1. Буттєвий настрій ілюзорності світу

Враховуючи все сказане вище про ліричну поезію, а саме, що вона часто глибше та багатогранніше передає буттєву сутність і вір­ніше розпізнає первісну природу креативних сил існування, ніж навіть філософія, не можемо пропустити повз увагу, коли ліричний поет висловлюється про буття і про те, що таке „жити”, та ще й висловлюється у вигляді означення:

Жити – значить ніби бути.
Бути – значить майже жити.

С. Вакарчук, „Етюд”

Тим більше не можемо пропустити повз увагу, коли про такі поняття висловлюється ліричний поет, чиї вірші ніби самі собою спонукають до філософського осмислення й перегукуються з ним, дають поштовх для розгортання фундаментальної понятійної думки – ліричний поет рангу Гельдерліна.

Наведемо його вірш повністю:

Знаєш, я хотів би знати,
Спати чи піти додому,
Або випити на кухні
Соку з льодом.
Може, я й не хочу пити…
Жити – значить ніби бути.
Бути – значить майже жити,
Може бути.

Пляма на стіні від тебе,
З неба опустили землю,
Темно, але неприємно,
Досить, певно.
Темно, і мене заносить,
Значить…

Цей вірш одразу ж можна умовно поділити на три частини.

Перша частина – опис стану, коли будь-яка суб’єктивна воля, бажання чи прагнення стають невиразними, коли в поведінці ліричного героя наявне усунення, зречення від завсідного, прийнятного, само собою зрозумілого, причому зречення абсолютно раптове й без причинне.

Друга частина – неспростовне свідчення, що даний стан є буттєвим настроєм, яке ми вочевидь бачимо в тім, що, слідом за віддаленням від речовинної дійсності, йде розумове й почуттєве проникнення в передумови буття, котрі стоять за межами речей, та понятійне, сутнісне збагнення й вираження цих передумов. Без буттєвого настрою подібне вираження не мало б під собою ніяких підстав. Крім того, уточнення „може бути” говорить про те, що ліричний поет доходить до пізнання засновків світового ладу позалогічно, за рахунок особливої почуттєвої проникливості, яка не базується на послідовних міркуваннях.

Нарешті, третя частина – це коментар, доповнення, інтерпретація буттєвого настрою, в котрому змальовується, як близька людина стає невиразною, розпливчастою в своїй значущості, відкидається у сферу емпіричного, відмінну від сфери верховних духовних потреб. Крім того, останні рядки передають несумнівний обрив і розрив, певну тенденцію до самозакреслення, самовідмови й самозаперечення, котра викликана, очевидно, почуттям власної невідповідності пріоритетним ментальним цінностям.

Таким чином, увесь вірш несе на собі впізнавані риси переживання й обдумування буттєвого настрою, результатом котрих є висловлення провідних принципів буття не лише у формі образу, метафори, а вже метафори, згущеної до поняття. Саме тому ми маємо розібратися, що по-суті хоче донести до нас ліричний поет, коли говорить: „Жити – значить ніби бути”.

Що означає „ніби бути”? Як взагалі можна бути ніби? Ніби бути – це що, лише видимість буття, буття не насправді? Що тут у принципі мається на увазі? Що це за стан такого собі ніби-буття?

Напевно, можна сказати, що людина ніби є, коли вона живе лише по інерції, коли життя не пристає до неї, не зачіпає її серця, проходить плином повз неї. Вона наче не задіяна в ньому, тулиться осторонь. Не може насититися ним, бо воно не засвоюється, відкидається, відбивається від неї, не бажаючи її залучати до захопливості всього, що діється. Людина при цьому не має смаку до присутнього, як хворий на нежить не має смаку до страв. Все навколишнє видається нецікавим, не може до неї достукатися. Бути ніби – це жити удавано, не на всю котушку, роблячи вигляд, що живеш, що у твоєму існуванні щось відбувається. Бути ніби – це мати лише враження, ілюзію життя. Однак це життя, яким ми, люди, схильні здебільшого існувати.

Чому ж таке з нами стається? Чому ми терпимо подібне існування?

Тому що ми не є самими собою. Ми когось граємо, зображуємо із себе, ми становимо тільки свою видимість. Ми не здатні, не наважуємося пізнати себе, бути справжніми, дотримуватися істинних своїх поривань, йти власним шляхом. Ми рухаємося у напрямку найменшого опору, пливемо за течією. Насправді ми не живемо самі, нас просто несе загальний потік. Ми прийшли в цей світ без нашої волі, безвільно дозволяємо собі плинути по життю, аби так само мимоволі поринути у підземні води смерті. Наче актори в поганій п’єсі, граємо нудні другорядні ролі, видаємо себе за героїв, хоча фактично просто маємо якось рухатись, щось із собою робити, без усякого бажання втягнуті у цей жалюгідний спектакль. Ми ніби є – тут промайнули лише наші тіні, що швидко розчиняються й тануть, наче кола на гладіні води.

Ми живемо ілюзорно. Ілюзорно не значить хибно чи неправильно. Ілюзорно не означає помилково. Ілюзорно – значить, швидше, поверхово, не заглиблюючись (як відображення на поверхні дзеркала). Існує наче якась поверхня існування – його відбиток, по котрому ми найчастіше й сковзаємо. Ми живемо, сприймаючи буття як позірність, як марево, як те, чим воно тільки здається, виглядає. Життя саме по собі побудоване на ілюзії.

Що під цим криється? Мається на увазі, що ілюзорність закладена в сутності життя взагалі, що ілюзорність для життя – не випадкова риса, а його визначальна глибинна природа. Саме це дає нам зрозуміти ліричний поет, коли каже: „Жити – значить ніби бути”. Ліричний поет тим самим ніби стверджує, що живе – це те, що сприймає буття ілюзорно, у його даності.  Ілюзорність належить до суті життя, і не тільки життя людини. Вона обумовлює життя загалом і повністю, притаманна йому в цілому. Якби не було цього ілюзорного сприйняття, не було б самого живого. Живе як таке розрізняє лише видимість, наявність речей, не заглиблюючись у їхню суть, і так воно й має бути. Саме подібна незаглибленість дозволяє живому сприймати речі як щось безпосереднє, просте й цілісне, бачити очевидний зв’язок між ними. Якби у людини як живої істоти не було такого побіжного погляду на існування, вона втратила б усяку орієнтацію в світі, усяку ясність по відношенню до плину подій. Зациклюючись на сутностях, котрі за характером своїм є бездонними і безкінечними, мають здатність розгалужуватися, розростатися, збагачуватися в собі (так само, як і устрій речей), людина не могла б відвернути увагу від жодної речі, не могла б після першого кроку зробити другий. Її свідомість не мала б роздиху, назавжди заблокована в лабіринтах глибинних зв’язків. Людина, аби жити, повинна мати поверхове бачення, характерне для всього живого.

Завдяки ілюзорності речі для живого мають ніби шкіру. Саме по собі живе (тобто не наділене мисленням) в принципі не здатне сприймати те, що ховається за цією шкірою. Воно сприймає завжди і незмінно лише поверхню існування. І тільки мислення відкриває те, що за цією поверхнею. Відкриває, а не сприймає безпосередньо. Сутність і устрій буття та речей завдяки помітним зусиллям пізнає лише мислення. Із іншого боку, не дивлячись на важкість цих зусиль, якщо мисляча істота не досягає такого розумового і духовного пізнання, на неї чекає пуста, нікчемна, бездарна доля. Тільки коли мислення так чи інакше з’ясовує для себе підґрунтя улаштування світу, воно перестає сприймати його ілюзорно, поверхово, перестає „ніби бути”. Тільки через таке пізнання воно отримує смак до життя. Але це, слідом за тим, має означати, що ілюзорність – не риса людського сприйняття самого по собі чи сприйняття будь-якої живої істоти. Адже мислення час від часу може долати ілюзорний покрив, що огортає природу речей.

Ілюзорність – це безпосередня видимість існування, тобто прихованість його сутності й устрою. Звідси випливає, що вираз „жити – значить ніби бути” має на увазі також наступне: ілюзорність не просто обумовлює природу живого, ілюзорність притаманна самому буттю як один із його ключових основоположних моментів. Ілюзорність – не властивість живого, вона належить до буття загалом. Відповідно, наша задача – зрозуміти, звідкіля у бутті цей момент ілюзорності? Чому буття покриває таємницею свої сутність і устрій?

2. Буттєва сила відставлення

2.01. Ілюзорність як захист сутності від свавільного підходу

Якщо пізнання суті всього існуючого закладене в природі мислення, чому тоді мисляча істота повинна витрачати серйозні зусилля, аби його досягти? Чому вона повинна добуватися до передоснови речей, долаючи кожен раз ніби якусь перешкоду, заваду? Чому пізнання суті становить для мислення, зрештою, ніби якусь… проблему? І головне, з якої причини мисляча істота не може вирішити цю проблему лише за рахунок старанності, впертості, кількості затрачених зусиль?

Розкриття суті буття чи речей стає можливим, лише коли людина знає до них підхід. Цей підхід може бути різноманітним, далеко не завжди науковим чи формально-логічним. Він може бути практичним або понятійним, філософським. Він може бути культурним, мистецьким – це також один із видів підходу. У будь-якому випадку, з яким би підходом людина не наближалася до усього присутнього, аби він став успішним і приніс бажані результати, він має відповідати деякій визначальній вимозі: бути направленим на встановлення відповідності між мислячим сприйняттям і суттю речей, пізнання яких мислення намагається здійснити. Підхід має служити і підкорятися прагненню суголосності між буттям і мисленням.

