Виходячи із обговореного в минулій главі, ми нарешті можемо відповісти на питання, якого роду та якої природи є Нескінченне, τό ἄπειρον як первоначало, постульоване в філософії Анаксимандра. Природа Нескінченного, наскільки ми могли бачити, нематеріальна, оскільки це первоначало стоїть не лише над матерією, а і над світом як таким. Нескінченне є над-матеріальне і поза-матеріальне, тобто метафізичне начало. Що ж стосується того, якого воно роду, то не викликає сумніву, що Нескінченне – це в першу чергу начало мети та причини. Щоправда, у Симплікія стосовно Нескінченного Анаксимандра сказано, що це начало є «рушійним і безкінечним», тобто він вважав Нескінченне тим, що дає початок руху як такому. Зрозуміло, звідкіля Симплікій робить цей висновок – із другого положення, де стверджується, що «Виникнення сущого відбувається за рахунок виділення протилежностей у першоелементі внаслідок вічного руху». Ми вже бачили, що Нескінченне дійсно породжує будь-який рух, є його витоком, тому можна сказати, що воно є причиною всякого руху у Всесвіті, як фізичного, так і метафізичного, сутнісного. Тож спираючись на це, можна назвати Нескінченне Анаксимандра і рушійним началом, і началом мети та причини. Однак якщо виходити із класифікації причин, яку ми зустрічаємо у Аристотеля, де до причин відноситься також «те, звідкіля рух», то значення Нескінченного як рушійного первоначала буде вторинним, головним же буде те, що воно є первоначало мети та причини.

В якому сенсі Нескінченне є первоначало мети та причини? Мета, яку наслідує Нескінченне – це збереження і розвиток світу загалом, а значить, і сущого в цілому. Що ж стосується причини, то Нескінченне є першопричиною у декількох смислах. По-перше, воно є причиною як «те, заради чого». Тобто у Нескінченному як причині існування сущого вже закладена мета цього існування. Дійсно, Нескінченне є причиною того, що суще зберігається, не перестає існувати та розвивається, дотримуючись загальної злагоди між собою. Таким чином, як первоначало усього сущого Нескінченне є цільовою причиною. Крім того, Нескінченне є причиною у тому сенсі, що воно виступає як першодвигун, первинний поштовх, що призводить до виникнення світу. Тільки завдяки Нескінченному як причині утворюється світ. З іншого боку, оскільки світ існує у часі вічно, і нічого немає перед і нічого не може бути після нього, то перед ним не існує нічого вирізненого, навіть ніщо. А значить, ніщо виникає у тому ж процесі, що і матерія та час. Отже, Нескінченне є первоначалом, причиною існування усіх цих сутностей (часу, матерії, простору, ніщо і т. і.). Нескінченне є причиною в тому сенсі, що воно є витоком утворення світу та всіх перших категорій, що в ньому вирізняються.

Отже, існує провідний принцип, що призводить до виникнення світу та всіх основних сутностей, які є визначальними в його устрої, на зразок часу, ніщо і т. і. Цей провідний принцип змушує світ перебувати у вічному русі, впроваджуючи в ньому дві протилежні тенденції – зміни і спокою, які діють сумісно, у парі між собою. Ці дві тенденції змушують суще у цілому водночас зберігатися, не розпадатися, та еволюціонувати, дотримуючись рівноваги та узгодженості одне з одним. Такий принцип Анаксимандр називає «Нескінченне», однак суть цього принципу у цій назві не виражена. «Нескінченне» – це слово ніяк не пояснює, чому світ уберігається від кінця і залишається урівноваженим у своєму розвитку. Чому, на якій підставі це так? Завдяки якому закону чи принципу все так влаштоване? Немає сумніву, що Анаксимандр до кінця життя намагався осягнути цей принцип і закон, виразити його суть. Силився зрозуміти, що рухає світом і завдяки чому суще не щезає та перебуває в узгодженості між собою. Пошуки цього закону і принципу і відображаються у шостому положенні анаксимандрівської філософії.

Отже, зараз ми впритул приступаємо до аналізу шостого положення філософії Анаксимандра. Нагадаємо ще раз, як воно звучить давньогрецькою та наведемо його дослівний переклад.

Іонійці, текст Анаксимандра

«Звідкіля речей походження є, туди і їхня загибель також наступає згідно з вимогою, адже вони дають одна одній відшкодування і завдаток за шкоду протягом встановленого часу».

Отже, те, що ми можемо одразу відмітити – у шостому положенні філософії Анаксимандра, хоч яким би незрозумілим воно не здавалося, мова явно йде про деякий процес в існуванні речей, котрий пов’язаний зі шкодою і свавіллям, яке вони одна одній заподіюють, та униканням цієї шкоди. Слово ἀδικίας, яке означає «беззаконня», «насилля», «шкоду», «збиток», дійсно передає тут усі можливі смисли, закладені в понятті «свавілля». Вираз говорить про те, на які кроки має йти суще, аби компенсувати свавілля, котре воно, вільно чи невільно, чинить одне по відношенню до одного. Вираз називає щось, що дозволяє сущому протягом його існування нівелювати взаємну шкоду, насилля, збиток у відношенні з іншим сущим. Однак чому, заради чого суще має нівелювати й компенсувати взаємну шкоду? Заради того, щоб уникнути взаємного руйнування і перебувати у тривалій рівновазі одне з одним. Бо лише тоді, коли речі утримуються від взаємного свавілля, можливе стійке існування сущого в цілому. Вираз говорить про узгоджене існування речей, при котрому вони здатні не шкодити, а перебувати у тривалій рівновазі між собою.

