1. Чого людина досягає, намагаючись пізнати Вічне?

Але що людині від цієї потреби? Що вона людині дає, що людина від неї має, окрім тяжких сумнівів і тривог? Потреба пізнати вічне, наблизитися до вічного реально аж ніяк не наближає людину до Вічності, до безсмертя, аж ніяк не впливає на той факт, що людське буття скінченне і людині рано чи пізно все одно приходиться вмирати. Якщо ж їй судилося вмирати, то хіба має значення, як вона проживе своє життя, як розпорядиться ним? Чи буде вона жити заради чогось, заради високої мети, чи просто безцільно існувати? Чи зрідниться вона нарешті з цим світом, чи визначить в ньому свою роль, чи впізнає, для чого сáме вона існує, для чого потрібна? Заради чого людина прагне присвятити своє існування високому призначенню, заради чого наділена потребою пізнати буття, наблизитися до вічного? Адже питання сенсу полягає не тільки в тому, чому людина призначена, чого вона  загалом прагне, а в першу чергу в тому, навіщо, заради чого вона цього прагне, чого вона врешті-решт цим досягає і набуває, що сáме має від цього. Тобто що людина набуває сама для себе, відповідаючи прагненню пізнати вічне?

Справа в тому, що коли людина прагне наблизитися до вічного, коли вона прагне пізнати сутність буття, вона навряд чи дійсно гониться за безсмертям, навряд чи так вже його бажає. Адже для будь-якої живої істоти завжди є щось вище, ніж просто збереження себе; це вище є´ те, в чому вона знаходить своє продовження і заради чого вона з радістю готова поступитися собою, вивільнити для нього місце. Та й у всьому світі взагалі принципи збереження не є єдино домінуючими; вони завжди підпорядковуються і підвладні загальним принципам розвитку. Намагаючись пізнати вічне, людина надихається зовсім не банальним прагненням ніколи не вмирати, жити вічно, прагненням безсмертя. Вона занадто добре знає, що щастя і радість існування напряму не залежать від тривалості життя, що краще повно і насичено прожити короткий вік, ніж безцільно скніти і маятися до глибокої старості.

Ні, коли людина прагне пізнати буття в його сутності, вона тим самим хоче відшукати щось незамінне, найбільш важливе і необхідне для свого швидкоплинного життя, вона шукає ту безмірну цінність, без якої її життя залишається для неї неприйнятним, без якої йому не дано справдитися, без якої воно дійсно мало чого варте. Прагнучи пізнати сутність буття, вона  шукає чогось якраз для себе самої, якою вона є – слабкої, смертної, невпевненої в майбутньому, незначної піщинки у безмежному Всесвіті, підвладної всім бідам і сумнівам, – а не такої, якою інколи бачить себе у своїх мріях і снах – безсмертної, всемогутньої, але настільки чужої і далекої від себе, що це вже, по-суті, й не вона зовсім.

Людина шукає того, що їй, слабкій і смертній, може надати сили і впевненості перед лицем невблаганної долі і випадку, надати мужності вистояти перед цим світом і, навіть більше, відчути себе співучасником тієї великої єдності, яку людина, зрештою, помічає в цьому світі, єдності, в якій кожне існуюче (і людина в тому числі) розкривається як по-своєму важливе і необхідне, як те, що перебуває у взаємній узгодженості і злагоді, як те, що самé містить в собі цілий світ – гармонійний, дивовижний і невичерпно багатий. Тобто намагаючись пізнати вічне, людина тим самим хоче досягти зовсім не вічного життя, не безсмертя, а чогось значно більшого: вона шукає, в першу чергу, єдності і спорідненості зі світом, вона прагне любові до буття і удоволеності від нього, прагне злагодженості і примирення з ним.

Але що це означає? Чому людина виявляється не прими´реною з буттям? Що означає така неприми´реність?

2. Спорідненість зі світом, характерна для живої істоти

Ця неприми´реність виявляється найбільш очевидною, коли людина порівнює себе з іншими живими істотами. Коли з затаєним жалем і заздрістю дивиться, як живе просто радіє буттю, тоді як людина позбавлена такої безпосередньої радості. Коли помічає, з якою довірою жива істота відноситься до оточуючого світу, ніби не чекаючи від нього ніякого зла, ніби не пам’ятаючи в ньому нічого чужого і ворожого, тоді як людина від усього, що їй зустрічається, завжди перш за все очікує підступності й злоби.