Пізнати існуюче в світі можна лише у випадку, коли вибудуєш до нього підхід. Мати підхід до речей – значить діяти не насильницьки, не свавільно, а у суворій відповідності з їхньою природою. Якщо ж така відповідність порушується, пізнання стикається наче з якимсь опором, не може просунутися далі ні на крок. Без належного підходу речі швидше можна зруйнувати, але вони все одно анітрішки не піддадуться пізнанню. Пізнання речей без співвіднесеного з ними підходу обертається на неподоланну складність, стикається зі спротивом.

Звідкіля цей спротив і опір? Зрозуміло, що він не матеріального характеру, тобто він іде не від речей. Суть речей ніби не піддається, не бажає розкриватися без узгоджених дій з боку мислення. Отже, опір чинить суть речей, і чинить його не людським діям, а мисленню. Суть існування речей, котра закладена в них сутністю буття загалом. Відповідно, цей опір йде від сутності буття як цілого, і для свого подолання вимагає від мислення стати… методом. Методом, котрий, як уже було зазначено, може носити найрізноманітніший характер: науковий, мистецький, практичний і т. і., але який повинен обов’язково дотримуватися суголосності з проблемою, ключем до якої він є.

Отже, маємо наступну ситуацію: буття всього існуючого покриває свої сутність і устрій наче якоюсь ілюзорною пеленою, завдяки якій жива істота сприймає світ лише у його позірності, у його наявній даності. За цю завісу ніколи не може зазирнути просто живе, але її за певних умов може привідкрити для себе мислення. Природою мислення якраз і є спроможність відгортати цю пелену, проникати за таємні покрови, але не знищуючи, не руйнуючи їх, а тим делікатним способом, якого вимагають від мислення самі речі (точніше, буття речей). Лише подібним шляхом, лагідно знімаючи завіси видимості з усього присутнього, мисляча істота може повністю відповідати сенсу свого існування. Такий погоджений, суголосний з речами спосіб проникнення в їхню суть виступає як метод.

2.02. Метод, що долає ілюзорність

З якої причини для пізнання природи речей мисленню потрібен метод? Схоже, що тільки з’ясувавши це, ми можемо збагнути, чому буттю притаманний фундаментальний креативний момент ілюзорності, поверховості.

Дійсно, чому подібна ілюзорно-поверхова запона існування чинить опір мисленню, лише коли воно намагається її брутально відгорнути? Чому вона, навпаки, стає цілковито піддатливою для методичного, не свавільного підходу? І головне, що тут опирається, що забороняє суті речей розкриватися для неналаштованого на неї сприйняття? Чи достатньо нам буде уявлення про таку собі узагальнену проблему, аби з’ясувати призначення методу? Чи, можливо, зрозуміти це призначення нам допоможе щось інше, більш основоположне?

Так чи інакше, аби дізнатися, звідки у бутті виникає опір пізнанню при спробі цього останнього грубо зруйнувати поверховий шар ілюзорності, нам слід визначити, чому цей опір долається саме методом.

Що таке метод?

Коли мова заходить про метод, ми зазвичай маємо на увазі: цю проблему одразу не вирішити, тут потрібний особливий підхід. Тобто треба наперед розібратися, як до проблеми підійти, і вибрати той єдино вірний шлях, котрий дозволяє чогось добитися. Те, чого хочуть при цьому досягти – це розв’язання проблеми. Проблема розв’язана – це означає, що ситуація загалом проясняється; ми починаємо розуміти те, що спочатку опиралося нашому розумінню. Однак якщо спитати, чому у відношенні проблеми не можна обійтись без усякого підходу взагалі (наприклад, без знання методу важко вирішити складну математичну задачу, або важко підступитися до людини зі складним характером, якщо не знати, з якого боку до неї підійти), то виявляється, що проблема як така не піддається нашому розумінню, якщо ми намагаємось розв’язати її знаскоку, в лоб, без глибокого вникнення в неї.

Таке уявлення про метод, схоже, близьке до істини і дозволяє певною мірою висловитися власній природі підходу. І все ж воно не пояснює, чому у зв’язку з методом зазвичай приходить на згадку таке установлення, як проблема. Що мається на увазі під словом „проблема”? Безумовно, проблемою є те, на що спрямовані зусилля підходу. Але що слід вважати проблемою, а що ні? Чи слід розуміти під нею якусь „річ”, або відношення між речами, або стан речей, або їхню сутність? Про це ми нічого конкретного сказати не можемо. Однак проблемою, як здається, може бути не все що завгодно, раз вибір підходу до неї у кожному випадку не довільний, а чітко визначений, продиктований нею самою. Тобто очевидного уявлення про проблему зовсім не достатньо, аби відповісти, чому саме на неї направлений метод. І головне, уявлення про проблему так чи інакше випускає найсуттєвіше, а саме: залишається незрозумілим, звідки походить і чим пояснюється незмінний спротив, котрий чинить проблема при намаганні її розв’язати? Чому подолання цього спротиву можливе лише у випадку методичного підходу, наперед узгодженого з суттю проблеми?

Що допоможе нам розібратися з цим? На яких шляхах шукати відповідь? Безумовно одне: відповідь можлива, лише якщо ми будемо слухатися диктату самого методу. І, перш за все, вникнемо у зміст самого слова „метод”.

Давньогрецьке слово μέθοδος означає „шлях до чогось”, „підхід”, „підступ” (від οδος – „шлях”, у значенні як місця, по якому ходять, так і самої дії, і μεθ – „під-”, „до”). На перший погляд, нічого нового для розуміння методу не знайдено. І все ж замислимося, до чого можливий такий підхід-μέθοδος (адже він визначається як шлях до чогось)? Напевно, підхід можливий до того, що має положення, має позицію. „Положення” давньогрецькою θεσις68. Таким чином, із розуміння методу як підходу до чогось витікає його сутнісний зв’язок з θεσις-ом-положенням. Навряд чи такий зв’язок є випадковим і, у будь-якому випадку, він вартий уваги.

Як тепер зміниться наше поняття про метод, якщо ми будемо тримати на думці його зв’язок з положенням? Μέθοδος-підхід буде тепер означати: не всякий шлях годиться для наближення до цього. Якщо раніше ми мали на увазі відсторонене рішення якоїсь узагальненої проблеми, тобто майже насильницьке подолання опору, що виглядав просто як завада й перешкода, то тепер метод розкривається як входження у близькість, наближення. Але наближення до чого? Що це таке, що має позицію?

2.03. Постав, що себе відстоює

Підхід до когось або до чогось потрібен там, де хтось або щось владно поставило себе й утримує у своїй своєрідності. Наближення в такому випадку викликається потягом: ми наперед впізнаємо у тому, до чого хотіли б наблизитися, щось близьке нам, те, що відповідає нашому власному єству. Таким чином, владно поставлене своєрідно позиціонує себе, і владність його, навпаки, якраз у тому й полягає, що воно може себе позиціонувати, себе поставити, має постав (використаємо тут це гайдеґґерівське слово „постав”– Das Gestell, тим більше, що у Гайдеґґера, здається, воно так і не було до кінця розроблене достатньо глибоко).

Постав цього поставленого такий, що воно здатне себе від-стоювати, від-ставляє, дає відставку будь-кому, хто наближається, не привівши себе в узгодження з ним. Бо підхід до чогось означає, що ми поводимо себе так, як вимагає внутрішній характер і єство того, до чого ми бажаємо бути близькі. І лише коли зміст підходу й поставу той же самий, стає можлива близькість. Ця близькість така, що у їхній взаємо-причетності один одному кожне утримує себе у власній неповторності, у власній особливості. При цьому одне особливе може навіть повністю підкорити собі інше, але жодне не стерпить зрівняння, одноманітності, нерозрізненості. Адже мати особливість, мати відрізність – це вже значить притягувати увагу до себе, підкоряти увагу. І тільки нерозрізненість принижує глибше за все, тому що її однаково не зачіпає як гідне, так і нікчемне. Особливі, таким чином, зберігають кожен свої розпізнавальні риси, протиставляючи себе один одному, але в основі своїй залишаючись близькими, єдиними.

Отже, метод тепер збагнений не просто як підхід, а як підхід до положення, що розкривається як постав (власне, θεσις у перекладі з давньогрецької означає також „поставляння”). Метод – це є підхід до поставу, досягання близькості з ним. Ця направленість на постав (бо досягання близькості не має нічого спільного з силовим  увірванням  і втручанням, а значить, передбачає початкову притягальність поставу для методу) пояснює, звідкіля бере початок опір, що чиниться методу при спробі наближення. А сáме: опір необхідний поставу для утримання себе собою, для збереження своєї особливості та захисту від напору спрямованого на нього методу, напору, котрий може виродитися у свавілля. Опір слугує як захист від чужості усього зовнішнього, що підступає.

Таким чином, розпізнавши метод як підхід до поставу і намітивши динаміку їхніх відношень, ми зуміли подолати одну складність – виявити витоки опору. Однак замість цього виникає інша складність, анітрохи не менша: зрозуміти витоки тієї загадкової притягальності, яка приваблює метод до поставу. Для цього необхідно продумати сам постав, глибше проникнути у його відношення з методом. Адже тепер зрозуміло, що поняття поставу, з яким ми зіткнулися, набагато ширше будь-якої розумової проблеми та умов її вирішення, оскільки не тільки проблема, але й усе існуюче завжди так чи інакше наполягає, настоює на своїй своєрідності й опирається насильницькому вторгненню. Постав – це не розпізнавальна риса проблеми. Постав має безпосереднє відношення до сутності й устрою буття існуючого загалом, тобто до того, як влаштоване буття і чому воно саме так влаштоване. Тому нам необхідно з’ясувати, що взагалі являє собою постав як такий, і в першу чергу слід розібратися, чому постав був названий владним поставом.

