За думкою Фалеса, матерія – це те, що дозволяє сущому існувати, бути сущим. Значить, вона відрізняється від сущого як такого і, по-суті, матерія – це не те саме, що й суще. Матерія становить його причину, деяку основу його наявності, без якої воно не мало б можливості проявлятися в світі. У чому ж полягає відмінність між сущим і матерією?

Ми вже сказали: матерія – це матеріал, речовина, з якої складаються існуючі речі. Просто хімічна речовина? Тоді ми можемо взяти шмат вугілля чи заліза і сказати, що це матерія; так само матерією ми маємо називати кисень чи сірку. Ні, звісно, матерія – це не просто хімічна речовина. Ми швидше схильні стверджувати, що усі хімічні речовини самі складаються з матерії. У такому випадку, можливо, матерією ми вважаємо елементарні частинки – нейтрони, протони, електрони? Тоді водень ми маємо називати матерією, адже ядро атому цього елемента складається з одного лише протона. Однак водень ми теж чомусь не вважаємо самою по собі матерією, так само, як і заряджені частинки, які рухаються в кінескопах і викликають світіння на екранах наших телевізорів – це теж не матерія сама по собі. Скоріш ми готові сказати, що ці частинки самі матеріальні, самі складаються з матерії. Так що ж тоді таке матерія, якщо із неї сформовані самі найдрібніші елементарні утворення, котрі зустрічаються у Всесвіті? Матерія у нашому розумінні – це не хімічна речовина і не елементарні частинки. Матерія – це те, що дозволяє сущому бути речовинним, відчутним, фізичним, на відміну від чогось ефемерного, уявного, несправжнього. Матерія надає речам ґрунтовності, вагомості; завдяки їй вони дійсно є. Ось чому матерія є причиною існування сущого, і всі існуючі речі ми називаємо матеріальними. Всі матеріальні речі мають об’єм, розмір, масу, щільність, вони фізично, на рівні речовини, впливають одна на одну. Крім того, вони всі різні, відрізняються одна від одної за своїми характеристиками. Звідси видно, що і хімічні сполуки, і елементарні частинки – це матеріальні об’єкти, тобто вони являють собою не матерію, а вже деяке конкретне, визначене суще (адже вони мають розмір, масу, швидкість, беруть участь у фізичних взаємодіях, відрізняються між собою тощо). Але якщо вже навіть вони – це деяке суще, то де ж тоді у світі ми зустрічаємося з чистою матерією? У якій формі вона існує? У тому й справа, що в світі ніде немає нічого такого, що становило б собою матерію саму по собі. Ми ніде не знайдемо чистої матерії, аби вказати, що ось саме вона робить існуюче речовинним. Суще, з яким ми зустрічаємося в світі, і так завжди вже речовинне, і в ньому немає якоїсь окремої деталі, котра йому цієї речовинності додає. Від нього не можна відняти якусь рису, завдяки чому воно ставало б ефемерним, а потім її повернути, і воно знов виявлялося б матеріальним. Втрачаючи матеріальність, суще непоправно ушкоджується, втрачає себе взагалі. Тому воно не може бути більш матеріальним або менш матеріальним. Якщо вже воно існує, то його матеріальність завжди однакова, одна і та ж сама, не залежно від його конкретних характеристик. Тобто матерія, що лежить в основі всіх наявних речей без виключення, всюди одна й та ж. Чим же тоді відрізняється матерія від хімічних сполук чи елементарних частинок?

Напевно, тим, що хімічні речовини й елементарні частинки, так само, як і будь-яке суще в світі, є визначеними. Вони розрізнені й відокремлені як ці конкретні частинки чи хімічні елементи. Матерія ж сама по собі – це дещо суцільне, це фізичний субстрат, який тому і називається «субстратом» (основою, підґрунтям), що він ще ніяк не розрізнений і не розділений на окремі складники. Матерія в собі є дещо невизначене, тому вона як щось окреме і не існує в світі. Не може бути так, що ось існує якесь суще, а ось, окремо від нього – матерія, з якої нове суще ще не утворилося чи в яку старе суще, навпаки, розклалося. Матерія в світі обов’язково вже приймає форму й властивості якогось сущого, вона ніколи не здатна існувати поза сущим. Це значить, що вона у будь-якому разі нероз’ємно пов’язана з формотворчим началом, котре, впливаючи на неї, і перетворює її на суще. Розрив між матерією і формотворчим началом, що її оформлює, неможливий. Це й зрозуміло, адже у світі не може існувати нічого невизначеного, повністю не встановленого, бо таким може бути лише ніщо.

