1. Вияв досконалості світу

Отже, тільки потреба фундаментальної свійськості робить буття в його сутності небайдужим для мислення, тільки відповідаючи цій потребі мислення шукає пізнати буттєву сутність, бо таким шляхом воно прагне якнайглибше, якнайповніше прийняти буття і освоїтися з ним. Згідно з цією потребою, мислення шукає в самій основі буття щось прийнятне для себе, шукає в самій його сутності щось своє, щось близьке й рідне, прагне знайти для себе певне надбання і певний здобуток. Це можливо лише за умови, що це своє, це споріднене з собою в основі буття людина вже вгадує і відчуває, тобто якщо це своє вже наперед виявляє себе і взагалі має місце.

Що ж становить собою те своє, що його людина впізнає в самій сутності буття, в самій основі світового ладу? Як воно себе проявляє і чи дає воно взагалі людині якось себе відчути? Коли, за наявності чого буття стає для людини прийнятним? За якої умови людина набуває примиреності і свійськості з ним?

Людина впізнає щось своє, щось споріднене з собою в самій основі світового ладу, коли з подивом і захопленням помічає пануючу в цьому світі взаємну злагодженість всього існуючого, його взаємну пов’язаність і потрібність, узгодженість із світом у цілому. Коли людині відкривається загальна гармонія й єдність, в яких перебуває все існуюче, коли вона з усією ясністю бачить, що „кожна маленька мушка, яка дзижчить коло неї в гарячому сонячному промені, у всьому цьому хорі учасниця: місце своє знає, любить його і щаслива; кожна травичка росте і щаслива! І у всього свій шлях, і все знає свій шлях, з піснею відходить і з піснею приходить…”15.

Але людина не може від себе приховати, не може не помічати, що вона сама ніби викинута з цієї гармонії світу, не відповідає їй і знаходиться в дисонансі з нею, бо серед усього існуючого „лише вона нічого не знає, нічого не розуміє, ні людей, ні звуків, всьому чужа і викидень”16. Людина постійно почувається відторгнутою від загальної гармонії, злагодженості, в якій поєднане все суще, хоче бути прилученою до неї, тягнеться до неї, та знову і знову з жалем відмічає, що не може її досягти, не може до неї наблизитися, упускає її і не може набути. Злагодженість зі світом постає для людини чимось вкрай необхідним і бажаним, у ній людина впізнає щось докорінно своє, близьке для себе, щось настільки потрібне для неї самої, що без цієї загальної злагодженості весь світ видається їй чужим і не­прий­нят­ним. Залученість до загальної гармонії й злагодженості світу є те, чого за самою своєю природою воліє, жадає і прагне мислення, оскільки в самій його сутності закладена потреба фундаментальної свійськості і спорідненості з буттям. І сáме тому воно так сильно переймається своєю відлученістю від злагодженості світу, зазнає болю від неї, так жалісно на неї нарікає.

Ця відлученість від загальної злагодженості світу є основою і підґрунтям будь-якого суму, що охоплює людину, про що б вона не сумувала. Сумуючи про віддаленість від Батьківщини, про розлуку з рідними чи з коханою людиною, про відірваність від когось або чогось, що в найближчому оточенні є для неї найдорожчим, людина якось непомітно переходить до більш корінної, більш фатальної відірваності і відлученості, яка їй судилася в цьому бутті і яка ніби закладена в самій суті речей. Від своєї особистої скорботи звертається вона до скорботи одвічної, скорботи про те, що „ в цьому світі я гість непроханий”17, що в ньому „всі ми тільки іноземці, завжди тільки іноземці”18, про таку свою викинутість зі світу, одинокість і покинутість в ньому, яку навіть близька людина не завжди може скрасити своєю присутністю.

Сумуючи про свою відлученість, людина жалкує не тільки за тим, що хтось близький знаходиться від неї далеко, що хтось коханий залишається до неї байдужим. Така байдужість видається їй лише підтвердженням загального правила, відповідно якому все, з чим людина прагне спорідненості, відсахується від неї і відштовхує її, все, з чим вона шукає зближення, цурається її і не приймає, так що до чого б людина не повернулася в цьому світі, все їй лише свідчить, що „це не твоя земля”19, лише її переконує, що тут „все чуже для тебе”20. Байдужість оточуючих лише підкреслює, поглиблює враження якоїсь глобальної роз’єднаності людини зі світом, її фундаментальної чужості в ньому, робить цю чужість ще більш помітною, очевидною і нестерпною. І разом з тим ще сильніше виявляє в людині заповітне прагнення подолати цю чужість і досягти повної спорідненості з буттям, спорідненості такої бажаної, і разом з тим такої далекої і недосяжної, що вона постає перед людиною хіба що блаженним несьогосвітнім видінням, до якого людина так тягнеться і за яким завжди так журиться і сумує.

Тільки інколи вдається людині докорінно побороти цю чужість, і на якусь коротку мить блаженне видіння стає дійсністю. Тільки інколи зазнає вона на собі дію тієї могутньої чудотворної цілющої сили, яка ніби звільняє людину від пут роз’єднаності зі світом, тієї дивовижної сили, що несе відродження і оновлення змученій душі. Це відродження досягається у тих високих станах духу, коли він, ніби осяянням, сповнюється відчуттям якоїсь вищої гармонії, що ураз розкривається у всьому існуючому і водночас сприймається як завершена досконалість цілого світу. У таких станах духу, коли він охоплюється нестримним поривом до прекрасного, настільки потужним і непоборним, що людина, помічаючи красу світу, не може більше залишатися від неї осторонь, прагне завжди служити їй і завжди бути долученою до неї.

Сповнена відчуттям загальної, вищої гармонії, полонена красою, яка дивним чином тепер їй у всьому відкривається, людина і саму себе сприймає в таку мить не інакше, як найделікатніший інструмент для ще більшого висвітлення і поглиблення цієї краси, як інструмент, що не тільки вторить власному ладу речей, а й від себе вносить у них небачені досі довершеність і досконалість. У таких високих станах духу з людиною відбувається дивовижне перетворення, докорінно змінюється її ставлення до себе самої: вона більше не сприймає себе як витік усіляких дисгармонії та дисонансу; навпаки, вона впізнає себе як ту, що вносить у цей світ ще більш довершену злагодженість, що здатна ще більше підкреслювати, вивільняти і сама творити її навколо себе. Вона бачить себе як джерело нової величі, досконалості і краси, вона перевтілюється у натхненного майстра, у „розпорядника свят”21, який у всьому, до чого не доторкнеться, виявляє його приховані чарівність і привабливість, який підносить красу світу на недосяжну висоту; і у той же час вона готова бути хоча б останнім підручним у служінні прекрасному, аби тільки повністю розчинятися у невпинному сприйнятті прекрасного, аби хоч якось бути задіяною у створенні прекрасного; аби тільки почувати себе долученою до загальної гармонії світу.

Така загальна гармонія, таке всеосяжне відчуття прекрасного не мають, до речі, нічого спільного з тим досить поширеним переживанням, коли щось просто подобається чи виявляється приємним. Без того, що просто подобається, не важко й обійтися, без нього легко можна жити, бо воно не має здатності оволодівати людиною безроздільно. Якщо якась річ подобається чи виявляється приємною, завжди можна безпомилково вказати, що сáме в ній так прийшлося до душі, виявити якісь конкретні риси, які сподобалися. Але, на відміну від цього, відчуття прекрасного залишається невловимим, так що ніколи не можна сказати, що саме в прекрасному є прекрасним, що саме робить його прекрасним. Прекрасним є все в цілому, і воно має могутню силу охоплювати і притягувати до себе, якій даремно опиратися, яка все одно завжди перемагає, завжди цілковито оволодіває людиною і радісно підкорює її собі, аби тим самим її саму безмірно піднести, прославити і звеличити. Відчуття загальної гармонії, що обіймає все існуюче, дозволяє людині й самій почувати себе долученою до неї, забувати про свою відокремленість, цілковито відволікатися від себе, виявляти свою нерозривну єдність зі світом у цілому. Прекрасним для людини постає тепер не щось одиничне, не якась окрема річ, а цілий світ.

