Яку ж відповідь дає нам рання грецька філософія на питання: «Що таке суще як таке у цілому?». Відповідь наступна: суще – це те, що складається з матерії; суще – це матеріально існуюче. Не-суще ж, навпаки, не матеріальне. Позбавлені матерії речі перестають існувати, існуюче ж як таке речовинне. А значить, матерія – це те, що робить суще самим по собі сущим.

Таке фундаментальне філософське питання і така відповідь на нього були вперше знайдені у філософії іонійського мислителя Фалеса.

Фалес був перший, хто назвав матерію началом усього сущого.

Отже, давньогрецька філософія на початковому етапі свого розвитку вважала началом усього існуючого матерію.

Подивимося, як розвивалася далі думка Фалеса, коли він припустив, що началом усього сущого є матерія й що саме матеріальність відрізняє суще від не сущого.

Фалес мислив так: а що таке матерія? Матерія – це речовина, однак ми бачимо, що все навколишнє складається із багатьох різноманітних речовин. Що ж у них спільного? Він припустив, що всі речовини походять із однієї, найбільш простої речовини, яка повинна, до того ж, широко зустрічатися в природі і проявлятися у більшості речей. Фалес зробив висновок, що такою речовиною є вода. Подібний фізичний погляд на начало всіх речей зовсім не є абсурдним. Згадаємо хоча б сучасні космогонічні теорії утворення Всесвіту. За цими теоріями, через якийсь недовгий період після Великого вибуху, за рахунок якого виник наш Всесвіт, утворюється найпростіший хімічний елемент – водень, і деякий час Всесвіт залишається водневим, аж поки в ньому на основі водню не починають формуватися більш складні хімічні елементи. Тобто фалесове твердження, що матерія утворюється з води, за змістом своїм майже нічим не відрізняється від твердження сучасних астрономів, що початковим елементом нашого Всесвіту був водень. Цей елемент, до речі, і зараз є найбільш розповсюдженим у Всесвіті. Чому ж тоді роздуми Фалеса вважаються у нас настільки безґрунтовними і примітивними? Навпаки, вони були надзвичайно потужними, проникливими і послідовними.

Чому у сучасній філософії так принижується значення поглядів Фалеса, чому вони вважаються настільки наївними? Та тому що сучасна філософія, обговорюючи фалесову концепцію, навіть не згадує, не звертає увагу, на яке питання ця концепція взагалі дає відповідь, з приводу чого Фалес висловив подібні думки. Тільки беручи до уваги, що фалесівська філософія виходить із питання: «Що таке суще як таке у цілому?», «Що є первоначалом усіх речей?», ми зможемо оцінити змістовність її положень, їхню важливість для розвитку усієї філософії. Тільки усвідомлюючи, що фалесівська філософія ґрунтується на цих питаннях, ми здатні збагнути, чому Фалес Мілетський вважається родоначальником давньогрецької, а значить і усієї понятійної філософії як такої.