2.04. Владний постав

Постав був названий владним поставом, тому що слово „влада” має на увазі власність у смислі володіння собою та привласнення свого (ці слова, „власність” і „влада”, навіть співзвучні у нашій мові, що видає за ними єдиний зміст, з котрого вони походять). Недаремно ж вираз „мати над собою владу” означає „володіти собою” – підкоряти себе самому собі як свою власність. (Взагалі, „володіти чимось” значить „мати щось у своїй власності”). Владу тоді слід розуміти так: утримання себе, при якому знаєш себе як своє, собі приналежне, наперед самому собі вручене і віддане, собою привласнене, як те, що собою розпоряджається і підпорядковується власній вимозі. Постав, таким чином, виступає владним поставом, оскільки він сам із себе встановлює свою своєрідність і слідує їй, наполягає на ній. Постав дотримується ним же встановленої вимоги – залишатися собою й нічим іншим. Із цього самоутримання звернута до нас сутність поставу. Вона тепер збагнута як влада.

Але якщо запит влади – це вимога власності, то, щоб залишатися собою – вимогою власності, – вона повинна не просто утримувати себе у своєму розпорядженні. Вона повинна також прагнути присвоювати у свою власність інше, затверджуючи свої права на нього. Це інше необхідно повинно бути одне й те саме з нею; у противному разі влада перестане виступати як володіння собою, своїм, вона взагалі перестане бути собою, якщо у неї проникне щось для неї чужорідне. Отже, інше саме походить із суті влади (саме позиціоноване як владне), але разом з тим зовні-покладене, зовні-розміщене для неї.

Інше, таким чином, водночас не є інше, воно виступає як своє, тож володіючи ним, влада залишається собою, присвоєнням і утриманням свого. Тобто інше завчасно вже передумовлене, передбачене, наперед-покладене як її власне. Між ним та владою встановлюється відношення взаємоприналежності, причому дія цього відношення відбувається в стихії влади й забезпечує її збереження, посилення. Влада у цьому процесі присвоєння вперше тільки й розкривається як власність у її власному; в цьому процесі вона знову і знову затверджується як влада по відношенню до свого іншого і до себе самої.

2.05. Метод як підхід до поставу

Як таке інше по відношенню до поставу виступає метод. Справді, підхід може становити собою входження у близькість, досягання близькості, тільки якщо близькість його з поставом уже передбачена, напередпокладена (взагалі, будь-яка можливість ґрунтується у передумовленості, у наперед-покладанні). Ні про яку близькість не могло б навіть і йтися, якби підхід і постав були б сутнісно чужі один одному і взаємно не захоплені один одним. Але оскільки метод є входження, то ця близькість разом з тим повинна досягатися, причому досягатися діяльно, кожен раз заново. Єдині за своєю сутністю – владою – підхід і постав все ж можуть мати різний зміст, який заважає їхньому зближенню. Близькість досягається тільки в тому разі, коли зміст підходу стає тотожним змісту поставу.

Але за рахунок чого досягається ця узгодженість між ними? Вона корегується поставом: постав допускає до себе тільки те, що тотожне з ним, і відставляє те, що не відповідає йому, що не сприяє його збереженню й посиленню, його зростанню як власності. Відставлення проявляється  у тому, що постав робить себе для іншого недоступним. Він ухиляється, укривається у собі, приховується. Але що означає прихованість поставу? Те, що постав, будучи розрізненим у собі, виставляє наперед лише один із своїх моментів, затемнюючи й укриваючи ціле. Постав проти-ставляє себе своєму іншому.

Цим іншим, вочевидь, може бути все той же метод, якщо він не привів себе у відповідність з поставом. Проти-стояння полягає в тім, що постав утруднює підхід до себе, опирається наближенню, покладає себе як відставлення, якщо підхід не відповідає його сутності, тобто якщо вони не виявляються у всій повноті їхнього змісту одним і тим самим. Постав приховується – це означає, що він не дозволяє методу проникати в свою сутність. Постав, який по своїй природі позиціонує себе як розрізнений і визначений, нерозрізненний для такого методу. Метод, у свою чергу, виявляється ні на що не придатним і перестає бути методом як таким, тобто не може наблизитися до поставу. Метод втрачається, він вже не відповідає своєму призначенню – бути підходом, досягати близькості.

Так від-ставлений, метод упускає постав (постав від нього вислизає), але ще намагається його „вхопити”, вирахувати, проаналізувати формально. Однак таке „вхоплення” здатне утримати лише скінченну, розсудкову категорію. Смисл поставу від нього схований. І ось метод вважає себе володарем, тоді як постав у його потаємності залишається для нього недоступним. Це „вхоплення” саме, кінець кінцем, приходить до протиріччя з собою, виявляючи свою ж неспроможність оволодіти необхідним (бо метод із сутності влади є оволодівання) і, нарешті, самé себе заперечує як метод (заявляє, що не може проникнути в сутність поставу, оскільки ця сутність є „річ у собі”, тобто в собі закрита, абсолютно потаємна й не допускає жодного підходу взагалі). Формальне пізнання з цієї причини змушене кожний раз саме підтверджувати свою пустоту.

2.06. Буття як постав вимоги власності

Усі ці міркування, схоже, дозволяють нам зробити певні успішні кроки в питанні про те, звідкіля береться опір пізнанню, якщо воно намагається глибше зрозуміти речі. Однак у цих міркуваннях поряд з тим проглядає одна суттєва незрозумілість. Залишається нез’ясованим, що таке постав, щó здатне виступати в якості поставу. Безсумнівно, що у відношенні „постав-метод” у якості методу виступає мислення. Мислення намагається підібрати відповідний підхід, аби досягти більш серйозного пізнання. Але пізнання чого? Яке саме пізнання вимагає до себе методичного підходу? Що намагається осягнути метод?

Методичного підходу вимагає до себе не поверхове, а ґрунтовне пізнання. Методичний підхід потрібен, коли мислення намагається зрозуміти не просто речі, якими вони нам безпосередньо являються, а речі як вони існують по своїй правді. Метод намагається збагнути буття речей у його істині, тобто не викривлене поверховим шаром ілюзорності. Це не значить, що поверхове, видиме буття речей є помилковим, неправильним. Поверхове, безпосереднє буття – це лише буття, причини та засновки котрого сховані й незрозумілі. Буття ж речей у його істині – це буття, що проявляється у своїх підґрунтях і передумовах, буття, що вперто тримається власної своєрідності, не допускає в собі нічого випадкового й повністю визначене в своїй необхідності.

Саме таке буття і позиціонує себе як постав. Воно відрізняється від буття в його видимості так само, як те, що ми бачимо, відрізняється від того, що є насправді. Наприклад, сонце для нас є яскраве коло на небі. Але водночас сонце є космічне тіло, гігантська розпечена газова куля. Або ми кажемо про річ: „Це книга”. Але водночас це є художнє творіння, справжній витвір мистецтва. У першому випадку річ існує так, як вона виглядає, у другому ж вона існує так, як є насправді. І в тому, і в другому випадку мова йде про одне й те саме буття, але в різних його іпостасях. У першому випадку – про безпосереднє буття, у другому – про буття у його істині, у його причинах і підставах.

Важливо зрозуміти, що в другому випадку мова також йде сáме про буття, а це не одне й те ж, що його сутність і устрій. Звідси випливає, що в якості поставу повинно виступати самé буття існуючого, але не в його наявній даності, яка може бути спотворена видимістю, враженням випадковості, а буття у його непохитних споконвічних законах, котрі не припускають ніякої одиничності, необов’язковості й виконуються за будь-яких умов. Таке проявлене у своїх причинах буття й становить собою постав. Постав – це є позиціонування буття у власній самобутності, глибока закономірність світу загалом, що взаємозв’язує все існуюче в ньому. Тому як постав виступає не лише Єдине буття саме по собі, а і буття кожного окремого існуючого. Адже кожне окреме існуюче тримається своєї своєрідності, наполягає на ній і зберігає цю своєрідність як закономірну, всебічно внутрішньо обумовлену, а не довільну.

2.07. Природа поставу

Але що означає буття як постав? Який характер носить постав, чи можна його вважати рисою буття, чи його фундаментом?

Не те й не інше. Щоб відповісти на ці питання, маємо згадати, як взагалі буття проявляється, яку воно має природу. Буття не становить собою нічого предметного, воно саме по собі не є в тому сенсі, в якому існують речі. Ми не можемо вказати на щось існуюче й сказати, що це є буття. Як же тоді воно показує себе, як дає про себе знати? Якщо воно не існує, як ми можемо помічати його наявність? Що за дивна ситуація тут складається?