І дійсно, як не дивуватися тому, що живе, яке навіть не розуміє навколишніх речей, ні їх призначення, ні устрою, тим не менш завжди так легко визначає серед них свою роль, так невимушено перебуває в злагоді з усім, що є в цьому світі? Людина ж, якій все це відкрито, навпаки, раз у раз почувається в цьому світі як викидень, не знає, для чого вона живе і чому повинна себе віддати. Як не захоплюватися тим, наскільки швидко живе звільняється, очищується від страждання й болю, наскільки швидко забуває про них, аби знову повернутися до буття як до цілком прийнятного, аби знову брати від нього все те хороше, що в ньому є, всю його яскравість і привабливість? На відміну від людини, страждання й біль не залишають в живому невиліковних душевних, внутрішніх ран. Живе має здатність швидко відроджуватися до життя, забувати заради нього всі минулі нещастя.

Виглядає так, ніби живому взагалі в цьому світі все своє, все рідне, ніби весь світ в цілому бажаний для живого і манить його, як святковий подарунок, до якого воно всіма силами, всім єством своїм тягнеться і лине. Ніби живій істоті відкрите у бутті щось, чого людина не знає, не розуміє і марно силиться збагнути, щось, що пересилює будь-які страждання, що робить їх незначущими поряд з тим радісним звершенням, з тим „повсякчасним великим святом, якому немає кінця”12, яке це буття собою становить і до якого людина „ніяк не може пристати”13. Згадане „щось”,  яке, на відміну від людини, для живої істоти постає очевидним в навколишньому світі – це його свійськість. Свійськість буття, світу в цілому. У чому ж причина цієї свійськості?

У першу чергу, звичайно ж, у тому, що буття вже наперед є для живого прийнятним, оскільки воно виступає по відношенню до живого не тільки як зовнішнє, а й надане йому як його власне, тобто те, що сприймається живим як невід’ємне від нього самого, що знаходиться з живим у взаємній відповідності й узгодженості, що є сприятливим для нього, що завжди йде йому на добро, а не на шкоду. Без цієї попередньої відповідності і прийнятності, яка завчасно існує між живим і буттям, живе ніколи не могло б досягти спорідненості з буттям зовнішнім, з буттям у цілому. Але це не головна причина, бо інакше незрозуміло, чому буття залишається чужим для людини, яка так само утримує його як своє власне, знаходить його в собі. Справа не тільки в тому, як буття винесене для сприйняття (бо воно однаково повно розкрите всьому існуючому), а в тому, як живе самé його сприймає: для живої істоти буття завжди чомусь близьке й рідне, тоді як для людини – чуже і вороже.

Найголовніше, напевно, чому буття виявляється свійським живій істоті – це те, що для неї немає в цьому світі нічого невпізнанного, потаємного, нічого, що вона відчувала б і не могла вловити, що вислизало б від сприйняття, що розкривалося б не одразу і лише за особливих умов. Для живого немає в цьому світі таємниці, загадки. Загадки, яка повсякчас давала б себе помічати, манила б до себе і спонукала до розв’язання, але в той же час чинила опір будь-якому довільному підходу, вимагала заради свого розкриття наперед досягти узгодженості з нею, і тому знову і знову залишалася б прихованою і потаємною. Для живої істоти немає в навколишньому бутті нічого, з чим їй слід було б попередньо досягати відповідності, аби взагалі його сприйняти.

Те, що живе за самою своєю природою може сприйняти в навколишньому існуванні (тобто зовнішність, видимість буття і речей), для нього і так вже завжди відкрите. З усім, що живе здатне помічати в цьому бутті (знову ж таки, за самою своєю природою, за своїм устроєм), з тим воно і так уже перебуває у відповідності, завжди узгоджене з ним. Адже живе не здатне ні до фальші й нещирості, ні до брехні й обману, на які людина йде всупереч відповідності, узгодженості з буттям заради своїх особистих цілей, заради себе одної. Живе ж, для якого навколишній світ не містить у собі таємниці, і саме не здатне нічого таїти, приховувати в собі. Живе сприймає цей світ таким, як він є, воно не знає нещирості у своєму відношенні до світу. Сприйняття світу в живого завжди правдиве, воно керується узгодженістю зі світом і відповідністю йому. Керується саме тому, що в цьому світі для нього відкрите тільки те, чому воно може відповідати і з чим може узгоджуватися одразу, те, що воно одразу може сприйняти і впізнати, яким воно є – безпосередня видимість речей.