Які ще погляди були у Фалеса стосовно матерії як первоначала усіх речей? Є всі підстави стверджувати, що він вважав її вічною і нескінченною в часі. Чому ми так вирішили? Тому що всі серйозні філософи після Фалеса (Анаксимандр, Парменід) дотримувалися думки про вічність матерії як уже доведеної, успадкованої, висловлюючи її, наче дещо саме собою зрозуміле. Вони самі ніде цю думку окремо не доводять, обґрунтовують її лише між іншим і оперують нею, ніби вона ні в кого не викликає сумнівів. Це свідчить про те, що вічною і незнищенною вважав матерію вже їхній учитель і попередник, Фалес. Дійсно, Фалес за допомогою елементарних логічних міркувань міг дійти до такого висновку. Адже матерія існує, а існуюче ніколи не утворюється з ніщо, з неіснуючого. Досвід показує, що матерія може виникати у світі лише з іншої матерії, а та – з іншої, і так до безкінечності. Це значить, що матерія не має свого начала, що вона існувала у світі завжди і є вічною в часі. Так само вона й не має кінця, оскільки кінець матерії означав би, що існуюче в світі перетворилося на неіснуюче, а такого бути не може. Адже ми бачимо, що у світі жодна річ не виникає з нічого і жодна не зникає в ніщо. Тут діє непорушний закон збереження, згідно з яким будь-що не може виникнути без затрат, будь-що не може утворитися з нічого, з пустоти. Отже, якщо вже Фалес прийшов до висновку про безначальність і часову нескінченність матерії (а до цього висновку, безумовно, прийшли його послідовники, Анаксимандр і Парменід, як це зафіксовано в свідченнях про них), то матерія для Фалеса – це те, що саме не зникає і не з’являється, а існує завжди. Речі із неї побудовані, і в неї розсипаються після руйнації, щоб перетворитися в інші, наступні речі, однак сама матерія нікуди не дівається, вона лише переформовується у все нові тіла. Виходячи з цього, зрозуміло, чому, за думкою Фалеса, матерія, як дещо вічне, гідна вважатися першою причиною усього сущого. Матерія є первоначало усіх речей, оскільки з неї «всі сущі речі складаються, з неї, як першого, вони виникають і у неї, як в останнє, вони знищуються» (Аристотель, «Метафізика», І, 3), однак вона сама не утворюється і не зникає, а завжди присутня у світі. Її незнищенність саме і дозволяє матерії претендувати на роль начала. Однак ми повинні деякою мірою не погодитися з Аристотелем, коли він, обговорюючи думки Фалеса у своїй «Метафізиці» (І, 3), заявляє, що той «вважав начала, які відносяться до розряду матерії, єдиними началами усіх речей». Адже якщо єдине начало речей – це матерія, то незрозуміло, чому речі, які з неї формуються, саме такі, а не інакші? Чому в світі наявне таке різноманіття форм існуючого, бо матерія – це лише матеріал, з котрого складаються речі і, як такий матеріал, вона сама по собі не містить в собі ніякого закону, за котрим йшов би розвиток існуючого, його формування та упорядкування. І, головне, матеріальність існуючого зовсім не пояснює того, чому в світі всі речі узгоджені між собою й адекватно пов’язані одна з одною. Матеріальність існуючого ніяк не суперечила б тому, щоб речі в світі постійно були в конфронтації й непогодженості, щоб їх охоплював постійний хаос, котрий виключав би будь-який порядок. Натомість ми бачимо, що у світі все дивовижно впорядковано, що вишуканий і складний порядок тут існує у всьому, як у великому, так і в малому, і що все суще підкоряється строгим закономірностям, які тут встановлені – закономірностям дуже різноманітним, однак поєднаним, суголосним і пов’язаним між собою так, ніби всі вони діють у єдиному напрямку. Такий порядок не міг би встановитися спонтанно, випадково, без усякого єдиного, загального поштовху. Адже ми знаємо, що в системі, залишеній самій на себе, поступово встановлюється найбільш примітивний стан, і в ній аж ніяк спонтанно не можуть виникнути процеси, які призводять до все більшого розвитку і упорядкування. У світі ж, як ми бачимо, всі загальні процеси йдуть у напрямку все більшого ускладнення форм, причому попередні стадії формоутворення тут не зникають, а існують поряд з більш пізніми й високоорганізованими, відіграючи роль і початкових стадій їхньої еволюції, і зв’язуючих ланок, що поєднують одні форми існуючого з іншими. Це ми можемо спостерігати хоча б на прикладі еволюції тваринного світу, де найбільш розвинені й високоорганізовані особини існують поряд з самими примітивними і давніми за походженням і де наступні, послідуючі види є більш розвиненими, ніж попередні. Взагалі, щоб у деякій системі відбувалися процеси, які призводять до все більшого упорядкування і організації, необхідно, щоб вона мала в собі первинний поштовх, котрий скеровує всі зміни, які в ній зароджуються, у строго встановленому напрямку. Такий поштовх є причиною, котрою керується весь розвиток системи, а напрямок, в якому рухається весь процес, є її результатом. Тож і Фалес, як видно, однією лише матеріальністю існуючого ніяк не міг пояснити його узгодженість і багатоманітність, і головне, його еволюцію, за рахунок якої воно все в цілому рухається від простого й елементарного до все більш складного і змістовного. Бо матеріальність існуючого сама по собі не заперечує того, щоб усе воно було однаковим, елементарним і як завгодно примітивним. А значить, є якась причина, якийсь внутрішній поштовх, що рухає всім цим формуванням і розвитком. Фалес, напевне, розумів це, тому що поряд з матерією він виділяв ще одне начало, окреслене у нього, можливо, дуже туманно, однак все ж таки окреслене. Фалес вважав рушійним началом, що пронизує матерію, деяку божественну силу, котру, за свідченнями одних філософів, він називав душею (Аристотель, трактат «Про душу»), або духом (як каже про це Апоній), за свідченнями ж інших – розумом (про це згадують Стобей і Цицерон). Без цього рушійного начала матерія є застигле утворення, позбавлене будь-якого внутрішнього змісту.