Однак якщо добре подумати, то згадаємо, що з подібною ситуацією ми вже не раз стикалися навіть у повсякденному житті. Що ж це таке, що водночас не матеріальне, не існує так, як існують речі, і тим не менш очевидно наявне у навколишній дійсності? Що може так проявлятися? Так проявляються тільки сутності. Наприклад, сутністю побутових речей є їхня придатність для деякої повсякденної мислячої діяльності. Ця придатність не є щось матеріальне, фактично існуюче. Про жодну річ ми не можемо сказати, що це є придатність сама по собі. Придатності самої по собі нема, вона наявна іншим способом, ніж речі. І все ж у побутових речах вона очевидна, одразу помітна, вона є те, заради чого і через що ці речі взагалі існують, спричиняє й визначає їх цілковито й безумовно. Тобто спосіб, яким у світі наявні сутності, абсолютно специфічний і відрізняється від того способу, яким існують речі. Сáме так, по способу сутності, проявляється й буття саме по собі. Буття не речоподібне, воно має природу сутності. Тобто має місце деяка сутність, яка безпосередньо сприймається нами й проявляє себе як буття. Ця сутність і є постав. Буття – це ніби видима, поверхова оболонка поставу, під виглядом якої він подає себе для мислячого сприйняття. Ми бачимо навколо себе буття, світ, але це є лише зовнішня форма певної сутності, яка за змістом своїм є поставом.

2.08. Як співвідносяться між собою постав, буття і наявне буття?

Тут, до речі, одразу треба прояснити деяку складність. Ми сказали, що буття є ніби зовнішній образ, в якому постав розкривається для мислячого розпізнання. Зовнішній образ – це значить, що в такому вигляді, у вигляді справжнього буття речей (істинного стану речей), ми здатні сприймати постав одразу ж, безпосередньо. (Так, мисляча істота сходу, безпосередньо може розрізнити небезпечний предмет (наприклад, вантаж, що от-от упаде) і тікає від нього; просто ж жива істота не здатна розпізнавати справжнього стану речей, вона сприймає їх поверхово, як вони у дану хвилину себе проявляють, тому вона помітить тут небезпеку лише на стадії, коли вантаж уже падає і загрожує її привалити). У його ж внутрішньому вигляді, в якості поставу його здатне осягнути лише понятійне мислення. Те ж саме, наприклад, відбувається зі свавіллям, яке ми безпосередньо, у його зовнішній формі сприймаємо як ніщо, і лише понятійне мислення може розпізнати в ньому свавілля, вимогу нерозрізненості.

Тобто усі креативні сили існування, усі моменти буттєвої сутності є похідними від неї, утворюються з неї самої і тому теж носять характер сутності, самі по собі є сутностями. Ці сутності для всього існуючого внутрішні, глибинні, вони закладені в його природі й обумовлюють його як його першопричини. Однак ці сутності можуть проявлятися не тільки в природі речей, ми їх помічаємо і самі по собі, безпосередньо. Ці сутності являються нам у їхній очевидній, явній формі, скажімо, як ніщо, відокремленість, вічне повернення тощо.

Так само у своїй видимій, явній формі, під котрою приховується весь складний механізм його дії, розкривається й постав. Він виступає перед нами як буття, хай то окремого існуючого чи буття у цілому. Ми вочевидь не знаємо, як діє це буття, що воно всередині собою становить, але загалом, у його зовнішньому вияві ми сприймаємо його як буття.

Так от, складність полягає в тому, щоб збагнути, що це буття, під виглядом якого дає себе знати постав – це не є безпосереднє, ілюзорне буття, не є проста наявна присутність речей. Постав безпосередньо подає себе як буття, самé ж буття, слідом за тим, може безпосередньо подавати себе як наявна даність. Буття, в образі якого дозволяє себе помічати постав – це істинне буття у його неминущих установленнях, що відображає справжній стан речей; а буття як наявна даність – це буття як ілюзорність, поверховість, яким воно виступає для живого, для побіжного, не осмисленого сприйняття. Буття у його істині може розпізнавати тільки мислення. Безпосереднє ж, наявне існування – це те, яким бачить його просто жива істота. Жива істота сприймає світ, але вона не відділяє те, що є від буття того, що є, не може відрізнити існуюче від присутності, існування цього існуючого. І лише мислення помічає саме буття, воно відокремлює присутність речей від них самих, від того, що вони собою становлять.

Маючи поняття про відставлення, можемо легко пояснити, завдяки чому істинне буття здатне подавати себе у вигляді наявної даності. Постав – це деяка сутність, яка в своєму явному образі постає у вигляді буття. Якщо ж на цю сутність накладається дія сили відставлення, вона розкривається як безпосереднє буття, як наявне існування. Відсуваючи раз за разом перешкоду відставлення, мислення знову торкається буття самого по собі, котре є прямим втіленням поставу. Тобто відставлення – це те, що взагалі дозволяє буттю виступати у формі наявної, безпосередньої присутності. Долаючи ж відставлення, ми стикаємось зі справжнім буттям у його глибинних закономірностях, у його засновках.

Можливо, така подвійна зовнішня оболонка, котрою обкутує себе постав (постав – буття – наявна даність) здається, на перший погляд, занадто складною, однак у цій структурі немає нічого неприпустимого. Буття – це такий собі покрив, поверхнева шкіра поставу. Але так само, як людська шкіра може бути прикрита ще й одягом, так само й поверхнева шкіра поставу (буття) може бути прикрита відставленням – зовнішнім, поверховим шаром ілюзорності. Буття як постав – це „оголене”, неприкрите буття, єдиний складний суцільний каркас, на котрому тримається суще. У кожному існуючому цей каркас оголюється й проглядає, якщо з нього відгорнути оболонку ілюзорності. Буття як постав – це своєрідна нервова система, що пронизує існування речей. Нервова система із їхніх основоположних принципів, законів, передумов. Завдяки цій нервовій системі будь-яке подразнення, будь-які зміни в окремому існуючому миттєво віддаються на усьому іншому сущому і привертають до себе дію буттєвих сил, які повинні так відреагувати на це подразнення, щоб зберігався принцип загальної рівноваги й узгодженості сущого  в цілому. Тому у бутті як поставі проглядає також єдність, що пронизує все присутнє у світі.

2.09. Формівний вплив моментів буттєвої сутності один на одного

Отже, тепер ми можемо зробити висновок і сказати, що постав, зовні розпізнаваний як буття – це деяка сутність, котра сама по собі  є лише одним із моментів єдиної сутності, з якої вона походить – вимоги власності. Постав, так само, як і ніщо, тотожність, самість, відставлення – це окремий момент буттєвої сутності, одна з креативних сил, що визначають існування речей. Всі ці сили, ці моменти не підпорядковуються буттю і не існують лише в його складі. Всі ці моменти ( і буття серед них) вирізняються як відособлені один від одного у межах вимоги власності.

Однак ці моменти не безвідносні, не відірвані, вони взаємопов’язані між собою. Хоча на перший погляд і здається, що буття є абсолютно домінантне утворення, яке підкоряє й тримає в своєму складі всі інші моменти вимоги власності, але це не так. Буття не керує цими моментами і не утримує їх у собі, як ніби якесь вмістилище чи обгортка. Воно напряму не включає їх у себе. Воно знаходить у собі всі інші моменти вимоги власності так само, як і ці моменти знаходять у собі буття. Просто всі ці моменти у межах буттєвої сутності взаємоприсвоєні, взаємоприналежні. Тому кожен із них є своїм для іншого і належить йому, проявляється в ньому.

Усі ці моменти не розміщуються у бутті як у чомусь готовому і завершеному, вони самі складають буття, утворюють його, формують. І самість, і ніщо, і тотожність по суті роблять буття таким, яким воно є, і без них, у відриві від них ніякого самого по собі буття не існує. Постав – це ніби чиста субстанція, „матерія”, внутрішній вміст буття, і в залежності від дії інших буттєвих сил ця субстанція розкривається  у різних своїх іпостасях. Постав – це голий зміст, який по ходу діла приймає різні форми, залежно від того, які буттєві сили на нього вплинули, як вони оформили його.

Наприклад, постав, що піддається дії самості, стає буттям кожного окремого існуючого, відокремлюється, розрізняється в речах. Постав, що піддається впливу відставлення, стає безпосереднім буттям – наявною даністю. Постав, що піддається впливу тотожності, свою розрізненість на Єдине буття і буття кожного окремого існуючого знімає за рахунок сполучення цих обох своїх проявів у бутті Незмінному, Вічному і т. і.

Таким чином, все це свідчить про надзвичайно складний внутрішній устрій буття, котре завжди здавалося нам такою собі монадою, неподільною, нерозрізненною всередині себе одиницею. Без впливу інших буттєвих сил буття не має смислу, в принципі неможливе. Так само, скажімо, як і тотожність була б неможлива, якби вона не включала в себе такі моменти, як самість, відставлення, ніщо, а зрештою, й постав. Якби не самість, моменти тотожності не розрізнялися б між собою. Якби не відставлення, між ними не було б протистояння, вони не були б протилежностями. Якби не ніщо – загроза свавілля – цим моментам не було б чого оберігати свої межі, і вони злилися б у суцільну одноманітність. Однак, разом з тим, ці моменти, аби якось взаємодіяти, мають у першу чергу також просто існувати, бути присутні, мати буття, мати постав.

2.10. Співвідношення між моментами у межах вимоги власності

Таким чином, з поняттям про постав ми тільки вперше й можемо відповісти на питання, що являє собою буття взагалі. Буття – це є сутнісноподібне утворення, в якому перед нами розкривається постав вимоги власності. (Кажучи „сутнісноподібне”, ми маємо на увазі, що буття саме по собі не є окремою сутністю, що може існувати у відриві від поставу. Так само, як наша шкіра залишається живою, лише поки вона пов’язана з організмом у цілому, так і буття залишається собою лише до тих пір, поки воно невіддільне від поставу в його цілості. Буття – це не самостійна сутність, воно є лише зовнішнім образом тієї сутності, яка позиціонує себе як постав.) Постав – це не є сутність буття, це є деяка сутнісна „субстанція”, що зовні проявляється в образі буття. Постав сам по собі сутність, і буття як його зовнішня оболонка теж має природу сутності.

