Філософія у Стародавній Греції веде свій початок з іонійської школи. До іонійської школи традиційно відносять трьох мілетських філософів: Фалеса, Анаксимандра й Анаксимена. Вчення двох перших з цих мислителів ми докладно розглянули у минулих главах; Анаксимен же зіграв таку незначну роль у процесі розвитку філософської думки, що його погляди ми встигнемо обговорити у цьому параграфі і не забаримося дати їм відповідну оцінку. Оглядаючи загалом вчення іонійців, маємо зробити головний висновок: до часу виникнення іонійської школи як такої філософії у Греції не існувало. Існувала, звісно, деяка передфілософська традиція на зразок космогонічних, астрономічних і гномічних творів, які становили собою набір метафізично-споглядальних уявлень про світ, а також висловлювання семи мудреців – своєрідні афоризми життєвої мудрості, але ні ті, ні інші не претендували на роль філософії, оскільки в своєму осмисленні світу ще не оперували чітко визначеними поняттями. Філософія у прямому смислі починається лише з Фалеса, з поставленого ним питання: «Що є суще як таке у цілому?». Першим поняттям, яке виникло у філософії, є, таким чином, поняття «сущого», що означає сукупність усього існуючого, взятого разом. Фалес дав поштовх усьому розвиткові філософії, відповівши на це питання так: «Суще – це те, що матеріальне, що складається з матерії. Відповідно, нематеріальне – це не-суще». Отже, тим самим у філософії з’явилося друге поняття – поняття «матерії». Це поняття теж має строге визначення: матерія – це первоначало, що проявляється як матеріал, речовинний субстрат (основа речей, що потенційно містить у собі всі властивості, однак ще ніяк не визначена і позбавлена форми). Із матерії шляхом її оформлення виникають конкретні речі, які існують, старіють і розсипаються знов у матерію, аби потім з неї виникло нове суще, і так без кінця. Таким чином, матерія у Фалеса – це те, що робить суще тим, що воно є, робить його сущим. Саме тому матерія у нього виступає як начало, первопричина усіх речей. Отже, третє поняття, яке з’являється у філософії – це поняття «начала» усього сущого. Начало – це деяка сутність, за рахунок якої існуюче є тим, що воно є, за рахунок якої у світі наявне суще, яким воно нам відкривається. Фалес виділив два таких начала: речовинне і формотворче, за рахунок котрого речовина розрізняється на окремі предмети. Речовинним началом він вважав матерію, у якості ж формотворчого начала, за рахунок якого оформлюється всесвіт (світ як такий у цілому) він розглядав душу. Це, власне, і є головні досягнення фалесової філософії: те, що він ввів до розгляду декілька строго встановлених понять, які були закладені, як перші цеглини, у майбутню будівлю філософії. Він тим самим дав поштовх думці, шлях якої є нескінченним. Адже, виходячи із фалесових понять сущого і матерії, постають такі питання: «Яким є суще? Якою є матерія? Чи є вони скінченними чи нескінченними у просторі? Чи є вони вічними у часі? Яким саме чином із матерії виникає різноманітне суще? І чому саме різноманітне, а не однотипне? Чому взагалі існує суще, адже замість нього могло б мати місце ніщо? Що змушує суще існувати, що підтримує його існування?» і т. і. Тобто питання, які народжуються з філософських понять, так само невичерпні, як і розвиток сущого у всесвіті. Далі, до досягнень Фалеса слід віднести те, що він серед усього розмаїття матеріальних об’єктів намагався вирізнити щось найпростіше, з чого складається все інше. Він вважав таким елементом воду. Зараз ми знаємо, що такими найпростішими елементами є кварки, елементарні частинки та атоми, з яких складаються всі окремі речовини. Однак таке наше знання про атоми є значно менш революційним відносно уявлень про воду як першоелемент, ніж думка про те, що матерія не безкінечна за своєю будовою, що у ній є елементарні складові, з яких у результаті різноманітних комбінацій виникає скінченна кількість інших елементів, а з них, нарешті, утворюються речі. Саме цю думку і висловив Фалес. Це був загальний принцип, загальний підхід до питання про склад матерії. Адже у світі наявне нескінченне багатоманіття сущого, і треба віддати належне Фалесу, який, не маючи уявлення про хімічний склад речей, припустив, що в основі речовинної структури їх усіх лежить дещо найпростіше і спільне. Крім того, до імовірних досягнень Фалеса слід віднести й те, що він, швидше за все, вже дійшов думки, що матерія є вічною, не утворюється і не зникає. Ми не маємо прямих підтверджень цьому у свідченнях про самого Фалеса; ця думка фактично зафіксована лише у концепції його учня, Анаксимандра. Однак ми вважаємо, що уже сам Фалес дійшов до розуміння того, що матерія є вічною у часі, оскільки існуюче не може виникати з неіснуючого. Матерія виникає у тому ж процесі, що й час, і тоді питання «З чого утворюється матерія?» взагалі некоректне. У такому процесі часо-утворення і світо-утворення матерія, власне, виникає не з чогось; при цьому просто складаються умови для її існування і вона проявляється лише як одна із форм тієї сутності, котру втілює в собі сам світ. Але цей процес означає, що нічого не було перед ним, оскільки лише в його ході утворюється час, а значить, ніякого «до цього» взагалі не могло існувати.

