Минулу главу ми присвятили розгляду концепції Анаксимандра, аби довести, що у грецькій філософії на самих ранніх її етапах були вказані первоначала нематеріального характеру. Це послужить підґрунтям для наших подальших роздумів, коли, аналізуючи філософію Парменіда, ми впритул підійдемо до питання про виникнення поняття буття. В процесі обговорення філософських поглядів Анаксимандра ми вирізнили шість закономірностей, які або безпосередньо засвідчені першоджерелами у філософії цього мислителя, або логічно випливають із цих свідчень. Ці шість закономірностей, як ми вже зауважили, стосуються загального устою світу, а не речовинного складу матерії. Ось ці закономірності:

  1. «Частини змінюються, а Ціле-Універсум незмінне». Тобто світ є щось ціле, відособлене і завжди незмінне, незалежно від існуючого, що в ньому присутнє.
  2. Виникнення всього наявного в світі відбувається за рахунок «виділення протилежностей в першоелементі внаслідок вічного руху». Тобто весь порядок виникнення й існування речей обумовлений виділенням протилежностей у межах Нескінченного як первоначала, що стоїть над усім.
  3. «Протилежності [від початку] наявні в Одному і виділяються з нього». Це значить, що Нескінченне як першоелемент містить у собі всі речі у їхній можливості.
  4. «Час, за словами [Анаксимандра], * * * (лакуна) в тому сенсі, що народження, буття і загибель світів-небозводів передбачені». Всі значущі події в існуванні світу передумовлені, передбачені, визначені наперед. Ця передбаченість напряму пов’язана з улаштуванням часу.
  5. «Спокон нескінченного віку повторюється по колу все одне й те саме», тобто світ є одне й те саме, що зберігається при будь-яких змінах і по колу повторюється в існуючому.
  6. «Звідкіля речей походження є, туди і загибель їх також наступає згідно з вимогою, адже вони дають одна одній відшкодування і завдаток за шкоду відповідно порядку часу». Тут мова йде про деякий фундаментальний процес, що дозволяє сущому на протязі його існування перебувати в узгодженій взаємодії одне з одним та утримуватися від шкоди, від свавільного впливу одного на інше.

Всі ці закономірності випливають із Нескінченного як первоначала усіх речей. Адже первоначало має спричиняти основні закономірності існування сущого. Саме таке значення первоначала ми зустрічаємо і в філософії Фалеса. Фалес прийшов до думки про матерію як першопричину речей, виходячи із питання «Що таке суще як таке у цілому?». Тобто первоначало – це те, що повинно давати відповідь на таке запитання. Са́ме воно має дозволяти сущому бути сущим (а не відсутнім, неіснуючим), а також виступати передумовою того, щоб воно було саме таким, а не інакшим. Матерія як первоначало у Фалеса спричиняла ті початкові закономірності, які він помітив в існуванні сущого. А саме, дозволяла сущому бути речовинним, а не безтілесним; давала йому можливість утворюватися, розсипатися і переформовуватися в інше існуюче; забезпечувала неперервність існування речей в світі тощо. Анаксимандр, вводячи Нескінченне в якості первоначала, теж розглядав його як те, що здатне пояснити ті закономірності, котрі він відмічає в існуванні світу. Тож перед нами стоїть питання: яким чином ці шість закономірностей випливають із Нескінченного як начала усіх речей? Що таке це Нескінченне, що воно собою становить? Якого роду це начало та яка його природа?

Треба сказати, що питання про природу цього начала виникло ще за грецьких часів. Аристотель неодноразово обговорює природу Нескінченного Анаксимандра як у своїй «Фізиці», так і у «Метафізиці». Правда, припущення, які він при цьому робить, трохи дивують своєю нелогічністю. Він припускає, що Нескінченне Анаксимандра – це матеріальне первоначало, і тут же доводить, що в такому випадку висновки, зроблені Анаксимандром із цього начала, є абсурдними. Наприклад, у «Фізиці» (Г7, 207в) він каже: «Ясно, що нескінченне слід віднести до розряду матеріальної причини, що воно не субстрат, а атрибут, причому негативний атрибут (втраченість), самосущий же субстрат, атрибутом якого є нескінченне – це чуттєвий континуум. Цілком очевидно, що і всі інші філософи (мається на увазі, окрім Анаксимандра) розглядали нескінченне (τό ἄπειρον) як матерію (ὕλη), а тому абсурдно вважати її тим, що обіймає (τό περιέχον), а не тим, що обіймається».