І навпаки, те, що в бутті впізнається не безпосередньо, що вимагає для свого впізнання особливих зусиль і старань (тобто сутність буття і його устрій), живому за самою його природою взагалі непомітне. Живе легко узгоджується з буттям, оскільки для нього немає в цьому світі нічого потаємного і невпізнанного, нічого загадкового і незрозумілого, нічого прихованого від сприйняття. Тому досягти відповідності зі світом для живого – це значить просто його сприйняти. Бо сприйняття саме побудоване на відповідності, саме становить собою певну відповідність. Для живого досягти свійськості зі світом – це означає просто його сприйняти. Бо сприйняття становить собою певний вид привласнення. Нарешті, для живого досягти спорідненості зі світом – це значить просто його сприйняти. Бо сприйняття становить собою також і, в першу чергу, певний вид спорідненості і зближення.

Адже через сприйняття живе приймає світ у себе, робить його своїм, а своє – це завжди деяким чином вже й рідне. Через сприйняття живе вбирає в себе світ, за допомогою сприйняття тотожне відображення світу перетворюється у невід’ємну частину самого живого, стає приналежним до самого живого, стає для нього чимось внутрішнім, власним. Відображення світу, яке утримується у сприйнятті живої істоти – це вже світ не як окремий від неї і зовнішній; це вже те, що належить до самої живої істоти, вбирається в неї, становить для неї щось своє, невід’ємне від неї самої і саме тому близьке й рідне. Сáме тому, що сприйняття по суті становить собою привласнення і зріднення, живе так легко досягає спорідненості зі світом у цілому. Бо для живого помітне в навколишньому існуванні тільки те, що воно може сприйняти невимушено й одразу, для нього нема тут нічого невпізнанного, утаєного від сприйняття.

Не знаходячи в світі нічого таємничого і загадкового, нічого прихованого від сприйняття, живе впізнає буття як завжди відкрите для себе, завжди зрозуміле і впізнавáнне; тому воно сприймає його одразу і без зусиль і через самé це сприйняття споріднюється зі світом у цілому, зближується з ним, перебуває з ним у повсякчасній примиреності й злагоді.

3. Причини непримиреності людини зі світом

А що ж з людиною? З нею зовсім інша справа. Людина ніколи не сприймає речі лише у їх зовнішності, вона бачить також, що стоїть за ними, їх сутність і устрій. Людині відкриті устрій речей і причини їх буття, тому вона куди глибше проникає в них, заглиблюється в них і цінує їх. Людина значно більш споріднюється з речами, дорожить ними, ніж інші живі істоти. Сáме тому, що вона розуміє, для чого вони і чому сáме такі, людина так прив’язується до речей, зростається з ними. Розуміння сутності і устрою речей є причиною того, чому людина цінує речі, турботливо оберігає їх і любить. Але, з іншого боку, для людини незрівнянно сильнішим є біль від втрат. Смерть і руйнація – це те, що людина, на відміну від інших живих істот, ніколи не може забути, з чим вона ніколи не може змиритися. Вона постійно живе з думкою про скінченність свого існування, все її життя побудовано з урахуванням цієї загрози, у відчутті її ворожості і неприйнятності, тоді як жива істота не знає про свою смертність і не переймається нею.

Отже, в результаті того, що людині відкриті в бутті його основи, його підґрунтя, вона, з одного боку, здатна куди глибше, ніж живе, приймати світ, а з іншого, він для неї на кожному кроці виявляється куди більш неприйнятним. У мислячого, порівняно з живим, значно розширена „міра прийнятності” буття. Адже мислячому помітне не тільки буття, а і буттєва сутність. Тому прийняти буття для людини – це означає його зрозуміти. Зрозуміти, чому воно сáме таке, а не інше, зрозуміти, чим виправдовується сáме такий його устрій. Бо очевидно, що все, чого людина не розуміє, постає для неї ворожим і відразливим, залишається для неї загрозливим і чужим. Людина не може до кінця прийняти цей світ, зріднитися з ним, поки вона не збагне причин і витоків того ладу, що в ньому панує. Так сáмо, як і по відношенню до речей – людина прив’язується до них, лише коли знає, заради чого вони сáме такі і що вони собою становлять, так і по відношенню до буття – людина набуває любові і прив’язаності, лише коли приходить до його розуміння. Вона оточена речами, сутність і устрій яких їй давно відкриті і добре знайомі, і тому ці речі виявляються близькими і дорогими для неї. Але буття взагалі, самé буття зрозуміти значно важче. Для цього потрібні мудрість і досвід довгих літ, і воля до пізнання, не тільки особиста, а і загальна, світоглядна воля.

