вона заперечує, що одне й те саме може бути однаково доцільне для всіх. Людина починає з сумнівом питати себе: „Невже я лише нерозрізненний елемент серед мільйонів однотипних елементів, що працюють на загальний механізм? Невже в мені немає нічого особливого, що відрізняє мене від інших, невже я не здатний створити нічого свого? У чому ж тоді сенс мого, саме мого власного буття? Адже якщо я тільки незначущий елемент, гвинтик, деталь, то мене можна замінити, й на моєму місці може бути будь-хто інший. Для чого ж тоді мені дана моя самість, для чого я, саме я народився на світ, існую, вмираю? Невже вищий сенс мого буття – це невпинне обертання величезного махового колеса, в устрої якого я лише стандартна замінна деталь?” Самісна думка змушує людину відхилитися від звичної схеми поведінки і запитати про доцільність такого функціонування в першу чергу, в перспективі доцільності власного буття, яка переважає загальний зиск.

Загальний зиск недоречний, коли людина намагається зрозуміти себе, тут він не приносить ніякої користі. Навпаки, поневолена загальнокорисною діяльністю людина відволікається від себе, втрачає себе, втрачає можливість зрозуміти, на що вона сама здатна і що сама спроможна створити. Не знаючи себе, людина не знає своїх можливостей, свого покликання. Здавалося б, науковий світогляд зацікавлений в тому, щоб людина могла реалізувати себе в будь-якій сфері діяльності, але це тільки здається, бо з позиції цього світогляду визначаються приоритетні галузі, які потребують людських зусиль, для яких людина цим світоглядом вже заздалегідь підготовляється. (Чого варта хоча б підкреслена орієнтація всього шкільного навчання на сприйняття точних наук!).

Науковий світогляд – ось справжня „матриця”, тільки не фантастичних фільмів, а нашої дійсності. У ній кожний елемент, тільки народжуючись, уже вкладається у визначену, вивірену схему функціонування, формується за встановленим шаблоном, ніби машина, вже готується, вирощується для того, щоб якнайшвидше зайняти своє місце в загальному звершенні, щоб якнайостаточніше загубити себе в спільній діяльності. Щоб якнайповніше віддавати  себе  на користь справи, яка власне його, саме його майже не стосується. Ця „матриця” не дає людині пізнати, хто вона така, що собою становить і в якому звершенні бере участь. Для цього достатньо просто усувати людину від будь-яких переживань, що йдуть від її самості.

4. Самість як момент буттєвої сутності

Щодо самості. Самість – це одне з найелементарніших і водночас найскладніших для розуміння філософських понять, яке, все ж таки, є настільки визначальним в буттєвому устрої, що його неможливо уникнути. Тим більше неможливо уникнути, коли мова йде про те, в чому полягає нинішня людська відірваність від себе, про те, що сáме людина в собі залишає поза увагою, від чого вона відвернута науковим світоглядом.

Самість – це не відчуття, не стан і не настрій. Це не самотність, хоча якраз вона дає себе знати у відчутті самотності. Самість – це один з основоположних моментів буттєвого устрою.

Вона безпосередньо сприймається як здатність будь-якого існуючого виступати одним, єдиним, розрізненим у своїй цілості і визначеності. Самість – це вимога відокремленості, усамітненості буття будь-якого існуючого, вимога, відповідаючи якій кожне існуюче покладає себе як таке, утримує себе як визначеність, як цілість. Якраз самість дозволяє, наприклад, відрізняти себе від свого, себе як ціле від властивого собі, або самé оце від властивого оцьому. Тому самість притаманна будь-якому існуючому, живому, як і неживому, оскільки вже воно розрізнене як оце, як сáме це, окреме, визначене.