Те, що у шостому положенні Анаксимандра мова йде саме про відношення сущого одного з іншим, ми можемо переконатися, уважно проаналізувавши сам вислів. Початок цього вислову говорить нібито про утворення і загибель речей («Звідкіля речей походження є, туди і їхня загибель також наступає»). Однак головна, автентично анаксимандрівська частина вислову (підкреслена суцільною лінією) вказує, що тут ідеться про взаємовідношення між речами, при якому вони щось «дають» одна одній, причому, по-перше, з певною метою, заради чогось, і, по-друге, з деякої причини, згідно з чимось. Тобто тут ідеться про мету та причину, що зумовлює загальний порядок взаємовідношення між усіма речами в світі. Адже у вислові розповідається про усі речі без винятку, тобто в ньому мається на увазі суще в цілому, єдині закономірності, справедливі для будь-якого існуючого. Тож, здається, вислів має пояснювати нам, у чому полягає така закономірність взаємовідношення речей між собою. Однак ми бачимо, що початкова частина вислову промовляє щось абсолютно інше. Саме тому цей вислів і звучить спочатку на слух так парадоксально і безглуздо, що у першій його частині обговорюється зовсім не те, що у другій. Бо якщо у другій частині згадується, що є причиною та метою деякого порядку в співіснуванні речей (а саме, що вони щось роблять, аби уникнути взаємної шкоди), то у першій частині, природно, має бути описаний цей порядок (або закон), а ми цього не спостерігаємо. Те, що тут повинна бути розкрита деяка закономірність взаємовідношення між речами, свідчать також слова «бо [таким чином] вони дають одна одній відшкодування і завдаток», які звучать як пояснення, доповнення, розкриття суті того процесу, який описується на початку вислову. Натомість очевидно, що у тій формі, в якій дійшов до нас вислів Анаксимандра, ці слова нічого не пояснюють і не доповнюють, вони взагалі ніяк не в’яжуться з першою частиною виразу.

Більше того, залишається в принципі незрозумілим, що мається на увазі за словами «Звідкіля речей походження є, туди і їхня загибель також стається»? А звідкіля, власне, речі беруть походження? Можливо, мається на увазі, з матерії. І у що вони розпадаються при руйнуванні? Можливо, мається на увазі, у матерію. Однак це банальне спостереження, яке нічого конкретного не здатне сказати про утворення і загибель речей. Воно просто беззмістовне, так що на його фоні куди більш осмисленим видається навіть тлумачення цього фрагменту Гераклітом-Алегористом («Гомерівські питання», 22, 10): «Все, що виникає з яких-небудь елементів, у них же і розпадається при знищенні, як ніби природа стягує під кінець ті борги, які вона позичила на початку». Тлумачення Геракліта-Алегориста, тим не менш, теж видається надзвичайно сумнівним, притому з декількох причин. По-перше, ми вже відмічали: якщо б у вислові Анаксимандра малося б на увазі виникнення речей з деяких елементів, то не зрозуміло, чому Анаксимандр сам так не сказав, а виразив цю думку у настільки складній і туманній формі. По-друге, твердження, що речі утворюються з тих же елементів, у які розпадаються при знищенні, просто хибне. У процесі існування речей відбуваються зміни і на рівні елементів (хімічних елементів, наприклад), з яких вони складаються, так що у загальному випадку елементи, на які розпадаються речі при руйнуванні, відмінні від тих, які входили у їх склад на початку. Однак головне навіть не це. Головне, що речі взагалі дуже рідко розпадаються на елементи і утворюються з елементів. Формоутворення речей не йде на настільки примітивному рівні; вони утворюються з чогось більш складного і відчутного, ніж первинні елементи: з матеріалів, деталей, частин інших речей тощо. Такі ж деталі і матеріали явно старішають і занепадають – у кінці існування речей вони зовсім не ті самі, якими були на початку. Наприклад, дім будується із дерев’яних брусів, однак при розпаді дому ці бруси вже не дерево, а попіл і порохно. Анаксимандр просто не міг не знати про такі перетворення матеріалів, що відбуваються в процесі використання речей. Тобто навіть з очевидної, побутової точки зору подібне тлумачення виразу Анаксимандра є хибним. Хіба що Геракліт-Алегорист говорить у своєму тлумаченні про 4 елементи – землю, повітря, воду та вогонь, з яких, за думкою древніх, складається матерія, і стверджує, що утворення речей – це є змішування відокремлених елементів, а при знищенні речі знову розпадаються на окремі чисті елементи. Однак таке уявлення абсолютно не в дусі філософії Анаксимандра, який твердив, що «протилежності від початку наявні в Одному», тобто, за думкою Аристотеля, вважав, що матерія як така початково становить собою суміш багатьох елементів. Ті, хто схильний давати філософії Анаксимандра подібне винятково матеріальне тлумачення, не можуть не помітити, що в такому випадку цей вислів повністю випадає із матеріалістичної концепції, яка приписується цьому філософу. Адже якщо матерія по природі своїй є суміш, то це означає, що жоден з 4 елементів не може існувати в ній у чистому вигляді, а лише змішаний з іншими, а отже і речі не можуть утворюватися з окремих елементів і розпадатися в них при знищенні. Тобто як не візьми, слова «звідкіля речей походження є, туди і загибель їхня також стається» є незрозумілими і беззмістовними. Навіть матеріальне їх трактування призводить до абсурдних висновків, з метафізичної ж точки зору вони взагалі позбавлені смислу.