Бо, на відміну від буття, буттєва сутність не сприймається безпосередньо. Вона не помічається і не розкривається через безпосереднє сприйняття, вона доступна лише мисленню. Буттєва сутність є те, що для мислення помітне і відчутне в оточуючому світі, але що мислення не може розкрити і збагнути одразу, що залишається для нього не до кінця впізнаним, таємничим, не до кінця своїм. Вона є те, з чим мислення самé повинно досягти відповідності, досягти відповідності з власної волі, з власної потреби, і лише єдиним шляхом – осмислюючи її, присвячуючи себе їй і налаштовуючись на неї. Допоки ж така відповідність не досягнута, буттєва сутність виступає для мислення прихованою, загадковою і чужою. А разом з нею залишається чужим і самé буття, світ взагалі. Адже буттєва сутність – це не якась абстрактна надбудова, яка наче приставлена збоку від світу і від якої світ існує як би окремо. Буттєва сутність – це те, чим світ ніби насичений весь в цілому аж до самих віддалених його глибин, вона становить собою ту найфундаментальнішу і єдину рушійну силу, яка править цим світом, править у всьому існуючому водночас і в кожній його найдрібнішій пилинці окремо. Буттєва сутність є те, чим для мислення ніби напоєний весь навколишній світ, вона сама належить до навколишнього світу, і тому, поки вона залишається для мислення чужою, для нього залишається чужим і самé буття.

Таким чином, якщо для живого спорідненість зі світом у цілому завжди вже одразу досяжна й одразу забезпечена (бо живе за допомогою привласнення-сприйняття приймає в себе, робить своїм навколишній світ, в якому для нього немає нічого від сприйняття прихованого, і таким шляхом зріднюється з ним), то для людини весь час у цьому світі помітне, відчутне щось потаємне і загадкове, не до кінця своє, з чим вона може зріднитися не одразу і лише за власних старань, з власної волі. Для живого спорідненість зі світом від нього самого не залежить, вона обумовлена самим його устроєм як необхідна і завжди досяжна, тому для нього ніколи й не може бути інакше. Для людини ж прими´реність, спорідненість зі світом досягається з власної вимоги, тому ця прими´реність на кожному кроці виявляється ще не досягнутою, вона може й не  бути досягнутою взагалі. Людина може так і померти, все життя знаходячись в постійному конфлікті і розладі зі світом, заперечуючи його і не приймаючи. Бо поки ця спорідненість не набута, людина ніби викинута з буття і всьому чужа.

Звідкіля ж така несправедливість? Чому живе обдароване спорідненістю з буттям наперед і одразу, так що йому навіть не треба прикладати заради цього ніяких зусиль? Чому людина повинна досягати такої спорідненості ціною тяжких роздумів, сумнівів і терзань? Адже за великі старання належить особлива нагорода. Чи набуває людина ціною своїх зусиль чогось, що недосяжне для будь-якої живої істоти, недосяжне для всього іншого існуючого взагалі? Можливо. Адже шляхом розкриття буттєвої сутності мислення може досягти такого ступеню спорідненості зі світом, на який не дано піднятися жодній іншій живій істоті, на який ніщо, окрім мислення, не спроможне. Мислення здатне досягти найвищої міри спорідненості з буттям, воно здатне не просто прийняти цей світ, а й полюбити. Тільки мисленню дана можливість полюбити буття, тільки мислення, розлучаючись з життям, покидаючи цей світ, жалкує за ним, а  не тільки за собою.

4. Мислення як найвищий спосіб спорідненості з буттям

Але ця можливість не перетворюється на дійсність, поки буттєва сутність залишається для людини незбагненною. Незбагненною, незрозумілою, і саме з цієї причини чужою. Чужою навіть не тому, що людина вбачає в ній щось погане, щось, з чим вона не могла б примиритися, що вступає з людиною в протиріччя. Зовсім ні. Сутність буття залишається для людини чужою тільки тому, що людина все  ніяк не може її впізнати і в ній розібратися, все ніяк не може на ній зосередитися, все на щось відволікається від неї, тобто якщо людина не присвячує їй себе і не зацікавлена в ній по-справжньому. Вона залишається чужою, допоки мислення не наповнюється нею, допоки воно безперестанку не зайняте нею, не віддає їй себе і не тримає її на увазі. Допоки через розкриття, пізнання і осмислення буттєвої сутності воно нарешті не приймає її в себе, не привласнює її, не знаходить її в собі як свій зміст.

