Фалес дав першу ґрунтовну понятійну відповідь на питання «Що таке існуюче як таке у цілому?». За його розумінням, існуюче – це те, що матеріальне; і навпаки, все, що матеріальне – це існуюче. Тобто матеріальність – це причина того, що воно є суще, на відміну від ніщо. Матерія є первоначалом сущого як такого, причиною його наявності в світі. Під матеріальністю існуючого Фалес мав на увазі його речовинність. Серед усіх же речовин першою він вважав воду, і саме з неї все утворюється, всі інші речовини і елементи.

Тим самим Фалес започаткував у філософії напрямок пошуку первоначал, які стоять за усім сущим. Всі філософи після Фалеса вказували одне чи декілька таких первоначал, як матеріальних, так і нематеріального характеру. Спробуємо відтворити, як рухалася думка філософів з цього приводу. В першу чергу виявилося, що є декілька родів цих первоначал, і, здається, лише в сукупності своїй вони спроможні пояснити існування сущого в тому вигляді, в якому ми його бачимо. Ні, звісно, спочатку ніхто не класифікував ці первоначала за родами. Філософська думка рухалася не систематично, а скоріше інтуїтивно. Просто філософи після Фалеса доводили існування інших первоначал, окрім матеріального, і ці первоначала були, відповідно, іншого роду. Так, зрозуміло, що поряд з матеріальним началом мало з’явитися начало формотворче, яке змушувало б матерію оформлюватися. А також начало рушійне, яке дозволяло б їй розвиватися, рухатися у бік поступового урізноманітнення форм, поступової еволюції від простого до високорозвиненого. Адже матерія як така є проста наявність речовини, вона сама в собі не містить поштовху до розвитку. Справді, у чому міг би критися такий поштовх? З точки зору сучасної науки, такий поштовх міг би полягати у фізичних силах, або взаємодіях. Фізичні сили, діючи на матерію, змушують її оформлюватися та еволюціонувати. Однак що таке фізичні сили? Це що, якийсь прояв матеріальності матерії? Аж ніяк. Бо тоді матерія була б причиною того, що ці сили саме такі, а не інакші. Наука ж намагається стверджувати, що це фізичні сили є причиною розвитку матерії, призводять до того, що вона формується саме так. Тобто матерія в цьому випадку є причиною формування фізичних сил, а фізичні сили – причиною існування матерії. Вони виступають причиною одне одного, а це абсурдно. Та і де в матерії криється підстава для того, щоб існували саме такі фізичні сили? Чому, наприклад, сили електричного притягання і відштовхування в природі урівноважують одна іншу? Чому суще в цілому існує в стабільності, котра підтримується завдяки взаємній узгодженості і пов’язаності фізичних сил одна з одною? Адже ці сили могли б бути абсолютно незалежними і діяти на існуюче, розриваючи або стискаючи його до повного знищення. Взаємна узгодженість фізичних сил у відношенні до існуючого ніяк від них самих не залежить і встановлена поза ними, як єдиний керівний закон, якого вони всі дотримуються і з якого самі покладені. Бо у самих фізичних силах, так само, як і в матеріальності існуючого, не міститься жодних підстав для того, щоб суще перебувало в стабільності й рівновазі, а не приходило до миттєвого руйнування й колапсу. Однак така дивовижна стабільність і рівновага не може бути ні випадковою, ні безпідставною. Зважаючи на нескінченне різноманіття сущого в світі, без загального закону, що його охоплює, воно миттєво потонуло б у неузгодженостях і протиріччях, котрі лише наростали б і призводили до руйнування усієї системи в цілому. У світі ж, навпаки, ми спостерігаємо деяку тенденцію, яка, при будь-яких значних відхиленнях від рівноваги, намагається знову привести його до стабільності, і наявність такої тенденції самої по собі є феноменальним фактом, причину якого ніякі наукові теорії не здатні хоч скільки-небудь задовільно пояснити (та вони й не намагаються зробити це). Звідкіля у світі існує тенденція до збереження узгодженості між усім існуючим, а не навпаки, тенденція до його розпаду? А це ж загальний закон, який пронизує суще в цілому, проявляється у світі взагалі, так само, як і у всіх його складових системах. Звідкіля у світі цей закон? Як він випливає із матеріальності існуючого? Що є для нього передумовою? Адже стабільність існування сущого має чимось забезпечуватися і гарантуватися, так само, як має чимось забезпечуватися його формування та еволюція. Матерія не є тим началом, яке здатне це забезпечити. Як проста речовинність існуючого, вона інертна і позбавлена в собі будь-якого внутрішнього рушія. Для стародавніх греків це було очевидно і без наших сучасних розмірковувань про фізичні сили. Тому вони виходили з того, що сама по собі речовинність матерії не містить у собі ніякого стабілізуючого, формотворчого чи рушійного начала. Ці начала не випливають із матеріальності існуючого, однак вони повинні безумовно проявлятися в природі, бо саме завдяки їм речі є такими, якими ми їх спостерігаємо. Звідси висновок, до якого грецька філософія все впевненіше йшла крок за кроком – що формотворче та рушійне начала є незалежними від матеріального і проявляються поряд з ним, а не є його наслідками. Вони іншого роду, ніж матеріальне начало, і вони не є матеріальними по своїй природі.