Ще одна відмінність між матерією і сущим полягає у тому, що будь-яке суще є недовговічним і скінченним. Яке б суще не існувало, як довго б воно не розвивалося, з часом воно все одно старішає, руйнується й гине. Матерія ж не така. Вона нікуди не дівається, не руйнується, не зникає. Матерія завжди одна й та ж сама, непідвладна часу. Про неї не можна сказати, що матерія старішає чи занепадає, чи руйнується. Матерія за своїми характеристиками є позачасове утворення, тобто таке, на яке час не чинить жодного істотного впливу. Вона сама по собі, у чистому вигляді в світі не присутня (а лише разом з іншим началом, котре її оформлює), однак саме завдяки їй у світі завжди присутнє суще. Дійсно, загибель якогось сущого означає лише, що воно позбавилося визначеності, втратило конкретні властивості й форму, однак матерія, з якої воно складалося, не зникла. При руйнуванні сущого вона лише перетворюється в інші види матерії. Наприклад, при горінні дерева щезає його форма, його образ і конкретні риси, але речовина, з якої воно було побудоване, не щезає. Вона переходить в інші види матерії – в хімічні елементи (вугілля), у випромінювання світла і тепла (елементарні частинки), з котрих пізніше складається щось нове з речовинно існуючого. Важливо також, що при подібному руйнуванні втрачає свою форму тільки суще, котре руйнується (у даному випадку – дерево), матерія ж як така не стає безформною, не позбавляється формотворчого начала, з яким вона нерозривно поєднана. Вона залишається у формі деякого найпростішого сущого – хімічних елементів та елементарних частинок, і при будь-яких перетвореннях існуючого вона завжди не втрачається й не зникає. Матерія у світі завжди зберігається, залишається наявною. У фізиці ця незнищенність матерії знайшла своє безпосереднє відображення у законі збереження маси-енергії. Це дивовижна риса матерії – що вона у жодному випадку не може піти з світу, не може у ньому прибувати чи зменшуватися. Матерія у світі завжди стало існує, зазнаючи на собі у кожному окремому випадку постійних формівних перетворень.

Однак тоді постає запитання: якщо при руйнуванні якогось сущого речовина, з якої воно складалося, поступово перетворюється на хімічні сполуки та елементарні частинки, то чи не слід все-таки саме їх вважати матерією? Адже вони виступають у ролі таких собі найпростіших «цеглинок», з яких складаються речі та на які речі розкладаються після загибелі. Справа у тому, що матерія, як ми сказали – це дещо стале. Вона завжди присутня у світі, її не стає тут менше або більше, вона не з’являється з нічого та не щезає в нікуди. Елементарні ж частинки хоч і підкорюються принципу збереження енергії, однак вони – річ надзвичайно мінлива (ми говоримо про протони, нейтрони, електрони, інші частинки, що приймають участь у слабких чи сильних (ядерних) взаємодіях – насправді їх декілька сотень, відомих нині науці: нейтрино, позитрони, лептони, мезони і т. і. Хімічні ж елементи – атоми – самі сформовані з елементарних частинок, тому ми їх окремо не обговорюватимемо). При взаємодії частинки постійно утворюються одні з інших, розпадаються одні на інші, поглинаються атомами, випромінюються тощо, не кажучи вже про те, що вони здатні просто перетворюватися на енергію (фотони). Якщо уявляти собі, що матерія – це просто елементарні частинки, то ця матерія постійно змінюється, міняє свою якість. До того ж, у Всесвіті був етап, коли матерія в ньому ще не мала форми елементарних часток. За сучасними космогонічними теоріями, коли пройшла одна міліонна частина секунди (10-6с) після Великого Вибуху, за рахунок якого утворився Всесвіт, у ньому з’явилися перші елементарні частки – електрони, нейтрони, трохи пізніше – протони й інші частки. Але до того, за ще меншу долю секунди після Вибуху (10-36с), у Всесвіті утворилися кварки – ще більш прості утворення, з яких складаються всі елементарні частки. Кварки не існують самі по собі, а лише у складі елементарних частинок, їх не можна від них відділити, тому вважається, що вони мають іншу природу, ніж частинки. В якій формі існувала матерія до кварків, взагалі невідомо. Можливо, це був час, коли вона сама по собі ще тільки виокремлювалася серед інших світових характеристик типу часу і простору, тобто була в зародковому стані. Однак, як би там не було, хімічні сполуки, елементарні частинки чи кварки – це у будь-якому разі якесь суще, а не матерія. Вони мають основні ознаки сущого – вони визначені (мають кожний свої властивості) і вони постійно руйнуються, перетворюються на інші. Матерія ж як така незнищенна, вона завжди існує, ось чому ми й не можемо сказати про елементарні частинки чи хімічні сполуки, що це є матерія.