Але самість являє себе не тільки в буттєвому устрої існуючого, а в першу чергу в устрої буття як цілого, буття як Одного, Єдиного. Буття як ἓν – Одне, Єдине, – так розумів його ще Парменід.4 Адже все існуюче дійсно має одне й те саме буття, і „є” кожного існуючого нічим не відрізняється від „є” будь-якого іншого. Кожне існуюче присутнє, „є” тим самим способом, що й інше, вони споріднені один одному своїм „є”. Взагалі, все існуюче в цілому визначається як те, що є, як те, що має присутність, має буття. І, відповідно, присутність, або буття – це те, що має кожне існуюче.

Але – дивовижно! – при тому, що буття всього існуючого одне й те сáме, це буття водночас у кожного своє, лише одне, власне. Дивовижно, тому що існуюче саме своє буття не утворює, не продукує; воно не є витоком власного буття, інакше, руйнуючись, могло б самé себе відновлювати. Існуюче взагалі на власне буття ніяк впливати не може. І все ж таки, Єдине буття, що йому надається, приймає у ньому ознаки власності, набуває індивідуальності, стає в кожному існуючому його особистим буттям, відособлюється в ньому. Це можливо тільки тому, що до фундаментальних моментів устрою буття належить самість.

Самість – це те, що дозволяє будь-якому існуючому утримувати буття як власне, як своє. Через самість буття як ціле, як Одне, покладаючи себе в кожному існуючому, усамітнюється в ньому, дозволяє себе цілком привласнити, в ньому відокремлюється (відокремлюється не в значенні „відділяється”, а саме в значенні „розрізняється”, „у-особлюється”). І водночас самість у якості елемента буттєвого устрою існуючого призначає кожному існуючому самому виступати як відокремлене. Самість – то є покладання поодинокості й однини буття будь-якого існуючого.

Щодо людини, то якраз самість дозволяє людині виступати як „Я”, розрізняти себе. І з позиції „Я” самість – це відособленість, у-особленість (у-мене-особленість) буття як мого, його тільки-мені-належність, його властивість залишатися закріпленим за мною і цим якраз „закріпляти”, встановлювати моє „Я”, визначати мене. Самість дозволяє мені бути мною, а буттю – виступати моїм буттям. Єдине буття, усамітнюючись у кожному існуючому як його власне, дістається йому таким, що його ні з ким неможливо розділити, нікому неможливо передати. Воно – одне-єдине, єдине-ціле, і воно цілком моє, бо я можу ним володіти тільки один, сам по собі, і тільки я-один, від всіх відокремлений, можу його втратити.

Тому самість дає себе знати також у жаху смерті, коли людина відчуває себе кинутою один на один з втратою власного буття, з втратою власності на буття. На порозі цієї втрати всі інші люди стоять осторонь, бо ніякі людські зусилля не спроможні утримати буття, яке відступає. Воно залишає не когось іншого, а сáме мене, і сáме наді мною повинна вчинитися ця втрата. У жаху смерті стираються усякі відносини з існуючим, з іншими людьми, і з невимовною ясністю приходить усвідомлення, що будь-яка людська спорідненість, зв’язок з іншими – це лише уявність, бо ніякий зв’язок не може простягтися так далеко, щоб заступити за грань усамітненості людини перед відступом буття. Для інших людей ця втрата проходить осторонь, вона зачіпає лише тих, кому я свій, але, все одно, вони втрачають тільки своє, а я втрачаю себе. Я втрачаю свою визначеність, свою самість: моє „Я” розсипається, мене більше не буде. У жаху смерті самість постає майже не знятою, не прикритою, вона дає себе зрозуміти як вимогу утримання себе, своєї визначеності, визначеності свого „Я”.

Через самість людина утримує буття взагалі як власне буття, турбується про нього і оберігає як свою власність. Через самість людина потребує, щоб її власне буття звершилося, тобто не промайнуло даремно, марно, щоб воно досягло якогось результату, в першу чергу для себе самого, збагатилося, сповнилося, справдилося. Потребує, навіть не усвідомлюючи, що такі пошуки власного сенсу – це є відголос фундаментальної потреби буттєвого звершення як такого, як цілості.