Таким чином, видається безсумнівним, що при аналізі вислову Анаксимандра ми ніяк не можемо спиратися на тлумачення першої частини згаданого фрагменту, тому що ця перша частина толком нічого не говорить про утворення і знищення речей. В ній немає ясно вираженої думки, вона цілком туманна і понятійно неоформлена. І головне, у будь-якому випадку вона абсолютно не в’яжеться з другою частиною. Звернемо хоча б увагу, як дивно зв’язав обидві частини цього виразу в своєму тлумаченні Геракліт-Алегорист. Він говорить: «як ніби природа стягує під кінець ті борги, які вона позичила на початку». З чого природа стягує? З речей. Тобто він вважає, що відношення тут відбувається між природою і речами, хоча у автентичному фрагменті Анаксимандра сказано, що «таким чином вони (речі) дають одна одній відшкодування і завдаток», точніше навіть «воно (суще) дає одне одному», адже у вислові Анаксимандра стоїть саме слово ὧν – «суще». Це саме речі стягують борги і позичають дещо одна одній. У Анаксимандра взаємовідношення має місце саме між речами, між будь-якою конкретною річчю і всіма іншими, а не між речами і тим, звідкіля вони «беруть початок», хай це буде «природа», «матерія» чи щось іще. Лінгвістичний аналіз виразу Анаксимандра показує, що в ньому сказано саме так і що інше тлумачення малоймовірне. До того ж, варіант Геракліта-Алегориста не в’яжеться з анаксимандрівським текстом і з логічної точки зору. Адже у вислові наголошується: «дають одна одній відшкодування і завдаток». «Дають одна одній» – це значить, що мова йде про певну взаємопередачу, при котрій одна сторона щось дає від себе іншій й інша обов’язково чимось віддячує їй у відповідь. «Давати одна одній» означає обопільний обмін власністю, а не позичання боргу, коли одна сторона щось дає, а потім, після використання, друга їй повертає позичене. Бо в такому випадку сторона, що виділяє позику, нічого не отримує для себе; стосовно неї не можна застосувати термін «давати», бо їй, за великим рахунком, нічого не дається. Отже, у вислові Анаксимандра мова йде про взаємообмін, тоді як у тлумаченні Геракліта-Алегориста взаємообмін відсутній. Між речами і природою тут нема ніякого взаємообміну, бо вони лише беруть щось від природи у борг і при руйнуванні цей борг відшкодовують, а отже вони не здатні давати природі у відповідь нічого нового, нічого від себе самих. Вони беруть від неї дещо, що їх збагачує, гарантує їм існування, однак нічого не дають їй у відповідь такого, що здатне її поповнити і збагатити. Навпаки, слова Геракліта-Алегориста можна зрозуміти так, що речі збіднюють природу, дещо забираючи у неї, і лише при їх знищенні природа повертає собі те, що вони у неї відняли. Таке тлумачення абсолютно не відповідає анаксимандрівському вислову «дають одна одній», котрий припускає рівноправний двосторонній обмін власністю. Між природою і речами такий обмін важко уявити, адже що можуть дати речі природі, чого у неї самої нема, якщо вона колиска їхнього існування? Між речами ж як такими цей обмін легко простежується, бо речі впливають одна на одну, причому, чим сильніше одна впливає на іншу, тим сильніший вплив сама спізнає на собі з боку іншої. Взаємообмін і взаємодія між речами – це процес досить явний і очевидний, залишається тільки збагнути, як він був сформульований у Анаксимандра.

Отже, при розгляді шостого положення Анаксимандра ми схильні відкинути першу частину виразу як непонятійну і зосередитися на тлумаченні безсумнівно автентичного тексту. Однак чи маємо ми право проігнорувати цю першу частину? Вона ж цілком відповідає загальній анаксимандрівській концепції, оскільки майже у всіх положеннях філософії Анаксимандра говориться про виникнення і загибель речей. І ось ми беремо вираз, який висловлюється про таке виникнення і загибель, та стверджуємо, що у ньому мова йде зовсім не про те. Чи не зраджуємо ми тим самим духу анаксимандрівської філософії? Чи, можливо, ми виправляємо помилку того, хто вписав у автентичний вислів Анаксимандра слова про утворення і загибель, вважаючи, що в такому вигляді цей вислів якнайкраще відповідає духу цієї філософії, хоча у Анаксимандра йшлося зовсім не про те?

Втім, ми беремося довести, що у своєму автентичному вигляді шосте положення Анаксимандра не випадає з загальної філософської концепції цього мислителя, а, навпаки, повністю відповідає її духу. Це наше твердження базується на трьох наступних підставах. Перша: у виразі, як і у всій анаксимандівській філософії, йдеться про те, що дозволяє сущому зберігатися і вільно розвиватися згідно з своєю природою. З чого це випливає? З того, що у виразі обговорюється дещо, що дозволяє речам уникати свавілля. Що таке свавілля? Свавілля – це насилля, це дії, які йдуть всупереч власній природі речей і тому завдають їм непоправної шкоди і збитку. До чого призводять свавільні дії над речами? До їх занепаду, руйнації і розпаду. Свавілля чиниться тоді, коли між речами має місце катастрофічна неузгодженість і невідповідність, несумісність їхньої природи і устроїв. Ми бачимо, що у світі в загальних масштабах цього немає, адже якби між речами була суцільна невідповідність, це призвело б до повної руйнації і загибелі всього існуючого. Чому у природі немає глобальної невідповідності між усіма речами? Тому що всі речі, які тут виникають, зумовлені одним-єдиним началом, яке формує їхню природу так, аби вони були у суголосності одна з одною. Однак у світі наявна нескінченна різноманітність сущого, і все воно має – кожне – власну природу і власний устрій. Тож, хоча усі речі по суті своїй є спорідненими, що дозволяє уникати глобальної конфронтації між ними, однак при взаємодії і взаємовідношенні речей все одно має місце певна неузгодженість і несумісність. Тобто речі при взаємовідношенні між собою все одно заподіюють одна одній шкоду і збиток саме тому, що природа речей дуже багатоманітна, і взаємоузгодженість між ними завжди досягається ціною певних жертв. Речі можуть існувати у згоді між собою, тільки коли шкода, якої вони заподіюють одна одній, мінімальна, поверхова, не зачіпає їхньої суті і не сягає катастрофічних масштабів. Однак така умова, від якої залежить, власне, існування світу та сущого в ньому, не може бути кинута на волю випадковості. У світі має діяти певний механізм (закон), направлений на те, щоб мінімалізувати шкоду, яку речі при взаємодії заподіюють одна одній. І не просто мінімалізувати шкоду; цей механізм має бути таким, щоб при взаємодії речі досягали максимальної узгодженості між собою. Подібний закон повинен стосуватися усього сущого в цілому і проявлятися при будь-яких взаємовідношеннях речей. Отже, речі у світі існують у такому взаємозв’язку, щоб завдавати одна одній якнайменшого збитку і досягати якнайбільшої відповідності між собою. Речі існують злагоджено, якщо при взаємодії вони здатні уникати взаємної шкоди і свавілля. Тобто свавілля – це те, що цілком протилежне збереженню і розвитку, а також узгодженості та злагоді між речами. Свавілля є порушення відповідності з природою речей, воно саме по собі, на сутнісному рівні є неузгодженість, невідповідність, розлад. Значить, у виразі говориться про те, що дозволяє речам триматися взаємного ладу, а не руйнувати і не пригнічувати природу одна одної. Недопущення свавілля дозволяє речам безперешкодно еволюціонувати згідно з своєю суттю, тоді як прояв свавілля по відношенню до речей не лише спотворює цю суть, заважає розкриттю усіх можливостей їхньої природи, а взагалі загрожує самому їхньому існуванню. Свавілля ставить під загрозу збереження речей самими собою та їхній розвиток, розкриття закладених у них можливостей. І навпаки, будь-яке збереження і розвиток сущого можливі лише за умови недопущення на нього свавільного впливу. Отже, у вислові Анаксимандра обговорюються умови, за яких речі уникають свавілля, а значить, отримують можливість для свого збереження і розвитку.