Таким чином, якщо вже бути точним, ми не мали права говорити про верховну сутність, що охоплює собою все існуюче в світі й усі світові сили, як про сутність буття. Вона так само є сутність буття, як і сутність ніщо, тотожності, самості, відставлення і т. і. Правильніше було б назвати вимогу власності первоначалом усього, єдиною загальною сутністю, від котрої розгалужуються всі інші сутності світу (в тому числі й сутності речей, окремого існуючого) і котра спричиняє та обіймає їх в узгодженості між собою.

Ми назвали її сутністю буття, тому що буття як таке нас самих особисто займає, має до нас найбільш пряме відношення. Буття для нас – це те найдорожче, чим ми володіємо, а всі інші провідні моменти вимоги власності лише додаються до нього. І якраз тому, що для мислення буття має найбільшу цінність, воно через це й саме по собі у межах вимоги власності набуває найбільшої ціни, оскільки тільки за його посередництвом буттєва сутність здатна отримати для себе відгук у мислячому сприйнятті. Тому ми не зробили помилки, коли назвали єдину сутність, що охоплює решту креативних моментів існування, сутністю буття. Вона дійсно є сутністю буття, тому що всі решта її моментів переважно саме на нього й направлені та мають його на меті як дещо безумовно пріоритетне. Всі моменти, всі креативні сили існування у межах буттєвої сутності рівнонеобхідні, й без кожного з них одразу ж стали б неможливі всі інші, однак усі ці моменти, врешті-решт, орієнтовані на буття як на дещо вагоме і значуще за перевагою, спрямовані на його зростання і торжество за будь-яких умов.

2.11. Утворення перших протилежностей у сфері вимоги власності

Щоб зрозуміти, чому це так, достатньо згадати, як саме окремі моменти, окремі креативні сили існування у межах буттєвої сутності утворюються.

Буттєва сутність поділяється всередині себе на своєрідну гілчасту структуру протилежностей, де перші протилежності, які вирізняються в ній самій, найбільш споріднені з нею за змістом, і тому є найбільш всеохоплюючими, пріоритетними. Ці перші протилежності (серед яких, безсумнівно, й буття) самі поділяються на пару протилежностей, виокремлюючи всередині себе нові, подальші моменти буттєвої сутності, а ті, в свою чергу, поділяються на ще одну пару і т. і… Головна задача філософії зараз якраз у тому і полягає, щоб побудувати вичерпну фундаментальну генеалогію буттєвих сил, показати, звідкіля кожна з них бере свій початок, причому вивести все це з усією необхідністю на підставі механізму вимоги власності.

Так от, щоб зрозуміти, чому всі інші моменти буттєвої сутності орієнтовані переважно на буття, слід урахувати, що ці моменти не самодостатні, не індиферентні один до одного, а взаємовіддані і взаємоприсвоєні заради обопільного збереження та примноження власності. Наприклад, нехай вимога власності розрізняється в собі на буття (постав) і на його протилежність. Тоді усі подальші елементи, на котрі буде розрізнятися в собі буття, будуть слугувати йому і працювати на його користь, оскільки буття саме покладає себе у своїх моментах і є для них первісно своїм.

А як же інший момент буттєвої сутності, протилежний поставу? Він теж виокремлює в собі пару протилежностей, а кожна з них – ще одну пару, і ще, і ще. Чому ж ці протилежності мають слугувати буттю і вважати його для себе пріоритетним? Тому що елемент, котрий у межах вимоги власності виступає для поставу як його протилежність, є для поставу не просто щось інше, а своє інше. Між поставом і його протилежністю у середовищі буттєвої сутності йде постійна взаємодія і взаємонадавання, за рахунок чого кожен з цих моментів зазнає на собі впливу іншого і формується, піддається становленню під його впливом.

Ці протилежні моменти (постав і його інше) сутнісно споріднені між собою, вони походять від єдиного начала, тому у всьому своєму об’ємі становлять між собою одне й те ж саме. Вони тотожні, тому вони й можуть бути взаємоприсвоєні. Однак постав присвоює і приймає як своє власне не лише свою протилежність, а й усі ті елементи, які розрізняються всередині цієї протилежності, зазнає на собі дію кожного з них. При цьому зрозуміло, що момент, протилежний поставу, теж буде виступати як пріоритетний на рівні з буттям, і на його користь слугуватимуть усі ті елементи, на які поділяється в собі постав.

Разом з тим, обидва вони будуть однаково слугувати вимозі власності як тому установленню, звідкіля вони взагалі беруть себе і без якого вони не мають змісту. Однак, у цій роботі ми не ставимо перед собою завдання вибудувати чітку сутнісно обумовлену генеалогію буттєвих сил, адже дана задача вимагає розгортання цілісної закінченої системи філософії, а отже, далеко перевершує мету даного розгляду. Ця задача взагалі потребує багаторічних старань і зусиль усієї філософії. Тільки вирішивши цю задачу і показавши, як і за рахунок чого буттєва сутність виокремлює в собі кожен зі своїх провідних моментів, як він з необхідністю у ній утворюється на основі вимоги власності, філософія нарешті й може досягти тієї стадії свого розвитку, коли вона стане завершенням діалектики, коли кожна історична філософська думка знайде у цій філософській системі своє належне визначальне місце…

Зараз же ми можемо лише зробити висновок, що перші протилежності у межах буттєвої сутності пріоритетні за своєю значущістю, і дія подальших протилежностей у будь-якому разі переважним чином спрямована саме на них. Однією з цих перших протилежностей є постав вимоги власності, котрий ми розпізнаємо під виглядом буття. Тому коли ми говоримо, що вимогу власності слід вважати сутністю буття, ми не робимо при цьому ніякої принципової помилки. Адже вимога власності – це найближча сутність, із якої напряму бере свій початок буттєва сила поставу.

2.12. Поняття про відставлення: причини та механізм його дії

Тепер, знаючи, що таке постав, ми можемо також досить легко з’ясувати, що таке відставлення. Відставлення – це один з провідних моментів вимоги власності, одна з креативних сил існування. Відставлення проявляється як сила, що не дозволяє проникати в межі будь-якого відокремленого утворення всьому підряд без розбору, а пропускає в середину його лише споріднене, тотожне з ним за сутністю. Тобто якщо існує деяке утворення (мова йде переважно про сутнісні утворення, але це в однаковій мірі стосується також і утворень речовинних), котре завдяки самості відособлюється як це, конкретне й розрізнене в своїй однозначності, то на його охороні одразу ж стає сила відставлення і проявляється як опір свавільному вторгненню в його окреслені границі.

Сила відставлення охороняє будь-яке визначене утворення від попадання у нього чужого, не-свого, віддаленого за сутністю. Смисл сили відставлення в тому, що вона чинить опір свавіллю, захищає будь-яку визначеність від напливу ніщо. Бо коли у визначене утворення просочується щось чужорідне, неприйнятне для нього за своєю природою, воно спотворює, руйнує це утворення зсередини, перетворює його саме на ніщо. Отже, причини існування подібного опору як такого можуть бути зрозумілі тільки виходячи із вимоги власності.

Розглянемо це докладніше. Дійсно, згідно з вимогою власності, будь-яке сутнісне утворення розрізняється у собі на себе і своє; на себе як деяку відособленість, одиничність у межах певних встановлених границь (границь визначеності, за якими воно не існує) і своє у першу чергу як усе внутрішнє, що ця одиничність у собі знаходить. З іншого боку, виходячи з вимоги власності, будь-яке відособлене утворення повинне не просто охороняти те, що воно уже має в своєму володінні, але й присвоювати дещо зовнішнє, близьке і споріднене з ним за походженням та змістом. Тобто якщо відокремлення себе відбувається під дією креативної сили самості, то присвоєння свого здійснюється під впливом сили тотожності, оскільки завдяки тотожності будь-яка сутність утворюється від випереджаючого її начала шляхом розрізнення цього начала на протилежності, так що ця сутність уже наперед, при своєму виникненні пов’язана зі своєю протилежністю як зі своїм іншим, має цю протилежність своєю потенційною власністю.

Вимога власності дозволяє сутнісним утворенням не лише розрізняти себе, а й містить у собі особливий механізм (тотожність), котрий ці утворення наперед наділяє можливою власністю, яку вони у процесі свого розвитку мають приймати, засвоювати. Якщо ж у природі вимоги власності існує механізм, який підштовхує, спонукає до примноження власності, гарантуючи будь-якому сутнісному утворенню його потенційну власність, то, з іншого боку, в ній існує також механізм, який відвертає від прийняття у себе чужорідного, не-власного. Цей механізм є креативна сила свавілля. 
Свавілля постійно чатує на межі усякого визначеного утворення, готове з однаковою ревністю захопити в себе як своє, так і вороже, поглинути собою все підряд не перебираючи, оскільки воно є вимога нерозрізненості, потяг стерти і нівелювати будь-яку визначеність. Проникаючи у границі сутнісного утворення, свавілля повністю знищує у ньому внутрішнє розрізнення, відокремлення чужого і свого. Таким чином, у природі вимоги власності свавілля виконує функцію такого собі стримуючого фактору, котрий не дозволяє сутнісним утворенням зазіхати на присвоєння чогось стороннього, для них не призначеного, не дає їм здійснювати таке присвоєння під загрозою того, що у подібному випадку вони втратять себе. Свавілля змушує будь-яку сутність мати направленість тільки на споріднене з нею, на те, що, на основі вимоги власності, для неї від початку вже визначене як своє.