Чому ми думаємо, що Фалес дійшов до думки про вічність матерії? Тому що коли він ввів поняття матерії як першої причини усіх речей, обов’язково мало виникнути питання про те, як утворюється матерія, чи є вона знищенною, чи рухається вона до свого кінця і т. і.? Фалес напевне дав відповіді на ці питання, і зміст цих відповідей ми можемо побачити у вченнях учня Фалеса, Анаксимандра, і далі Парменіда, Анаксимандрова учня. Парменід взагалі прямим текстом виписує цю думку в трактаті «Про природу», коли говорить, що те, що є, з того, що не є, виникнути не може. Ось чому цю думку окремо й не доводить Анаксимандр – тому що не він перший прийшов до неї, він уже сприйняв і засвоїв її від Фалеса.

Отже, це те, що ми маємо як підсумок фалесової філософії: виникнення трьох перших понять, «сущого», «матерії» і «начала», хоча джерела і свідчать, що назва «начала» всього сущого була введена пізніше Анаксимандром. Але Фалес щось же мав на увазі, коли вказував речовинну і формотворчу первопричину всіх речей, тобто по суті він ввів те поняття, яке потім стало іменуватися «началом». Після Фалеса анаксимандрова філософія взагалі була надзвичайним ривком, оцінити значення якого нам, можливо, і досі не під силу. Почати хоча б з того, що Анаксимандр одразу бере до розгляду не матерію, власне, а всесвіт, світ у цілому, і формулює принципи його існування. Всесвіт для греків означав не те, що сучасна наука називає Всесвітом. Для греків всесвіт – це світ взагалі, який охоплює собою все існуюче, але сам по собі відмінний від нього. Схоже, вони навіть здогадувалися, що всесвіт як такий не матеріальний, що це щось інше, ніж матерія. Ксенофан, наприклад, вважав його богом, а Анаксимандр підкреслював його незмінність, притому, що усе матеріальне змінюється. Адже світ – це ніяке не існуюче. Ми не можемо вказати на якийсь конкретний предмет і сказати, що ось це – світ. Світ як суще не існує, і хоча він постійно відкривається навколо нас, ми не знаємо, що, власне, називаємо тут світом. У Анаксимандра світ (τὸ πᾶν) вперше стає філософським поняттям, оскільки він першим вказує його визначальні ознаки і принципи, на яких він побудований.) Ці принципи (із них шість є головними) настільки умоглядні і складні за своїм змістом, що ми не будемо їх тут ще раз перераховувати. Головне, що усі принципи, за якими влаштований світ, у Анаксимандра зводяться до одного й найважливішого – до t3 Âpeiron, Нескінченного-першопричини, яка уберігає світ від кінця, дозволяє йому існувати і розвиватися вічно. Ця першопричина не допускає, щоб суще втратило своє розрізнення і перетворилося на ніщо, вона постійно підтримує його визначеність, його узгоджене співіснування. Схоже на те, що думка про τό ἄπειρον-Нескінченне була логічним наслідком фалесівського умовиводу про незнищенність матерії. Дійсно, Анаксимандр міг розмірковувати так: раз матерія є нескінченною, вічною, то вічним є і сам світ. Тоді що уберігає його від кінця, що робить його непідвладним загибелі? Деяка першопричина, що стоїть над світом – τό ἄπειρον. Пізніше Анаксимандр не просто вказав, що така першопричина існує, він навіть осягнув її по суті. Ця першопричина τὸ χρεών – потреба-вимога, згідно з якою існування сущого в світі побудоване на безупинному обміні власністю. Цей еквівалентний, рівнозначний обмін дозволяє сущому зберігатися, уникати руйнації, але він дозволяє йому також не застоюватися, а постійно оновлюватися й еволюціонувати. Зміст процесу еквівалентного обміну був вказаний Анаксимандром у шостому положенні його філософського вчення. Філософія Анаксимандра відкрила нові, до того нечувані уявлення про світ: що світ у цілому є незмінним, хоча суще, яке він обіймає, змінюється, зношується і заступається новим; що Нескінченне, яке править світом, спрямоване на його вічний розвиток і вічний рух, тому, не дивлячись на те, що світ як ціле залишається одним і тим же, суще в ньому має постійно еволюціонувати і урізноманітнюватися. Задля цього у Нескінченному виділяються протилежності, які мають ту саму природу, що і первоначало, але завдяки їм утворюються й існують усі окремі речі. Оскільки ж усі начала речей у світі існують від самого його початку, то і хід існування світу визначений наперед. Час, таким чином, ніби несе у собі розмітку усіх майбутніх визначальних подій, і ці події в ньому вже наперед передбачені. Крім того, Анаксимандр пояснює також те, яким чином світ може залишатися тим же самим при тому, що все суще, котре його населяє, змінюється. Анаксимандр пояснює це тим, що світ як би по колу знову і знову передає себе новому сущому, і так ніби повторюється в ньому.