Отже, ми сказали, що матерія – це позачасове утворення, оскільки час ніяк не впливає на її присутність у світі. При будь-яких перетвореннях чи змінах існуючого вона нікуди не дівається і не змінюється, залишається тією ж самою. Раніше ми також відмічали, що Фалес, швидше за все, уже дійшов висновку про безначальність і незнищенність матерії, про те, що вона не може ані коли-небудь зникнути, ані коли-небудь виникнути в світі, бо це означало б, що вона здатна з’являтися з нічого. Матерія в часі не утворюється, і немає такого моменту, коли б її в світі не було, а тут би вона його несподівано наповнила. До того ж, як казав Аристотель, незрозуміло, чому б вона мала виникнути раніше чи пізніше в часі, і чому саме раніше, ніж пізніше? Подібні аргументи ще раз свідчать на користь того, що матерія є у часі вічною. Все це правильно, і матерію дійсно ніяк не можна роз’єднати з часом. Поки існує час, існує й матерія. Однак питання в тому, чи маємо ми вважати безначальним сам час? Сучасні космогонічні теорії свідчать про те, що наш Всесвіт не вічний, він існує скінченну кількість років (біля 14 мільярдів, точніше, 13,7 х 109 років), причому незадовго до його розширення за рахунок Великого Вибуху, можливо, утворився й сам час. Це означає наступне: світ, а разом з ним матерія й час утворюються разом, в одному і тому ж процесі, а до цього процесу ніякого часу взагалі не було. В подібному процесі складаються умови, за рахунок яких час чи матерія взагалі стають можливими, а отже, цьому процесу не може передувати ніяке «до того». «Раніше», «до того» чи навіть «вічно» – це все часові категорії; коли ж немає часу, то не може бути й ніяких «вічно» чи «до того». Тому коли ми кажемо, що матерія утворюється разом із часом, простором та світом, ми не можемо сказати, що вона виникла «з чогось» чи навіть з ніщо. Адже до цього не було нічого, навіть ніщо не було. У процесі утворення часу і світу вперше складаються умови для існування матерії, ось чому вона й виникає. Вона проявляє себе лише як один із моментів того начала, проявами котрого є і сам час, чи простір, чи світ як такий. З цієї причини ми можемо стверджувати, що матерія є у часі вічною, тобто такою, що їй нічого не передує і їй немає кінця, хіба що тільки разом із часом. Однак кінець часу означає, що не може вже бути ніякого «після того», бо існування як таке нерозривно пов’язане з часом і без нього неможливе. Час утворився в процесі утворення світу й існує лише разом зі світом. Поза світом не існує ніякого часу взагалі, ніякого існування взагалі, будь-то в матеріальних чи нематеріальних формах. Тому що існування – це не окремий процес, що протікає сам по собі, незалежно від інших основних світових характеристик. Існування саме включає в себе такі прояви, як простір чи час, поза ними воно невизначене. Отже, з цього випливає, що матерія – це один з фундаментальних первопринципів існування, на зразок простору чи часу. Вона виникає у процесі формування світу, залишаючись у стані невизначеності, поки світ ще лише складається. Однак коли світ виявляється сформованим разом із простором і часом, котрі є невід’ємними сторонами його власної природи, матерія також набуває визначеності і починає існувати тут у якості певного конкретного сущого. Матерія в світі присутня завжди вже у формі якогось розрізненого сущого, а не суцільного субстрату, в якому було б відсутнє будь-яке відокремлення. Адже світ сам являється у вигляді чогось визначеного, ясно окресленого, він не може бути нерозрізненним у собі. Таким чином, матерія з самого початку зазнає на собі дію певного формівного начала, з яким вона тісно поєднана і у зв’язці з яким вона тільки у світі й можлива. Це формівне начало не просто надає їй перші-ліпші визначені форми, не просто втілює її в образи першого-ліпшого сущого. Ми вже бачили, що розвиток Всесвіту не відбувався шляхом спроб і помилок, не становив собою низку якихось випадковостей. Всі основні фізичні взаємодії чи елементи під час Великого Вибуху вирізнялися в світі майже миттєво, за крихітну долю секунди. Тут не було якогось «природного відбору», коли виникає суще з тими чи іншими випадковими ознаками, а потім, залежно від його життєздатності, або залишається існувати, або поступово зникає і замінюється на інше. У перші ж миттєвості існування Всесвіту тут відбувається направлений процес, в якому закладаються можливості для виникнення усього різноманіття сущого. Розвиток Всесвіту йде у строго встановленому напрямку, в якому немає нічого необумовленого чи самочинного. Це й зрозуміло, адже в перші секунди свого існування Всесвіт являє собою настільки нестабільне утворення, що найменше відхилення від заданого напрямку може призвести до його загибелі й розпаду. Однак у Всесвіті всі процеси з самого початку спрямовані на його збереження та становлення, тому в ньому й не відбувається нічого випадкового, спонтанного, безпричинного. Формотворче начало, яке діє на матерію, одразу вже оформлює її з урахуванням загального порядку, необхідного для існування речей. Воно не лише надає матерії певні обриси; воно ще й диктує їй порядок і напрямок її розвитку, накладає на неї деякий «генеральний план», за яким вона має еволюціонувати.

Сучасні уявлення про утворення Всесвіту

Дійсно, подивимося лишень, як, за сучасними науковими уявленнями, відбувається народження Всесвіту. Спочатку, каже нам наука, матерія існувала у вигляді гравітаційної сингулярності. Сингулярність – це утворення з точковими розмірами, в якому матерія знаходиться у надгустому стані. Вся матерія, енергія, час і простір об’єднані в цій сингулярності, стиснуті в ній в одну точку. Всередині неї нерозрізненними залишаються також чотири фундаментальні фізичні взаємодії: гравітаційна, електромагнітна, слабка (котра відбувається між елементарними частинками) та сильна (ядерна, котра формує частинки та утримує їх разом у межах атомних ядер). Всі ці види взаємодії, які проявляються у теперішньому Всесвіті, всередині сингулярності поєднані в одну. Сингулярність має нульовий просторовий розмір, але їй відповідає деяке ненульове значення часу. Це значить, що разом із сингулярністю існують уже час і простір. Ненульове значення часу означає, що вона існує вже деякий час, а нульовий просторовий розмір говорить про те, що є вже і простір, оскільки поняття розміру існує лише у просторі, і всякий розмір, навіть нульовий, поза простором неможливий. (До того ж, у нашому теперішньому просторі теж існують надгусті об’єкти з нульовим розміром – чорні діри.) Потім відбувається Великий Вибух – надзвичайно потужний процес, коли сингулярність наче розривається, і з неї розгортається Всесвіт у тих просторово–часових і матеріальних характеристиках, які вже значно більш близькі до теперішніх. Тобто можна сказати, що на початку, коли світ ще існує у вигляді сингулярності, всі основні світові характеристики типу матерії, часу, простору, видів взаємодії залишаються як би зрощеними в одне і нерозрізненними, невизначеними по окремості. В перші ж миттєвості після Великого Вибуху вони починають вирізнятися, відокремлюватися самі по собі. Якщо до цього в сингулярності існував суцільний часо-простір, де вони не відрізнялися один від одного, то тепер час і простір відособлюються, проявляються кожен як щось визначене, хоча й залишаються у нероздільному зв’язку між собою. Далі відбувається подальше розрізнення світових характеристик, їх виокремлення. Після часу і простору починає розрізнятися в собі матерія. До 10-43 с після Великого Вибуху матерія залишається невизначеною на рівні сущого. (Ця дуже маленька величина, 10-43 с – одиниця, поділена на число з 43 нулями – називається у космогонії «часом Планка».) Зате матерія в цей момент розрізняється сама по собі – з нею відбувається процес, коли вона поступово відособлюється як щось окреме від часу та простору. Після 10-43 с (часу Планка) від початку Великого Вибуху починають виокремлюватися матеріальні сили, або взаємодії (матерія розрізняється вже на рівні сущого). Першою серед фізичних взаємодій виділяється гравітаційна сила (так званий перший спонтанний (?) прорив симетрії). Потім через 10-36 с після Великого Вибуху виділяється сильна (ядерна) взаємодія. У цей же період під впливом сильної взаємодії починають формуватися кварки – найпростіші, найменші згустки речовини, з яких потім складаються елементарні частинки. Сильна взаємодія, однак, ще не може утримувати кварки разом, оскільки матерія має надзвичайно високий рівень енергій і температур, при яких будь-які ядерні зв’язки не є стабільними. Всесвіт у цей період входить у стан, який носить назву «гаряче море кварків». Далі, з 10-36 с до 10-32 с відбувається вибухоподібне розширення Всесвіту, спричинене вирізненням сильної взаємодії (або, як кажуть, спричинене проривом симетрії сильною (ядерною) силою). За цей період відбувається більше розширення простору, ніж за всю подальшу історію Всесвіту (яка становить близько 14 млрд. років).