Мислення, як і сприйняття, становить собою деякий різновид прийняття і привласнення. Тільки якщо через сприйняття живе приймає і привласнює буття, то через мислення людина приймає і привласнює буттєву сутність, сутність речей і існуючого, і світу в цілому. Сама ж буттєва сутність уже наперед є для людини прийнятною, є те, що наперед узгоджене з мисленням і його сутністю. Буттєва сутність не може становити собою для мислення щось чужорідне, тому що людина знаходить її в собі як сенс власного буття, тому що вона (сутність) зумовлює саму людину у всіх її характерних рисах і особливостях. У буттєвій сутності немає нічого, що людина вже не знаходила б у собі, що б вона не впізнавала в самій собі.

Буттєва сутність вже наперед покладена для мислення як близька йому, властива йому, як та, що завжди керує самим мисленням і править ним. Мисленням, зокрема, керує прагнення пізнавати речі в їх основі, в їх сутності заради того, щоб освоїти їх, зробити свійськими. Сáме так, а зовсім не для того, щоб ними керувати і ними розпоряджатися. І, тим більше, не для того, щоб помикати ними за власними примхами, вчиняти по відношенню до них якесь свавілля. Людина в засліпленні своєму звикла вважати, що тільки вона керує речами, і не бачить, що речі так само керують і розпоряджаються нею. Звикла вважати, що це лише вона може ставитися до речей свавільно, і навіть не помічає, що свавілля тим самим вже панує в її душі, в ній самій. Ні, освоїти речі – це не означає ними керувати, їх підкорювати. Освоїти речі – значить зробити їх близькими і доступними, турботливо оберігати їх і любити, і давати їм розкритися у їх власній сутності, використовувати  відповідно їх власному устрою. Мисленням керує прагнення пізнавати речі в їх сутності заради спорідненості з ними і збагачення через них, тобто, як це не дивно звучить, заради взаємної відданості і корисності.

Якщо корисність речей для людини складається в тому, що речі по відношенню до неї виконують свою функцію, то і „корисність” людини для речей полягає в тому, що вона виконує свою функцію по відношенню до них. Корисним для будь-якого існуючого є те і тільки те, що відповідає його сутності, тоді як шкідливим є те, що йде всупереч з нею. Отож, наскільки речі є корисними для людини, оскільки вони підлаштовані під її сутність, настільки і людина є корисною для речей, оскільки вона використовує їх відповідно їх сутності, дає цій сутності розкритися, здійснитися. Тільки людина дозволяє речам бути тим, чим вони є, дозволяє їм відбутися як речі. Без людини речі перетворюються на непотрібний мотлох, без людини вони перестають бути власне речами, стають просто існуючим серед існуючого. Бо сутність речей – це їх придатність для використання, придатність для якоїсь мислячої діяльності, тому тільки за сприяння людини вони можуть самі розкриватися власне як речі у всьому багатстві їх проявів.

І так само й речі дозволяють людині відбутися по відношенню до них у її власній сутності, дозволяють їй виступати як мислення, що єдине здатне використовувати речі, єдине здатне повністю освоювати існуюче – не просто спокійно існувати поруч з ним, сприймати його в його видимості, а й заглиблюватися в нього, виявляти його внутрішню, глибинну свійськість і прийнятність для людини, і, таким чином, у всьому існуючому набувати власності.