Друга підстава стверджувати, що шосте положення повністю співзвучне з усією філософською концепцією Анаксимандра – це те, що у цьому виразі обговорюється мета та причина, яка дозволяє сущому існувати згідно з своєю природою. Ми уже говорили, що анаксимандрівське Нескінченне – це первоначало мети та причини, отже, у даному вислові Анаксимандр продовжує осмислювати те саме, що він намагався виразити і у своєму Нескінченному.

І, нарешті, третя підстава, яка дозволяє знайти суголосність даного виразу з загальною концепцією Анаксимандра – це те, що у виразі мова також іде про час, котрий, як ми бачили, вже осмислювався в інших положеннях анаксимандрівської філософії. У цьому виразі, як і у попередніх твердженнях, Анаксимандр продовжує осмислювати час у контексті існування сущого цілому.

Таким чином, ми приступаємо до аналізу шостого положення філософії Анаксимандра, виходячи із наступних припущень:

  1. Автентичною є лише друга (підкреслена суцільною лінією) частина вислову, а перша швидше за все є спотвореною і викривленою джерелом, котре її цитує.
  2. Оскільки перша частина є сумнівною, то немає серйозних причин вважати, що у вислові дійсно йдеться про утворення і загибель речей.
  3. У автентичному вислові Анаксимандра обмірковується порядок, що існує у взаємовідношенні між всіма речами у світі, котрий дозволяє їм уникати шкоди, свавільного впливу однієї на іншу.
  4. Кінцева частина вислову про час також є викривленою з метою привести її у логічну відповідність з першою частиною.

Тоді, з точки зору цих припущень, ми одразу повинні запитати: а яким має бути взаємовідношення між речами, щоб вони не допускали свавілля стосовно одна одної? Саме це нам намагається пояснити Анаксимандр, говорячи, що «таким чином вони (речі) дають одна одній відшкодування і завдаток за свавілля» (тобто «аби уникнути свавілля, компенсувати його» – іншої інтерпретації бути не може). Яким же чином повинні взаємодіяти речі, аби уникати постійної шкоди і руйнування з боку одна одної? Якою повинна бути дія однієї речі на іншу, щоб між ними існувала взаємна відповідність, узгодженість, а не розлад?

Свавілля – це те, що є неприпустимим для даної речі, що йде в розріз з її суттю і природою. Свавільні дії – це дещо для речі вороже, неприйнятне, дещо неузгоджене з її устроєм, чуже для неї. Чуже, свавільне – це те, що суперечить її сутності, і саме тому приносить їй збиток, насилля, беззаконня, безчинство. Як же тоді слід підходити до речей, щоб не допускати свавілля по відношенню до них? Треба так діяти на них, щоб це відповідало їхній природі, діяти згідно з їх власною суттю. Тобто якщо сутністю книжки є її придатність для читання, то читаючи її, ми використовуємо її згідно з її суттю, використовуючи ж її у якості інструменту при якихось фізичних вправах, ми поводимося всупереч її суті і тому ризикуємо піддати її свавільному впливу, завдати їй шкоди. Свавільний вплив – це дещо чуже, неузгоджене з сутністю речей. Тоді те, що буде відповідати їхній сутності і діяти згідно з їхньою природою – це буде для них близьке і своє. Таким чином, щоб відповідати сутності речей, треба нести їм щось своє для них, а не чуже і вороже. Тож і речі знаходяться у злагоді і взаємовідповідності між собою, якщо вони несуть одна одній своє, суголосне, згідне з їх внутрішнім устроєм. Адже речі постійно знаходяться у взаємовідношенні одна з одною. У світі не може бути так, щоб одна річ ніяк не діяла на іншу. І навіть якщо дві речі знаходяться на величезній відстані, на різних кінцях Галактики, вони діють одна на одну за рахунок сили гравітаційного тяжіння. Речі впливають одна на іншу як на фізичному рівні, так і безпосередньо. Так, запах квітів навесні підвищує нам настрій, а похмуре небо змушує сумувати; добре ставлення з боку оточуючих дарує нам легкість, а неприязнь – роздратування і втому. Всі речі на світі пов’язані між собою і певним чином впливають одна на одну, причому впливають на багатьох рівнях. Однак яким би не був цей вплив, – фізичним, емоційним, ментальним чи якимось іще – він виявляється прийнятним, якщо є для речей відповідним і своїм, і залишається неприйнятним, якщо він є чужим, суперечним до їхньої суті.