Період з 10-32 с до 10-5 с після Великого Вибуху називають кварково-антикварковим періодом. Всесвіт у цей час складається з енергії у формі фотонів (квантів світла) і кварків, які ще не можуть об’єднатися у елементарні частинки через високий рівень енергій. Це «гаряче море кварків» – у Всесвіті існує набір кварків, антикварків і частинок взаємодії (глюонів, носіїв сильної взаємодії).

Через 10-12 с стається так званий останній прорив симетрії – виділяються, стають розрізненими слабка та електромагнітна взаємодії.

Нарешті, через 10-6 с відбувається поєднання кварків у елементарні частинки. Всесвіт охолоджується до стану, коли кварки можуть об’єднатися у протони та нейтрони. На цей період усі види частинок, що існують у теперішньому Всесвіті, вже сформовані, хоча їх кількісно ще дуже мало і вони не можуть поєднатися у ядра хімічних елементів.

Через 0,02 після Вибуху матерія Всесвіту перебуває у вигляді в основному фотонів (частинок енергії). Однак з них активно утворюються елементарні частки, електрони і позитрони (електрон-позитронні пари). З’являється більше протонів і нейтронів (нуклонів), хоча їхня концентрація порівняно невелика, приблизно один нуклон на мільярд фотонів.

0,11 с – починається перевага протонів над нейтронами, оскільки нейтрони розпадаються на протони і електрони.

1,09 с – первісна куля вогню стає прозорою для нейтрино – часток, які значно слабше взаємодіють з речовиною, ніж інші елементарні частки, тому вони відокремлюються. Досі ця куля вогню залишається непрозорою для світла і електромагнітної радіації всіх довжин, тому вони не випромінюються.

13,8 с – електрон-позитронні пари перестають продукуватися із фотонів.

3 хвилини 2 с – фотони і нейтрино існують у якості основних носіїв енергії у Всесвіті. По зрівнянню з ними енергія протонів і нейтронів мала. Кількість протонів вже значно перевищує кількість нейтронів, десь 86% до 14%.

3 хвилини 46 с – утворюються перші хімічні елементи – дейтерій і гелій. Дейтерій – це один з ізотопів атому водню. Ядро дейтерію стає стабільним і не розпадається. Так само припиняється і нейтронний розпад. Дейтерій у Всесвіті складає 74%, гелій – 26%.

Отже, можемо бачити, що за час, рівний приблизно 3 хвилинам, Всесвіт проеволюціонував від стану сингулярності, в якій все було зібране в одне і ніщо саме по собі не виділялося – ні матерія, ні час, ні простір, ні основні фізичні сили, які на речовинному рівні формують матерію – до стану, коли він увесь заповнений визначеним, конкретним сущим, основними елементами, з котрих складаються матеріальні речі. Еволюція Всесвіту до стану, дуже близького до теперішнього, відбулася всього за 3 хвилини! Зрозуміло, що така еволюція не могла протікати навмання, статися випадково. У цьому надзвичайно швидкому і послідовному процесі просто немає місця для якихось похибок чи помилок, настільки сильно, потужно і наперед зумовлено все тут відбувається. У ньому все упорядковане і цілеспрямоване, адже цей процес одразу закладає всі необхідні підґрунтя для подальшого виникнення і розвитку сущого, причому розвитку не хаотичного, а стабільного, узгодженого. Увесь акт народження Всесвіту, який відбувся за 3 хвилини, вражає своєю рівноважністю, тим, що жодна дія в ньому не протікає самочинно, на противагу іншим, а навпаки, у дивовижному внутрішньому зв’язку і гармонії з іншими. Ця рівноважність не може бути випадковою, вона вже наперед продиктована загальними принципами устрою світу. На догоду цим принципам функціонують всі основні світові характеристики – час, простір, матерія, основні види взаємодії – які діють не як завгодно, а так, щоб забезпечити можливість для подальшої наявності речей та їхньої еволюції від простих до все більш складних і різноманітних форм.