Відчуття прекрасного має могутню властивість поєднувати, обхоплювати собою все, що відкривається навколо, поширюватися на цілий світ, так що в чому б людина не знаходила прекрасне – чи то в природі, чи в іншій людині, чи в витворі мистецтва – відчуття прекрасного негайно проектується для неї на світ у цілому, змушує весь світ засяяти новими, надзвичайно яскравими барвами і кольорами. Прекрасне, що помічається в малому, разом з тим в якусь блискавичну мить розкриває людині загальну гармонію світу, змушує людину застигнути в блаженному спогляданні його чарівної і величної краси. Загальна, або вища гармонія розкривається через враження, що в цьому світі ніщо не існує просто так, що в ньому немає нічого зайвого, неважливого чи дріб’язкового. Все існуюче під впливом вищої гармонії облагороджується, окрашається, ніби гілочка, що вкривається кристалами в соляних копальнях Зальцбурга22, все існуюче виступає тепер як звите і зчленоване в такому досконалому ладі, від якого ніщо не можна відняти, аби не порушити абсолютної довершеності цілого і який спостерігається хіба що у витворах мистецтва.

У відчутті вищої гармонії весь світ постає прекрасним, а разом з ним і сама людина. І людина, і її вчинки стають тепер високими, сповненими достойності і благородства, гідними подиву і поклоніння. Людина тепер – це не сама людина. Вона – частина загальної гармонії світу. Вона сама, її „Я” ніби розчиняється в цьому бутті, ніби перевтілюється в одну з сил природи, в одну з незчисленних стихій, що ширяться над існуючим, огортають його і зливаються з ним, і уже в якості такої природної сили вона цілком справедливо може сказати про себе, що в цій гармонії „я був сяючим вітром, я був польотом стріли”23. Людина тепер любить все, розуміє все і приймає все. Бо в основі буття загалом впізнає вона ту вищу досконалість, що перетворюється у все нове й нове торжество прекрасного; ту могутню всепереможну радість, якій немає кінця, яка завжди врешті-решт бере гору над будь-якими розладом чи злобою, радість, яка охоплює все нове й нове життя, що приходить у світ на зміну тому, що минає, і яка виявляється сильнішою за незгоди, за страждання, за саму смерть.

Бо смерті самої по собі нема. Як би не безчинствувала смерть, яких би втрат вона не завдавала, життя все одно нездоланне, життя все одно перемагає, розквітає ще більш потужно і прекрасно, ніж раніше. Смерть – це лише інший бік тієї дивовижної і мудрої сили, що несе оновлення, що звільняє місце для наростання нового, ще більш розкішного і багатого життя, яке є не запереченням, а продовженням старого, новим розквітом того, що самé вже не могло розквітнути, і так стверджує торжество вічного розквіту і вічної радості, торжество вищої гармонії світу. Так у відчутті цієї вищої гармонії, загальної досконалості світу і його невмирущої радісності людині дає себе відчути сутність буття. Сутність буття, по мірі того, як вона пізнається мисленням, по мірі того, як мислення поглиблюється в неї, осмислює її і набуває її розуміння, дозволяє себе людині відчути як вияв досконалості світу, і таким чином вносить у людську душу примиреність з буттям і любов до нього, дозволяє їй цілковито зріднитися з ним і його прийняти.

Що ж таке вияв досконалості світу? Що це: ознака речей, чи, може, естетичний феномен? Як сутність буття може давати себе відчути, якщо вона доступна лише мисленню? І далі: якщо сутність буття дає себе відчути і сприйняти як вияв досконалості світу, значить, ця досконалість повинна бути світу уже притаманна, притаманна завжди і заздалегідь. Чому ж тоді вона відкривається не кожного разу, чому помічається лише інколи? Що дозволяє помічати цю досконалість, коли вона виявляється і чому так на людину впливає? З якої причини під впливом цієї досконалості людина перестає себе почувати витоком усілякої дисгармонії в цьому світі? Чому, навпаки, впізнає себе як ту, що вносить у цей світ нову, ще більшу зла­год­же­ність і красу, і, таким чином, знаходить у своєму бутті особливу значущість, знаходить у ньому сенс?

Вияв досконалості світу розпізнається у відчутті прекрасного. Він дає себе впізнати, коли людині доводиться замилуватися чимось, красу чого вона раніше не помічала, а тут ця краса стала чомусь якось особливо помітною і очевидною. Людина взагалі майже одразу помічає зовнішню привабливість речей, але прекрасне може дуже довго залишатися для неї непомітним, незрозумілим і прихованим. До того ж, інколи трапляється, що ті самі речі, краса яких лише щойно так людину вражала, через деякий зовсім короткий час вже не видаються їй такими досконалими і привабливими, знову стають звичайними і непомітними. Людина при цьому каже, що вона втратила настрій. Відношення до світу у людини залежить від настрою.

Але що таке цей настрій, невже це така вже довільна річ? Невже відчуття прекрасного, що охоплює людину, коли вона у настрої, є лише плодом її уяви, породженням її відчуттів? Або ж, навпаки, існують настрої, в яких людині відкривається те, що зазвичай залишається утаєним і прихованим, коли вона починає помічати не тільки те, що лежить на поверхні, коли їй вдається зазирнути в саму основу речей? Від чого взагалі йде відчуття прекрасного, що є його витоком? Що породжує той настрій, в якому людина здатна помічати прекрасне?

Судячи з того, що ті самі речі один раз можуть видаватися людині прекрасними, а другий раз – ні, відчуття прекрасного йде не від речей, не від чогось конкретного в них. Прекрасність, що відкривається людині в існуючому, ніколи не вичерпується його безпосередніми наявними властивостями чи якостями. Прекрасність – це взагалі не якість речей, не одна з рис чи ознак існуючого. Сáме тому її неможливо вловити, не можна сказати, що сáме, яка конкретна риса робить прекрасне прекрасним. Вона завжди відображає щось більше, ніж зовнішній вигляд речей. Тому прекрасність – це також не те сáме, що і зовнішня красивість і привабливість. У цьому нас достатньо переконує мистецтво, демонструючи, що прекрасними можуть бути зовні абсолютно химерні речі. Навпаки, мистецтво, можливо, якраз тому так часто і зображує химерне і фантастичне, аби підкреслити, що будь-яка неприйнятність, чужість речей і світу є лише поверхневою, зовнішньою. Аби показати, що, не дивлячись на всю страхітливість і дивність того, що перед людиною іноді постає в навколишньому бутті, в основі цього світу лежить одвічна досконалість і гармонія, яка, виявляючись, робить навіть незвичне і чудернацьке спорідненим і прийнятним.

Адже хто не звертав увагу, що мистецтво якимось дивним чином завжди облагороджує, підносить, освячує все, до чого б не доторкалося, хоч яким би жахливим і незрозумілим те не видавалося на перший погляд; що під дією мистецтва весь світ розкривається як той, в якому взагалі немає нічого „злого” чи „поганого”, нічого неприйнятного, нічого, що хотілося б остаточно і повністю заперечити. Прекрасність, виявляючись у мистецтві, ніби дає людині збагнути, що будь-яка ворожість речей є лише оманливою, що вона виникає лише в результаті поверхневого, бездумного сприйняття, що за будь-якою неприйнятністю, відразою від чогось завжди стоїть нерозуміння, верхоглядство і недомислення.