Отже, будь-яке сутнісне утворення не може самостійно обирати для себе своє чи чуже; його своє вже йому запропоноване, забезпечене й ґарантоване, призначене для нього як те, що походить з ним із єдиної сутності. З іншого боку, сила свавілля теж не може бути всевладною силою; у межах вимоги власності вона обов’язково повинна мати свою міру. Інакше вона не могла б виступати розпізнаваною, конкретною силою, яка виконує свою визначену роль, що для строгої ієрархії вимоги власності абсолютно неприпустимо. Тому свавілля теж приборкане у своїх зазіханнях на необмежене захоплення чужої власності, теж угамоване в своєму нахилі безперешкодно вриватися у будь-які сутнісні утворення й нищити їхню визначеність.

Саме для такого приборкання на обороні визначальних меж кожної сутності стоїть сила відставлення, що не допускає в ці межі попадання не-свого, через яке дана сутність приречена була б втратити себе, перестати бути собою. І навпаки, сила відставлення має допускати у межі кожної сутності те, що є для цієї сутності передумовлено своїм, допомагаючи їй піддаватися впливу цього свого заради збагачення її власних проявів. Тобто відставлення не просто носить функцію недопущення, відштовхування не-свого; воно водночас виконує також функцію пропускання свого, близького за своєю природою.

Але якщо відставлення, як ми сказали – це основоположний момент вимоги власності, тобто з цієї сутності воно первісно бере свій витік і черпає свій смисл, то це означає, що вимога власності є сутністю відставлення. Однак раніше ми стверджували, що сутність відставлення й поставу розкриває себе як влада. Тож чи не маємо ми тут протиріччя? І взагалі, до чого тут влада як така?

Влада тут просто прийшлася до речі, оскільки постав одразу ж показав себе як владний постав. У процесі ж розгляду ми виявили, що влада сама є потяг до примноження й оберігання власності, тому в наших твердженнях про владу як сутність поставу й відставлення немає ніякого несподівано нового змісту і ніякого протиріччя з попередніми висновками. Нам лише у ході справи вдалося поступово зрозуміти також і природу влади.

2.13. Дія сили відставлення на інші буттєві сили

Відзначимо далі ще одну надзвичайно важливу роль відставлення. Оскільки воно впливає на всі без виключення моменти буттєвої сутності, оберігаючи їх від свавілля, то завдяки цьому впливу кожен з таких моментів, кожна з креативних сил існування отримує здатність виявлятися не тільки у своїй істині, а й зовнішньо, у своєму поверховому прояві, який ми безпосередньо розрізняємо, коли спізнаємо дію якоїсь з буттєвих сил на собі чи на навколишньому світі.

Наприклад, тільки тому, що тотожність піддається впливу відставлення, вона сама по собі у своїй зовнішності може розкриватися нам як вічне повернення. Тільки тому, що на силу свавілля діє відставлення, вона може поставати перед нами у вигляді ніщо. І навіть сама буттєва сутність під дією сили відставлення безпосередньо виступає і сприймається мисленням у її зовнішньому образі як вияв досконалості світу. Коли ж сила відставлення діє на постав вимоги власності, він виступає у вигляді буття самого по собі і т. і.

Слід підкреслити, що такий зовнішній вплив відставлення на інші буттєві сили, коли воно обгортає кожну з них ніби своєрідною поверховою оболонкою – це лише частина, окрема складова його дії. Крім того, існує ще й дія внутрішня, при якій сила відставлення сама по собі ніби накладається на будь-який інший момент вимоги власності, сполучається і взаємодіє з ним. Так, скажімо, дія сили відставлення накладається на силу тотожності, і тільки за рахунок цього зберігаються, залишаються сталими визначальні границі складових елементів, що входять у тотожне співвідношення. Або дія сили відставлення накладається на постав вимоги власності, додається до нього, завдяки чому постав отримує можливість виступати у формі наявного буття, безпосередньої даності і т. і.

До того ж, вплив сили відставлення (як зовнішній, так і внутрішній) на усі інші буттєві сили не є періодичним, він проявляється не лише час від часу, він має місце завжди. Кожна з буттєвих сил зазнає на собі дію всіх інших моментів буттєвої сутності (наприклад, коли дія сили тотожності в свою чергу додається до сили відставлення, це останнє набуває властивості проявлятися у двох своїх тотожних проявах: допуску спорідненого і відштовхування неспорідненого, чужого), і ця дія не з’являється лише інколи в залежності від ситуації, а наявна постійно й безупинно. Тому якщо мисленню вдається подолати відставлення і проникнути в суть буття чи речей, це не означає, що відставлення при цьому просто щезає, зникає на деякий період. Навпаки, воно так само продовжує виконувати призначену йому функцію, не лише відштовхуючи неузгоджене з цією суттю, а й пропускаючи, відкриваючи доступ до неї усьому, що цій суті цілковито відповідає.

2.14. Відставлення як утаєність та прихованість

Отже, сила відставлення дає себе знати як у природі одиничних речей, так і в бутті загалом. Саме тому всі сутності, що мають місце у світі, в тому числі й сутності окремого існуючого, утаєні в своєму змісті, не дозволяють безперешкодно себе розкривати і в себе проникати. Адже вплив на рівні сутностей, якщо він іде всупереч з ними, є найбільш серйозним і руйнівним. Завдяки силі відставлення жодна сутність у світі не залишається беззахисною, безборонною, вільно доступною, вона опирається пізнанню, протистоїть будь-якому втручанню у неї, допоки мислення не відповідає вимогам цієї сутності, допоки цілковито не узгоджує себе з нею.

Таким чином, сила відставлення сама по собі безпосередньо проявляється у навколишньому існуванні як всяка закритість, утаєність взагалі. Будь-яка потаємність у світі можлива тільки тому, що існує відставлення, котре закладене у бутті в цілому, а через нього і в бутті конкретних речей. Це означає, що сила відставлення на рівні з іншими моментами вимоги власності також має свій зовнішній, видимий прояв, і цей прояв виступає під виглядом укритості, прихованості, таїни як такої.

У цьому немає нічого нелогічного, адже кожна з буттєвих сил перш за все спізнає свою власну дію на собі самій. Так, сила самості сама виступає як дещо усамітнене, конкретне й визначене в своїй однозначності, як дещо відокремлене. Сила свавілля сама є нерозрізненною в собі, сама охоплена свавіллям. Так і сила відставлення зазнає на собі власну дію, і в своєму поверховому образі розкривається мислячому сприйняттю як потаємність сама по собі, потаємність у цілому. Якби не сила відставлення, у світі все було б доступно й відкрито, нічого не було б сховано. Але, з іншого боку, така безмежна відкритість нівелювала б кожну міру, яка будь-де встановлювалася б, змушувала б сприйняття губитися у невичерпності кожної одиничної речі, у розгалуженнях її устрою, у безкінечних закономірностях її природи.

2.15. Відставлення як поверховість та зовнішність

Сила відставлення виступає як протидія, опір. І якщо на рівні сутностей це сприймається як перешкода пізнанню, то на рівні існуючого вона сприймається просто як видимість, зовнішність, поверховість, ілюзія. Завдяки відставленню речі являються нам перш за все такими, якими ми їх бачимо, і лише пізніше ми починаємо розкривати їх для себе по їхній правді. Саме така невідповідність безпосереднього вигляду речей з їхньою справжньою природою призводить до появи усякої помилки, обману, неправильності. Коли ми судимо про внутрішній зміст якогось існуючого по його видимості, ми часто помиляємось. Видимість оманлива, вона наскрізь занурена в ілюзію. Робити ж висновки про природу речей ми можемо лише з точки зору їхнього істинного буття, їхнього поставу та їхньої сутності. І якщо істина як така – це є, за великим рахунком, відповідність існуючого його сутності, то правильність – це відповідність між поверховим існуванням речі і її поставом, її буттям, вираженим у його невідворотних закономірностях.

Тому відставлення не призводить до появи неістини, воно спричиняє лише появу невірності, хибності. Неістина є глибоке поняття, яке означає свавільне втручання й викривлення сутності речей, завдяки чому повністю спотворюється їхня природа. Неістина можлива лише на рівні сутностей. Неправильність же означає просто незаглибленість, розбіжність видимого буття існуючого з його поставом. Неістину створює не сила відставлення, а сила свавілля. Відставлення ж спричиняє лише ілюзію: коли нам щось здається не таким, яким є насправді, коли ми ловимося на виверти видимості у речовинній сфері. Ілюзія – це те, що стосується виключно речей, що нам у них являється, скидається, увижається, хоча й не існує фактично. Ми сприймаємо те, що у них видається, за чисту монету, тому що не знаємо справжніх підґрунть їхнього існування. Коли ж ми відкриваємо ці підґрунтя, пелена ілюзії хоча й залишається, але отримує іншу оцінку – оцінку неточності, облудності, недійсності. Тому важливо не плутати таку ілюзію, оманливість у речовинній сфері з враженням ілюзорності, яке конкретних речей взагалі не стосується, а відображає собою винятково стан навколишнього світу. Ілюзія – це є позірність у речах, наявність, скажімо, якоїсь удаваної властивості, котра реально не має місця. У враженні ж ілюзорності нам ніколи не являється щось конкретне, предметне, але насправді неіснуюче; тут ми не маємо справу ні з якими фіктивними властивостями, ні з якою оманливістю речей, а лише зі світом загалом.