Таким чином, із усіх наших міркувань випливає, що матерія – це не просто речовина. Це не просто матеріал для «виліплювання» сущого чи якийсь речовинний субстрат. Адже сама по собі, у чистому вигляді поза сущим матерія не існує. Вона незнищенна, не може зникати з світу чи добавлятися у ньому. До того ж, вона непідвладна часу, а формується разом із самим часом у процесі формування світу. Матерію не можна зруйнувати чи змінити, вона існує доти, поки існують час, світ і взагалі будь-яка визначеність. Вона невідривна від самої присутності, тому можна сказати, що матерія – це первоначало, що, разом з іншими фундаментальними началами, обумовлює існування сущого як такого. Саме у цьому аспекті її і розумів Фалес. Вона є визначеною лише у якості первоначала, котре забезпечує речам їхню речовинність; як окреме ж саме по собі існуюче вона не визначена, тому в світі присутня завжди в подобі якогось розрізненого, визначеного сущого. Вона постійно еволюціонує і розвивається у своїх формах, втілюється у все нове й нове існуюче. На початку ж вона виступає у світі в найпростішій своїй формі – за думкою Фалеса, у формі води. Вода – це є первинна форма, першоелемент, у вигляді котрого матерія проявляється на рівні існуючого. Зараз ми знаємо, що хімічні речовини, і серед них вода – це була не первинна форма матерії, що їм передували кварки та елементарні частинки, однак важливо не це. Важливо, що думка Фалеса про матерію рухалася у абсолютно вірному напрямку. Він зрозумів головне – що матерія у світі завжди набуває визначеної форми, форми якоїсь конкретної речовини чи конкретного сущого, і що більш розвиненим формам матерії передують більш примітивні, найпростіші, з яких у подальшому будуються складні. Матерія у часі є вічною, поза нею ж і сам час, і світ, і присутність як така втрачають свою визначеність.

Світ і матерія

Дивовижно, що Фалес, декларуючи матерію як первоначало усього існуючого в світі, уник тим самим логічної пастки стосовно питання про те, як матерія утворюється. Матерія в його уявленні – це не просто речовина, це вічне первоначало, завдяки якому саме існування стає можливим і на основі якого побудований світ. Світ і матерія, таким чином, для Фалеса були нерозривними. Сучасні ж науковці, розуміючи матерію виключно як речовину і не вкладаючи ніякого конкретного значення у поняття світу, таким чином самі заганяють себе у глухий кут у питанні про виникнення матерії.

