1. Незнищенність буття у цілому

Що ж становить собою те вічне, до чого людина прагне наблизитися, яке вона прагне пізнати? І чи є взагалі щось вічне в цьому світі, де все минає, все розсипається і зникає, підвладне часу, його невблаганному руйнівному впливу, його безупинній нищівній дії, перед якою не може встояти ніяке існуюче, наскільки б грандіозним і величним воно не було?

Так. Це вічне – ніщо інше, як самé буття. Адже це тільки існуюче може утворюватися, існувати, а потім занепадати, втрачатися і щезати. Це тільки відносно існуючого можна сказати, що воно мінливе, непевне і тимчасове. Його буття дійсно дане йому ненадовго і втрачається з часом. Але саме буття, буття взагалі, буття в цілому ніколи не щезає і не втрачається. Воно становить собою те, що завжди має місце, воно вічне, оскільки воно поза часом, бо будь-яка плинність часу, будь-який час взагалі не може його зруйнувати; навпаки, сам час завжди нерозривно пов’язаний з буттям, має з ним єдиний витік і без нього позбавлений змісту. Буття є те, що має місце завжди попереду всякого існуючого, те, що випереджає будь-яке утворення, виникнення чи зміни; бо при будь-якому виникненні, при будь-якому формуванні чи становленні буття уже надане, завчасно надане тому, що виникає. Воно завжди випереджає будь-який відлік часу на будь-якій стадії формування існуючого.

До того ж, як би не виникало існуюче, воно завжди виникає з чогось, і це „щось” вже існує, вже має буття, вже володіє ним наперед. І навіть коли людина, говорячи про виникнення цього світу, стверджує, що він утворився з нічого, це ніщо вона вважає вже певним чином визначеним і розрізненим, тобто вважає його тим, що існує, має буття, має місце. І навіть коли людина впевнена, що цей світ створений богом, цього бога вона, знов-таки, наперед вважає існуючим, а отже тим, що має буття.

Тобто буття – це те, що завжди перше в цьому світі, воно – його загальна основа і витік. Буття завжди для існуючого напередпокладене, завжди випереджає будь-який його початок. Буття  не виникає і не формується разом з існуючим, бо на початку будь-якого виникнення чи формування воно існуючому вже дане, дане у всій своїй завершеності і повноті. Це тільки існуюче розпадається і знову утворюється, переформовується із одного в інше; буття ж завжди залишається собою, встановленим у своїх закономірностях, які не залежать від часу. Тобто буття взагалі – це те, що має місце завжди, воно те, що є від початку і ніколи не щезає, не переривається. Воно невід’ємне від існуючого в цілому, воно не минає, воно вічне, оскільки в цьому світі завжди вже щось існує і щось має місце, навіть ніщо. Це лише буття кожного окремого існуючого скінченне і непевне, це лише існуюче його втрачає з часом. Але буття взагалі, буття в цілому ніколи не втрачається, ніколи не минає; воно є завжди, залишається собою, неперервне, єдине, неминуще і вічне.

2. Єдине буття, що виступає у якості світу

Але що означає буття взагалі, буття в цілому? Буття – це ж завжди буття чогось, тобто присутність, існування, буття якогось конкретного існуючого. Як буття може бути в цілому? Щоб зрозуміти це, достатньо згадати, що буттю притаманна самість як вимога відокремленості, вимога становити собою одне неподільне ціле, розрізнене і визначене.

(Ще раз акцентуємо увагу на тому, що відокремленість – це ні в якому разі не відірваність, не розрив одного існуючого з іншим; відокремленість – це насамперед розрізнення, визначеність кожного окремого елемента цілого, здатність цього елемента в межах цілого самому вирізнятися як дещо окреме і визначене, як одне. Так відокремленими виступають, наприклад, пальці однієї руки: кожен з них впізнається як окремий, розрізнений, але не відірваний від руки, від цілого. Навпаки, при відриві він втрачає свою визначеність, руйнується, зазнає непоправних ушкоджень і розпаду, перестає бути власне тим, що він є, перестає виконувати свої функції. Відокремлені елементи завжди мають зміст, відповідають своєму призначенню лише тоді, коли вони нерозривно пов’язані з цілим і підпорядковані йому.