Може, саме з цієї причини прекрасне, аби стати помітним, потребує, аби людина особливо концентрувала на ньому свою увагу, спеціально вдивлялася в нього. Прекрасне ніби підказує, що з чим більшою увагою людина підходить до речей і чим глибше вдивляється в них, чим сильніше заглиблюється в їх основи, тим більш прий­нят­ни­ми і досконалими вони постають. Мистецтво, саме тому, що воно завжди вже якимось чином розкриває ці основи, постійно виявляє досконалість речей і світу в цілому. Адже там, де людина помічає прекрасне, їй відкривається не одиничне і випадкове; там завжди дає себе впізнати одвічне і всезагальне. У прекрасному крізь мінливе і скороминуще завжди ніби проступає одвічна загадка буття, яка то наче розчиняється і ховається за зовнішністю речей, то якось особливо прояснюється і дає себе зрозуміти. Тому й самé прекрасне нібито мерехтливо змінюється перед людиною, то залишаючись буденним і непомітним, то несподівано виявляючи свою заповітну, несказанну і невичерпну красу.

Сáме це одвічне і всезагальне, коли людині вдається  його вловити, розрізнити і відчути за мінливістю речей, і робить прекрасне прекрасним. Прекрасним може бути тільки те, де за сугубо одиничним і конкретним в існуючому неухильно проступають, розкриваються і стають зрозумілими найпервинніші рушійні сили буття, загальні основи світового ладу, де відношення до звичайних речей якось непомітно перетворюється у відношення людини до світу в цілому. У прекрасному завжди певним чином розкривається, дозволяє себе відчути сама сутність буття. І навпаки, сутність буття, коли вона осягається людиною, коли людині вдається хоч на мить, хоч у деякій мірі її вловити, помітити і збагнути, сприймається  через відчуття прекрасного як вияв досконалості світу.

2. Поняття про буттєві стани

2.01. Що таке буттєві стани?

Те, що буттєва сутність пізнається людиною не тільки понятійно, а і дозволяє себе розрізнити, сприйняти у вигляді певного відчуття – це слід вважати скоріше закономірністю, ніж чимось надзвичайним і винятковим. Адже такий стан речей спостерігається не по відношенню до однієї тільки буттєвої сутності. Не одна лише сутність буття, а і всі її визначальні моменти, визначальні прояви попередньо розкриваються людині, дають їй себе помічати у вигляді дуже особливих, безпомилково впізнаваних відчуттів. Вони переживаються людиною як буттєві стани, буттєві настрої.

Будь-який із проявів буттєвої сутності, з характерних особливостей буттєвого устрою, коли людині вдається його помітити, вловити в своєму розумінні, сприймається нею як певний буттєвий настрій; і цей настрій охоплює людину, напливає на неї якось непомітно, ніби мимо її волі сáме тоді, коли вона навіть не усвідомлює, про що власне задумується, коли навіть не віддає собі звіту, що в цей момент їй якимсь чином розкривається сама сутність буття. Буттєві настрої, буттєві стани заволодівають мисленням задовго до того, як воно приходить до понятійного розуміння буттєвої сутності. Сáме вони в першу чергу приводять людину до роздумів про буття, про ту невловиму загадку, що в ньому криється, про місце людини в ньому. Через них буттєва сутність подає, розкриває себе мисленню у всіх своїх основних рисах і проявах ніби наперед.

Такими настроями є, наприклад, настрій самотності, через який людині дає себе впізнати самість як один з основоположних моментів буттєвого устрою, або настрій жаху, в якому людині відкривається ніщо. До подібних настроїв відноситься також несподіване враження нереальності, ілюзорності того, що розгортається навколо, коли все оточуюче пропливає перед людиною ніби уві сні. Або настрій, в якому здається, ніби все, що відбувається в цю хвилину, уже було колись, а тепер переживається наново – настрій déjà vu. (Цікаво, що людина в цьому випадку ніколи не може сказати точно, чи дійсно те, що відбувається зараз, уже було колись, і коли це було, не може згадати ніяких подробиць; але вона відмічає напевно, що щось невловиме в усіх навколишніх речах і подіях видається їй у цьому настрої якось дивно знайомим і впізнаваним). Або дуже близький до déjà vu настрій передбачення, угадування наперед того, що зараз повинно статися, при якому людина ніби не знає, а відчуває, що станеться наступної миті, і сама дивується, звідкіля їй це відомо. Буттєвими настроями є також раптове відчуження, відсторонення людини від оточуючого, або, навпаки, настільки ж несподіване, найчастіше майже безпричинне екстатичне відчуття єдності, спорідненості людини з цілим світом, коли їй хочеться весь світ обійняти і пригорнути до себе, розчинитися у відданості йому, розтратити себе в ньому. І так далі, і таке інше.

Буттєвих настроїв насправді досить багато, але завдяки певним особливостям вони завжди відрізняються від звичайних емоцій і відчуттів. Їх не викликають якісь конкретні зовнішні причини, вони накочуються на людину ніби самі собою, змушуючи замислитися над речами, від яких вона зазвичай дуже далека, налаштовуючи на вічні питання, які найчастіше не особливо її турбують  і які ураз стають для неї цікавими сáме тому, що через пережиті буттєві настрої вона відчуває їх стосовність до себе самої. У буттєвих настроях є щось загадкове, незбагненне і невловимо притягальне. Відчуття прекрасного, через яке людині розкривається вияв досконалості світу, теж становить собою один із таких буттєвих настроїв.

2.02. Причини буттєвих настроїв не лежать у сфері існуючого

Чим же відрізняються буттєві настрої від звичайних емоцій і відчуттів? У першу чергу, тим, що в емоціях відображається відношення людини до безпосередньо оточуючих подій, до навколишньої дійсності. Емоції становлять собою реакцію на наявний, зовнішній стан речей. Тому звичайні емоції і настрої чітко пов’язані з тим, що відбувається навколо, вони завжди мають явну, конкретну і зрозумілу причину, що їх викликає.

Зовсім інше з буттєвими настроями. Щодо них ніколи не можна вгадати, коли вони оволодіють людиною і чим сáме вони викликані. Вони охоплюють людину мимоволі, коли вона, можливо, найменше на це очікує, коли зовні, здається, немає ніяких причин для їх появи. Так, відчуття самотності найчастіше охоплює людину зовсім не тоді, коли вона сама, а коли вона загублена в багатолюдному натовпі. І відчуття жаху пронизує людину не тоді, коли її страх пов’язаний з якоюсь конкретною, видимою загрозою, а коли вона не знає, чого боїться, коли ця загроза залишається невизначеною. І déjà vu, відчуття того, що це вже було колись, переживається людиною не тоді, коли якась минула подія повторюється в теперішньому з усіма можливими подробицями, а коли людина не знає, не може визначити, що сáме в тому, що відбувається, видається їй таким знайомим, що, власне, залишається тут тим же самим. Це справедливо і стосовно настрою відчуження, який виникає не тоді, коли людина опиняється серед незнайомих речей, а коли байдужими стають навіть самі близькі й бажані речі; і стосовно відчуття прекрасного, в якому завжди постає невловимим і те, що робить прекрасне прекрасним, і те, за яких умов воно людині відкривається. Це справедливо і стосовно інших буттєвих настроїв. Буттєві настрої вирізняє в першу чергу їх непередбаченість, невловимість тих чинників, що їх викликають.