Отже, коли речі узгоджено взаємодіють між собою, вони отримують одна від одної те, що є для них своїм. Це своє допомагає їм розвиватися і, взагалі, конче необхідне для них. Візьмемо якусь річ – наприклад, рослину. Що вона бере від навколишнього, що було б для неї своїм? Своє – це те, чого вимагає її природа, без чого вона не може повноцінно існувати. Своє для рослини – це ґрунт, у якому вона коріниться і з якого тягне поживні речовини; це повітря, з якого вона поглинає вуглець і в яке випускає кисень; це також сонячні промені, за посередництвом яких у її листі іде процес фотосинтезу. Однак рослина не просто поглинає це все із навколишнього середовища. Вона у свою чергу взаємодіє з ним, причому взаємодіє дуже цікавим чином. Якщо, наприклад, ґрунт дозволяє рослині укорінюватися, залишатися на місці, то і рослина допомагає ґрунту залишатися на місці, захищаючи його від ерозій, оповзів, змивів. Якщо, далі, вона бере з ґрунту поживні речовини, то, старіючи і згниваючи, вона сама перетворюється на ґрунт, збагачує його новими речовинами. Якщо поглинає із навколишнього середовища світло, променеву енергію, то і сама при гнитті та згорянні випромінює у навколишнє середовище енергію у вигляді світла і тепла. Тобто між даною річчю й іншими речами відбувається не просто взаємодія, – між ними відбувається еквівалентний обмін, при якому звідкіля річ бере своє, туди вона і віддає щось від себе. Причому, віддає не що завгодно, а те, що для навколишніх речей також є своїм, тим, що узгоджене з їхньою природою і сприятливе для них. Саме тому цей обмін і називається еквівалентним, що кожна із сторін у результаті взаємодії отримує від іншої щось конче для неї необхідне, щось цілком відповідне своєму власному єству. Тобто в процесі узгодженої взаємодії між речами відбувається обмін чимось взаємонеобхідним для них, причому це необхідне є однаково потрібним для кожної з сторін. Щоб отримати щось від іншої, перша сторона має віддати їй від себе щось рівної цінності. Ось що таке еквівалентний обмін, а не те, що речі обмінюються чимось рівним за кількістю чи величиною. Еквівалентною має бути саме цінність внесків, якими речі взаємно обмінюються, цінність для їхнього власного єства. Тобто наскільки внесок однієї речі в іншу є сприятливим для її існування й розвитку, настільки ж має бути сприятливим і внесок другої речі в першу. Тільки в такому випадку, за такої умови між речами буде існувати узгодженість і суголосність, відсутність свавілля. Якщо ж такий еквівалентний обмін порушується, то це призводить до занепаду і руйнування обох сторін. Таке стається, наприклад, коли одна із сторін щось постійно вкладає в іншу, а інша не відповідає рівноцінним вкладом. Найпростіший випадок порушення такого еквівалентного обміну – це взаємодія між водою, що випаровується з ріки і тією, що проливається з хмар. Якщо взаємодія між ними йде згідно з законом еквівалентного обміну, то річна вода, випаровуючись, утворює хмари, а хмари, проливаючись, наповнюють річку водою. Але якщо еквівалентний обмін порушується, то вода з ріки випаровується, однак з хмар не проливається дощем через посуху. Тобто одна сторона віддає щось від себе іншій, а інша нічим не винагороджує, не відшкодовує їй у відповідь. Тоді у занепад приходять обидві сторони, а не лише та, яка щось постійно віддає, втрачає від себе. Адже ріка, випаровуючись, міліє і пересихає, тому дуже скоро перестають утворюватися і хмари. Оскільки хмари не живлять річку водою, то і річка перестає їх живити. Виходячи з цього, ми можемо сформулювати закон еквівалентного обміну наступним чином: «Речі у світі можуть взаємодіяти між собою узгоджено та злагоджено тільки в тому випадку, якщо кожна з речей, отримуючи від іншої щось сумісне з своєю природою, віддає їм від себе у відповідь щось рівне за цінністю по відношенню до того, що приймає від них». Або, іншими словами: «Не можна отримати щось, не приносячи в жертву щось. Треба віддати щось рівної цінності, аби отримати щось. Треба віддати від себе тому, від чого ти отримуєш своє, близьке і суголосне з твоєю сутністю, причому віддати дещо настільки ж необхідне для нього, відповідне з ним». Щось відповідне – значить те, яке так само відповідає його сутності, як і те, що ти отримуєш, відповідає твоїй. Чим більш необхідне для їхньої сутності отримує кожна з сторін, тим тісніше зв’язок між ними, тим вони ближче одна до одної. Це може проілюструвати наступний приклад, який ми вибираємо тому, що у Анаксимандра мова часто йде про «небозводи і космоси».