Дійсно, науковці розуміють, що матерія не може виникнути з ніщо, тому коли вони говорять про утворення Всесвіту за рахунок Великого Вибуху, вони й не стверджують, що він утворився з пустоти, з нічого. Всесвіт у них утворюється з сингулярності, з точкового надщільного згустку речовини. Однак тоді це означає, що коли Всесвіту ще не було, вже була матерія! Вони намагаються пояснити виникнення Всесвіту, але не намагаються пояснити виникнення матерії. Навпаки, це питання вони обходять стороною, всіма силами стараються його витіснити, аби воно їх не потривожило. Вони кажуть: ми можемо вам розповісти лише про виникнення Всесвіту, а не про те, як утворилася матерія. Сучасна наука про це нічого сказати не може, окрім того, що матерія існувала раніше Великого Вибуху, раніше утворення Всесвіту, адже у Всесвіті вона не могла з’явитися з нічого. Для них абсолютно не важливо, що їхнє пояснення нічого не пояснює, що вони не можуть сказати, чому взагалі існує матерія, а не, навпаки, ніщо. У принципі, їм навіть досить зручно уявляти, що матерія існувала ще до утворення Всесвіту. Адже вони не можуть відповісти не лише на питання, чому існує матерія, вони також не спроможні сказати, чому під час Великого Вибуху всі процеси протікають так рівноважно і цілеспрямовано, а не хаотично. Вони кажуть просто: значить, фізичні умови для цього були закладені вже у самій сингулярності. Але які умови і чому саме такі – цього вони не здатні показати, так само і того, як сформувалася первинна сингулярність і чому вона взагалі існувала (і це при тому, що наука декларує себе як область знань, що розкриває причини процесів і явищ). І головне, незрозуміло, чому науковці виявляються такими непослідовними стосовно поняття Всесвіту? Для них світ, Всесвіт – це сукупність усіх матеріальних об’єктів, і він лише суб’єктивно може являтися мисленню як щось ціле. Однак сингулярність – це теж матеріальний об’єкт. Як же тоді вони говорять, що у процесі Великого Вибуху утворився Всесвіт? Раз до цього вже існувала матерія, матеріальний об’єкт у вигляді сингулярності, значить, Всесвіт теж існував, нехай хоч і в іншій формі, ніж теперішній. Поняття світу не може бути відірване від поняття матерії, матеріальних об’єктів, сущого як такого. Адже світ – це не те саме, що суще чи матерія, це також не результат якогось сумарного людського сприйняття. Світ – це не дещо позбавлене «об’єктивності», не просто «все існуюче»; світ – це єдине, загальне існування, що огортає собою суще. Існуюче не може бути відокремленим від існування, тому коли наявне суще чи матерія, то разом з нею завжди вже має місце і світ. Світ, таким чином – це те, в чому присутні речі, те, у сфері чого вони тільки й можуть бути. Речі неможливі без світу. Без нього вони проваляться у безодню нерозрізненності, так само, як предмети можуть стояти лише за наявності поверхні, яка їх тримає і заважає їхньому падінню та руйнуванню. Світ – це те, що протидіє загальному знищенню речей, це головна основа їхнього існування. Оскільки ж світ – це загальне існування, то це означає, що він відрізняється від самого по собі сущого. Він є те Ціле, що зіставляє всі існуючі речі разом, забезпечує їхню узгодженість і єдність, однак при цьому (як те, що об’єднує) залишається чимось відмінним від них. Саме у наведених тут значеннях розуміли світ і стародавні греки. Світ для них у першу чергу означав οἰκουμένη – «населена земля», так само, як і ми нині часто використовуємо слово «Земля» як синонім слову «світ» (наприклад, кажемо «увесь світ» – маючи на увазі «вся Земля», або «це відомо у всьому світі» – маючи на увазі «на Землі»). Слово οἰκουμένη походить від грецького οἰκος – «помешкання, житло, приміщення», а також οἰκέω – «населяти, жити, знаходитися». Однак «помешкання» – це те, в чому мешкають, і «жити, знаходитися» можна лише десь, в чомусь. Отже, οἰκουμένη як слово, що називало світ, означало для греків не просто «населену область». Οἰκουμένη означало «те, в чому знаходяться, мешкають, живуть». Гарним аналогом слову οἰκουμένη може бути слово «Вселенна», яким ми й зараз називаємо світ. Світ – це те, у що «вселилися» речі, у чому вони «мешкають, знаходяться», де вони вдома. Світ, таким чином, греки розуміли як те, що може вміщувати, захищати й оберігати (так само, як домівка оберігає тих, хто в ній живе), а також те, у чому суще знаходиться «як удома». Сущому тут затишно і комфортно, воно кожне на своєму місці, кожне має відведену йому роль. І так само, як помешкання відрізняється від мешканців (бо мешканці, навіть узяті всі разом, не складають собою помешкання), так і світ відрізняється від усього сущого, яке він собою огортає. Підтвердженням цьому служить і ще одне слово, яким греки називали світ. «Світ» для них був не просто οἰκουμένη, «Вселенна», а і τὸ πᾶν, σύμ-πᾰν – деяке «Ціле». Слово πᾶν, παντος означало у них саме однину цілого; πᾶν – це єдиний-цілий, увесь без останку, монолітний в собі, а не той, що просто зовнішньо об’єднує багато різноманітних елементів. Слово πᾶν лише в множині може означати «все» (πάντες) у смислі простого скупчення незалежних частин, але в множині воно ніколи не використовувалося як назва для світу. Світ греки сприймали як πᾶν – Одне-Ціле, але з уточненням, що він є σύμ-παντος. «Σύμ-» – це префікс зі значенням «спів-» – «співставленості», «зведеності» – тому σύμ-πᾰν – це те Ціле, яке співставляє все разом. Таким чином, для греків світ виступав у ролі Єдиного-Цілого, що сполучає, поєднує собою всі окремо існуючі речі. Аналогом слову σύμ-πᾰν, яким у Греції називали світ, є термін «Універсум», що прийшов до нашої мови з латини. Слово Ūniversum у латинян означало «світ, всесвіт, світове ціле». Утворене від латинського ūnus – «один», воно має в собі також значення ūnio – «поєднувати», «сполучати». Тобто Ūniversum – це те Одне, що сполучає все. Отже, у грецькому розумінні світ не був ані простою сукупністю речей, ані суб’єктивним образом, в якому людині являється дійсність. Світ був Цілим, Єдиним, Одним, яке стоїть над сущим і яке саме по собі відмінне від речей. Світ охоплює суще єдиним ладом і, якраз за рахунок цього, дозволяє йому існувати так, як воно існує. Саме у даному смислі світ являє собою Всесвіт – те, що огортає собою все суще як таке у цілому. Світ, Всесвіт у якості οἰκουμένη (Вселенної) і σύμ-πᾰν (Універсуму) виявляється, таким чином, для греків основою існування всякого сущого. У сучасній же науці Всесвіт став просто множиною, «набором» усіх матеріальних об’єктів. Тому і під поняттям Всесвіту для науки стоїть у першу чергу не існування сущого, а те, що виникло у результаті Великого Вибуху. Для неї не важливо, що, раз до Вибуху була наявна сингулярність як дещо матеріально існуюче, значить, разом із нею повинно було бути й існування, і Всесвіт, який це існування в собі втілює. Всесвіт як «набір» існуючих речей науковці вважають створеним лише у результаті Великого Вибуху, тому що до Вибуху в сингулярності все було єдине й не існувало ніякого «набору». Для науки, таким чином, має значення лише питання про формування матеріальних об’єктів, тому розуміння світу як основи будь-якого існування тут повністю ігнорується. Однак питання про виникнення матерії і про її природу можна задовільно вирішити лише на основі поняття про світ.