Отже, поряд з матерією як первоначалом усіх речей Фалес виділяв іще одне рівне за значимістю начало, що є по відношенню до матерії рушійним і формотворчим – душу. Що він стверджує про це начало? В свідченнях Діогена Лаерція ми читаємо, що Фалес «началом усіх речей вважав воду, а космос – одушевленим (ἔμψυχος) та повних божественних сил (δαιμονες)». Те ж саме знаходимо у словах Аристотеля («Про душу», А 5): «Деякі говорять, що душа розмішана у Всесвіті. Напевно, виходячи з цих поглядів, Фалес вважав, що усе повне богів». Далі, Діоген Лаерцій підкреслює таке: «Аристотель і Гіппій кажуть, що Фалес наділяв душею (ψυχή) навіть неодушевлене, роблячи висновок про загальну одушевленість по магнесійському каменю (магніту) та янтарю». Таким чином, душа для Фалеса – це деяке начало, яке пронизує матерію й проявляється як в одушевлених, так і в неодушевлених предметах. Душа – це те, що дозволяє матерії розрізнятися на усе наявне різноманіття форм, адже вона є рушійним началом, тим, що змушує її розвиватися й рухатися. Дійсно, у Аристотеля («Про душу», А 2) сказано: «Фалес, судячи по спогадах про нього, вважав душу рушійним началом, раз він казав, що магнесійський камінь (магніт) має душу, оскільки рухає залізо». Однак слід додати, що Фалес, напевно, вважав душу не просто рушійним началом, не просто першою причиною оформлення й руху. Він, судячи з прикладу про магніт і янтар, вважав її началом, відповідальним за узгоджену взаємодію між усім наявним сущим. Дійсно, як ми «тягнемося душею» до того, що нам близько і відсахуємося від того, до чого у нас «не лежить душа», так і магніт, за спостереженнями Фалеса, притягує до себе не всі предмети, а лише залізо. Так само і янтар, якщо його потерти, починає притягувати до себе дрібни частинки певних речовин, але не всіх. Ці досліди відомі нам зараз як прояви магнітних і електричних явищ, однак Фалес побачив у них натяк на значно більш вагому закономірність: на те, що всі речі у світі не взаємодіють безсистемно – між ними існує певна вибіркова спорідненість, яка підштовхує їх до взаємодії, якщо вони близькі за своєю природою, і утримує їх від взаємодії, якщо вони чужі по своїй природі. Саме в цьому Фалес і побачив аналогію з душею, бо він вважав, що душа – це начало, яке відповідальне за встановлення і підтримання в світі загальної відповідності й ладу. Із цього ми бачимо, що, за думкою Фалеса, рівновага, яка має місце між усіма існуючими в світі речами, не може бути випадковою. Сама матерія несподівано не могла б прийти до такої рівноваги, а окрім неї, має бути начало, яке кожної миті спрямовує її до цієї рівноваги і підтримує узгоджене взаємовідношення між усім сущим. Таким чином, душа у Фалеса – це було не лише формотворче та рушійне начало, а й начало, яке відповідальне за узгодження всього існуючого. До цього, спираючись на першоджерела, маємо додати ще одне зауваження: за словами Діогена Лаерція, Фалес «першим сказав, що душі безсмертні». Із свідчень Аристотеля ми також бачили, що, на думку Фалеса, все повно богів, оскільки душа розмішана у Всесвіті. Тобто душа для Фалеса – це деякий прояв божественної сили, вона має природу бога. Ось чому він стверджував, що душі безсмертні, так само, як і боги. Однак щодо цього зустрічаємо одне дуже цікаве свідчення у Іпполіта («Спростування усіх єресей», І, 1), який пише: «Богом Фалес вважав ось що: «Те, у чого немає ні початку, ні кінця»». Отже, це значить, що, за переконаннями Фалеса, душа як ще одне первоначало, котре, поряд з матерією, є причиною існування сущого і наділене божественною природою, теж повинна «не мати ні початку, ні кінця». Це ж стосується і матерії: як суща, вона не може виникати із не-сущого, і тому не має свого початку чи кінця в часі. Ми, звісно, не маємо прямих свідчень того, що Фалес вважав обидва виділені ним первоначала нескінченними в часі, але вислів, що «бог не має ні кінця, ні початку» свідчить про те, що ця думка цілком у дусі фалесової філософії і не була для нього чужою.