Космічне тіло неправильної форми, без складного внутрішнього устрою рухається у міжзірковому просторі, і, підлітаючи достатньо близько до зірки, може бути захоплене її гравітаційним полем і стати кометою. Ці комети бувають періодичними, тобто такими, які залишаються у полі тяжіння зірки і час від часу повторюють свою траєкторію, або неперіодичними, які входять у поле тяжіння лише один раз, роблять лише один оберт навколо неї і знову летять у міжзірковий простір. Але у будь-якому випадку комета залишається тілом, яке рухається далеко від зірки, по гіперболічній траєкторії, тому зірка по суті не здатна формувати якийсь стабільний, постійний внутрішній устрій комети. І навіть якщо комета не є захопленою ззовні, а є власним породженням даної зірки, на її устрій буде впливати не стільки зірка, скільки взаємодія з іншими тілами на периферії цієї космічної системи чи на шляху до зірки. Інша справа планета. Планета обертається достатньо близько від зірки, вона постійно знаходиться під її безпосереднім впливом, тому все – починаючи від форми планети до її внутрішнього устрою, починаючи від температурного режиму на її поверхні, закінчуючи її електромагнітним полем – сформоване тут за посередництвом зірки. Так само і зірка формується залежно від своїх планет. Точніше так: не кожна зірка може мати планетну систему, але якщо вона її має, то це вже наперед визначає її форму та устрій, її температуру та хімічний склад. Отже, і планета, і зірка є визначальними для сутності одна одної, бо вони роблять одна одну саме такими, якими вони є. Тому вони і знаходяться у безпосередній близькості між собою. Чим менший же сутнісний вплив між сторонами (як між зіркою і кометою), тим менше вони одна одній необхідні, тим віддаленіші вони між собою. Мається на увазі, звісно, віддаленість не у прямому сенсі, не у значенні фізичної відстані. Так, люди тим ближчі і спорідненіші між собою, чим сильніше вони одна на одну впливають. Якщо ж цього впливу немає, то кажуть, що люди одна для одної далекі, чужі, що між ними існує дистанція, навіть у випадку, якщо вони працюють в одному приміщенні.

Отже, між усіма речами в світі існує взаємний вплив, але цей вплив тим сильніше проявляється, чим ближчі речі між собою, чим більш узгоджені вони по своїй природі і спорідненіші за сутністю. Тоді еквівалентний обмін між ними є визначальним для обох сторін і лише він один дозволяє їм співіснувати у згоді. Цей еквівалентний вплив речей однієї на іншу можна простежити як на рівні живих істот, так і неживих предметів, як на рівні фізичних тіл, так і на рівні взаємодії мислячої особистості з підручними речами. Так, із книг ми черпаємо знання, але ж ми у них і закладаємо знання. Ми творимо книги, а книги творять нас, формують нашу особистість. Так само філіжанка придає форму напою, що в неї налитий, але заради того, щоб вміщувати в собі напій, складається сама форма філіжанки. Або каміння формує русло ріки, а ріка придає форму камінню. Те ж саме на духовному рівні: якщо одна особистість впливає на іншу, прищеплюючи їй піднесений склад думок, то вона піддається й зворотному впливу, оскільки інша впливає на неї, прищеплюючи думки більш земні і речовинні. І т. і. Тобто якщо між речами існує узгодженість і злагода, то їхня взаємодія обов’язково відбувається за законом еквівалентного обміну. Те ж саме ми спостерігаємо і на рівні фізичних тіл: якщо одне тіло діє на інше з певною силою, то й це інше діє на нього з тією ж силою. Ці сили виявляються рівними за величиною та протилежними за напрямком, однак вони завжди однієї і тієї ж природи. (Так само однієї природи завжди виявляються впливи однієї речі на іншу при еквівалентному обміні, хоча за змістом вони протилежні між собою.) Отже, на рівні фізичних тіл закон еквівалентного обміну взагалі діє автоматично, без збоїв, він закладений в речах на рівні їх фізичного устрою. У більш складних же системах може відбуватися збій цього закону, але такий збій обов’язково призводить до свавілля, до руйнації й занепаду. Типовим прикладом такого порушення еквівалентного обміну є насильницьке захоплення власності. При такому захопленні загарбник діє самочинно, він пригнічує й гнобить того, кого захоплює, забираючи у нього власність (як матеріальну, так і духовну) без рівнозначного відкупу. Він сіє навколо себе свавілля, однак насильницьке захоплення завжди має очікувати зустрітися зі свавіллям у відповідь, тому що той, хто пригноблений, завжди накопичує сили, щоб тим чи іншим способом скинути, знищити свого гнобителя. Свавільний вплив породжує свавілля у відповідь. Однак у світі все так влаштовано, що навіть порушення еквівалентного обміну в певних невеликих масштабах йде йму на користь, служить поштовхом для його подальшого розвитку. У світі навіть свавілля завжди працює і направлене на користь цілого, тому що в ньому існує сила, яка не дає свавіллю розвинутися до великих масштабів, глушить і притлумлює його, як тільки відбуваються значні порушення закону еквівалентного обміну.

Таким чином, із усього сказаного ми вже можемо скласти собі уявлення, як мають взаємодіяти речі, щоб між ними не відбувалося свавілля. Простими словами це можна сформулювати так: «Звідкіля речі беруть своє, тому вони і віддають себе, щоб уникнути свавілля». Звідкіля речі беруть, отримують щось сумісне з своєю природою, у те вони і вкладають себе, віддають дещо від себе, дещо сумісне з природою того, звідкіля їм прибуток.