Аристотель говорить тут про те, що Нескінченне Анаксимандра слід розглядати як ознаку матерії, причому ознаку не конкретно визначену, а негативну («матерія є те, що не має кінця» – негативне визначення). Але, каже він, тоді абсурдним є висновок Анаксимандра, що Нескінченне «обіймає всі космоси» (ці слова ми знаємо із свідчення Іпполіта), бо якщо Нескінченне – це матерія, то вона не може бути тим, що щось обіймає, а лише тим, що обіймається. Звідси декілька зауважень. Перше: якщо Аристотель обговорює, чи слід відносити Нескінченне Анаксимандра до матеріальних причин, чи до нематеріальних, чи є воно матерією, чи ні, то це означає, що у висловах самого Анаксимандра ніде не сказано, що Нескінченне – це матерія або якесь тіло, або субстрат (загальна матеріальна основа речей). Коли Аристотель говорить про Нескінченне, що це матерія, тіло чи субстрат, то це його власні висновки. У Анаксимандра ж Нескінченне взагалі ніде не визначене як щось існуюче. Більше того, жодне з положень анаксимандрової філософії не наводить на подібну думку. І друге: з чого саме Аристотелю так «ясно» й «очевидно», що Нескінченне Анаксимандра – це матерія (ознака матерії)? Він сам не наводить жодних доказів на підтвердження цієї версії. На якій же підставі тоді він робить подібний висновок? З процитованого фрагменту ми бачимо лише одну підставу: бо таким (матеріальним) вважали нескінченне всі інші філософи, які говорили про нього (особливо філософи Іонійської школи). Оскільки ж Анаксимандр був іонійцем, то і він мав дотримуватися тієї ж традиції. Аристотель наче боїться повірити, що Анаксимандр здатен мислити інакше, глибше, він не припускає, що у початковий період свого розвитку філософія спроможна була на більш ґрунтовні положення, ніж обговорення 4 елементів, із яких складається матерія. Аристотель наче відкидає думку, що хтось до нього здатен був розмірковувати так само фундаментально, як і він. Звісно, у Аристотеля є на це певне право: адже його філософія послідовна і доказова, він зв’язно викладає свої положення крок за кроком. Від ранніх же грецьких філософів залишилися лише фрагменти, в яких годі шукати послідовної, розвиненої думки. Вони висловлені безсистемно, у примітивній формі, тому Аристотель схильний приписувати їм і примітивний зміст. Крім того, схоже, він не володіє усім матеріалом, який залишився після Анаксимандра, інакше його обов’язково зацікавив би вираз, що «частини змінюються, а Ціле-Універсум незмінне», або вираз, що «речі дають одна одній відшкодування і завдаток за шкоду». Ці вислови Анаксимандра ніде не обговорюються у книгах Аристотеля, тож це скоріш за все означає, що він і не знав про них. З іншого боку, навіть якби й знав, то, можливо, наперед вважав би їхній зміст примітивним, адже тлумачить же він Нескінченне Анаксимандра як «безкінечне відчутне тіло», тут же підкреслюючи, що це теж абсурдно, тому що такого тіла, по-перше, ми ніде в природі не спостерігаємо, а по-друге, «щоб пояснити нескінченність виникнення, немає необхідності постулювати актуальне існування такого тіла, оскільки знищення однієї речі може бути виникненням іншої, при тому, що Всесвіт кінцевий». Звідси бачимо: Аристотель схильний приписувати Нескінченному Анаксимандра той смисл, що матерія нескінченна по кількості і за розміром. Взагалі, з подачі Аристотеля, всі першоджерела після нього починають розглядати Нескінченне Анаксимандра у подібному контексті. Так, припущення, ніби «Виникнення і знищення можуть бути невичерпними тільки в тому випадку, якщо тіло, від якого віднімається те, що виникає, нескінченне» – в «Думках філософів» приписано Анаксимандру. Те ж саме приписує Анаксимандру і Симплікій: «Анаксимандр вважає субстратне без визначень тіло нескінченним», хоча не ясно, чому це має бути тіло чи взагалі щось тілесної природи, бо Анаксимандр ніде не говорить про своє Нескінченне, що воно таке. І це чудово видно навіть із міркувань Аристотеля, бо навіщо б він роздумував, чи є Нескінченне матеріальним началом, якби щось подібне було сказане у самого Анаксимандра? Навпаки, Анаксимандр явно не називає своє Нескінченне нічим з існуючого. Як існуюче воно в його філософії невизначене, причому ця невизначеність особливо підкреслена, акцентована. Нескінченне Анаксимандра – це ніщо з існуючого, воно не відноситься ні до яких елементів, з яких складається матерія; про нього також ніде не говориться, що це речовина.

З урахуванням цього тим більш дивним виступає припущення Аристотеля, що Нескінченне Анаксимандра – це матерія, що складається з багатьох компонентів, суміш, субстрат, утворений декількома елементами. Аристотель мислив так: раз Анаксимандр не називає Нескінченне жодним з визначених елементів на зразок «повітря», «води», «землі» чи «вогню», значить, це якась інша матерія. Наприклад, це може бути суміш усіх названих елементів, або й ще якихось на додачу до них. Тоді протилежності, що, за Анаксимандровим твердженням, «від початку наявні й виділяються в Одному» – це мають бути «сухе-вологе» (типу води-повітря) або «тепле-холодне» (вогонь-вода), або «важке-легке» (земля-повітря) і т. і. Однак тоді залишається загадкою, завдяки чому в Нескінченному виникли ці багато компонентів, що послужило поштовхом до їх появи? У Анаксимандра сказано: «внаслідок вічного руху», однак, якщо це фізичний рух, то чому він виникає і яким чином призводить до утворення протилежностей? Чому названі елементи «від початку» виділяються у Нескінченному, і на якій підставі у ньому виділяються саме протилежності, а не просто множинні різноманітні компоненти? Де причина для цього? Невже Анаксимандр нічим би не обґрунтував своє твердження? Наприклад, Фалес, говорячи, що первинним елементом, з якого складається матерія, була вода, спирався на довід, що цей елемент є одним з найпростіших і одним з самих розповсюджених у навколишньому світі. Анаксимандр же, якби він дійсно вважав, що Нескінченне як первоначало становить собою суміш з багатьох матеріальних елементів, стверджував би це абсолютно безпідставно, нічим не підкріпляючи свою думку. Тому уявлення Аристотеля про таку «суміш» дозволяють лише здогадуватися, на якій підставі вона виникла і якої вона природи. Сам Аристотель каже, що «суміш» Анаксимандра – це, швидше за все, «потенційно суще, актуально не-суще» (тобто те, з чого щось лише може утворитися, однак ще не утворилося. Але як це можливо, коли воно уже «суміш»?). Симплікій же взагалі робить звідси висновок, що «Анаксимандр заперечує виникнення, оскільки множинне від початку мається в наявності і виділяється в Одному». Тобто отримуємо абсурдний результат: з одного боку, Анаксимандр вводить поняття Нескінченного, щоб пояснити виникнення (про це мова йде навіть у шести положеннях), з другого ж боку, припущення Аристотеля про «суміш» призводить до думки, що Анаксимандр заперечує всяке виникнення як таке.