Але не тільки це. Буває, людина довго не може збагнути, чим викликаний той чи інший її настрій, оскільки він спричиняється якимись майже побіжними ознаками, які на перший погляд зовсім не суттєві, але насправді пов’язані для неї з іншими, більш віддаленими подіями, які мають з цими ознаками дещо спільне, але які  з певних причин були нібито забуті, витіснені з свідомості. Тоді зв’язок з попередніми, давнішніми подіями встановлюється не одразу. Людині вдається згадати про них лише після ретельного аналізу, після встановлення довгого ряду асоціацій. Цей аналіз і асоціативний ряд дозволяють врешті-решт виявити схожість цих начебто несуттєвих ознак з дійсно важливими давніми подіями, призводять до згадки про таке сáме переживання, таке сáме відчуття, що його людина вже зазнавала колись в минулому, і дозволяють впізнати в тих давніх обставинах справжні витоки теперішнього настрою. Тобто, такі на перший погляд мимовільні настрої теж мають причину серед зов­ніш­ніх подій, але більш віддалену і приховану. Та як тільки  встановлюються зв’язки з минулим, як тільки з’ясовуються ті фактори, які, будучи на той час усвідомленими, викликáли подібне переживання колись, прояснюються і причини того настрою, що володіє людиною нині.

Отже, такі начебто мимовільні настрої теж виявляються максимально прив’язаними до дійсності, до конкретних подій у сфері існуючого. Ця прив’язка і розкривається за допомогою психоаналізу. Але по відношенню до буттєвих настроїв це не так. Вони дуже відрізняються від настроїв, які лише на перший погляд видаються мимовільними. Хоча б тим, що, на відміну від начебто мимовільних, буттєві настрої, пережиті колись у минулому, згадуються одразу. Людина найчастіше майже миттєво може згадати, чи вона вже відчувала буттєвий настрій, аналогічний тому, що володіє нею нині, і, буває, здатна навести навіть найменші подробиці тих обставин, за яких їй випадало  його пережити. Бо в буттєвих настроях є для людини щось вражаюче, виняткове, не схоже ні з чим іншим, те, що запам’ятовується назавжди. Людина відчуває, що за ними криється щось важливе і визначальне, і тому завжди так прагне їх збагнути, розгадати, закарбувати у свідомості все, що має відношення до них.

Але, тим не менш, навіть найретельніший аналіз тих обставин, за яких коли-небудь виникає той чи інший буттєвий настрій, не дозволяє хоча б трохи наблизитися до його розуміння. Буттєві настрої не можуть бути задовільно витлумачені за допомогою психоаналізу. Бо наскільки б людина в своїх спогадах не поверталася назад, згадуючи подібні буттєві настрої, пережиті нею в минулому, тоді, як і тепер, вони залишаються для неї такими самими загадковими і безпричинними; тоді, як і тепер, вона не може визначити конкретних, реальних чинників, що їх породжують. Адже буттєві настрої виникають не за рахунок впливу якихось зовнішніх подій, не за рахунок повторення або схожості теперішніх обставин з обставинами минулого. Повторення, схожість, аналогічність конкретних подій у сфері існуючого не здатні викликати в людини буттєвих настроїв. Тотожність, яка відкривається людині в буттєвих настроях, значно більш високого рангу. Вона більш глибока, ніж будь-які паралелі між існуючим, ніж будь-яка наявна еквівалентність зовнішніх речей, чи обставин, чи реакцій людини на них. Бо між буттєвими настроями і зовнішніми подіями, усвідомленими чи неусвідомленими, помітними чи майже невловимими, теперішніми чи давно минулими, немає прямого, безпосереднього зв’язку.

Схоже, аналізу в цьому випадку потребують скоріше не зовнішні події (адже вони можуть бути дуже різноманітними), а сам буттєвий настрій, те, як людині в ньому.

2.03. Що постає перед людиною під час буттєвого настрою?

Що відбувається з людиною в буттєвому настрої, що вона в ньому переживає? Перше, що помічається – це те, що буттєвий настрій завжди сходить на людину якось несподівано, він її ніби вражає, захоплює зненацька. У ньому людині наче на мить розкривається щось, що зазвичай залишається прихованим і непомітним, і тому будь-який буттєвий настрій в перший момент незмінно викликає у людини дещо схоже на здивування. Здивування, посилене ще й тим, що людина в буттєвому настрої кожен раз якось дивно відсторонюється від оточуючого, спостерігає за ним ніби здалеку. Наявні обставини, побутові проблеми стають неважливими, втрачають значущість, відступають на другий план. Людина якось застигає, втрачає можливість і бажання діяти, щось робити, повністю відволікається від будь-яких нагальних справ. Буттєві настрої, здається, відривають людину від дійсності. Перебуваючи в них, вона відходить від усього буденного, поринає в стан споглядання.

Але це споглядання, яке менш за все схоже на вивчення чи відстеження, воно не має нічого спільного з байдужим, „об’єктивним”, фіксуючим спостереженням. У стані споглядання людина максимально далека від того, щоб давати тверезу оцінку тому, що відбувається, оскільки, поринаючи в нього, вона не може залишатися незахопленою. Адже в цьому стані щось коїться не просто навкруги, а з нею самою. Тому, будучи відсторонена від окремих речей і зв’язків з ними, вона в той же час аж ніяк не перетворюється на байдужого стороннього спостерігача.

Якраз навпаки. У стані споглядання вона почуває себе ніби у самому центрі, у самому осередку якогось непояснимого звершення, що розповсюджується, поширюється на навколишній світ, і у той же час відбувається ніби в ній самій. Дійсно, інколи складається враження, що буттєвий стан, буттєвий настрій створюється виключно самою людиною, є породженням її душі, походить від неї самої. Адже на кожному кроці трапляється, що за одних і тих же обставин одна людина переживає буттєвий настрій, а інша – ні, або у них виникають несхожі буттєві настрої. До того ж, під час буттєвого настрою найчастіше і справді нічого не відбувається з існуючим, всі речі продовжують іти своїм звичаєм. І все ж таки людина, охоплена буттєвим настроєм, завжди відчуває, що це відбувається не просто в ній самій, що він породжується не її душевним станом. Адже її „Я”,  її особистості, її власних тривог і проблем він не стосується. Буттєвий настрій ніколи не торкається чогось персонального, особистого, індивідуального, він зачіпає дещо значно більш глибоке, ніж безпосередні особисті інтереси. Тому і в розмові про нього особові займенники майже не використовуються, вони не здатні його передати. Згадуючи про нього, кажуть, не як в ньому  „мені”, чи „йому”, а як в ньому „людині”, людині взагалі24. Але що значить „людині взагалі”?

„Людина взагалі” – це досить розпливчасте найменування, поки за ним не стоїть щось конкретне і визначене. Схоже, „людина взагалі” – це людина, як вона є за сами´м своїм поняттям, звільнена від усього одиничного і випадкового. Але людина за своїм поняттям – це ніщо інше, як „мисляча істота”, мислення в першу чергу. Тобто буттєві стани стосуються людини в першу чергу як мислення. Сáме з цієї причини людина в них набуває здатності відсторонюватися від оточуючого, адже лише мисленню як такому притаманно врешті-решт відходити від мінливого і скороминущого, від швидкоплинності речей. Відходити заради того, що, власне, і становить собою основне призначення мислення – заради сприйняття і розкриття буттєвої сутності.