Таким чином, робимо висновок, що існування всього сущого у тому вигляді, в якому ми його в світі бачимо, Фалес не міг пояснити на основі лише одного первоначала – матерії. Оскільки матерія становить собою лише речовинний субстрат, позбавлений якихось внутрішніх поштовхів для оформлення й розвитку, то, поряд з нею, Фалес вводить ще одне первоначало – рушійне і формотворче, а також те, яке є причиною загальної рівноваги й узгодженості між існуючим. Відмітимо для себе, що це начало він тлумачив як дух (душу) або розум, тобто розглядав його як певний вольовий елемент, по суті своїй тотожний з людським духом і розумом. Як людська воля є причиною вибіркової спорідненості і направленості людини на те, що їй близько, так і душа в якості первоначала, що пронизує матерію, змушує всі матеріальні речі існувати не у хаосі, а у відповідності та стабільності. Душа є у Фалеса те начало, котре суміщає споріднене із спорідненим та розводить чужорідне з чужорідним, аби між ним не виникло зіткнень і конфронтацій. Фалес, таким чином, за посередництвом душі намагався пояснити загальну узгодженість, яка існує між усім існуючим загалом.

Слід сказати, що в цьому плані Фалес пішов значно далі сучасної науки. Сучасні науковці, розглядаючи фізичні сили, що діють у Всесвіті, ніколи не задаються питанням, чому ці сили саме такі, а не інакші, скажімо, не протилежні. Чому основні фізичні взаємодії на зразок гравітаційної, електромагнітної, слабкої чи ядерної, працюють на те, щоб пов’язати існуюче між собою, а не розмежувати, щоб узгодити його одне з одним, а не занурити у безпросвітний безлад? Адже у світі могли б діяти сили, які призводять до безупинного загального розпаду, через який існуюче не просто було б максимально примітивним, а повністю нежиттєздатним і нестабільним, постійно розсипаючись і знищуючи одне одного. У світі ж все відбувається якраз навпаки: всі фізичні сили направлені на те, щоб підтримувати в ньому стабільність і рівновагу, щоб сприяти його гармонізації і розвитку. Чому це так? Яка цьому причина? Фалес однозначно вказав на обов’язковість існування цієї причини, називаючи космос одушевленим і повним божественних сил. Сучасна ж наука навіть не помічає, що її суто матеріальне пояснення світу є однобічним і логічно непереконливим. Таким чином, у питанні щодо перших начал усього існуючого Фалес був куди прозорливішим за сучасних науковців і значно випередив їх у змістовності своїх поглядів на світ загалом.

У цілому, треба відмітити, що навіть за мірками своєї високорозвиненої у культурному відношенні епохи Фалес був надзвичайною, знаковою для всієї грецької сутнісної думки особистістю. Апулей як би між іншим називає його найбільш видатним із 7 мудреців. Чим же Фалес заслужив це звання? Згадати хоча б те, що він вважається справжнім зачинателем грецької геометрії. Це його теорему про паралельні прямі, що відсікають рівні відрізки на одній із сторін кута, ми вивчаємо у шкільному курсі геометрії. Це він, за свідченням Діогена Лаерція, першим вписав у коло прямокутний трикутник, а за свідченням Прокла, довів, що коло ділиться діаметром навпіл. У Прокла ж ми знаходимо відомості, що Фалес першим сформулював і довів теорему про те, що у рівнобедреному трикутнику кути при основі рівні. Евдем, далі, говорить, що Фалес довів також теорему, що при перетинанні двох прямих вертикальні кути рівні, а також теорему про те, що два трикутники рівні, якщо 2 кути й сторона між ними одного трикутника дорівнюють 2 кутам і стороні між ними другого (у сучасній геометрії ця теорема називається третьою ознакою рівності трикутників). Тобто до Фалеса ніхто так чітко не формулював геометричні положення і так послідовно їх не доводив. Не дарма ж Плутарх, згадуючи про Фалеса, каже, що «В ті часи (в часи Солона) лише його мудрість вийшла за межі практичних потреб і піднялася до умоглядності (θεωρία)». Хоча, разом з тим, окрім теоретичних формулювань, Фалес прекрасно вмів застосовувати свої геометричні знання й на практиці. Так, по довжині тіні він зумів виміряти висоту єгипетських пірамід, міг знайти відстань від берега до кораблів, що знаходяться в морі й таке інше. Крім того, свої геометричні знання він також широко використовував у астрономії.