Отже, якби Нескінченне було матеріальним началом, що складається з багатьох елементів, то тоді всі твердження Анаксимандра по нього були б необґрунтованими і позбавленими змісту. Більше того, непоясненними одразу б ставали більшість положень, які цей філософ висловлює про Нескінченне. Ми вже згадували, що сам Аристотель не міг зрозуміти, як в такому випадку Нескінченне може «все обіймати»? Так само не ясно, що тоді означає фраза про те, що Нескінченне «усім править»? Як матеріальна суміш може «усім правити»? Крім того, усі шість положень анаксимандрової філософії, які ми виділили, спираючись на першоджерела, втрачали б будь-які підстави і зміст. Незрозуміло було б, звідкіля Анаксимандр їх вивів, яким чином вони випливають із Нескінченного як багатоелементної суміші? І що вони в контексті такої суміші мають означати? Адже не можуть же вони бути простими випадковими здогадами, нічим між собою не пов’язаними. Це видно хоча б з того, що ми, вирізняючи основні положення анаксимандрової філософії, бачили, як вони логічно випливають один з одного.

Взагалі, час вже відмовитися від думки, що тези будь-кого з стародавніх філософів були розрізненими і не пов’язаними єдиною думкою. В межах однієї філософії ми маємо не безсистемні висловлювання і не випадкові припущення, а висновки, що всі логічно випливають із того начала, котре у даній філософській концепції розглядається як причина існування сущого в цілому. Відповідно, ці висновки становлять собою закономірності існування речей, встановлені на основі цього начала. Тому якщо ми бажаємо зрозуміти положення будь-якої філософської концепції, ми маємо розглядати і тлумачити їх у контексті того первоначала, виходячи з якого вона намагається описати і пояснити загальний устрій світу.

Отже, зробимо висновок, який за даних обставин видається найбільш достовірним: коли ми читаємо у Аристотеля про «суміш» і про «безкінечне тіло», якими Анаксимандр нібито пояснював виникнення існуючого, то тут ми маємо справу не з безпосередніми твердженнями самого Анаксимандра, а з поглядами Аристотеля на філософію цього мислителя (взагалі, не зовсім зрозуміло, як матеріальне начало може бути водночас і «безкінечним відчутним тілом», і «сумішшю»?) Те ж саме, коли ми читаємо, що первинні протилежності – це нібито «гаряче-холодне», «сухе-вологе» тощо. У самого Анаксимандра ніде нічого подібного не стверджується. Та Аристотель, власне, ніде й не каже, що це слова Анаксимандра. Навпаки, з викладеного в його книжках видно, що це самостійні аристотелевські висновки і припущення. Однак на основі цих припущень головні положення філософії Анаксимандра стають абсурдними. Судячи з усього, філософія Анаксимандра в первинному своєму вигляді (тобто до того, як її почали сприймати сугубо в контексті аристотелевської «Фізики» та «Метафізики») була значно більш змістовною та послідовною. Однак врахуємо, що в доплатонівський період філософія у Греції викладалася майже виключно в усній формі, коли вчитель шляхом роз’яснень і настанов тлумачив учню свої погляди та погляди древніх мислителів. Тож нічого дивного, що до Аристотеля від концепції Анаксимандра дійшли лише окремі тези, а єдина зв’язна думка, яка їх об’єднувала, була втрачена. Аристотель застав вже лише відголосок тієї усної традиції, завдяки якій у філософських школах роз’яснювалися і передавалися положення стародавніх мудреців. Про це свідчить і те, що сам Аристотель ніде не згадує, як філософи доплатонівських часів розуміли вислови ранніх грецьких мислителів, зокрема, вислови Анаксимандра. Крім того, не слід забувати, що Аристотель був учнем Платона, а Платон мав свою власну концепцію Нескінченного, τό ἄπειρον. У Платона τό ἄπειρον розуміється вже не стільки як Нескінченне, скільки як необмежене, безграничне. Нескінченне тут – це не те, що не має кінця, а що не має в собі ніякої сталості й визначеності. Таке розуміння τό ἄπειρον спирається на погляди піфагорійців, у яких ἄπειρον – це безграничне безформне начало, яке разом із протилежним йому началом – «границею» – є основою всього сущого. Платон далі розвиває це вчення піфагорійців про безграничне і границю як єдність протилежностей та характеризує τό ἄπειρον як дещо абсолютно текуче, у що лише границя може внести визначеність і міру (Платон, «Філеб»). Так що лише в поєднанні безграничного і границі може утворитися щось конкретне й стале. За думкою Аристотеля, на відміну від натурфілософів (до яких він відносить і Анаксимандра), котрі розглядали Нескінченне як атрибут якоїсь іншої субстанції, Платон розглядає його саме по собі. Однак це не завадило Аристотелю в подальшому ототожнити за названими ознаками платонівське τό ἄπειρον з матерією. Платонівське τό ἄπειρον дійсно навряд чи може сприйматися інакше, адже воно подається тут як дещо неоформлене, абстрактне, як пасивний матеріал, лише потенційно здатний переходити у щось дійсне, актуально суще. Отже, платонівські викладки цілком дозволяють тлумачити τό ἄπειρον як матеріальне первоначало, і саме таких поглядів, поглядів свого вчителя на це первоначало дотримувався і Аристотель. Саме це й завадило йому розгледіти, що Нескінченне Анаксимандра насправді не було ніяким атрибутом матерії і матерії жодним чином не стосувалося. Анаксимандрівська філософія взагалі була на диво далекою від поглядів натурфілософів, як ми переконаємось у цьому далі. Аристотель же сприймає філософію Анаксимандра виключно крізь призму вчення Платона про τό ἄπειρον, не зважаючи на те, що в контексті такого вчення анаксимандрівська концепція стає логічно неспроможною і втрачає всяке раціональне зерно. Але це свідчить лише про одне: положення Анаксимандра про Нескінченне ні в якому випадку не можна розглядати з позицій значно більш пізніх уявлень Платона про τό ἄπειρον як безграничне. Осмислюючи концепцію Анаксимандра і бажаючи її зрозуміти, ми маємо відмовитися від висновків Аристотеля щодо неї, оскільки вони перетворюють усі положення анаксимандрівської філософії в абсурдні і безпідставні.