Але, говорячи так, ми навіть і не помітили, що тим самим вже сформулювали і першу частину вислову Анаксимандра. Дійсно, ми підкреслювали, що у першій частині цього вислову має бути описаний той процес (або закон) взаємного відношення між речами, який дозволяє їм убезпечуватися від свавілля. Ми вже описали цей процес і сформулювали цей закон: аби не було свавілля між речами, вони мають взаємодіяти так, щоб давати одна одній щось рівнозначно «своє» для кожної з сторін. Спробуємо підставити цей закон у вислів Анаксимандра, тоді ми отримаємо наступне: «Звідкіля речі беруть своє, туди ж вони і віддають себе за необхідністю, бо таким чином вони дають одна одній відшкодування і завдаток, аби уникнути свавілля». Важко не помітити, що у цьому випадку вислів Анаксимандра одразу отримує конкретний і надзвичайно глибокий смисл. Із нього миттєво зникає будь-яка непонятійність, абсурдність і незв’язність, бо тепер обидві частини вислову логічно відповідають одна одній. У тому вигляді, який ми зараз наводимо, вислів є абсолютно змістовним, адже він становить собою формулювання закону еквівалентного обміну між усім існуючим у світі. Більше того, цілком зрозумілими стають і слова «бо таким чином вони дають одна одній відшкодування і завдаток». Ці слова дійсно звучать як коментар, пояснення і доповнення до першої частини. Одна річ щось дає від себе іншій, і тим самим ніби пропонує їй завдаток у відплату за те, щоб та впливала на неї узгоджено, згідно з нею, а не свавільно. А інша річ теж щось дає від себе першій, відшкодовує тій її внесок з тією ж метою – щоб уберегтися від свавілля з її боку. Вони тим самим ніби дають одна одній запоруку того, що будуть діяти згідно з природою одна одної, а не проти цієї природи. Вони ніби обмінюються заставами, закладами. (Саме всі ці значення – «завдатку», «запоруки», «застави», «закладу» – і має використане у виразі Анаксимандра слово τίσιν). Однак ці застави не є формальними, при яких речі обмінювалися б між собою чимось непотрібним і маловажливим. При еквівалентному обміні речі дають одна одній щось вкрай значуще, конче необхідне для їхньої природи, так що якби між ними не існувало такого взаємного давання, то вони в рівній мірі занепали б і зруйнувалися. Тільки обмін найважливішою та найістотнішою для них власністю може запобігти свавіллю. Скажімо, згадаємо рослину із першого прикладу. Якби її не тримав ґрунт, вона втратила б рівновагу і пошкодила коріння. Однак якби вона, з іншого боку, не стримувала зсув ґрунту, він би розмивався, оповзав, не міг би рівномірно вкривати земну поверхню. Якби рослина, далі, не отримувала з ґрунту корисні речовини, вона б загинула, однак без рослин не існувало б і ґрунту, бо він утворюється шляхом розкладання органічних сполук, тобто тих самих рослин. Якщо б вона не отримувала енергію з навколишнього середовища, в ній не відбувався б процес фотосинтезу і вона б зів’яла, але, з іншого боку, рослини виділяють енергію у навколишнє середовище при гнитті і згорянні, і тим самим підтримують температурний режим, необхідний для збереження життя на Землі. Тобто саме вони роблять його «навколишнім середовищем» для всього живого. Нарешті, рослини поглинають вуглець з повітря, і це необхідний для них процес, без якого в них не могли б утворюватися корисні речовини, однак вони виділяють у повітря кисень, завдяки чому воно і стає повітрям, придатним для дихання, а не просто газовою оболонкою планети. Ці приклади ілюструють, що при еквівалентному обміні речі дійсно отримують одна від іншої дещо, що їх визначає, щось пов’язане з їхньою сутністю. Тобто отримують одна від іншої та пропонують одна одній не вторинне, незначуще, а щось вкрай необхідне, потрібне, незамінне для їхнього існування. Саме це і говорить нам Анаксимандр у словах κατὰ τὸ χρεών, «за необхідністю». Тобто речі жертвують щось одна одній згідно з взаємною необхідністю.

Звісно, все, що ми зараз сказали, виглядає цілком логічно і осмислено, однак повстає питання: наскільки імовірно те, що у Анаксимандра могло бути сказано саме так? Чи міг Анаксимандр дійсно промовити: «Звідкіля речі беруть своє, туди вони і віддають себе за необхідністю»? Тоді звідкіля у тому варіанті вислову, який передає нам Симплікій, взялися поняття «походження» і «загибель», γένεσίς і φθόρὰ? Давайте перечитаємо вислів іще раз і спробуємо його зрозуміти безпосередньо. «Звідкіля речі беруть своє, туди вони і віддають себе згідно з вимогою (або «за необхідністю»), бо таким чином вони дають одна одній відшкодування і завдаток, аби уникнути свавілля». Про що може говорити цей вислів людині, яка не має уявлення про закон еквівалентного обміну? Для неї вирази «беруть своє» і «віддають себе» звучать якось дивовижно, незрозуміло, метафорично. У них якийсь загадковий символічний зміст. Тому така людина підставляє під такі незрозумілі вислови перше-ліпше, що хоч трохи в’яжеться з цими словами в її уявленні. «Туди речі і віддають себе» така людина сприймає в контексті «туди вони і відходять, туди вони і йдуть», тобто «туди вони й гинуть». Якщо ж вислів «туди віддають себе» зрозуміти у смислі «туди вони й відходять», то тоді слова «звідкіля речі беруть своє» слід розуміти як «звідкіля вони походять». Першоджерело, яке цитує цей вислів Анаксимандра, зрозуміло першу частину цього вислову у такому контексті: «Звідкіля речі походять, туди вони і відходять». Про те, що початкова частина вислову Анаксимандра була невпізнанно спотвореною, свідчить і наступне зауваження Гайдеґґера: «Настільки парадоксальна словесна структура, як γένεσις ἔστιν («походження є») та φθορὰ γίνεσται («відходження наступає») говорить проти того, що це стародавня мова». Схоже, джерело, яке цитує вислів Анаксимандра, намагалося передати думку автора у тій формі, в якій саме її зрозуміло, навіть не помічаючи, що смисл цієї думки за рахунок неадекватного тлумачення повністю викривлений і спотворений.