Важливо також, що хоча ціле і розрізняється на свої елементи (як рука – на пальці і долоню), але в той же час проста сукупність цих елементів ніколи сама по собі не утворює цілого, не становить його собою. Так само, як з черепків не можна отримати цілий глечик, якщо поскладати їх один до одного, так і ціле не виникає від простого поєднання своїх елементів. Ціле виникає одразу як дещо одне і водночас розрізнене на свої окремі фрагменти, невіддільні від нього самого. Допоки ціле не зруйноване, кожен з його фрагментів сам це ціле собою становить, так само як кожен з фрагментів нерозбитого глечика сам являє собою глечик, втілює його у собі. Ціле, хоча воно і повністю вкладає себе у свої елементи і не існує поза їх межами, тим не менш становить собою дещо від них відрізне, те, що впізнається саме по собі як деяка однина, як неподільна єдність. Нарівні зі своїми елементами і саме ціле завжди виступає як одне, розрізнене, визначене і відокремлене).

Самість дозволяє розрізнятися не лише буттю кожного окремого існуючого, а і буттю як такому, самому буттю, буттю як цілості. Завдяки його самості мислення може сприймати буття не як розділене на частини по всьому існуючому, не як розірване на шматки, а як одне, загальне буття, як єдине буття навколо себе. Адже навколишнє буття не розпадається на ізольовані буття окремих існуючих; ні, воно навіть безпосередньо сприймається і впізнається як єдине, суцільне буття, буття взагалі, буття саме по собі. Це загальне буття дає себе помічати як навколишнє буття,  буття навколо нас навіть тоді, коли людина абсолютно далека від роздумів про нього, навіть коли вона не налаштована його помічати. Бо це загальне буття, буття саме по собі сприймається людиною як світ взагалі, як навколишній світ.

Буття в цілому, навколишній світ розкривається перед людиною, перед будь-якою живою істотою як єдність і взаємопов’язаність усього існуючого, як його взаємоприналежність, взаємна допущеність і відкритість. Буття взагалі, буття саме по собі – це буття всього існуючого в цілому. Це буття не виступає як проста сукупність, об’єднання розділених буттів окремих існуючих; воно виступає як Єдине, тотальне буття, як визначена неподільна цілість. З цієї причини для сприйняття буття самого по собі, буття  загалом немає необхідності охоплювати поглядом всю сукупність існуючого, мати її в доступності. Єдине буття однаково повно являє себе у будь-якому колі існуючого, однаково розкривається у кожному існуючому; мислення може навіть просто знайти його в собі. Бо буття взагалі, буття всього існуючого – це Одне буття, яке надає себе кожному існуючому у всій своїй повноті, у всій своїй цілості, і, прийняте кожним існуючим, втілюється, уособлюється і відокремлюється в ньому, стає його власним буттям, власним буттям будь-якого існуючого.

Власне буття кожного існуючого – це те саме Єдине буття, тільки відособлене, розрізнене в ньому сáме як його буття, сáме як йому приналежне. Адже в кожному окремому існуючому Єдине буття відображене у всій своїй цілості, і разом з тим воно в кожному проявляється по-своєму: в кожному по-своєму втілена буттєва сутність, кожне по-своєму володіє і розпоряджається буттям, і кожне по-своєму його втрачає, з ним розлучається. Це привласнення, утримання буття є для кожного існуючого особливим, через це привласнення  кожне існуюче володіє буттям по-різному, і саме це його володіння Єдиним буттям дозволяє йому утримувати буття як своє, дозволяє Єдиному буттю розрізнятися в ньому як його власне.