Однак ми вже бачили, що основні положення філософії Анаксимандра є суголосними з ґрунтовними висновками більш пізніх філософів, тому ми не можемо припустити, що ці положення були випадковими, просто взятими зі стелі, і що Анаксимандр не мав підстав, спираючись на які зміг їх сформулювати. Якщо Нескінченне Анаксимандра – це матеріальне первоначало, то ці положення дійсно були висловлені навмання та не мають під собою жодного підґрунтя. Якщо ж це не так, якщо ці положення не випадкові, то вони можуть бути сформульовані тільки на основі уявлень про Нескінченне, а отже Нескінченне Анаксимандра повинне означати щось інше, ніж речовинний субстрат, мати іншу природу, ніж матеріальне первоначало.

Тому ми знову, починаючи з початку, повинні замислитися: що таке Нескінченне Анаксимандра?

По-перше, Нескінченне має тут означати дійсно не-скінченне, а не необмежене чи безграничне. Адже філософія Анаксимандра була максимально простою, конкретною, архаїчною. В ній немає ніяких абстрактних понять, яким є поняття обмеженого, окресленого певною границею. Нескінченне у Анаксимандра буквально означає «те, що не має кінця», причому слово «кінець» тут використовується саме у значенні антоніма до слова «початок». Отже, Нескінченне, схоже, – це не те, що не має кінця у просторі. Чому ми так вважаємо? З одного боку, тому, що слово «кінець» по відношенню до простору ніяк не може використовуватися у якості антоніму до слова «початок». З другого боку, схоже, ми тут простежуємо деяку філософську традицію, що існує в межах однієї філософської школи. Згадаємо, ми казали, що Фалес, за логікою речей, вважав матерію вічною, тією, що не має початку в часі, а отже, не має й кінця. Анаксимандр же належав до іонійської школи і був учнем Фалеса. Отже, якщо первоначалу, знайденому Фалесом, була властива нескінченність у часі, то саме на цій думці в подальшому будує свою філософію й Анаксимандр. Треба підкреслити, думка про те, що матерія є нескінченною в часі, взагалі є досить небанальним логічним висновком. Якщо Фалес прийшов до висновку про вічність матерії, то він отримав його не за рахунок спостережень, а саме логічним шляхом, оскільки збагнув, що матерія не може виникати з нічого, а отже, існує завжди, поки існує час. Такий висновок є здобутком для будь-якої філософії, бо він є надзвичайно важливим і логічно обґрунтованим. На фоні цього висновку досить сумнівним виглядає припущення, що Анаксимандр вважав матерію нескінченною у просторі чи за кількістю. Адже немає ніяких логічних доводів, які служили б базою для такого висновку. Навпаки, як слушно зауважує Аристотель, очевидно, що матерія зовсім не обов’язково має бути нескінченною просторово чи кількісно, адже «знищення однієї речі може бути виникненням іншої, при тому, що Всесвіт кінцевий».

Отже, Нескінченне Анаксимандра означає саме нескінченне у часі, але не по відношенню до матерії. Ми вже зауважили, що Анаксимандр, на відміну від решти ранніх філософів, говорить не про речі і не про окреме суще, а про «небозводи і космоси», тобто розглядає загальний світовий устрій. Анаксимандр розглядає не просто суще в цілому, не просто сукупність речовинних об’єктів. Він розглядає Всесвіт, Універсум, загальний світовий порядок як Ціле. Він ніби апроксимує висновок Фалеса від матерії на світ як такий. Він каже: раз матерія нескінченна, вічна, значить, нескінченним є і світ, що охоплює собою всі матеріальні речі. Далі він питає: а чому світ є нескінченним, чому він є вічним у часі? Тому що ним править деяке начало, яке уберігає його від кінця. Це начало утримує світ від кінця, робить його тим, що існує в часі безприпинно, вічно. Звісно, це начало і саме по собі повинно бути вічним, тим, що не має кінця. Тому саме́ це начало, яке керує світом, і отримало назву Нескінченне. Воно і саме по собі є Нескінченне по відношенню до часу, і є причиною часової нескінченності світу. Ось що таке Нескінченне Анаксимандра: деяке начало, яке захищає світ від знищення, завдяки якому світ зберігається, уникає руйнування. Однак, з іншого боку, ми бачимо, що світ не лише зберігається. У ньому постійно щось змінюється. Світ розвивається, еволюціонує, причому розвивається також нескінченно, на протязі всього свого існування. Звідси висновок: Нескінченне – це начало, яке дозволяє світові зберігатися, уникати руйнування, і разом з тим розвиватися, ставати більш високоорганізованим.

Якщо ми приймемо, що анаксимандрівське Нескінченне дійсно становить собою таке начало, то тоді нам одразу стануть зрозумілі всі основні положення, які ми раніше виділили у філософії цього мислителя. Більше того, ми самі логічним шляхом прийдемо до цих положень.