Якщо виходити з того, що під поняттям світу, Всесвіту по суті стоїть існування загалом, то стає зрозумілим і те, як утворюється матерія. Зародження Всесвіту – це зародження існування, а з цього випливає, що до того ніякого існування взагалі не було. А отже, некоректним виявляється і питання, з чого виникла матерія. Бо виникати з чогось – це означає, що до цього щось «є». Однак, раз до світу немає ніякого існування, ніякого «є», то немає й будь-якого «чогось», навіть ніщо чи пустоти. Матерія не може утворитися з ніщо, адже для цього потрібно, щоб воно було раніше матерії. Але ні ніщо, ні пустота раніше світу не є, оскільки «є» – існування як таке – з’являється лише в подобі світу. Та й взагалі, без світу неможливе навіть будь-яке «раніше». «Раніше» – це часова категорія, і щоб бути «раніше» чи «пізніше», треба, аби існував час. Однак коли саме існування лише зароджується і проявляється в образі світу, то зрозуміло, що до світу неможливі ні час, ні простір, ні матерія. Вони починають існувати, лише коли з’являється існування саме по собі, світ як такий. Тому не можна й сказати, що світ з’явився раніше чи пізніше, в тій точці простору або в іншій, бо будь-які «коли» чи «де», будь-яка часова чи просторова визначеність з’являються лише разом зі світом. Світ і час нерозривно поєднані між собою: часу не буває без світу, так само, як і світу без часу, а це значить, що світ існує у часі вічно (або, що те саме, вічність – це не безкінечна тривалість, а час існування світу). Таким чином, спочатку з’являється світ як загальний прояв існування самого по собі. Зовні він постає у подобі первинної сингулярності – утворення, в якому всі світові характеристики існують лише «в собі», ще не вичленовані і злиті в одне. Однак ці світові характеристики вже в ньому присутні, і, хоча ще й не виділені по окремості, діють у ньому. Тому разом зі світом одразу вже проявляються час та простір. Ось чому первинна сингулярність формується уже в часі, і, перш ніж вона розгорнеться за рахунок Великого Вибуху, проходить деякий час. Так само вона виявляється і локалізованою у просторі, хоча ні простір, ні час ще по окремості не розрізнені. Великий Вибух же – це процес, коли основні світові характеристики починають виокремлюватися, проявлятися самі по собі. Першими відособлюються час і простір, потім матерія. Далі матерія сама починає розрізнятися в собі, поставати у формі сущого. Виділяються основні види взаємодії, формуються найпростіші матеріальні об’єкти, простір розширюється для того, щоб дати проявитися усьому їх різноманіттю. І весь цей процес проходить не лише надзвичайно швидко, – за 3 хвилини, – а й навдивовижу врівноважено й злагоджено, виключаючи будь-яку випадковість, тому що подібні врівноваженість і злагодженість продиктовані суттю самого існування, закладені в природі існування загалом.

Отже, якщо ми будемо виходити з концепції про те, що світ втілює в собі існування взагалі, то які переваги ми отримаємо від цього по зрівнянню з науковими уявленнями про утворення Всесвіту? Перша перевага – ми можемо сказати, чому утворюється матерія. Адже матерія – це дещо існуюче, тому вона з’являється разом з існуванням. Існування веде за собою й існуюче, присутністю якого воно є. Існування може бути лише існуванням, присутністю чогось, без сущого воно неможливе. Ось чому разом з існуванням – світом як таким – з’являється уже й матерія, речовинний об’єкт у вигляді сингулярності. Далі, ми можемо сказати, що матерія з’являється не з нічого і не з чогось; вона є проявом того начала, іншими проявами якого є і сам світ, чи простір, чи час. Ми можемо стверджувати, що рівноважний процес, за рахунок котрого розгортається Всесвіт під час Великого Вибуху, не є випадковим, у ньому немає нічого спонтанного. Тому дивно чути, коли науковці стверджують, що через 10-43 с після Великого Вибуху «стався перший спонтанний прорив симетрії» і виділилася гравітаційна сила. Нібито гравітаційна сила з’явилася сама собою, без усяких причин, так само, як і всі наступні сили. На думку науковців, це відбувається самочинно, випадково, без усяких конкретних підстав. Однак чому ж тоді «випадково» виділилися саме такі сили, які підтримують стабільність Всесвіту, і саме в такій послідовності і з такими проміжками часу, коли вони максимально підтримують формотворчий процес у матеріальному середовищі, а не дестабілізують і не гасять його? Адже все, що з’являється випадково, спонтанно, не має ніякого внутрішнього зв’язку між собою; всі ж процеси під час Великого Вибуху знаходяться в очевидному взаємному зв’язку, доповнюють і посилюють один одного, працюючи на утворення матеріальних речей. Ось чому вже за три хвилини після Вибуху сингулярності Всесвіт виявляється розгорнутим у просторі й часі та наповненим матеріальними об’єктами: квантами світла, елементарними частинками, ядрами хімічних елементів. Весь цей процес, безсумнівно, є зумовленим єдиним загальним началом, що обумовлює також і природу існування взагалі. Отже, щоб зрозуміти причини тієї рівноважності і збалансованості всіх процесів, які ми спостерігаємо у Всесвіті, ми маємо осмислити, що це за первопринцип, котрий спричиняє існування, тобто збагнути суть існування як такого.

Поєднуючи ці наші висновки про формування Всесвіту з науковими розрахунками, які були викладені вище, ми отримуємо сучасне уявлення про те, що лежить в основі світу. Це уявлення необхідне нам, аби було від чого відштовхуватися, коли ми розглядатимемо філософські концепції стародавніх греків. Порівнюючи наші погляди з грецькими, ми помічатимемо, що багато в чому їхні висновки наближалися до сучасних, однак багато в чому вони були глибшими і проникливішими за наші. Фундаментальні знання про світ, закладені в підвалинах грецької філософії, до сих пір залишаються для сучасного мислення прихованими і нерозшифрованими. Ось чому ми маємо вчитися розуміти греків заново, доростати до їхнього рівня філософствування.