Єдине буття, надане кожному існуючому, знаходить в ньому індивідуальне втілення, набуває в його особині індивідуальних ознак і стає його власним буттям. Кожне існуюче володіє єдиним буттям, так само, як і кожен палець „володіє” всією рукою, приймає її в себе, вбирає в себе і відображає собою весь її устрій, уособлює її в собі. І в кожному пальці, і в долоні рука втілює окремі свої функції, але за рахунок того, що рука як ціле повністю вкладає всі свої життєві струмені в будь-який з своїх елементів, за рахунок того, що на нього працює весь її загальний устрій, кожен з цих елементів також являє собою руку. Таким чином, буття будь-якого існуючого – це те саме Єдине буття, що відкривається навколо, тільки окремо привласнене, утримане цим існуючим, і через це привласнення відособлене, розрізнене, усамітнене в ньому, визначене як його власне буття10.

Сáме тому буття кожного існуючого – це не ущерблений фрагмент Єдиного буття; будь-яке існуюче володіє як своїм Єдиним буттям у всій його цілості, у всіх його проявах і закономірностях. Єдине буття водночас і втілює себе, повністю вкладає себе в кожне конкретне існуюче, і залишається зовнішнім для нього. Отож, через Єдине буття, яким воно володіє, кожне існуюче отримує доступ до всього іншого існуючого, в якому буття теж себе покладає. Через Єдине буття кожне існуюче пов’язується, поєднується і споріднюється з усім існуючим у цілому. Існуюче навколо лише в своїй видимості, матеріально є розірваним, відірваним одне від одного. Насправді ж, через приналежність Єдиному буттю кожне існуюче, як і кожен палець на руці, є тільки відокремленим, розрізненим, але нероздільно пов’язаним з єдиним цілим, є тим, що втілює в собі це ціле, підпорядковується йому, відповідає єдиній з ним сутності і залишається собою, не зазнає руйнації лише до тих пір, поки зберігається його єдність з цілим, поки зберігається узгодженість конкретного існуючого з Єдиним буттям. Через привласнення Єдиного буття кожне існуюче стає частиною світу, і в ньому самому також розкривається цілий світ.

3. Подвійна природа буття, яка забезпечується його самістю

Тобто буття завдяки своїй самості здатне водночас виступати і у якості певної Однини, єдиного неподільного цілого, і розрізнятися, відособлюватися у буття кожного конкретного існуючого. Через привласнення і усамітнення Єдине буття відокремлюється у буття кожного існуючого, і при цьому не втрачає своєї цілості, єдності і тотальності. Отже, тільки тому, що до устрою буття належить самість, і воно завдяки їй покладає себе як одне ціле, утримує себе як Єдине буття, все існуюче і може визначатися як те, що має буття, як те, що відноситься до одного й того самого, як те, що наділене одним і тим самим. І тільки тому, що буття здатне покладати себе як Єдине-ціле, як загальну визначеність, як усталену Однину, воно і може виступати по відношенню до всього існуючого як всезагальне, тобто те одне, що властиве всім, або те одне, що має в собі кожне. І тільки тому, що буття взагалі подає себе як Одне, як цілість, все існуюче і може виступати у якості певної єдності.

Існуюче становить собою певну єдність, бо кожен елемент цієї єдності, кожне окреме існуюче належить одному й тому самому, утримує в собі одне й те саме – утримує буття. Тільки через приналежність до одного й того самого існуюче не відірване одне від одного, а взаємопов’язане, взаємовіднесене; через приналежність Єдиному буттю існуюче споріднене одне з одним, і відкрите, доступне одне одному, перебуває у постійній взаємній приналежності і взаємодії. І тільки з тієї причини, що будь-якому існуючому належить одне й те саме буття, розум і може визначати буттєві закономірності по відношенню до всього існуючого, встановлювати його загальні закономірності.