Дійсно, Фалес вважається не лише зачинателем грецької геометрії, а й астрономії! Як каже Діоген Лаерцій, посилаючись на Евдема, «Фалес першим зайнявся астрономією і передбачив сонячні затемнення й сонцевороти». Там же зустрічаємо свідчення, що Фалес «першим розрахував видимий діаметр Сонця і вказав, що він становить 1/720 сонячної орбіти, так само, як видимий діаметр Місяця – 1/720 від місячної». Тут же згадується, що він «відкрив пори року й поділив рік на 365 днів», а також «першим назвав останній день місяця тридцятим». В «Схоліях до Платону» ми знаходимо примітку, що Фалес «пояснював затемнення Сонця за рахунок покриття його Місяцем і першим з еллінів впізнав Малу Ведмедицю» – сузір’я, орієнтуючись по якому плавають мореплавці. У сузір’ї Малої Ведмедиці знаходиться Полярна зірка, на яку направлена земна вісь, тому висота цієї зірки над горизонтом для даної місцевості завжди незмінна і дорівнює її географічній широті. Напрямок на Полярну зірку – це напрямок на Північ світу, тож на Північному полюсі ця зірка стоїть строго в зеніті. В «Поглядах філософів» (Стобей) читаємо: «Фалес, Піфагор та його послідовники вважають, що небесна сфера розділена на 5 кіл, які вони називають 5-ма поясами: один – арктичним і завжди видимим, другий – літнім тропіком, третій – небесним екватором, четвертий – зимовим тропіком і п’ятий – антарктичним і невидимим. Зодіак наскрізь накладається на три середніх кола, торкаючись усіх трьох. Всі їх під прямим кутом – з півночі на південь – пересікає меридіан». Тобто Фалес прив’язав небесну сферу до Полярної зірки і виділив відносно неї на небі астрономічні пояси – розділення небесної сфери, яке існує ще й донині. В «Поглядах філософів» зустрічаємо також наступні дивовижні здогади Фалеса: «За думкою Фалеса, зорі складаються з землі, але при цьому розжарені». Там же написано: «За поглядами Фалеса, Сонце – землистого складу» і «Місяць складається з землі», а також «Фалес першим сказав, що Місяць освітлюється Сонцем», тобто світить віддзеркаленим блиском. У тих же «Поглядах філософів» читаємо: «Фалес першим сказав, що затемнення Сонця відбувається, коли Місяць, по природі своїй землеподібний, проходить по ньому, і видно це, коли спостерігач знаходиться на одній прямій по відношенню до диску». Цицерон додає: «В ті часи це була нова й невідома теорія – про те, що затемнення Сонця відбувається через покриття його Місяцем. Кажуть, що вперше це зрозумів Фалес Мілетський».

Отже, підсумовуючи сказане, відмітимо: Фалес першим намагався ввести строгий календар відліку часу, яким ми, очевидно, користуємося й донині. Він виміряв і розділив видиму небесну сферу, прив’язавши її до Полярної зірки, відкрив сузір’я Малої Ведмедиці, ввів поняття небесного меридіану, тобто поклав початок сферичній тригонометрії. Він пояснив Сонячні й Місячні затемнення й сонцевороти, висловив надзвичайно проникливі думки про природу небесних тіл, про те, що зорі – це щільні землеподібні згустки речовини, тільки розжарені, що Місяць світить відбитим світлом сонця й т. і. А це все знання, котрі й досі залишаються актуальними і не втрачають своєї істинності і в наші часи. Однак всі ці знання були здобуті без розвиненого математичного апарату і технічного устаткування сучасної науки, за допомогою лише циркуля і найпростіших вимірювальних інструментів, тобто по своїй значущості вони дорівнюють найвидатнішим новітнім відкриттям сучасної науки.