Тож, за впливу буттєвого стану людина у якості мислення відсторонюється від існуючого і виноситься на грань розрізнення, розпізнання буттєвої сутності. Тобто сáме сутність буття у подібних станах дає людині про себе знати, а не просто буття, навколишній світ виявляється в цей час для неї якось особливо помітним, виступає в своїй безпосередній даності. Не просто самé по собі буття розкривається перед людиною в такі моменти, і справа складається не так, ніби буття через такі стани просто „сповіщає” людині про свою наявність. Бо тим, що буття у подібних станах просто стає особливо помітним, неможливо пояснити, чому ці стани, ці відчуття все ж таки між собою такі різні, чому вони відрізняються один від одного.

Та й взагалі, проста наявність буття помічається людиною значно частіше, ніж прийнято вважати. Адже воно постійно являється перед людиною і дозволяє їй себе помічати у якості навколишнього світу. Скоріше, особлива непомітність, прихованість буття пов’язана не з тим, що людина взагалі не розрізняє, чи має воно місце, чи ні (адже вона постійно звертає увагу на буття (зокрема, на буття якогось конкретного існуючого), хоча б у тих випадках, коли стикається з небуттям, з відсутністю чогось необхідного і потрібного25), а з тим, що буття постійно залишається невизначеним, невпізнанним у тому, що йому притаманно, у його конкретних рисах і проявах, у тому, що визначає його взагалі, у його сутності. Людина не упускає самé буття, вона упускає швидше те, яке воно, що властиво йому, що воно собою становить, що зумовлює його. Людина постійно помічає навколишній світ, але ніколи не може його визначити, не може вказати його істотних ознак, задовільно пояснити, що, власне, вона під цим словом має на увазі. Бо проста сукупність речей сама по собі аж ніяк і ніколи не утворює собою світу. Як, коли і за яких умов із навколишніх речей проступає, починає проглядати світ, що у цьому випадку виступає світом – це залишається незрозумілим, хоча сам світ завжди поряд, завжди відкритий і наявно присутній.

Але у буттєвих настроях розкривається людині якраз не просто навколишній світ. Навколишній світ, навколишнє буття під час них стає іншим. Людина помічає, що все йде нібито так, як завжди, і в той же час не так. Нічого не відбувається, і все ж таки щось трапилося. Щось трапилося зі світом в цілому, з її сприйняттям світу, навколишнього буття взагалі. Навколишнє буття постає перед людиною ніби в іншому світлі, в іншому ракурсі, в іншій перспективі. Навколишній світ тепер не просто помічається. Він змінився. Людина стає здатна щось сказати про нього.  Він постає тепер для неї не просто наявним, а „жахливим”, або „прекрасним”, або „ілюзорним”, або „чужим”. Навколишній світ набуває визначеності.

Бо все, що переживається людиною в буттєвих настроях, стосується не якихось окремих речей, не якогось конкретного існуючого, а навколишнього світу, буття самого по собі. Це не речі стають „жахливими” чи „ілюзорними”, „прекрасними” чи „такими ж самими”, „провісницькими” чи „чужими”; речі такими взагалі ніколи не можуть бути, хоча людина на кожному кроці й застосовує ці слова по відношенню до речей. Вона звикла не помічати, що „жахливим” вона часто називає просто страшне, „прекрасним” – просто зовнішньо привабливе, „ілюзорним” – просто уявне, „провісницьким” – просто прогнозоване, „тим же самим” – просто схоже, „чужим” – просто незнайоме і т. і., хоча перші з названих характеристик мають відношення виключно до буття, тоді як другі – виключно до існуючого. Тобто людина постійно упускає різницю між своїми враженнями від наявного, конкретного існуючого і фундаментальними буттєвими переживаннями, явні причини яких раз у раз залишаються невизначеними. Вона без достатньої підстави, лише за поверхневою аналогією, переносить на своє ставлення до речей, до повсякденних зовнішніх подій відтінки тих відчуттів, які характерні тільки для буттєвих настроїв і які існуючого як такого взагалі не торкаються.

Таке перенесення тим більш безґрунтовне, що самі речі під час буттєвих станів залишаються такими, як і раніше, з ними все складається так само, як і зазвичай. Ставлення людини до речей не змінюється за рахунок буттєвих станів; навпаки, завжди зберігаються ті відношення, які пов’язували людину з речами й до цього: потрібні й близькі речі так само залишаються потрібними, тоді як зайві і непотрібні так само виявляються неприйнятними. Ні оцінка речей, ні зв’язки людини з ними, ні ставлення до них під час буттєвих станів не міняється, ці зв’язки, оцінки чи ставлення просто втрачають свою значущість на фоні того домінуючого відчуття, яке володіє людиною в буттєвому настрої. Речі самі по собі не стають страшними чи несправжніми, красивими чи незнайомими. У подібному освітленні постають не речі, а навколишній світ. У подібному, але не зовсім. Адже світ, буття взагалі чомусь може сприйматися людиною тільки як „прекрасне”, а не „привабливе”, тільки як „жахливе”, а не „страшне” і т. і.
Яка відмінність існує між цими характеристиками? Чим вони відрізняються? Не може ж бути, що перші іменують просто більш високий ступінь відчуттів, а другі – більш слабкий. Інакше так само незрозуміло, чому одні з них мають стосовність виключно до буття, тоді як інші – виключно до існуючого. Бо дійсно, буття, наприклад, ніколи не впізнається людиною як „схоже” чи „незнайоме”, „прогнозоване” чи „привабливе”, оскільки те, що може виступати тут „схожим” чи „привабливим” – самé буття – завжди залишається невловимим, невпізнаним. Напевне, відрізність між цими характеристиками криється зовсім не в ступені відчуттів.

2.04. Буттєві настрої – це не емоційні переживання

Відрізність у тому, що фундаментальні настрої, в яких навколишній світ розкривається перед людиною, не являють собою, на відміну від ставлення до речей, якихось емоційних переживань. Адже навіть неуважній людині помітно, що самотність, відчуття ілюзорності, стан déjà vu, передбачення, та, власне кажучи, й стан жаху – це не емоції.  Буттєві стани не сприймаються людиною як приємні або неприємні враження, як добрі чи погані настрої. Добрі чи погані настрої виникають завжди у зв’язку з чимось: радість від чогось, горе, спричинене чимось, печаль за чимось і т. і., тобто вони, врешті-решт, відображають ставлення, відношення людини до того, що відбувається навколо. Добрі чи погані настрої так чи інакше пов’язані з оцінкою, з оцінкою прийнятності або неприйнятності оточуючих подій. І начебто мимовільні настрої також таять у собі відношення людини до подій давно минулих, навіть при тому, що самі ці відношення і події нині залишаються безсвідомими, і асоціації з ними виникають лише за рахунок якихось майже невловимих зовнішніх ознак.

Але, на відміну від цього, буттєві стани ніколи не характеризують собою ставлення, відношення людини до чогось, до чого завгодно. Під час буттєвого стану людина настільки вражена, настільки захоплена своїми відчуттями, що їй не до того, щоб виказувати взагалі якесь ставлення чи оцінку. Тобто буттєвий настрій не становить, не характеризує і не відображає собою ставлення людини до світу, як це може здаватися на перший погляд. У буттєвому настрої не відбувається оцінка світу. Навпаки, людина сама при цьому нібито поставлена під питання, її буття нібито підпадає під „оцінку” у тому, чи справджується воно, чи має воно сенс, чи ні.

У буттєвому настрої повністю відсутнє оціночне ставлення людини до того, що чиниться навколо. Адже оціночне ставлення можливе лише в тому випадку, коли людина має волю, має вибір щось приймати або не приймати, якщо не явно, то хоча б у душí. У буттєвому ж стані вона не має такого вибору. Буттєвий стан уже володіє нею мимо її волі, він уже прийнятий нею, уже запав їй у душу. Буттєві стани як такі мимовільні, вони поза людськими прагненнями, вони нібито завчасно, наперед розкривають людині те, що є для неї визначальним, чого вона ще повинна навчитися прагнути.