Наприклад, перше положення: «частини змінюються, а Ціле-Універсум незмінне». У перспективі Нескінченного, яке уберігає існування від кінця, Ціле-Універсум – це сам світ, що залишається собою при будь-яких перетвореннях у середовищі існуючого. Як Анаксимандр дійшов такого висновку? Він мислив так: завдяки Нескінченному світ існує в часі вічно. Що це означає? Це означає: при будь-яких змінах в колі речей світ не щезає, і хоч зовні змінюється, однак залишається одним і тим самим конкретним утворенням, даним світом. Так людина зовні змінюється з роками, однак не перестає бути собою, тією ж людиною. І навіть якщо всі клітини її організму поступово заміщуються новими, людина все одно залишається одним індивідом, а не перетворюється на іншого. Аналогічно і світ: навіть якщо всі речі, які існують зараз, поступово зруйнуються і на їхньому місці виникнуть інші, світ все одно залишатиметься собою, одним визначеним світом. Тобто при руйнуванні одного сущого і приході нового не виникає інший світ. Світ залишається одним і тим же і як би передає себе наступному сущому. Звідси висновок: світ – це не проста сукупність наявних речей, це ще й дещо самостійне окрім них – те, що залишається незмінним навіть при самих радикальних перетвореннях у речовинному колі. Світ – це загальне існування, як би відособлене у дещо Ціле, відмінне від існуючого. Це самостійне утворення стоїть над речами і задає собою їхній загальний устрій та порядок. Ось що значить анаксимандрівський вираз «Ціле-Універсум незмінне» – що світ залишається тим же самим, одним на протязі всього свого існування. А отже (додамо ми від себе), залишаються незмінними і основні риси, які йому притаманні, і загальна сутність, яка визначає його у цілому.

Далі, друге положення: виникнення сущого відбувається за рахунок «виділення протилежностей у першоелементі внаслідок вічного руху». Або, як ми сформулювали цю закономірність: увесь порядок виникнення й існування речей у світі обумовлений виділенням протилежностей у межах Нескінченного як первоначала, що стоїть над усім.

Отже, основне питання: що таке протилежності, які виділяються в Нескінченному як первоначалі? Щоб відповісти на це питання, згадаємо ще раз, як ми визначили Нескінченне Анаксимандра. Ми сказали: Нескінченне – це начало, яке дозволяє світові зберігатися, уникати руйнування, і разом з тим нескінченно розвиватися, ставати більш високоорганізованими. Отже, це начало має в собі дві тенденції: з одного боку збереження, а з другого – розвиток. Воно спричиняє те, що світ має зберігатися і розвиватися водночас. Однак «зберігатися» означає «залишатися незмінним», тоді як «розвиватися» має на увазі «зміни». Тобто ці дві тенденції, закладені в Нескінченному як первоначалі, самі по собі протилежні за змістом. Вони не суперечать одна одній тільки тому, що ці протилежності не самостійні, що вони існують у межах Нескінченного як того цілого, що їх поєднує. Адже для будь-яких протилежностей є деяке Ціле, яке їх пов’язує в одне. Так, «біле» і «чорне» – це протилежності, однак «колір» – це те ціле, яке їх поєднує і яке вміщує в собі їх обох. Отже, у межах Нескінченного ці дві протилежні тенденції співіснують у відповідності між собою та однаково працюють на благо світу як цілого. І найголовніше те, що ці протилежності проявляються у Нескінченному від початку, адже вони в сукупності самі складають його зміст. Тож коли Анаксимандр мислив про функції Нескінченного, він помітив, що дві такі протилежні тенденції лежать в самій його основі. Наскільки імовірно те, що Анаксимандр це помітив, ми можемо судити хоча б із філософії Аристотеля. Коли він обговорює, які бувають види причин, якось само собою він називає серед причин «те, звідкіля первинне начало зміни та спокою». Хоча б з цього можна бачити, що ці дві тенденції були виділені у грецькій філософії і вважалися однією з основ існування сущого. Тож якщо Аристотель називає ці дві протилежні тенденції серед перших причин, то цілком припустимо, що їх міг помітити та розпізнати й Анаксимандр. Однак як ці протилежності пов’язані з виникненням сущого, яким чином вони його спричиняють?

На це питання є дві відповіді. Перша така: якщо Нескінченне як первоначало забезпечувало б лише збереження світу, його вічну тривалість у часі, то у світі не було б ніякого виникнення. Якби достатньо було б лише того, щоб світ зберігався, то для цього не було б потреби у різноманітті існуючих у ньому об’єктів. Все існуюче могло б бути як завгодно одноманітним і примітивним, адже від нього вимагалося б лише те, щоб воно існувало. Однак у Нескінченному правлять дві протилежні тенденції: збереження і оновлення, розвиток. Саме тому попередні форми сущого, що в світі існують, за великим рахунком не зникають і зберігаються надалі, але поряд з ними виникають все нові форми, які обумовлюють подальший розвиток і еволюцію світу. З іншого боку, якби у Нескінченному була лише одна тенденція розвитку і зникла б інша тенденція – збереження, то все, що утворюється в ньому, тут же зникало б і розсипалося, не встигнувши навіть ніяк конкретно проявитися по відношенню до іншого сущого. А отже, це навіть не можна було б назвати виникненням, оскільки у світі не існувало б ніяких стійких об’єктів, а тільки безупинне перетворення речей, перетікання одних форм в інші. Тобто саме тому, що в Нескінченному наявні дві такі протилежні тенденції, як збереження і розвиток, у ньому і стає можливим виникнення сущого.

Однак існує ще й друга відповідь на питання, як протилежності, що виділяються у Нескінченному, пов’язані з виникненням сущого.