Так, заглиблюючись у сутність існуючого, людина освоює його; заглиблюючись у сутність речей, вона споріднюється з ними. Отож і з буттям людина може зріднитися і освоїтися, лише заглиблюючись в його сутність, лише пізнаючи його сутність, розкриваючи її і досягаючи її розуміння. Таким чином, мислення є найвищий спосіб спорідненості з існуючим і з буттям, із усім, що є пізнаванного в цьому пізнаванному світі. Мислити, мислити по-справжньому, а не формально – означає зріднятися, прив’язуватися, прикипати душею до того, що мислиться, до речей і буття. Мислити щось – це означає його полюбити. Бо якщо мислення щось зрозуміє, воно його тим самим вже й полюбить. („Тільки той, хто глибини пізнав, по-справжньому полюбить живе”14, – так передав цю думку великий Гельдерлін. Чим пояснити, що ліричний поет не через усвідомлення приходить до розуміння істин такого рангу? Хіба що божественним натхненням…). Це лише в наші часи, часи домінації наукового світогляду, мислення виродилося у абстрактне теоретизування, у розрахунок вартості й доцільності, у формальну констатацію. Але за своєю природою мислення не є байдуже констатування, воно становить собою максимальний прояв небайдужості і зацікавленості, найвищий спосіб спорідненості й прив’язаності, і найочевиднішим підтвердженням тому є те, що лише мисляча істота серед усього живого здатна дійсно і по-справжньому любити, тобто любити не інстинктивно, а всією душею, всіма глибинами свого єства.

5. Нерозуміння сутності буття як витік відчуження людини від світу

Отож, тепер потроху прояснюються витоки тієї кардинальної неприми´реності, яку людина відчуває по відношенню до буття, до світу в цілому, яку тільки людина серед усіх живих істот змушена перетерпіти і зазнати на собі. Людина залишається неприми´реною з буттям, з його ладом не тому, що вона вбачає в ньому щось чужорідне, щось в корені вороже і неприйнятне для себе. Такої неприйнятності не може бути хоча б  з тієї причини, що буття у всій повноті його сутності й ладу уже розгортається в самій людині як її власне буття, визначає саму людину і керує нею, належить до неї як те, в чому вона впізнає саму себе. Самé буття завжди вже виявляється безпосередньо прийнятим людиною як її власне, і водночас постійно залишається таємничим, невпізнаним, прихованим  в його сутності.

Отож, людина постає неприми´реною з буттям зовсім не тому, що вона розуміє його сутність і викриває в ній щось зле для себе (навпаки, найбільш неприми´реною з буттям є та людина, яка свою власну озлобленість до буття приймає за глибоке його розуміння), а тільки тому, що буттєва сутність раз у раз залишається незнайденою, незрозумілою і саме тому чужою. Поки буттєва сутність залишається для мислення незрозумілою, до тих пір і навколишнє буття, і цілий світ видається для людини чужим і неприйнятним, до тих пір і сама людина почувається в цьому світі ніби сторонньою, відторгненою від нього і страждає від цього відторгнення.

Принциповим і важливим тут є сáме те, що нерозуміння сутності буття ніколи не залишає людину байдужою, завжди так сильно її бентежить, тривожить і зачіпає. Адже могло бути так, що це нерозуміння аж ніяк людину не хвилювало б, не впливало б на її відношення до світу, не призводило б до відчуття катастрофічної викинутості, відлученості від світу, її неузгодженості з ним. Могло бути так, що людина спокійно собі існувала б серед незрозумілого світу, не задумуючись над ним і не переймаючись ним, не зазнаючи від цієї незрозумілості ніякого невдоволення. Але нерозуміння сутності буття зовсім не залишає людину в байдужій незацікавленості, зовсім не забезпечує їй безтурботного спокою. Нерозуміння сутності буття, навпаки, призводить до такої неприкаяності людини в світі, за якої світ ніби залишається від людини осторонь, хоч як би вона сама не тягнулася до нього; призводить до такої відчуженості, якою людина постійно терзається, яка постійно її непокоїть і завдає болю.

6. Що таке освоєння людини з буттям?

Чому ж це нерозуміння виявляється для людини таким болючим, які глибинні, визначальні основи людського єства воно зачіпає? Що для людини насправді криється за нерозумінням сутності буття? Чому суперечить таке нерозуміння? Адже навряд чи людину дійсно може схвилювати те, що вона не знає якихось фактів чи доказів з приводу цієї сутності, навряд чи таке нерозуміння може привести до відчаю, до відчуження, до неприйнятності світу взагалі. Людину цікавить не абстрактне знання, не факти і не докази; людину цікавить тільки те, що зачіпає її саму, зачіпає ту визначальну потребу, якою людина прив’язана до буття, з якою постійно йде до буття і звернута до нього, тягнеться до нього; потребу, відповідно якій людина тільки й хоче його пізнати.