Світ у буттєвому настрої не постає перед людиною як хороший чи поганий; у ньому лише набуває помітності те, що його обумовлює, проступають на поверхню ті фундаментальні сили, що ним правлять. Тому буттєві стани і не сприймаються людиною як хороші чи погані настрої. Бо й справді, коли людина у стані жаху зіщулюється від близькості чогось неймовірного і загрозливого, коли вона охоплена враженням, що рушаться самі основи її буття, хіба хтось наважиться назвати це „поганим настроєм”, або стверджувати, що їй при цьому просто „погано” й „неприємно”? Або коли у стані єдності зі світом вона ніби звільняється  від своєї відокремленості і відчуває спорідненість свого буття з буттям кожної найменшої його частинки, хіба вкладається таке переживання в ознаки  „доброго настрою”, хіба можна сказати, що людині при цьому просто „приємно” й „добре”?

У буттєвих настроях людині насправді не добре й не погано. Їй не по собі. Їй відкрилося те, що вона не може визначити, не може так одразу збагнути, звідкіля воно походить, але що стосується її дуже близько, стосується її самої, хоч і не зачіпає при цьому ні її особистих проблем, ні її інтересів, ні її персони. Те, що відкривається людині в буттєвих станах, взагалі не має відношення до чогось швидкоплинного в її житті. Воно торкається самого її буття, її існування, її присутності в цьому світі.

2.05. Зв’язок між буттєвими настроями і моментами буттєвої сутності

Людина відчуває, що буттєві стани зачіпають саме підґрунтя її існування, оскільки ці стани знову і знову наводять її на питання про змістовність її буття, оскільки вони викликають у неї потребу скорегувати своє існування з тим найвищим призначенням, якому воно повинно відповідати і яке людина, якщо і не знає напевно, то завжди угадує наперед; призначенням, що веде її і впливає на неї навіть поза її бажанням. У цих станах виходить на передній план те, що є для людського буття визначальним. Людині стає при цьому не по собі, оскільки те, на чому базується її „Я”, що встановлює її „Я” – її присутність, її буття, яке видавалося до того таким простим і зрозумілим – у цей момент постає перед нею у всій своїй таємничості, неоднозначності і багатогранності. Адже у ньому дають себе знати сили, які людині важко чітко охарактеризувати, але які ніби рухають її буттям, зумовлюють той потяг, що, навіть залишаючись невпізнаним, завжди вгадується в ньому, сили, що направляють її існування, задають йому деяке над усім домінуюче прагнення. Ці сили людина розрізняє через відчуття прекрасного, чи передбачення, чи самотності, чи жаху, чи враження того, що це вже було колись і т. і., але самі по собі ці сили – не відчуття.

Ці сили правлять у бутті будь-якого існуючого, хоч воно і позбавлене можливості їх відчувати чи взагалі якось розпізнавати, дозволяють будь-якому існуючому бути тим, що воно є, обумовлюють його існування. Ці сили як такі становлять собою ніщо інше, як окремі моменти, прояви буттєвої сутності, правлячі установлення сутності буття. Зазвичай невловимі і незбагненні, у буттєвих настроях вони розкриваються людині, дають їй можливість збагнути, що стоїть за ними. Через буттєві стани, і виключно через них, людині вдається упізнати ці сили, ці установлення, зазирнути в них ніби з середини, певним чином їх зрозуміти. Адже під час буттєвих станів вони проявляються в самій людині, охоплюють її власне буття.

Але не тільки. Недаремно ж буттєві стани викликають у людини враження, що щось сталося не тільки з нею самою, а й зі світом, зі світом у цілому. Ці сили, рушійні сили буття, стосуються також навколишнього світу. Під час буттєвих станів щось відбувається не тільки в самій людині, щось відбувається з буттям взагалі. Під час буттєвих станів щось діється не з речами, не з існуючим, а з буттям як таким, з Єдиним буттям, з буттям самим по собі. В Єдиному бутті, як і у власному бутті людини, у цей момент стають очевидно помітними ті креативні рушійні сили, які визначають його і задають йому розвиток – одні й ті самі сили, як одне й те сáме становлять між собою Єдине буття і буття кожного окремого існуючого. Ці рушійні сили, ці прояви буттєвої сутності залишаються для людини в навколишньому світі до тих пір непомітними, поки її власне буття не захоплене ними, поки людина по-особливому не настроюється на них, поки вона не відволікається від існуючого і не переходить в стан споглядання.

Щодо стану споглядання, то він може застигати людину несподівано, ніби сам по собі і безпричинно, коли рушійні сили буття якось особливо очевидно виходять в поміченість навкруги неї і відсторонюють її від існуючого; але людина може поринати в цей стан і з власної волі. У стані споглядання людина відривається від дійсності, від оточуючих речей і настроюється на буття, на його сутність. Тим самим вона ніби приймає в себе, відкриває в себе доступ тим проявам буттєвої сутності, які в цей момент у навколишньому бутті найочевидніше проявляються, найбільше домінують, і таким чином заглиблюється в них, отримує доступ до них самих, тобто отримує можливість їх зрозуміти, зрозуміти сутність буття взагалі. Саме з цієї причини у людини й складається враження, що під час буттєвих станів щось відбувається і в ній самій, і зі світом у цілому. Адже самé буття, яке водночас виступає і як Єдине і всезагальне, і як відокремлене у її власне, при цьому охоплене цими силами і піддається їм.

У буттєвих станах досягається найвища тотожність між Єдиним, вічним буттям і власним буттям людини. Ця тотожність полягає не тільки в тому, що в них проявляються одні й ті самі моменти буттєвої сутності. Ця тотожність складається в першу чергу в тому, що сутність буття, яка взагалі винесена в поміченість лише заради мислення, заради того, щоб бути прийнятою мисленням, у буттєвих станах дійсно сприймається, приймається і пізнається ним, і, таким чином, мисленню розкривається єдність між власним буттям і буттям Єдиним, всезагальним.

2.06. Що таке мисляче сприйняття?

Але як це розуміти? Як розуміти, що сутність буття в буттєвих станах пізнається мисленням? Мається на увазі, понятійно пізнається? Звісно, що ні. Адже будь-кому відомо, що людина, охоплена буттєвими станами, ніколи не досягає свідомого розуміння того, що з нею відбувається. Тому неправильно було б також стверджувати, що людина в згаданих настроях приходить до свідомої думки про тотожність власного буття і буття Єдиного, буття в цілому. У буттєвих станах не досягається ніякого свідомого, понятійного пізнання.

Проте, якесь пізнання все-таки досягається, якесь пізнання все-таки має місце. Недаремно ж у буттєвих станах людина набуває здатності бачити і помічати те, що раніше залишалося для неї непомітним. Недаремно ж у цих станах їй розкривається те, що до цього було від неї утаєним, те, що справляє вирішальний вплив на її буття, що надає йому значущості, що визначає весь його подальший розвиток. Але такою може бути тільки буттєва сутність. Адже, врешті-решт, тільки буттєва сутність є те, що визначає буття.