Справа у тому, що дві початкові тенденції, які складають основу Нескінченного – збереження і розвиток – це не єдині протилежності, котрі в ньому виділяються. Адже весь устрій світу побудований на протилежностях, бо у ньому постійно чергуються існування і зникнення, відродження і занепад, життя і смерть. Анаксимандр, можливо, прийшов до висновку, що Нескінченне саме складається з таких протилежностей, породжує їх із себе, розрізняється на них. По суті, збереження і розвиток вже в собі припускають подібні протилежності, мають їх на увазі. Причому, протилежності торкаються не лише загального порядку існування світу; такі ланцюги протилежностей тягнуться й далі і торкаються сфери сущого. Вони як би забезпечують підґрунтя для того, щоб те чи інше суще виникло в світі, виступають передпосилками його появи. Отже, протилежності, на які розділяється в собі Нескінченне, є передумовами виникнення речей. Такі протилежності наявні у Нескінченному від початку, і потенційно забезпечують подальше утворення сущого.

В такому випадку без відповіді залишається лише один пункт цього положення: чому подібні протилежності виділяються у Нескінченному внаслідок вічного руху? Звідкіля береться цей вічний рух? Справа у тому, що тенденції збереження й розвитку, що складають основу Нескінченного, самі забезпечують у світі вічний рух. Вони не дозволяють світові залишатися на місці, зупинятися в своєму еволюціонуванні. Звісно, ми можемо запитати, як тенденція до збереження може забезпечувати рух? Чи не достатньо було б для цього однієї тенденції розвитку? Щоб відповісти на це, слід згадати, що таке рух взагалі. Ми можемо сказати, що ми рухаємося, тільки якщо ми змінюємо своє положення відносно інших тіл. Для наявності руху необхідна наявність фіксованої точки відліку, відносно якої йде переміщення. Якщо ж такої точки відліку нема, ми не можемо визначити, рухаємося ми чи ні. Рух неможливий сам по собі, він відбувається тільки відносно чогось визначеного, фіксованого, встановленого. Однак відносно чого може бути рух, коли у світі відсутня тенденція збереження? Адже в цьому випадку в світі нема нічого оформленого, у ньому все безупинно змінюється. Хаотичні ж зміни, що заміщуються новими хаотичними змінами, ні до якого загального руху не призводять. Отже, рух можливий лише в тому випадку, коли у світі існує щось конкретне, оформлене, стале. Тобто рух сам побудований водночас на обох тенденціях: збереження і розвитку, зміни. Одна з цих тенденцій утворює базу, деяке фіксоване відправне положення, від якого йде відлік, інша ж утворює від нього просування вперед. Рух у світі спричиняє загальна спільна дія тенденцій збереження і розвитку. Саме цей рух і викликає подальше виділення протилежностей у межах Нескінченного як первоначала усього існуючого. Це й зрозуміло: все, що виникає у світі, керується в своєму існуванні цими двома тенденціями, однак самі вони конкретизуються, видозмінюються у випадку кожного окремого сущого, породжуючи всередині себе подальші ланцюги протилежностей.

Тепер третє положення: «Протилежності [від початку] наявні в Одному і виділяються з нього». Як ми показали раніше, це має означати, що Нескінченне як первоначало містить у собі всі речі в їхній можливості. Звідкіля береться це твердження? Як воно слідує з філософії Анаксимандра? Воно є логічним наслідком, який випливає з суміщення двох тверджень: що протилежності від початку виділяються в Одному, і що виникнення відбувається за рахунок виділення протилежностей. Адже ми знаємо, що кожної хвилини на протязі існування світу відбувається виникнення все нового і нового сущого. Тобто процес виникнення розтягнутий у часі, тривалий. Протилежності ж, як підкреслює Анаксимандр, – це те, що виділяється у Нескінченному від початку, тобто це взагалі позачасові утворення. І разом з тим вони спричиняють будь-яке виникнення сущого, що в той чи інший момент утворюється в світі. Отже, вони виступають ніби підґрунтям, передосновою усякого матеріального виникнення, вони наперед забезпечують його можливість. А оскільки такі протилежності наявні у Нескінченному початково, то це означає, що Нескінченне з першого моменту містить у собі можливі всіх речей. Будь-яке виникнення у ньому вже передумовлене і передбачене.

Таким чином, ми автоматично приходимо до четвертого положення: існування й виникнення речей у світі передумовлене, передбачене, визначене наперед, причому ця передбаченість напряму пов’язана з улаштуванням часу. Нагадаємо, ми отримали це положення на основі висловлювання, що «час, за словами Анаксимандра, * * * у тому сенсі, що народження, буття і загибель світів-небозводів передбачені». Що означає цей вислів? Ми уже знаємо, що коли Анаксимандр говорить про світи-небозводи, він розглядає загальний порядок і розвиток світу. Тобто вираз про передбаченість має на увазі, що хід існування світу передбачений за великим рахунком, у загальному масштабі. Хід існування Всесвіту ніби має деяку генеральну лінію, якій він наслідує. Але це говорить про те, що Доля світу в цілому намічена і визначена наперед. Передбаченість стосується розвитку світу як цілого, єдиного вселенського порядку в ньому, ось чому Анаксимандр говорить про світи-небозводи, а не про окремі речі. У цій передбаченості важливим є сам світ, доля ж кожного конкретного сущого виявляється визначеною тільки тому, що вона пов’язана з загальною Долею світу та є її крихітним відбитком, відголоском. У цій глобальній передбаченості доля окремих речей виступає лише віддаленим наслідком, вторинною рисою Великої Долі. Існування сущого є наперед зумовленим, бо воно потрапляє у поле дії загальної передбаченості існування світу як цілого.