Ця визначальна потреба, яка прив’язує людину до буття і співвідносить її з ним – це потреба свійськості, фундаментальної свійськості з існуючим і світом в цілому, яка керує мисленням і повністю зумовлює його. Згідно з цією потребою, мислення прагне освоїти все, що помічає навколо: освоїти існуюче, все більше й більше коло існуючого, і разом з тим освоїти буття, світ як такий. Освоїти – це значить знайти в усьому своє, те, що має відношення й до самої людини, до самого мислення. Це значить віднайти в усьому узгодженість з самою людиною, відповідність з нею самою, з її сутністю, а отже, відкрити в усьому корисне, сприятливе для неї самої. Освоїти – це значить виявити в усьому те, що властиве й самій людині, і тому є глибоко прийнятним для неї. Це значить – поводити себе відповідно устрою існуючого і буття так, щоб давати проявлятися сáме тим їхнім моментам, які є для людини найбільш прийнятними. Тобто освоїти існуюче і буття – це означає відкрити те, що є в них відповідного з самою людиною; але це означає, що і самій людині треба поставити себе з ними у відповідність, діяти в угоду тим  їхнім властивостям, які мають з нею певну спорідненість, і так сприяти їх проявленню.

Людина прагне освоїти існуюче і буття, бо будь-яка чужість, будь-яка неосвоєність є для неї загрозливою і небезпечною. Неосвоєність, невідповідність людини з оточуючим призводить до того, що й оточуюче в свою чергу виступає по відношенню до людини як неузгоджене з нею, як те, що несе небезпеку, як те, що може завдати їй втрат. Будь-яка неосвоєність є причиною того, що людина припускається свавілля по відношенню до оточуючого, а це в свою чергу загрожує свавіллям їй  самій. Отже, освоєння – це встановлення взаємної узгодженості, злагодженості між людиною і тим, що її оточує, заради уникнення свавілля, яке проявляється у разі відсутності такого освоєння.

Але не тільки це. Бо освоєння ніколи не означає байдýже існування на відстані, ніколи не означає віддаленість заради запобігання будь-яких конфліктів. Ні, освоєння, навпаки, має на увазі максимальну взаємну співвіднесеність, взаємну причетність і зближеність людини і того, що існує навколо. Таке освоєння означає максимальну зацікавленість людини світом, її зайнятість ним. Зацікавленість і зайнятість, оскільки освоєння світу, освоєння існуючого і буття служить людині не просто для захисту від свавілля, не просто для оберігання себе. Таке освоєння  в першу чергу забезпечує людині привласнення, несе їй збагачення у найширшому розумінні цього слова, бо дозволяє їй в усьому і всюди знаходити своє, близьке і прийнятне для неї, корисне для неї і споріднене з нею.

Адже привласненість ніколи не зводиться до того, щоб просто мати щось у своєму розпорядженні, в своїй волі. Привласненість означає взаємну злагодженість і відповідність, взаємну необхідність і корисність, які дозволяють кожній із сторін виступати у своєму власному, у тих її моментах, які є найбільш визначальними і властивими для неї самої. Людиною править потреба свійськості, і оскільки це потреба, людина сама прагне з усім і всюди набувати узгодженості, досягати відповідності, і, таким чином, у всьому знаходити сприятливе для себе, в усьому набувати власності. Прагне все більше розширювати коло освоєння поблизу себе, досягати все більш глибокої свійськості з оточуючим, бо ця свійськість є для неї необхідністю, бо вимога цієї свійськості, вимога зріднення і злагодженості закладена в самій сутності людини, в сутності мислення як такого.

7. Пізнання як потреба фундаментальної свійськості

Потреба свійськості взагалі становить той єдиний і визначальний принцип, який повністю задає характер співвідношення, характер зв’язку між людиною і навколишнім світом. Тільки завдяки цьому принципу людина пристосовує до себе існуюче і сама пристосовується до нього, тільки завдяки цій потребі людина набуває спорідненості з тим, що її оточує, з існуючим і буттям, прив’язується до них, потребує їх, знаходить у них прийнятне для себе. І тому усяка чужість йде в розріз з цим її прагненням свійськості, сприймається нею як нестача і недоодержання, як недопуск до того, у чому людина неодмінно може знайти своє, як перешкода й утруднення підходів до того, свійськість з чим є вже наперед зумовленою і необхідною. І тому усяка чужість є для людини такою болючою, бо вона сприймається як недопущеність до заздалегідь прийнятного, як завада наближенню до спорідненого з собою.