У буттєвих станах людині розкривається буттєва сутність, але не на свідомому рівні, не на рівні поняття, а на рівні відчуття, сприйняття. Сприйняття, що, як і будь-яке інше, вхоплює скоріше зовнішню оболонку, зовнішній образ того, що перед ним виявляється. І у той же час, сприйняття буттєвої сутності – це не просте, не безпосереднє сприйняття. Сприйняття буттєвої сутності – це сприйняття, яке властиве лише мислячій істоті. Таке сприйняття, через яке людині розкривається буттєва сутність і її моменти в своїй зовнішності – це мисляче сприйняття. Окрім мислення, ніхто з живого не володіє ним. Бо тільки мислення є те, що взагалі здатне помічати сутність буття, тільки мислення через буттєві стани здатне упізнавати, розпізнавати її моменти.

І дійсно, просто жива істота не здатна переживати тих відчуттів, які охоплюють людину в буттєвих станах. Просто жива істота може, звісно, страждати від того, що вона одна, коли її залишають самою; але вона не здатна відчувати самотності. Бо самотність охоп­лює людину не тому, що нікого немає поряд, а тому, що присутні навколо її не помічають і до неї байдужі. Людина в стані самотності переймається тим, що вона всьому чужа і їй все чуже, її бентежить нерозуміння з боку оточуючих, їх неувага, нерозрізненність іншими її „Я”. Жива ж істота не володіє самосвідомістю, її „Я” для неї самої нерозрізненне, тому і стан самотності їй незнайомий. Так само живій істоті незнайоме і відчуття жаху. Вона може бути налякана чимось; але омертвіле, моторошне оціпеніння, при якому неможливо навіть поворухнутися, при якому ніби приковуєшся і не можеш відвести погляду від того, що жахає – це живій істоті невідомо і ніколи не переживається нею. Жива істота не піддається заціпенінню, вона одразу намагається визначити, звідкіля походить загроза, одразу намагається діяти, одразу тікає від того, що лякає її. Так само їй недоступне і відчуття прекрасного, адже вона не здатна милуватися чимось. Не знає вона і відчуття ілюзорності світу, і відчуття єдності з ним; вона взагалі не зазнає впливу буттєвих станів. Вона ніколи не поринає в стан споглядання, що суперечить будь-якій дії, але в якому, разом з тим, завжди проглядає деяка глибока внутрішня діяльність.

Буттєві стани, навіть при тому, що вони приходять до людини у вигляді певних відчуттів – це зовсім не те саме, що й безпосереднє сприйняття оточуючих речей чи емоційна реакція на навколишні події, що властиві живим істотам. Буттєві стани – це прояви мислячої діяльності; сáме завдяки ним людині розкривається те, що не відоме жодній іншій живій істоті. У буттєвих станах людина на рівні відчуттів розрізняє сутність буття, розрізняє за допомогою сприйняття, що доступне лише мисленню.

Мисляче сприйняття – це сприйняття, в якому перед людиною постає буттєва сутність або її моменти в їх зовнішності. Звичайно, те, що буттєва сутність чи її моменти мають ще й якийсь „зовнішній образ”, зовнішнє втілення – це видається трохи дивним. Адже усталене уявлення про сутності зводиться, врешті-решт, до того, що сутності – це дещо внутрішнє, те, що помічається і впізнається не одразу, на противагу зовнішній, видимій оболонці речей, яка сприймається безпосередньо і без усяких зусиль. Як же тоді буттєва сутність чи її моменти можуть мати якесь зовнішнє втілення? Адже вони не становлять собою нічого з існуючого, вони – не існуюче.

І тим не менш, вони все-таки мають свою видимість, свою зовнішність, таку собі „поверхневу оболонку”, в якій і являються для сприйняття мислячої істоти задовго до того, як вона доходить до їх понятійного, свідомого розуміння. Звісно, мається на увазі не якась матеріальна оболонка, не якесь речовинне втілення. Зовнішні образи буттєвої сутності і її моментів – це видимі прояви того, що відбувається з навколишнім світом під час буттєвих станів, видимий вплив тих сил, що роблять навколишній світ „прекрасним” або „жахливим”, „ілюзорним” або „тим же самим”. Бо хоча під час буттєвих станів нічого не відбувається з існуючим, цього не можна сказати про оточуючий світ, про буття взагалі. Адже, навіть намагаючись передати ті відчуття, які охоплюють її під час буттєвих настроїв, людина завжди наголошує сáме на тому, щó в ці моменти відбувається з навколишнім світом; вона при цьому каже, що все навкруги несподівано стало для неї чужим, або нереальним, або тим, що ніби колись було. Буттєві стани стосуються „всього навколишнього”, навколишнього світу, буття в цілому. У буттєвих станах людина помічає зовнішні, видимі прояви тих сил, що визначають буття й обумовлюють те, яким воно є´ – зовнішні „образи” буттєвої сутності і її моментів. Ці зовнішні образи, на відміну від зовнішнього вигляду існуючого і речей, не речовинні; як і самі сутності, вони мають сутнісну природу, і тому сприймаються не завжди і не одразу, а тільки за такої настроєності на них, яка має місце виключно в буттєвих станах і на яку здатне лише мисляче сприйняття.

Таким чином, мисляче сприйняття, сприйняття буттєвої сутності – це неусвідомлене, „образне” сприйняття. Але від цього воно не втрачає своєї значущості. Можливо, через це сприйняття людина і не осмислює понятійно, але уже розрізняє – розрізняє на самому глибокому і впливовому рівні – що ця сутність собою становить, впізнає її моменти, образно розуміє їх. Тільки через мисляче сприйняття, через ті особливі відчуття, які отримали назву буттєвих станів, людині і відкривається буттєва сутність, тільки через мисляче сприйняття людина й отримує відомості про цю сутність і її моменти. Мислення ж може судити про неї лише на основі того, що йому розкривається в буттєвих станах.

Мислення не відірване від мислячого сприйняття. Понятійне розуміння буттєвої сутності невідривне від тих відчуттів, що характерні для буттєвих станів. Понятійне розуміння аж ніяк не вище за ці відчуття; бо сáме в буттєвих станах мислення знаходить ту основу, той матеріал, який воно потім формує в свідомі роздуми і поняття. Без буттєвих станів не може бути і сутнісного мислення, і самісної творчості взагалі. Бо будь-яке сутнісне мислення, будь-яка самісна творчість, як то мистецтво чи філософія, становлять собою ніщо інше, як тлумачення і відображення цих станів, з тією тільки різницею, що філософія завжди усвідомлює те, що в цих станах їй розкривається, усвідомлює предмет своїх роздумів, тоді як в ми­стец­тві він залишається безсвідомим. Тому самісна творчість, яка не спирається на переживання, властиві для буттєвих станів, виявляється врешті-решт фальшивкою, підробкою, виявляється лише пуфом, що швидко утворюється і настільки ж швидко зникає, не залишаючи по собі ніякого сліду. Самісна творчість набуває значення й цінності лише в міру того, наскільки глибокі рівні буттєвих станів вона зачіпає, наскільки глибоко вона в них занурюється, відтворює їх і тлумачить.

Тому буттєві стани є також своєрідною перевіркою, випробовуванням на істинність для будь-якої сутнісної думки. Якщо сутнісна думка не підтверджується буттєвими станами, якщо буттєві стани виявляють надуманість, фальшивість тих відчуттів, на які вона спирається, на яких вона базує свої висновки, то її слід розглядати як безґрунтовну, безпідставну і взагалі не варту уваги. Сутнісна думка, що не підкріплена буттєвими станами, є абстрактною, формалістичною, а значить такою, що, за визначенням, не здатна досягти сутнісного розуміння. Формальне пізнання, пізнання, яке абстрагується від буттєвих станів, не спроможне на розкриття буттєвої сутності, адже воно розглядає цю сутність як безвідносну, як ту, що людину не зачіпає, тоді як сутність буття сама в собі уже містить відношення до мислення. Тому, як би не намагалося формальне пізнання втиснути буттєву сутність у межі абстрактних термінів, воно все одно кожен раз упускає її, не може її вловити. Тому в формальному пізнанні сутність буття і залишається для людини мертвою, незрозумілою, такою, яка ще не справляє ніякого впливу на людське існування.