Однак як ця передбаченість може бути пов’язана з часом? Звісно, всі події, які стаються зі світом, відбуваються у часі. Розвиток світу проходить у площині часу, тож якщо цей розвиток передбачений, тобто передумовлений хід усіх глобальних подій у Всесвіті, то це значить, що час теж розмічений наперед, сформований заздалегідь. Він як би від початку віртуально відображає в собі все, що має статися в процесі існування світу.

А отже, час не становить собою якусь глуху невизначеність, що обмежена лише теперішнім і не дозволяє зазирати вперед. Він розгорнутий випереджально, направлений удалечінь і вже окреслений. Час – це не лише те «зараз», у якому відбуваються теперішні події. Час простягається у напрямку минулого й майбутнього, причому зміст часу, залишеного позаду, і часу, що очікує попереду, певною мірою відкритий для нас. Однак як це може бути? Адже минуле й майбутнє по суті нематеріальні, вони напряму не торкаються сущого, а належать швидше до сфери самого існування. Минуле і майбутнє пов’язані з сущим лише потенційно, у можливості, актуально ж стосується сущого лише теперішнє. Чому ж тоді минуле і майбутнє, які не є реально сущими, виступають оформленими, розрізненими, відкритими? І не лише минуле, яке хоч певним чином торкалося речей, а навіть майбутнє, яке речей лише колись торкнеться? Тому що час сам по собі у глобальних масштабах є наперед сформованим, містить у собі ніби проекцію всіх майбутніх подій. Ось чому ми розпізнаємо те, що було, і можемо зрозуміти, що очікує нас попереду – тому що зміст часу є визначеним по відношенню до світу незалежно від того, чи торкається цей час у даний момент існуючого безпосередньо, чи ні. Минуле і майбутнє самі по собі не беззмістовні, і хоча вони напряму не стосуються дійсно сущого, однак вони наповнені змістом того, що відступило чи підступає. Дійсно, як ми можемо знати, що станеться, якщо воно ще не відбулося, не реалізувалося у сфері сущого? Як ми можемо бачити наперед закономірність ходу подій у світі, або розглядати її, оглядаючись назад? Де, у чому зафіксована ця закономірність? Чому ми завжди маємо перед собою деяку віддалену перспективу, з позиції якої добре видно, що має статися у наступному чи колись давно сталося? Тому що те, що має статися чи сталося колись, уже намічене, закономірно оформлене в часі, і зміст його завжди визначений. Ми, звісно, лише дуже неглибоко можемо заглядати у цю наміченість, адже наше сприйняття обмежене надзвичайно вузьким колом сущого. Однак навіть ця обмежена відкритість майбутнього для людського сприйняття означає, що хід часу як такого взагалі від початку встановлений, і віддалені події в ньому так само сформовані і мають стійкі обриси, як і події найближчі, котрі ми з легкістю можемо розпізнати в їхньому підступанні. Людський розум має властивість лише неглибоко заглядати у загальну розмітку часу, бо він може бачити тільки те, що відбувається у найближчій сфері речей. Однак час сам по собі є визначеним, встановленим відносно того, що в ньому має відбутися. Зміст майбутнього у потоці часу певним чином передумовлений, так що час простягається удалину випереджально і вже містить у собі обриси наступних подій. Причому це відбувається з часом від початку: він заздалегідь уже весь розгорнутий наперед у всьому своєму простяганні.

Таким чином, тепер ми спробуємо заповнити лакуну у виразі Анаксимандра стосовно часу, виходячи з логіки наших попередніх викладок. Судячи з раніш зазначеного, цей вираз має звучати приблизно так: «Час же, за словами Анаксимандра, розгорнутий (визначений) наперед у тому сенсі, що народження, буття і загибель світів-небозводів передбачені». Анаксимандр прийшов до цієї думки, виходячи з того, що Нескінченне в можливості містить у собі виникнення усіх речей. Це значить, що в світі за глобальними мірками немає нічого випадкового, і навіть будь-яка випадковість тут закономірна і заздалегідь зумовлена. А раз хід подій у світі визначений, значить, визначеним є і зміст часу у тому смислі, що в ньому з самого початку окреслене до найменших подробиць, що і за чим має статися. Зміни ж у глобальній розмітці часу неможливі, тому що вона спирається на вирішальні закономірності існування світу, порушення яких означає руйнування світу як такого. Час простягається, розгортається наперед, містячи в собі обриси всіх майбутніх подій. І як тільки ці обриси торкаються дійсно існуючого, цей напередпокладений час, що лише припускається, стає актуальним, теперішнім. Ми ж цю напередпокладеність часу називаємо долею і бачимо її зміст у тому, що все, суджене нам у майбутньому, вже заздалегідь призначене і невідворотне.

І, нарешті, у цій главі ми обговоримо ще одне, п’яте положення анаксимандрівської філософії про те, що «відбувається загибель світів-небозводів, а багато раніше – їх народження, причому спокон нескінченного віку повторюється по колу все одне й те саме».