Тому людина може досягти своєї власної, індивідуальної реалізації, лише йдучи від самісних переживань, від переживань, що проникнуті її хвилюванням про власне буття, і від їх творчого осмислення. До власної реалізації людину приводить лише самісна творчість, тобто творче осмислення буття з огляду на самого себе, буття як такого в перспективі власного буття. Творче осмислення самісних переживань необхідно базується на роздумах про вищу доцільність свого існування, про своє первісне призначення, про свою призначеність власному буттю і відповідність цій призначеності – це і є, врешті-решт, те сутнісне мислення, про яке стільки було сказано.

5. Науковий світогляд як нищівний вірус самісної творчості

Отже, „матриця” наукового світогляду всіма засобами відволікає людину від самісних переживань, від їх осмислення. Тому тут завантаженість свідомості заходить так далеко, що людина навіть позбавлена можливості побути на самоті, адже самотність – це буттєвий стан, в якому, відсторонена від інших, людина виноситься сам на сам з власним буттям, з запитом надати йому своє розуміння, в якому людина швидше за все помічає, що її буття сáме їй не належить, що воно заполонене якимсь стороннім, чужорідним звершенням. Таким чином, людина як мисляча істота, тобто істота, призначенням якої є мислення, науковим світоглядом якраз відхиляється від істотного мислення в бік раціонального розрахунку. Людина вже не відповідає своєму призначенню – присвячувати буттю своє творче розуміння, налаштовуватися на нього.

І виходить, що найвища власна людська доцільність – вираження своєї самості через мислячу творчість – у цьому світогляді абсолютно пригнічена. Тобто механізм наукового світогляду працює не заради вищого блага окремої людини, а заради себе, заради своєї влади. І який би матеріальний прибуток він не обіцяв, не полишає враження, що це лише подачка, за допомогою якої науковий світогляд забирає собі всю людину, не залишаючи їй нічого свого, відриває її від всього близького і спорідненого їй, призводить до її розладу з собою, змушує забути про її найвище прагнення, про її первісне призначення. Працюючи тільки на себе, цей світогляд розростається і охоплює все більші околи, ніби ракова пухлина. У кінцевому рахунку ракова пухлина наукового світогляду узгоджується не з вищою доцільністю, не з вищою користю живого організму, а лише сама з собою, з своєю користю. І, наскільки спроможна, вона спотворює, скривлює, заражає всі навколишні здорові клітини, все, що не сприяє або може завадити її подальшому домінуванню. Тобто всіма силами опирається самісному сприйняттю і творчому осмисленню буття.

Може, якраз тому людина тут не просто не підготовлена, а й ставиться зверхньо до будь-якого дійсно глибокого художнього сприйняття мистецтва, що розкриває собою буттєві стани, буттєві настрої. Глибоке мистецьке переживання вважається тут просто недоцільним, зайвим, оскільки воно порушує усталений стан рівноважної зваженості, відстороненої спостережливості. Науковий світогляд привчає вважати за нормальний лише стан стороннього свідка, що фіксує навколишню дійсність максимально „об’єктивно”, незацікавлено, ніби вона його не стосується, ніби вона розгортається для когось іншого.

Таким способом „матриця” наукового світогляду дбає про те, щоб кожен її елемент був якщо не повністю, то хоча б мало чутливий до такого непередбачуваного і невираховного збурення, як самісна творчість, і навіть стикаючись з ним, не зазнавав помітного впливу. Але оскільки впливу такого потужного збурення ніколи не вдається уникнути повністю, головний удар наукового світогляду спрямований в першу чергу проти сутнісного осмислення буття, проти самісної творчості. Тому тут не дають визріти ніяким самостійним творчим задаткам, без кінця розвиваючи їх, стимулюючи, направляючи їх, і тим самим не даючи їм можливості йти власним шляхом, знайти власний шлях. Від них вимагають якнайшвидшого початкового результату, змушуючи цим занадто рано приносити плоди, так що вони, тільки-но пустивши паростки, вже знесилюються, набувають ознак сивої юності. Їм просто не залишають часу на те, щоб дозріти, набратися сил, визначитися у своїй особливій манері, у своєму баченні і навчитися їх захищати, оскільки, невпинно розвиваючи, їх таким чином вже стандартизують, вкладають у вивірені рамки, формують відповідно встановленим нормам. Творчим задаткам заважають прислухатися до того нового, наростаючого, ще зовсім віддаленого, що й становить їх власний тон, власне звучання, і що, врешті-решт, тільки й здатне їх живити.