На відміну від цього, в буттєвих станах сутність буття хоча і не розуміється понятійно, але через ті відчуття, які оволодівають людиною, ця сутність уже впливає на людське буття, змінює його, направляє, чинить реальний вплив на нього. У буттєвих станах сутність буття розуміється, упізнається людиною на рівні сприйняття. Але навіть на цьому рівні, вона все-таки уже упізнається і розуміється. Хоч і не усвідомлена, вона вже виявляється людині відомою. Сутність буття у буттєвих станах виступає для людини безсвідомо зрозумілою, такою, що, хоч і поверхнево, зовнішньо, але пізнається нею. Сáме тому людина в цих станах не якось формалістично, незацікавлено сприймає сутність буття, а так, що її власне буття виявляється захопленим цією сутністю, починає відповідати цій сутності, набуває сенсу.

2.07. Буттєві стани як мірила значущості людського існування

Підтвердженням усьому сказаному є те, щó людина відчуває в буттєвих станах.

Під час буттєвих станів у людини зникає поверхневе ставлення до власного буття, адже самою думкою про його сенс воно уже піднімається на рівень особливо гідного уваги, уже набуває значущості. Буттєві стани самі впливають на людське буття як своєрідні креативні  рушійні сили, що правлять її  існуванням, встановлюють, яким йому бути, обумовлюють його здатність до нового розвитку і відродження. У буттєвих станах власне буття людини більше не пущене на самохід, адже ті рушійні сили, якими воно завжди керується ніби саме по собі, тепер певною мірою розпізнаються мисленням, стають для нього в деякій мірі усвідомленими.

Справді, не дивлячись на те, що людина найчастіше лякається буттєвих станів і намагається їх уникнути, разом з тим вона рано чи пізно починає розуміти, що ці стани становлять для неї ніби деяке зрушення, поштовх, поштовх повернутися до себе; що саме завдяки їм вона відмітає з свого буття усе пусте й неважливе, те, на що вона витрачала себе лише за звичкою, і звертається до свого справжнього призначення, до того, що вона дійсно найбільше прагне. Людина врешті-решт починає упізнавати ці стани як деякі направляючі свого буття, як сили, що несуть її буттю оновлення, що здатні зрушити її існування з мертвої точки.

І сáме тому, що вона починає так їх розуміти, вони вже не просто направляють людське існування; людина сама направляє себе згідно з ними, усвідомлює їх.  Відповідаючи їм, людина ставить під питання сенс свого існування, його потрібність і те, заради чого воно їй потрібне, що вона від нього одержує, і тим самим уже помічає, усвідомлює в бутті його здатність наділяти, обдаровувати, нести певний здобуток, впізнає буття саме по собі як надбання і надавання. Тобто через буттєві стани людина вже певною мірою розуміє, що являє собою буття як таке, розпізнає його сутність.

І навіть більше. Вона не просто так розуміє буття, не просто розрізняє буття як надавання. Її власне буття самé в цей момент розкривається в такому ракурсі, в такому плані. Адже в буттєвих станах власне буття людини ніби досягає „режиму” максимальної віддачі. У ньому стає невідкладною вимога щось робити заради того, щоб воно справдилося, вдалося, виправдало себе, і ця вимога перетворюється у все більш невідступну і нав’язливу. Буттєві стани активізують у людині потребу власної реалізації, потребу чогось досягти своїм існуванням і щось одержувати від нього, потребу самовіддачі. Буттєві стани мають властивість ніби полонити людину і затягувати її так, що чим глибше вона в них поринає, тим більш настійливою виявляється ця потреба, тим сильніше вона людину непокоїть. Саме тому людина і намагається втекти від цих настроїв якнайшвидше. Бо якщо вона не встигає сховатися від них в буденній метушні, якщо поринає в самі глибини буттєвих станів, вона охоплюється такою сильною вимогою відповідати своєму призначенню, такою сильною потребою самовіддачі, що, не в силах більше терпіти власної нікчемності, бачить перед собою, по-суті, лише дві можливості відреагувати на цю потребу. Вони зводяться або до самогубства, або до самісної творчості. До самогубства, якщо людина при цьому переймається лише собою і своєю значущістю. До самісної творчості, якщо людина вдивляється в самі буттєві стани, відтворює й осмислює їх. Тоді чим глибше вона в них поринає, тим більш повноводним стає джерело її творчого натхнення.

Бо тією потребою, яка в них перед людиною постає, буттєві стани ніби виносять людину на межу свавілля, що (хоч як це не дивно) невідривно пов’язане з креативними силами буття і служить для них своєрідним каталізатором, свавілля, зворотною стороною якого виступає будь-який креатив і в протидії й у зв’язку з яким народжується і самісна творчість. Буттєві стани спонукають людину до творчості. Вони пробуджують креативні, творчі сили мислення. У самій же творчості людина звертається до тлумачення і розуміння навколишнього світу, того вічного начала, що вгадується за усім існуючим в ньому; у самій творчості людина розкриває рушійні сили буття, сутність буття як такого.

Таким чином, через буттєві стани сутність буття досягає справд­жен­ня, висвітлюється для людини, знаходить своє нове втілення в людській творчості; відкрита, надана людині, вона тим самим ніби отримує віддачу і від самої людини. Ця взаємна відданість, взаємне збагачення і єдність перетворюється у справжню тотожність, у справжнє досягання спорідненості між Єдиним буттям і власним буттям людини. Тотожність, яка проявляється в першу чергу в тому, що у власному бутті людини в цей момент так само починає переважати над усім потреба самовіддачі, вимога самонадавання, як і у бутті самому по собі.

Отже, буттєві настрої торкаються не людської особистості, вони торкаються власного людського буття, збурюють самі його основи, розкривають у ньому те, що є для нього вирішальним, що зумовлює його у тому, щó воно і яке воно є. Саме тому, що вони стосуються її власного буття, вони так людину і зачіпають, саме тому складається враження, що вони народжуються в ній самій, походять від неї самої. Але вони стосуються Єдиного буття так само, як і її власного, виявляють у ньому його сутність, дозволяють людині її зрозуміти, бо через них людина пізнає не тільки саму себе, а й ті сили, які правлять в Єдиному бутті й всебічно його визначають, і розкриває їх у своїй творчості.

15 Достоевский Ф. М., „Идиот”. – М.: Изд-во „Правда”, 1981. – 640 с

16 Там же

17 Носков Н., пісня „Это здорово” з альбому „Дышу тишиной”, 2000 рік

18 Міщенко Ю.,  пісня „Іноземці” з альбому „Іноземці”, 2002 рік

19 Вакарчук С., пісня „Поїзд „Чужа Любов” з альбому „Там, де нас нема”, 1998 рік

20 Там же

21 Алюзія на фільм Ролана Жоффе „Ватель”, знятий 2000 року за сценарієм Женне Лабрюн і Тома Стопарда

22 Стендаль, „О любви”. – М.: Изд-во Правда, 1959, Т. 5. – 157 с

23 Гребенщиков Б., пісня „Кат Годдо” з альбому „Десять стрел”, 1986 рік

24 Хайдеггер М., „Что такое метафизика?”. – М.: Изд-во „Республика”, 1993. – 21 с

25 Хайдеггер М., „Что такое метафизика?”. – М.: Изд-во „Республика”, 1993. – 25 с