4. Небуття як те, що не існує саме по собі

Отже, на відміну від буття кожного окремого існуючого, яке швидко минає і втрачається, буття взагалі, буття саме по собі ніколи не минає, ніколи не переривається, завжди надане існуючому в цілому і охоплює його, утримує в собі, простягається над ним. Це лише існуюче пов’язане з Єдиним буттям тимчасово, і руйнується й зникає, коли втрачає буття, „відпускає” його, тобто коли поривається його взаємна відповідність з Єдиним буттям. Але буття саме по собі не руйнується і не зникає, воно завжди залишається собою, воно завжди має місце. Сáме це загальне буття і сприймається як світ, як єдність і взаємопов’язаність всього існуючого в єдине ціле. Це буття розкривається водночас і як світ взагалі, і як навколишній світ, і навіть як світ, який відтворює (і творить!) мислення в своїй уяві, в своїй творчості. Бо в будь-якому скільки завгодно обмеженому колі існуючого буття розкривається однаково повно і вичерпно, оскільки кожне існуюче, нехай хоч і тимчасово, утримує як своє власне те саме Єдине буття, що подає себе як світ в цілому, що не може бути зруйноване і не змінює своїх законів, свого устрою, коли окреме існуюче його втрачає.

Буття в цілому є визначеним, розрізненим, конкретним і відокремленим, на відміну, скажемо, від небуття, бо буття взагалі розрізняється саме по собі, впізнається як оточуючий світ, тоді як небуття саме по собі не сприймається, не розрізнене. Воно має місце лише по відношенню до якогось окремого існуючого, воно не визначене по відношенню до всього існуючого в цілому.

Небуття не означає нічого більше, окрім того, що деяке існуюче втратило буття. Небуттям, по суті, називається розрив конкретного існуючого з Єдиним буттям, його втрата буття як власного. Небуття називає не те, чим наділене існуюче, що властиве йому; небуття називає втрату існуючим будь-якої власності (і себе в тому числі), його взаємний розрив з Єдиним буттям, розрив, який спричиняється тим, що існуюче перестає відповідати своїй сутності. Лише буття завдяки притаманній йому самості може виступати як Єдине, тобто таке, яке не вичерпується тільки своїм втіленням в існуючому, а водночас ще й виявляється тим, що ніби розлите навколо, підноситься над сущим, панує над ним. Це буття завжди становить собою щось більше, ніж просто сукупність всіх буттів окремих існуючих; воно розкривається у якості певної самостійної, впізнаваної єдності, яку ніяке суще – ні окреме, ні все в цілому – не може остаточно увібрати в себе чи презентувати собою.

Єдине буття є тим, що розрізняється і помічається самé по собі, а не тільки як буття існуючого. Воно не вичерпується лише своїм втіленням в існуючому, воно має ще й інший свій прояв, інший момент, інший свій бік – воно розрізняється й самé, окремо від існуючого, воно виступає як Єдине буття навколо нас, як навколишній світ з власним устроєм, з власними своїми рисами і особливостями, які його визначають. Цим воно відрізняється від небуття, яке саме по собі не визначене, не розкривається, яке впізнається лише по відношенню до деякого окремого існуючого і не має ні своїх особ­ливостей, ні свого устрою, ні конкретних рис. Небуття як таке, небуття взагалі не існує, не розрізнене, не має місця. Саме це мав на увазі Парменід, кажучи: „ἔστι γὰρ εἶναι, μηδὲν δ´ οὐκ ἔστιν” – „Це є саме буття, а небуття [самого по собі] нема”11. Єдине буття, буття самé по собі ніколи не переривається і не втрачається, не переходить в небуття. Небуття – це лише розрив даного конкретного існуючого з Єдиним буттям, розрив, який, безумовно, збіднює буття, але не приносить йому руйнації й знищення, не перериває його і не впливає на його прояви і закономірності. Буття самé по собі, буття загалом є те, що ніколи не зникає, те, що, навіть змінюючись, завжди залишається собою; воно є те вічне, той безцінний дар, який наданий людині і який вона тільки шляхом пізнання може повністю і вичерпно прийняти.