Така чужість сильно зачіпає людину, виступає для неї як опір, як те, що суперечить їй самій. Сáме з цієї причини освоєння як таке ні в якому випадку й ніколи не зводиться до абстракції, ніколи не залишається  байдужим до того, з чим людина співвідноситься. Освоєння ніколи не може бути безвідносним, не може не враховувати саму людину, не стосуватися її самої. Освоєння як таке завжди орієнтоване на саму людину, завжди тримає на увазі прийнятне сáме для неї, завжди і в усьому шукає спорідненості й близькості з нею. Таке освоєння відкидає як неприйнятне все, що йде в розріз з її сутністю,  що призводить її до розриву з собою, до власної загубленості і розладу зі світом. Таке освоєння відмітає як неприйнятну будь-яку безвідносну діяльність, яка не бере до уваги саму людину і її місце в цьому бутті, яка веде її до відступу від себе, від того основного призначення й прагнення, яким визначається її буття.

Людиною керує потреба фундаментальної свійськості з існуючим і буттям. Це спонукає її шукати в усьому відповідності з нею самою і себе саму приводити до відповідності з усім, що існує навколо. І оскільки це потреба фундаментальної свійськості, то виявити в усьому відповідність із самою людиною – це означає не просто поверхнево її помічати, а й віднайти цю узгодженість, цю відповідність у самих основах того, з чим людина співвідноситься, в самих основах існуючого і буття. Оскільки це потреба фундаментальної, ґрунтовної свійськості, вона вимагає не поверхневого освоєння, а вичерпного й повного, вона вимагає від людини освоїти існуюче і буття в самих його основах, у самій його сутності. Тобто вимагає не просто помічати, сприймати те, що відкривається навколо, а й досягати його розуміння, пізнавати його.

Адже пізнання саме по собі становить ніщо інше, як фундаментальне, докорінне освоєння існуючого і світу в цілому, або, що те ж саме, становить розкриття сутності існуючого і буття. Через пізнання людина шукає в сутності буття і існуючого дещо глибоко прийнятне для себе, дещо глибоко своє, те, що відноситься і до неї самої, що знаходиться в повній узгодженості з нею. Через пізнання людина в усьому і всюди набуває власності, в усьому знаходить близьке і споріднене, сприятливе для себе. І тому будь-яка незбагненність, будь-яке нерозуміння є для неї болючим, бо воно саме являє собою чужість і незасвоєність, бо воно виступає як недопуск до того, що вже наперед є для людини прийнятним, як опір наближенню до заздалегідь спорідненого з нею. Будь-яке нерозуміння не залишається для людини байдужим, бо воно також означає, що людина поводить себе в супереч  з устроєм і сутністю того, що її оточує, а це в свою чергу загрожує невідповідністю їй самій, її саму ставить під загрозу свавілля з боку оточуючого.

Фундаментальне освоєння – ось принцип, завдяки якому людина досягає узгодженості зі світом, яким вона завжди керується у своєму відношенні з ним, принцип, який, з одного боку, дозволяє їй оберігати себе, а з іншого, у всьому оточуючому знаходити своє, з усім набувати відповідності, в усьому відкривати близьке і потрібне для себе, дороге для себе, в усьому набувати власності. Звісно, це можливо лише в тому випадку, якщо така відповідність є вже наперед можливою, якщо така взаємна узгодженість і злагодженість всього існуючого вже наперед має місце в цьому світі, закладена в самому устрої буття, продиктована самою його сутністю. Але оскільки людиною керує сáме потреба свійськості, оскільки сáме потреба фундаментальної свійськості зумовлює всю людську діяльність, всі характерні ознаки людського існування, є для людини визначальною і становить саму сутність мислення, людина може досягати цієї злагодженості лише за власним прагненням, з власної волі, заглиблюючись в основи того, що їй навколо відкривається, в саму сутність існуючого і буття в цілому.

12 Достоевский Ф. М., „Идиот”. – М.: Изд-во „Правда”, 1981. – 640с.

13 Там же

14 Гельдерлін Ф., „Сократ і Алківіад”. В оригіналі цей рядок звучить так: „Wer das Tiefste gedacht, liebt das Lebendigste”.  Див. Friedrich Hölderlin, „Sämtliche Gedichte und Hyperion”, „Sokrates und Alcibiades”. – Insel Verlag, 2 (22. Oktober 2001). – 667 s. На цю думку Гельдерліна звертав увагу Гайдеґґер в докладі „Що означає мислити?”