Тепер ми можемо сказати, в чому відмінність між сущим і матерією. Суще – це існуючі речовинні об’єкти, а матерія – це одне із начал, що забезпечує існування сущого. Матерія теж речовинна, але вона наявна лише у формі сущого, сама ж по собі вона не існує. Вона має зазнати на собі дію формотворчого начала, щоб стати сущим, але що являє собою це формотворче начало, чи існує воно саме по собі, чи включає в себе декілька світових характеристик, що діють спільно, цього ми зараз тут ще сказати не в змозі. Сподіватимемося, що у подальшому ми збагнемо, що це формотворче начало собою становить і яка його природа. Матерія ж, з самого початку Всесвіту знаходячись під впливом формотворчого начала і будучи з ним нерозривною, перероджується у суще. Вона міститься у самому сущому, але не так, що являє собою якусь його складову чи фрагмент. Можна було б подумати, що матерія – це ніби така собі незмінна частина сущого, бо коли суще розсипається й гине, матерія не зникає і не руйнується, а переформовується у нове суще. Однак це не вірно; матерія – це не залишок і не якийсь відсоток сущого. Адже коли суще гине, це відбувається не так, що руйнується тільки його форма, а матерія залишається. Ні, при загибелі сущого чим більше розпадається його форма, тим більше і матерія, з якої воно складалося, змінюється та зазнає незворотних якісних перетворень. До того ж суще, нехай хоч і зруйноване, ніколи цілковито не втрачає визначеної форми, оскільки у Всесвіті не існує нічого цілковито нерозрізненного за своїм образом чи виглядом. Навіть кришиво, що зостається при руйнуванні речей, має якісь конкретні обриси, і, поступово розпадаючись, набирає нової форми. Тобто форма, так само, як і матерія, у Всесвіті ніколи не зникає. Руйнуючись, одні форми переходять в інші, потім складаються у нові, так що у жодному випадку жодне суще не може бути повністю неоформленим, позбавленим сталого вигляду чи безкінечно спонтанно змінювати цей вигляд. Форма і матерія однаково лежать в основі сущого й однаково невід’ємні від нього. (Однак якщо матерія, так би мовити, потенційно несе в собі всі якісні характеристики речей, тільки змішані й не розрізнені по окремості, то форма виступає у ролі того начала, яке дозволяє цим характеристикам відособлюватися, розрізнятися у межах кожного конкретного сущого.) До того ж, вони взаємно впливають одна на одну, так що при зміні форми змінюються й властивості матерії, з якої складаються речі, а при змінах у матерії речей змінюється і їхня форма. Таким чином, матерія не є незмінною частиною сущого. Вона перетворюється разом із формою речей. Незмінним залишається тільки одне: і матерія, і форма постійно залишаються в світі і не зникають з нього, спільно одна з одною приймаючи подобу всього наявного існуючого. Матерія і форма – це не частини сущого; це первинні начала, завдяки яким суще фізично існує. Їх не можна відділити одна від іншої, бо скоріше буде зруйноване саме суще, ніж у світі з’явиться матерія без форми чи форма, позбавлена матерії.

Так само матерію не можна сприймати і як деяке ціле, котре лежить в основі сущого і залишається якісно незмінним при всіх перетвореннях речей взагалі. Матерія – це не є якесь ціле, оскільки вона сама по собі, в окремості не існує. Вона розподілена в сущому і вкладена в нього без останку, так що поза сущим немає нічого, що можна було б назвати матерією. Матерія замкнена у межах сущого, вона не може зібратися до купи, тому й не утворює собою ніякої цілості. Також її не можна вважати тією ж самою за її ознаками, оскільки сама по собі, без форми матерія є невизначеною. При змінах у колі речей вона теж постійно якісно змінюється, тобто її характеристики залежать виключно від того, у формі якого сущого вона існує. Тому, оглядаючись навкруги, ми й не можемо сказати, що «це є матерія навколо нас». Адже навколо ми бачимо лише світ і якесь конкретне суще, але ніколи не зустрічаємося з самою по собі матерією. І хоча суще, яке існує зараз, і суще, яке існуватиме через тисячу років, складатиметься з однієї і тієї ж матерії (оскільки матерія у світі не з’являється і не зникає, а переформовується з одного сущого в інше), вона не являється нам як дещо незмінне, як дещо визначене в своїй однині. Вона забезпечує існуючому тілесність, речовинність, але сама являється в образі багатьох різноманітних елементів і речовин. З іншого боку, хоча матерія невпинно видозмінюється під впливом перетворень у сфері сущого, постійним, одним і тим самим залишається одне – її існування в світі, здатність зберігатися в ньому і не зникати.

Таким чином, матерія – це не є щось окреме від сущого, що може бути розділене з ним. Вона завжди в сущому, але не як його частина, а як один з двох його необхідних проявів (інший – це форма). Матерія є постійно присутньою, однак у самій її природі закладена безупинна змінність (якостей, властивостей всього, що її характеризує). Матерія – це не дещо ціле, окреме, що охоплює речі і вживлене в них; вона – лише прояв речовинності речей. По своїй суті відмінна від існуючого, вона, тим не менш, неможлива поза ним, за його межами. Вона закладена в ньому, виступаючи його підґрунтям, опорою, але не тим всезагальним принципом, котрий формує суще і задає йому напрямок розвитку, поєднує його спільним ладом і керує ним. Тому вона й не може бути тим Цілим, що пронизує речовинно існуюче і стоїть над ним. Матерія сама є похідною від цього принципу. Матерія як начало речей є похідною від суті існування світу, тому природу матерії слід вбачати не в її речовинності, а пов’язувати її з самим існуванням загалом.