Що можуть означати ці слова? Як ми безпосередньо сприймаємо їх зміст? Вони можуть означати, що у світі за глобальними мірками виникають одні й ті самі об’єкти і повторюються одні й ті самі події. І взагалі, світ досить одноманітний: що б нового у ньому не виникало, придивившись, ми бачимо в цьому мало різниці; по-суті, це те саме і ніяких значних змін не відбулося. Однак таке сприйняття навколишнього існування надзвичайно далеке від уявлень Анаксимандра і світогляду стародавніх греків. Не слід забувати, що світ для них був дивом, яке ніколи не перестає вражати своїми новими й неочікуваними проявами. І навіть сама філософія, за твердженням Аристотеля, бере початок із здивування світом. Невже ж таке здивування може співіснувати поряд зі світосприйняттям пересичених, втомлених життям і збайдужілих до всього епігонів? Таке світосприйняття притаманне швидше нашій епосі, для нас воно є цілком звичайним і зрозумілим. Ми перевантажені зайвою інформацією, котра ніяк не зачіпає нас особисто, ми живемо в коловороті штучних проблем, байдужих обов’язків і формальних справ. У епоху ж Анаксимандра люди ментально були значно більш вільними і природними, тому такого байдужого ставлення до світу у них просто не могло бути. Від чого людина, що філософствує, могла відчувати пересичення, якщо мислителі тоді тільки починали пізнавати закономірності улаштування світу, якщо ніде не було панування наукового світогляду з його «об’єктивним» і байдужим фіксуванням дійсності? Мисляча особистість тоді була якраз вкрай зацікавлена світом, дивувалася і раділа кожному новому відкриттю, кожному сміливому й несподіваному прориву понятійної думки. Про це свідчить і надзвичайний підйом грецької науки і філософії у ті часи. Виходячи з чого Анаксимандр міг би стверджувати, ніби у всьому, що вперше відкрилося для людського розуму, насправді нема нічого нового, що тут повторюється те саме і нема жодного просування? Та навпаки, осмислюючи устрій світу, філософствуючи про виникнення й перетворення сущого, про закономірності, що призводять до надзвичайного розмаїття існуючого в світі, стародавні філософи думкою знаходилися у самому епіцентрі світової еволюції, відкривали глобальні процеси його розвитку. Їм і в голову не могло прийти переконання, ніби світ стоїть на місці, не розвивається, ніби все у ньому одноманітне і набридливо повторюється знову. Тобто слова «спокон нескінченного віку повторюється по колу все одне й те саме» ні в якому разі не можуть означати одноманітності світу і монотонності світових подій. Також вони не можуть означати, що речі, які у світі виникають, мало чим відрізняються одна від одної, чи події, які в ньому стаються, однотипні. Адже це не так, бо у світі наявне нескінченне багатоманіття сущого, яке дивує своєю невичерпністю і несподіваними властивостями як у малих, так і у космічних масштабах. Макроскопічний устрій світу не перестає вражати чудернацькими структурами та формами, які навіть у гігантських масштабах демонструють унікальну гармонійність і красу, кожен раз різну і завжди нев’янучу. І цей чаруючий Всесвіт зірок і космічних систем, у яких людському розуму відкриваються неймовірні явища і закони, Анаксимандр міг вважати одноманітним?! Стверджувати, що у ньому не з’являється нічого нового, а лише повторюється те саме? Ні, це в принципі неможливо! Тоді, може, він мав на увазі, що в світі панують одні й ті самі закономірності? Але ж вони завжди по-новому втілюються в існуючому, розкривають у кожному випадку інший свій бік, як же тоді можна стверджувати, що тут повторюються ті самі речі?

Ні, коли Анаксимандр говорить про те, що «спокон нескінченного віку повторюється по колу все одне й те саме», він не має на увазі суще. Під одним і тим самим він не розуміє жодного існуючого чи закономірностей, які реалізуються в існуючому. Бо у кожному сущому ці закономірності мають свої унікальні прояви, не однотипні, а такі, що завжди наново дивують і зачаровують. Одне й те саме, що по колу повторюється споконвік – це не існуюче, а сам світ. Ми вже казали, що у випадку, якщо світ є нескінченним, вічним у часі, він не щезає і не народжується, а постійно продовжує бути собою, одним-єдиним світом. Щоб залишатися собою, він має по колу повторюватися у сущому, тобто покидати суще, яке відмирає, і переходити у суще, яке знов народжується. Дійсно, якщо все суще, котре зараз існує, поступово зруйнується, і на його місці сформується нове, куди при цьому подінеться світ? Він охоплював собою те суще, яке існувало, але зникнення цього сущого не означає зникнення світу. Бо світ – це не сукупність матеріальних речей; це неречовинне утворення, яке існує самостійно над усякою матерією і становить собою загальне існування як таке. Матерія у ньому може зазнавати самих глобальних змін, однак фундаментальні закономірності улаштування світу при цьому залишаються тими ж і анітрохи не змінюються, тому що не зникає і залишається сталим сам світ. Отже, світ при переформуванні речей ніби передає себе подальшому сущому і далі реалізується в ньому. При кожному наступному оновленні сущого він ніби робить велике коло, скидає стару шкіру й омолоджується, щоб постати перед нами ще більш прекрасним і гармонійним. Це оновлення може стосуватися не лише окремих речей, а і глобальних космічних систем – навіть великомасштабне переформування сущого не впливає на загальний порядок світового устрою, не змінює і не спотворює його. Взагалі, у п’ятому положенні найбільш цікавим є те, що Анаксимандр намагається змалювати механізм, за допомогою якого світ зберігається собою, не переривається в своєму розвитку. Світ як би надає себе речам, які зараз існують, при зникненні ж і руйнуванні цих речей він передає себе наступному сущому, повторюється в ньому і за посередництвом нього знову досягає актуалізації. Він реалізується в іншому й іншому сущому, в ньому стаючи теперішнім, і при цьому залишається тим же самим, одним незмінним світом. Він по колу повертається в речах, постійно виступаючи завдяки ним тим же дійсним світом.

Таким чином, через загибель–народження речей, існуючих у світі, відбувається його просування вперед, його прихід і повторення у новому сущому. Отже, виникнення і народження сущого мають не лише матеріальний зміст, а і метафізичний, оскільки вони стосуються не лише речей, а і зумовлюють розвиток, еволюціонування світу як цілого.