2.16. Дія сили відставлення у речовинній сфері

Цікаво також, як сила відставлення проявляється на фізичному, матеріальному рівні. Наприклад, якби не відставлення, у речей не існувало б поверхні, не було б поверхових явищ типу відштовхування, опору, які виникають на границях між існуючим, протистоячи його взаємному втручанню одне в інше. За рахунок таких явищ підтримується матеріальна розрізненість, відокремленість існуючого, зберігаються його межі. Не будь відставлення, речі втратили б свою сталість, безперервно змінювалися б, адже тоді вони самі, їхній внутрішній матеріальний устрій анітрохи не були б захищені від будь-якого впливу зовні. Сила ж відставлення опирається усякому силовому вторгненню, протистоїть довільному зовнішньому впливу, наче піклуючись про те, щоб цей вплив був узгоджений з речами, благодійний для них.

Відставлення діє у царині існуючого як сила інерції, що уповільнює будь-які зміни, аби визначитись, що ці зміни підуть на користь, а не на шкоду, й своєчасно зреагувати на них. Завдяки відставленню у кожному колі сущого загалом чиниться опір такому стану справ, який викликає неузгодженість, несумісність, порушення загальної рівноваги між існуючим. Навіть фізичні сили діють так, щоб підтримувати цю рівновагу, дивовижний загальний порядок, ніби розумний, що існує у речовинному Всесвіті. І будь-які природні катаклізми – це лише незначні збурення в подібній напрочуд збалансованій системі світової гармонії й суголосності. Навіть фізичні сили чинять супротив при намаганні втрутитися у цю суголосність, супротив свавільному впливу (скажімо, опір речей, який виникає при намаганні їх зруйнувати, або надзвичайна опірність усяким діям, що призводять до порушення природного ходу процесів чи явищ). Вся ця направленість фізичних сил на підтримання загальної рівноваги й узгодженості у матеріальному Всесвіті виникає тільки тому, що вона закладена в існуючому самим буттям, провідними моментами вимоги власності, які у бутті проявляються й формують, складають його саме. Адже це лише на перший погляд здається, що устрій буття самого по собі ніяк не стосується матеріальності речей. На ділі ж матеріальність не існує окремо від буття. Більше того, сама по собі вона піддатлива й пасивна і не є витоком жодних закономірностей, що у ній спостерігаються. Вона приймає у себе ті закономірності, які закладає в неї буття у цілому, і відтворює їх на речовинному, більш конкретному й одиничному рівні. Фізичні сили є лише матеріальним відображенням більш загальних буттєвих сил, їхнім локальним відголоском на рівні існуючого. У цілому ж буттєві сили визначають не лише речовинні процеси в існуючому; вони окреслюють і намічають неминущі світові перспективи, загальні цілі й напрямки, на які зорієнтований хід буття як такого.

2.17. Відставлення як опір пізнанню та його зняття за посередництвом метода

Отже, тепер ми можемо зробити висновок, що пізнання суті буття і речей становить для мислення проблему, тому що вони укриті, захищені, утаєні буттєвою силою відставлення. Щоб подолати відставлення, не достатньо лише настирливості й старанності; необхідно насамперед, аби мислення самé налаштовувалось на цю суть, співвідносило себе з нею і перебувало з нею у чіткій відповідності. Тобто було направлене на встановлення цілковитої узгодженості з цією суттю. Для цього потрібно, аби мислення прислухалося до власних закономірностей буття речей, діяло згідно з їхньою природою, а не чинило все лише на свій розсуд, за своєю сьогочасною примхою. Якщо мислення не корегуватиме свої дії за тими вимогами, які диктує йому суть речей, воно приречене перебувати у постійній конфронтації з усім навколишнім, ніколи не наблизиться до його глибокого розуміння. Змушене буде незмінно зволікати перед завісою відставлення, так ніколи й не долучаючись до тієї умиротвореної рівноваги й глибокої погодженості, котрими наскрізь просякнуте істинне буття сущого.

Поняття про відставлення допомогло нам з’ясувати, звідкіля взагалі береться опір пізнанню та яка природа цього опору. Ми виявили, що такий опір може бути пояснений, лише виходячи із механізму вимоги власності. Лише тому, що вимога власності містить у собі необхідність захищати усяке своє як таке від стороннього, чужорідного втручання, у світі й складаються глибокі передумови для існування відставлення й усіх тих сутнісних та речовинних явищ, котрі з ним пов’язані. Лише слідуючи вимозі власності, будь-яке існуюче вперто тримається своєї своєрідності й плекає її, наполягає на ній.

Своєрідність, строго обґрунтована природа кожного існуючого ґарантується йому його поставом. Постав – це буття речей, виражене у їхніх непорушних закономірностях, котре, на відміну від наявного існування, є одвічно обумовленим у своїх проявах, а не поверховим, побудованим на випадковості. Постав сам не містить у собі нічого довільного, тому і не допускає до себе ніякого довільного наближення і підходу. Саме тому, що постав речей – це чітко встановлене сутнісне утворення, всебічно визначене у своїй необхідності, мисленню для розкриття їхньої природи й доводиться перетворюватися на метод. Метод – це єдиний адекватний спосіб наблизитися до поставу вимоги власності, до фундаменту існування речей та буття загалом, осягнути його, підібратися до нього, долаючи силу відставлення. Мислення має стати методом, тобто обернутися на вивірений інтелектуальний шлях до збагнення істинного буття сущого, де кожен крок результативний, продуманий, веде до наміченої цілі й приносить просування вперед. Змістовне мислення не має права безплідно тупцювати на місці перед основами речей, пасувати перед закономірностями їхнього існування або намагатися їх відкрити через випадкові припущення. Змістовне сутнісне мислення повинне виступати як сам для себе зрозумілий і свідомий метод.

Метод – це є підхід до поставу вимоги власності, здатний обійти перепони відставлення й добитися фундаментального розуміння природи речей. Пізнаючи ж постав речей, глибинний зміст їхнього істинного буття, мислення слідом за тим легко може осягнути їхню суть. Адже розкриття поставу – це переддвер’я сутності буття речей, останній рубіж на шляху до неї. Тільки осягаючи постав сущого, пізнаючи речі як вони є у їхніх визначальних принципах, можна збагнути їхню сутність, споконвічні причини їхнього існування загалом. Таким чином, ілюзорний покрив, наявна видимість, що приховує справжню суть існуючого, має місце саме завдяки силі відставлення, котра фундаментально закладена у бутті речей як такому. Отже, тим самим ми ще раз прийшли до висновку, що ілюзорність притаманна самому буттю як один із його ключових основоположних моментів. Ми підтвердили дану тезу, цього разу спираючись на понятійний аналіз, так само, як раніше прийшли до неї на основі ліричної поезії, почерпнувши її з глибокодумного виразу „Жити – значить ніби бути”.

2.18. Ілюзія як зовнішня видимість буття і речей

На завершення нам залишається додати лише один пункт стосовно сили відставлення і сказати, що, як і будь-яка інша креативна сила існування, відставлення дає себе відчути мислячому сприйняттю через відповідний буттєвий настрій. Буттєвий настрій, у якому ми відчуваємо силу відставлення саму по собі, в її цілому – це враження ілюзорності.

Враження ілюзорності являє собою зовсім не те саме, що й ілюзія, з якою ми часто стикаємось у повсякденному житті. Ілюзія для нас – це уявність чогось, чого нема насправді. Наприклад, ми інколи помічаємо, що люди навколо нас лише створюють ілюзію, що працюють. Мається на увазі, що вони виконують усі ті зовнішні рухи, які виконує й людина, котра працює, але думками перебувають у своїх справах, і тому їхня діяльність не приносить результату. Ілюзія тут – це лише дії поза око, напускна форма. Тому ми переважно вважаємо, що ілюзія наскрізь безплідна, затуманює справжній стан речей, обманює, відволікає від мети. Адже на основі ілюзії, поверховості в речах ми не можемо нічого досягти, нічого створити, тому що на кожному кроці потрапляємо в пастки хибності, заплутуємось, втрачаємо хід міркувань. Ось чому ілюзія здебільшого асоціюється в нас з прихованістю і нерозумінням.

При цьому ми не помічаємо, що ілюзія здатна водночас виконувати й іншу, абсолютно протилежну функцію. Ілюзія, зовнішня видимість не стільки спотворює дійсну природу речей, скільки передає її повністю і по всій правді. Зовнішня видимість багато в чому відображає речі такими, якими вони й є у своїх підґрунтях, інакше ми б жили у світі суцільної викривленості, де все перекручене й анітрохи не відповідає дійсності. Ми ж бачимо, навпаки, що зовнішній навколишній світ напрочуд правдивий, він у великій мірі відтворює справжню суть речей, саме тому ми й можемо орієнтуватися в ньому. Ілюзорний покрив існування передає його сенс і правду, але передає їх дозовано, захищаючи центральне й найголовніше, тому зовнішня видимість оточуючого часто є для нас дивною, незрозумілою. Без знання основ того, що нам являється, ми часто не можемо визначити, що ми взагалі бачимо, і приходимо до висновків, які нам перші стріляють у голову. Але ілюзія – це загадка, й істина завжди вже поряд, завжди вже відчувається в ній.