Однак не як геометр чи астроном Фалес у першу чергу відомий у грецькій традиції. Найвидатніше значення Фалеса для всієї західної культури полягає в тому, що він був родоначальником філософії, і в Давній Греції він навіть не сприймався якось інакше. Це свідчить про наступне: перше – за грецьких часів філософія вважалася найфундаментальнішим і найвитонченішим знанням про світ, знанням, котре не можуть дати інші науки. Друге – інші науки на зразок геометрії, астрономії, фізики природно існували в лоні самої філософії і навіть не повставало питання, щоб вони були виділені з неї та існували окремо. Чому це так? Чи свідчить це про примітивний розвиток цих наук, із-за якого в них, власне, і не було чого окремо виділяти? Нічого подібного! Навпаки, ми бачимо, що за грецьких часів згадані науки здійснили величезний стрибок і досягли такого рівня розвитку, який вдалося пізніше повторити лише через декілька тисячоліть (!) за часи епохи Відродження. Як можна вважати, що науки у Греції ще не склалися і були розвинені примітивно, якщо, скажімо, геометрія, яку ми вивчаємо в школі і яку, до речі, називаємо Евклідовою (на честь давньогрецького філософа Евкліда, який звів докупи, підсумував всі знання у цій галузі) – це передане нам майже у незмінній формі грецьке інтелектуальне надбання, котрим ми користуємось і понині. Так само величезних успіхів досягла грецька думка і в галузі астрономії та фізики. Це саме грецькі мислителі першими висловили здогад про атомарну структуру речовини, це вони встановили, що Земля має форму кулі й навіть приблизно вирахували її діаметр. Вони першими почали вести точні астрономічні спостереження; вираховуючи орбіти планет, вони висловили думку про геліоцентричну будову Сонячної системи і т. і., і т. і. Хоча б на цих прикладах видно, що науки у Греції були на дуже високому рівні, і тим не менш вони ніколи не виходили за межі філософії. Тобто наука за визначенням була чимось прикладним, додатковим до філософії, тим, що без філософії як такої пусте і позбавлене сенсу. Чому це так? Чому філософія вважалася ніби таким собі стрижнем, з огляду на який тільки й набували сенсу будь-які наукові відкриття, будь-які знання про матеріальні речі або явища? Що є в філософії такого, чого немає в науках? Ми вже казали: наука безвідносна до світу, вона випускає світ із свого розгляду, особливо світ у перспективі людського існування в ньому. Філософія ж, навпаки, завжди ставить світ у центр уваги, вона розглядає його загальний устрій, завдяки якому все в ньому – і матерія, і життя, й існування, й мислення – влаштоване за єдиним законом у його необхідності, а не якось довільно. Філософія постійно тримає в полі зору відношення людина-світ, ніколи не дає людині стати до нього байдужим, паплюжити його своєю діяльністю. Саме тому наукові відкриття за грецьких часів служили на благо світові, а не йшли проти нього. Розраховуючи архітектурні пропорції, які забезпечують стійкість будівель, людина зводила прекрасні споруди, що й зараз вражають нашу уяву. Вивчаючи будову людського тіла, різьбила прекрасні статуї, що стали віддзеркаленням величі внутрішнього світу людини. Грецька наука, існуючи в лоні філософії, допомагала людині жити у гармонії й злагоді з природою. Сучасна ж наука, вирвавшись з-під мудрої опіки філософії, відринула будь-які думки про гармонію як про ненаукове поняття. Чи не тому вона постійно відзначається своїм дикунським ставленням до світу, своєю варварською діяльністю, що ніби проходить під лозунгом: «Після мене хоч потоп»? Таким чином, можемо зробити висновок: мислителі за грецьких часів інтуїтивно відчували безвідносність науки до світу, розуміли, що філософія є тією необхідною складовою, яка тільки й дозволяє науці бути піднесеним людським знанням, а не вироджуватися у приховану загрозу для самої людини. Тому всі тогочасні мислителі були в першу чергу філософами, цінувалися за свої філософські концепції про світ у цілому, і лише доповнювали ці концепції глибиною своїх наукових пізнань.

Отже, філософія Фалеса поклала початок роздумам про первоначала усього сущого. Ці роздуми отримали подальший розвиток у концепціях інших філософів, у зв’язку з чим дуже скоро поряд з матеріальним первоначалом почали з’являтися первоначала формівні, рушійні, начала мети та причини. Названі первоначала ми обговоримо нижче. Взагалі, важливо усвідомити, що ми називаємо первоначалом як таким. Первоначало – це щось, згідно з чим суще у світі існує в своїй необхідності; це початкова причина, згідно з якою складається весь розвиток сущого в цілому. Тобто первоначала повинні виступати у якості причини того, чому в світі, по-перше, існує саме суще, а не, навпаки, ніщо, і, по-друге, того, чому суще існує саме так, а не інакше. А це значить, що згадані начала мають, серед усього, пояснювати й те, як саме існує суще, спиратися на закономірності його існування. У Фалеса загальні закономірності існування сущого ще не були визначені, сформовані. Однак ці закономірності – до того ж такі, які стосуються не окремих речей, а усіх речей у цілому та порядку їхньої присутності в світі – є вже сформульованими у наступному філософському вченні, яке з’явилося після Фалеса – у вченні його учня й наступника, Анаксимандра, в якому фалесівська філософія отримала таке потужне і глибоке продовження.