5. Що означає пізнати буття?

І якщо, далі, людині призначено пізнати буття, аби до кінця його прийняти, то під цим пізнанням вона навряд чи має коли-небудь на увазі пусті гадки щодо того, „як влаштований світ” чи банальні розмови „про життя”, які все одно врешті-решт зводяться лише до буденного і поверхневого сприйняття дійсності. І навряд чи в своєму прагненні пізнати буття людина коли-небудь задовольняється простим описом, класифікацією чи навіть вивченням того, що її оточує, доступного кола існуючого. Пізнання буття ніколи не вичерпується існуючим, ні навколишніми подіями, ні навіть їх переживаннями.

Пізнати буття – це завжди означає щось більше, це означає для людини зрозуміти буття взагалі, зрозуміти цей світ і примиритися з ним, і схилитися перед ним в захопленні і здивуванні. Це означає – відчути, відкрити і з’ясувати для себе те, що його визначає, що панує над ним, той загальний потяг і поштовх, той єдиний принцип, який править цим світом і який людина також знаходить і в собі. Пізнати буття – значить набути мудрості, зріднитися з ним, віднайти в ньому те незмінне, ту єдину основу, що дозволила б людині невимушено й щиро прийняти цей світ і благословити. Тобто пізнати буття для людини – це означає пізнати його сутність.

Це саме його сутність є те, що завжди залишається незмінним, є те, що повністю зумовлює буття, встановлює, яким йому бути, визначає всі його закономірності, всі його риси і прояви, всі моменти його устрою, тоді як самé буття, нехай лише зовнішньо, все-таки поступово змінюється в межах цієї сутності. Це саме його сутністю зумовлене те, що в цьому світі ніщо не існує самé по собі, безвідносно і ізольовано від іншого, а навпаки, виявляється з’єднаним, зібраним і пов’язаним у взаємній потрібності, постає узгодженим і сполученим між собою у неймовірно досконалому ладі. Це саме його сутністю встановлено, що в цьому бутті ніщо не минає просто так, ніщо не зникає остаточно – все так чи інакше має своє продовження, відроджується в чомусь новому і знаходить у ньому новий розквіт. Це саме завдяки його сутності буття в цілому залишається неперервним і вічним, бо його устроєм дозволено все новому й новому існуючому приходити в цей світ на зміну тому, що минає, і цим установлювати в ньому торжество неминущої досконалості і краси. Це саме його сутність призначає буттю виступати пізнаванним для мислення у своїх найвизначальніших глибинах, у тому, що його обумовлює, і цим дозволяє мисленню зріднюватися з буттям і освоюватися з ним.

Отже, пізнати буття – це значить вловити і прояснити його сутність, розгадати і збагнути ту могутню вічно створюючу силу, яку ця сутність собою становить і яка так само близька і властива самій людині, завжди веде її і керує нею, як і взагалі цілим світом. І коли людина прагне пізнати те незмінне й вічне, що є в цьому світі, то вона тим самим прагне пізнати ніщо інше, як самé буття, Єдине буття в його сутності. Бо тільки шляхом такого пізнання людина може нарешті  остаточно примиритися з буттям, знайти в ньому свою роль і своє місце, прийняти його з радістю і удоволенням.

У цьому, врешті-решт, і полягає сенс людського існування. Сенс людського існування розкривається як потреба пізнати Єдине буття в його сутності заради примирення і спорідненості з ним, заради досягнення такої глибокої злагодженості з ним, за якої людина не може залишатися від нього осторонь, не може залишатися байдужою до пануючих у ньому величі, досконалості і краси.

10 Цю здатність буття виступати водночас і одним цілим, і відокремленим у  буття кожного існуючого, можна зобразити у вигляді такої примітивної схеми:

схема

11 Diels H. – Kranz W. (D-K). Die Fragmente der Vorsokratiker. Parmenides, „Περὶ φύσεως”, Fr. 6, 1-2. – B., 1906