Тепер щодо начала стабілізуючого. Воно у грецькій філософії виступає у вигляді ще одного роду начал, які мають місце поряд з началом матеріальним, формотворчим та рушійним. Начало цього роду – це начало мети та причини. Дійсно, як ми побачили при ближчому розгляді, увесь розвиток існуючого не йде хаотично, і всі виниклі в ньому форми є узгодженими, взаємодоповнювальними і врівноваженими між собою. Існуюче в світі формується як би за єдиним наскрізним законом, що охоплює все навколо і відповідає за єдність і внутрішню суголосність усієї системи в цілому. Розвиток існуючого йде в єдиному загальному русі, прямує до певного результату, до певної мети, яка тут досягається на кожному кроці і кожної хвилини. Мета, до якої прямує увесь розвиток існуючого – це не якийсь фінальний результат, який буде отриманий колись потім, в якомусь уявному кінці. Ця мета досягається в існуючому щосекундно, вона є поточною, і в той же момент це є вічна загальна мета існування сущого як такого. Мета існування сущого не має жодної прив’язки до його кінця. Скоріше, навпаки, вона полягає в тому, щоб суще не переставало існувати, щоб у цьому невпинному розмаїтті нових форм постійно, знову і знову досягалася узгодженість та суголосність. А отже, має існувати начало, яке скеровувало б суще за такою метою, спрямовувало весь розвиток існуючого в такому напрямку, аби те водночас і еволюціонувало, і разом з тим все в цілому зберігалося й не руйнувалося, залишаючись стабільним. Крім того, це начало має нести в собі причину, згідно з якою розвиток існуючого повинен відбуватися саме так. Ось чому стабілізуюче начало – це начало мети та причини. Із наших міркувань також випливає, що начало мети та причини повинно в самій суті своїй нести рису нескінченності, бути тим, що утримує існуюче від кінця, від загального колапсу.

Таким чином, у грецькій філософії було виявлено чотири роди первоначал: матеріальне, формотворче, рушійне, а також начало мети та причини. Всі філософи після Фалеса обов’язково шукали цих первоначал і висловлювалися про них. Тут важливо зрозуміти, що, хоча така класифікація первоначал була введена лише Аристотелем і є пізньою для грецької філософії, однак значно раніше за Аристотеля грецькі філософи уже називали ці начала, ніяк не класифікуючи їх. Аристотель не був першим, хто сказав про необхідність саме таких начал, він лише першим класифікував їх по родах, підсумувавши тим самим знання своїх попередників. Однак яку б філософську концепцію в ранній грецькій філософії ми не розглядали, ми зустрічаємо в ній декілька або й усі 4 з названих родів первоначал. Власне, беручи до розгляду філософські концепції ранніх греків, ми якраз і маємо зрозуміти, якого роду є начала, зазначені в цих концепціях.

Це щодо родів первоначал, які зустрічаються у грецькій філософії. Однак поряд з думкою про те, якого роду мають бути ці первоначала, повставало також питання, якої вони природи, тобто мусять вони бути матеріальними або ні? Матерія як перше начало, введене Фалесом, звісно, сама носить речовинний характер. Однак слідом за тим одразу ж виникло питання: а чому існує матерія? Чому у світі наявна матерія, а не ніщо? Отже, стало очевидно, що питання про існування матерії – це, врешті-решт, те саме, що і питання про існування сущого. «Чому існує суще, а не ніщо? Чому існує матерія, а не ніщо?» – ці питання по суті зводяться до одного й того ж. Що спричиняє наявність речовинно існуючого? Що є причиною існування матерії, а не її відсутності? Коли питання було поставлене саме так, стало зрозуміло, що матерія сама по собі не є причиною, і що слід шукати причин існування матерії. Причина ж існування матерії сама в жодному разі не може бути матеріальною, інакше їй самій (цій причині) були б притаманні ознаки того, що вона спричиняє. З цього випливає те, що, власне, са́ме причину існування матерії головним чином слід вважати первоначалом усього сущого, а матерія як така є лише другою похідною від цього начала, його віддаленим моментом. Її не можна віднести до основних родів первоначал. Бо ж зрозуміло, що основні роди первоначал мають по-суті нематеріальну природу. Хоча у грецькій філософії до кінця збереглася традиція вважати матерію одним з основних родів первоначал, а саме началом речовинного характеру. Причину ж існування матерії відносили швидше до начала мети та причини.