„Матриця” наукового світогляду з усіх сил опирається і заважає творчим задаткам відчути цей власний тон і в ньому висловити свою самість. Тому творчо обдарована людина інстинктивно біжить від програмуючої, змертвілої, застиглої визначеності наукової освіти, наукового виховання. Біжить до всього стихійного, неусвідомленого, небезпечного, до творчої сили хаосу, в лоні якого безперервно і ніби з нічого, самі собою, знову і знову утворюються зачатки нового, непередбаченого життя. Біжить, щоб тут, в його мутній течії, кидаючись із крайності в крайність, випробовуючи себе неймовірними випробовуваннями, навчаючись на своїх помилках, знайти нарешті свій власний шлях, своє покликання.

Але навіть вже знайшовши це покликання і віддаючись йому, творча людина надалі сильніше не може звільнитися від відчуття якоїсь безпритульності, підвішеності в пустоті, від враження, що вона так і не розуміє, до чого сáме їй слід пристати, до чого притулитися. Вона весь час ловить себе на тому, що так і не знає, в якому напрямку веде її дорога, де її берег, її притулок. Адже „матриця” наукового світогляду своїм оточенням закриває творчій людині горизонти; навіть розпізнана, ця „матриця” нікуди не поділася, ось вона навколо, замикає творчу людину ніби в капсулу пустоти, ізольованості, відірваності, змушує її (по-суті, єдино „реальну”, зрячу серед мільйонів засліплених, загублених, механічно працюючих елементів) почуватися лише тінню, чужинцем, вигнанцем у цьому світі. Вона тримає творчу людину у своїх залізних лещатах, ніколи не доз­во­ля­ючи їй присвятити себе виключно своєму покликанню, вона позбавляє її можливості бути почутою, бути зрозумілою, і, найголовніше, позбавляє сподівань зрозуміти саму себе, усвідомити, для чого сáме вона своїм покликанням призначена. Творча людина, навіть реалізуючи себе, в „матриці” наукового світогляду так ніколи до кінця й не впізнає свого призначення. Вона не розуміє, не може пояснити собі того поклику, що веде її і ніколи не залишає у спокої, але якому вона відповідає лише інстинктивно, ніби за необхідністю, лише тому, що не може не відповідати.

Творча людина тут всіма засобами усувається, оберігається від самоусвідомлення і усвідомлення того, в якому відношенні вона стоїть до наукового світогляду. Адже до тих пір, поки самісна творчість лише протидіє науковому світогляду, лише чинить йому опір,  вона нічим йому не загрожує, вона залишається безпечною для нього. Самісна творчість тільки тоді становить загрозу для наукового світогляду, коли вона, не протиставляючи себе йому і залишаючись в його рамках, свідомо й умисно починає вивільняти і визволяти самий осередок буття, що цим світоглядом захоплений і довільно утримується, до якого закриті всі підступи.

1 Вакарчук С., пісня „Етюд” з альбому „Янанебібув”, 2000 рік

2 Шестов Л., „Апофеоз беспочвенности”. – Ленинград, „Издательство Ленинградского университета”, 1991

3 Вакарчук С., пісня „Фіалки” з альбому „Янанебібув”, 2000 рік

4 Diels H. – Kranz W. (D-K). Die Fragmente der Vorsokratiker. Parmenides, «Περὶ φύσεως», Fr. 8, 6. – B., 1906