2.19. Роль ілюзії у мистецтві

Саме тому, що ілюзія є своєрідним обґрунтованим натяком на правду, вона й знаходить таке важливе використання у мистецтві. Підставою для цього є хоча б те, що ілюзія може бути значно більш змістовна й глибока, ніж гола фактичність. Фактичність хоча й становить собою правду, але ухоплену однобоко, фрагментарно, тому з позиції цілого така правда часто здатна обернутися похибкою. Фактичність на кожному кроці упускає саме значуще, вирішальне. Ілюзія ж, якою б поверховою вона не була, все ж представляє цілісне буття речей, хоча й їхню наявну даність, але охоплену загалом. Тому через ілюзію людина може пізнавати й глибокий смисл, виражати, передавати суттєве за її допомогою. В ілюзії значно більше правди, ніж брехні, ось чому вона здатна слугувати також і високим цілям.

З іншого боку, хоча в мистецтві ілюзія й зображує те, що фактично не існує, однак у цій ілюзії інколи стільки правдивості, щирості й мудрості, скільки їх немає й у фактичних реальних подіях. Ілюзія здатна так само передавати істину, як і зваблювати нас видимістю. Ілюзія, точніше, ілюзорність – це поверховий покрив існування, і він такий самий гармонійний та прекрасний, як і фундаментальний устрій буття існуючого. Ілюзія не суперечить прекрасності, недаремно ж сама сутність буття являється нам у своєму зовнішньому, поверховому вигляді як вияв досконалості світу. Ілюзорний зовнішній покрив буття та речей так само здатний зазнавати на собі вплив буттєвих сил, як і постав, і доносить нам дію цих сил через буттєві настрої. Ілюзорність, видимість у речах є передавачем і посередником для виявлення прекрасного, хоча це останнє і не може розкритися для людини, поки вона не осягне почуттями і розумом те фундаментальне, котре будь-яка видимість лише намагається передати.

З іншого боку, не будь цієї видимості, не будь безпосередніх зовнішніх проявів, в котрих постає перед нами існування загалом, виявлення прекрасного так само не могло б розкритися для людини і сприйматися нею. Отже, ілюзія не лише спотворює істинне існування сущого, вона водночас (і в значно більшій мірі!) здатна висвітлювати справедливість, узгодженість і рівновагу, що пронизує фундаментальний, глибинний устрій буття речей і відображається навіть у їхньому безпосередньому бутті, відбивається у наявній даності.

2.20. Враження ілюзорності та його відмінність від ілюзії

Однак враження ілюзорності – це не ілюзія. Коли ми в мистецтві спостерігаємо те, що нам лише зображують, ми маємо справу з ілюзією. Відчуття ж ілюзорності – це особливий настрій, і у мистецьких творах, хоча й побудованих на видимості, не обов’язково повинен бути представлений саме він. Ілюзія зазвичай спирається на позірність, вона представляє нам речі такими, якими вони видаються, і приховує, якими вони є насправді. У враженні ж ілюзорності немає нічого удаваного, ніщо нам не ввижається сповненим таких рис, котрі йому справді не притаманні.

У враженні ілюзорності людина взагалі не зосереджена ні на чому конкретному, ні на яких речах, подіях, процесах. Вона відсторонена абсолютно від усього предметного. Все, що стосується речей, правильної чи хибної думки про них, її не торкається. Враження ілюзорності стосується не окремих явищ, а усього навколишнього без винятку. У враженні ілюзорності виникає таке почуття, ніби все існуюче позбавляється своєї матеріальності, разом стає безплотним, ефемерним. Воно наче пропливає перед поглядом і не зупиняється, як видиво, як сон, у якому ти знаєш, що це сон. Існуюче, здається, втрачає свою речовинність, розутілюється, так що інколи спадає на думку, ніби від першого ж пориву вітру це видиво розтане і розвіється, як невагома хмарина. У враженні ілюзорності ти наче мариш, але те, що тобі являється – це сама реальність. Ти говориш собі: все просто не може бути таким, яким воно є – небо не може бути настільки прозоро-блакитним, кора дерева не може вбирати в себе таку безліч тонких відтінків, сонячні плями не можуть залишати скрізь такі чудернацькі візерунки. Все виглядає лише представленим, намальованим, так що просто не віриться, що воно здатне існувати у дійсності. Здається, хтось тільки зобразив його, розклеїв, презентував речі у їхній видимості. Все навколишнє нереальне до незмоги.

Саме таке відчуття якоїсь пронизливої нереальності всього, що відбувається – це і є враження ілюзорності. За усім, що бачиться, немає наче ніякої матерії, фундаменту, тілесності, існує лише його зовнішня оболонка, всередині пуста й пола. І ти міркуєш, що світ – це тільки декорація. Маєш враження, ніби просто неможливо, щоб усе було таким, яким воно видається. Чому воно таке? Для цього немає ніяких підстав. Всі основи, підстави, підґрунтя, здається, приховані, утаєні. Це і є найголовніше у враженні ілюзорності – в ньому ми помічаємо якусь дивну безпричинність, безґрунтовність світу, при якій задумуєшся, чи не є він лише плодом твоєї уяви. У враженні ілюзорності ми не стикаємось з якоюсь помилкою чи неправильністю. Ми стикаємось з поверховістю, що притаманна буттю загалом. Функція цієї поверховості в тому, що вона утаює всі причини й передумови в існуванні сущого. У враженні ілюзорності нам дає себе відчути потаємність як така, буттєва сила відставлення. І якщо ілюзія – це прояв дії сили відставлення на речовинному рівні, то враження ілюзорності – це екзистенційний стан, у якому ми відчуваємо саму силу відставлення у вигляді деякої ефемерності, видимості, прихованості істинного буття, а отже, сприймаємо її на рівні сутності.

Це саме дана сила створює будь-яку зовнішність, це саме завдяки їй існують завершені ясні образи; без неї неможливе було б ні сприйняття наявної даності, ні, за великим рахунком, мистецтво як таке.

2.21. Суть ілюзорності, висловлена у ліричному творі

Більшість мистецтв (а точніше, пластичні мистецтва) є побудованими на образах. Вони використовують ілюзію як форму передачі художньої думки. Але усі мистецтва без виключення, як пластичні, так  і непластичні, в яких ілюзія не використовується, можуть відтворювати і тлумачити собою враження ілюзорності. Усі мистецтва тільки за рахунок того і є мистецтвами, що вони передають та осмислюють буттєві стани, серед яких, звісно, враження ілюзорності також має місце. Зрештою, не важливо, який саме буттєвий настрій представлений у тій чи іншій мистецькій роботі; головне, аби він був розкритий в ній настільки глибоко і проникливо, щоб через нього слухачеві давала себе збагнути сама сутність буття.

І навпаки: якщо в художньому творінні настільки глибоко вхоплена й осягнена певна креативна сила існування, що через неї стають зрозумілі суть і сенс буття загалом, така креативна сила обов’язково буде відчуватися у виробі мистецтва шляхом відповідного буттєвого настрою. Якраз тому в ліричному творі, в котрому через тезу „Жити – значить ніби бути” уловлюється наявність у світі сили відставлення і передається сама суть цієї сили, так ясно відчувається потужний буттєвий настрій, яким цей твір наскрізь пронизаний – враження ілюзорності. Справжній ліричний твір промовляє не лише до людської думки, він в однаковій мірі зачіпає також і людські відчуття. Тому наскільки б глибокими не були сутнісні розмисли, закладені в ліричному вірші, вони залишатимуться незбагненними й прихованими, якщо нічого не говоритимуть нашому серцю, не викликатимуть у нас сильних душевних переживань. До змістовного тлумачення, у тому числі й до ґрунтовного філософського тлумачення, ліричний твір має спонукати лише пізніше. У першу ж чергу, випереджаючи будь-яке розумове трактування, він має викликати у людини відчуття, пов’язані з сенсом її існування загалом.

Лише коли людину починає тривожити сенс її власного буття і вона намагається вирішити, навіщо живе у світі й чи є їй взагалі заради чого жити, то починає по-справжньому цікавитися питанням, а яким, власне, є цей світ, що в ньому править, що його визначає. Без уваги до сенсу свого життя людина ніколи не зможе прийти до фундаментального розуміння буття загалом, буття у цілому. Її повинно особисто бентежити, що відведений їй час сплива ні для чого, що вона фальшива, штучна, несправжня, „ніби є”, лише тоді вираз „Жити – значить ніби бути” може стати для неї одкровенням, привести до розпізнання найважливіших принципів світобудови, розкрити їй благодійність і мудрість загального улаштування світу. Тому аби від поетичної думки прийти до понятійних міркувань подібних тим, до яких ми прийшли у даній главі, треба бути спочатку захопленим самою ліричною поезією, пережити її, як своє власне життя, пізнати на собі всі ті разючі самісні переживання, які вистраждані у ній.

Адже будь-яке розмірковування про світ, і філософія як така, нічого не варті без буттєвих станів, без тих відчуттів, у яких нам наперед, раніше усякого понятійного розуміння, розкриваються креативні сили буття – відчуттів, які у житті час від часу лише торкаються нас, але які у поетичному творінні виступають так яскраво вираженими і висловленими завдяки генію ліричного поета.

68 Можливі переклади цього слова аналізуються у „Додатку” до роботи М. Гайдеґґера „Витік художнього творіння”. Див. Хайдеггер М., „Исток художественного творения”, „Добавление”. – М.: Изд-во „Гнозис”, 1993. – 112–113 с.