Таким чином, ми розцінюємо можливість того, що у своєму початковому вигляді вислів Анаксимандра починався словами «Звідкіля речі беруть своє, туди вони і віддають себе», як досить високу. Одначе як же тоді бути з завершальним реченням про час? У Симплікія це речення звучить так: «Протягом (або «згідно») встановленого часу». У контексті закону еквівалентного обміну нам цей вираз нічого не говорить. Адже тоді він промовляв би наступне: «Звідкіля речі беруть своє, туди вони і віддають себе згідно з вимогою, бо таким чином вони дають одна одній відшкодування і завдаток, аби уникнути свавілля згідно встановленого часу». Що це за встановлений час? Про який час тут може бути мова? У Анаксимандра, очевидно, мова йде лише про час існування речей. Адже поки річ існує, вона уникає свавілля, долає його. Коли ж над нею таки бере верх свавілля, вона руйнується й гине, і тут вже нічого не поробиш. Загибель речей якраз і означає, що над ними вчинилося свавілля. Таким чином, поки вони уникають свавілля, вони існують; поки відповідають закону еквівалентного обміну, їм не загрожує загибель. При загибелі ж коїться свавілля, тобто цей закон незворотно порушується, і, відповідно, річ перестає існувати як визначена і відповідна своїй сутності. Закон еквівалентного обміну перестає виконуватися під час розпаду речей. Отже, Анаксимандр тим самим хоче нам сказати, що закон еквівалентного обміну між речами виконується, поки вони існують, і порушується, коли вони гинуть. Тобто це є закон існування речей, існування сущого. З огляду на це, автентичний вислів Анаксимандра у своїй повній формі мав такий вигляд: «Звідкіля речі беруть своє, туди вони і віддають себе згідно з вимогою, бо таким чином вони дають одна одній відшкодування і завдаток, щоб уникнути свавілля протягом часу свого існування». Але чому тоді у Симплікія виникає «встановлений час»? Тому що в тому варіанті, в якому він передає нам вислів Анаксимандра, фраза «протягом часу свого існування» абсолютно не в’яжеться з першою частиною. Не міг же він, справді, залишити вислів у формі «Звідкіля речі беруть походження, туди і їхня загибель стається протягом часу їхнього існування». Як може загибель ставатися «протягом часу існування»? Це якийсь абсурд, бо «ставатися» означає сам акт загибелі, деякий кінцевий, фінальний момент події. Тому Симплікій (або, можливо, іще більш раннє джерело) змінює відповідно до першої й останню частину виразу, вносячи у неї, крім того, відтінок певної встановленої долі, року, що речам судилася, «коли прийде їх час». У такому разі вислів Анаксимандра буде звучати так: «Звідкіля речі беруть походження, туди буде і загибель їх звершуватися, коли прийде їх час», або «згідно встановленого часу». (Слова κατὰ τήν у фразі κατὰ τήν τοῦ χρόνου τὰξιν, так само, як і κατὰ τό у фразі κατὰ τὸ χρεών означають «згідно з», «у відповідності з», хоча κατὰ також перекладається як «на протязі», «впродовж».) Тобто акцент тепер переноситься з процесу взаємовідношення між речами на момент їхньої загибелі, який наступить «згідно встановленого часу», або «коли прийде час». Можливо також, що у Анаксимандра в автентичному вислові в цьому місці була використана фраза, яка ще більш спростила перехід до того тлумачення, яке ми зустрічаємо у Симплікія. Наприклад, у нього міг бути застосований не вираз «протягом часу свого існування», а вираз «протягом відведеного їм часу». «Звідкіля речі беруть своє, туди вони і віддають себе, аби уникнути свавілля протягом відведеного їм часу». Закон еквівалентного обміну виконується в колі речей протягом відведеного їм часу, часу їхнього існування, і порушується, коли їх час вийшов, коли вони гинуть. Обидва вирази однаково відповідають за смислом закону еквівалентного обміну, тобто з точки зору змісту вони рівнозначні. Однак у виразі «протягом відведеного їм часу» дійсно звучить відтінок певної долі, що речам призначена, відводячи їм час для їхнього існування. Перейти від такого варіанту вислову до варіанту, наведеного Симплікієм, дійсно надзвичайно просто. Тобто і в даному випадку ми можемо прослідкувати певні логічні кроки, які могли привести від автентичного вислову Анаксимандра до варіанту вислову, запропонованого Симплікієм. Отже, і тут ми бачимо, що такі кроки цілком імовірні.

Таким чином, ми прийшли до того варіанту шостого положення, який, по всій імовірності, початково був сформульований Анаксимандром. Цей варіант за змістом становить собою закон еквівалентного обміну, котрий відбувається між усіма речами у світі. Завдяки віднаходженню такого початкового варіанту вислову ми змогли зрозуміти слова про «відшкодування і завдаток», а також переконатися, що у вислові дійсно йде мова про взаємовідношення між речами, яке дозволяє їм уникати взаємної шкоди, збитку, свавілля. Також ми продемонстрували цілком правдоподібні міркування, через які початковий вислів Анаксимандра не був сприйнятий згідно його змісту, а був спотворений, переінакшений. Ми бачили, що ці міркування досить припустимі, і можливість їх висока. Крім того, із відновленого нами початкового вигляду фрагменту Анаксимандра ми отримали деякі думки про час, а саме, що час існування речей пов’язаний із законом еквівалентного обміну, визначається ним. Тобто, можливо, природа самого часу стоїть у прямому зв’язку з еквівалентним обміном, із взаємним даванням-прийняттям власності.

Здавалося б, на цьому ми можемо завершити аналіз шостого положення філософії Анаксимандра, положення про еквівалентний обмін. Однак у нас невирішеним залишається ще одне питання: про те, що означає вираз κατὰ τὸ χρεών. Адже ці слова становлять саму основу даного положення, оскільки вони називають причину, згідно з якою речі можуть уникати свавілля, існувати у згоді між собою. Тобто ці слова вказують причину того, що речі існують саме так, як ми їх спостерігаємо, а не якось інакше; не в руйнації і нестримному розпаді, а в стабільності і рівновазі. Слова κατὰ τὸ χρεών виявляють причину стабільності й рівноваги світу, а значить, причину того, чому він уберігається від кінця. Саме щоб збагнути таку причину, ми маємо приділити цим словам особливу увагу, розібратися, що насправді вони означали для Анаксимандра і який смисл він у них вкладав. Цим ми і займемося у наступній главі.