Отже, із усіх цих поглядів можемо бачити, наскільки розвиненою і по-справжньому самобутньою виступала філософія Анаксимандра. Ця філософія піднімала складні питання, на які ми й досі не можемо дати однозначних відповідей. Хоча сучасна наука і претендує на знання законів утворення і розвитку Всесвіту, однак вона й дотепер робить елементарні помилки, які з легкістю вдавалося уникати Анаксимандру. Вона, скажімо, говорить про утворення Всесвіту із надщільного згустку речовини під час Великого Вибуху, так і не пояснюючи, чому цей згусток сам по собі не може вважатися існуючим у Всесвіті. Адже всесвіт – це те, що охоплює все існуюче, а цей згусток безсумнівно становив собою вже дещо матеріальне. Значить, говорячи про утворення Всесвіту, ми маємо говорити й про виникнення матерії, але сучасна наука не може пояснити, як і завдяки чому вона утворюється. Сучасна наука помиляється навіть у питаннях стосовно матерії, не кажучи вже про те, що світ як такий постійно випадає з її розгляду. Вона вважає світ просто усією сукупністю матеріальних об’єктів, тоді як Анаксимандр зумів пояснити, що світ – це дещо відмінне від матерії і те, що існує незалежно від неї, завжди залишаючись тим же самим, неперервним, визначеним, собою одним.

Взагалі, Анаксимандр, так само, як і його вчитель Фалес, був надзвичайно розвиненою і багатогранною особистістю. Він був не лише великий філософ, один із найвизначніших у Давній Греції, він привніс також нові відкриття майже у кожну з відомих областей знань: астрономію, фізику, географію, біологію тощо, хоча в той час всі ці окремі галузі й називалися просто природничім розділом філософії. Так, Діоген Лаерцій пише про нього, що він «перший винайшов гномон і встановив його на циферблаті у Лакедемоні, щоб він вказував сонцевороти і рівнодення, а також спорудив годинник». Те ж саме підтверджує і Суда. Але його астрономічні знання цим не обмежувалися. Він, наприклад, слідом за Фалесом стверджував, що «Місяць сяє несправжнім світлом і освітлюється Сонцем, а Сонце за розміром не менше Землі і є чистий вогонь» (Д. Лаерцій). Також у нього були досить просунуті, по відношенню до Фалеса, уявлення про розташування Землі у космосі. Якщо Фалес вважав, що Земля плаває на воді, як деревина, і не тоне, то Анаксимандр, за свідченням Діогена, стверджував, що «Земля знаходиться посередині космосу, займаючи центральне положення за рахунок своєї кулястості». Земля у нього – це тіло, яке ні на що не спирається. Теон Смирнський каже: «Анаксимандр вважає, що Земля – це тіло, що парить і рухається навколо центру космосу». Також він дав досить цікаве пояснення тому, чому вона парить у космосі і не падає. Ахілл у «Вступі до «Феноменів» Арата» так ілюструє цю думку Анаксимандра: «Те, що Земля залишається нерухомою, пояснюється на наступному прикладі. Якщо у надувний пузир положити просяне зерно або зернятко сочевиці, а потім надути його і наповнити повітрям, то зернятко виявиться нерухомим у зваженому стані в центрі пузиря. Так і Земля, зазнаючи поштовхів повітря з усіх боків, перебуває нерухомою в стані рівноваги в центрі космосу. Або інший приклад: якщо взяти деяке тіло, прив’язати до нього з усіх боків (з двох боків) мотузки, і дати комусь тягнути, зберігаючи точну рівновагу, то виявиться, що, коли його рівномірно тягнути у всі боки, воно залишається нерухомим». Тобто Анаксимандр, хоча і вважав Землю розташованою у центрі космосу, висловив тут дві надзвичайно прогресивних думки: перша – що космічне тіло може знаходитися у просторі, ні на що не спираючись, і друга – що коли дія усіх сил, що прикладені до тіла, компенсована, то тіло не має якогось пріоритетного напрямку руху і залишається в спокої. Цю думку засвідчує Аристотель у трактаті «Про небо»: він каже, що, за теорією Анаксимандра, «то́му, що розміщене в центрі й рівновіддалене від усіх крайніх точок, ані трохи не більше належить рухатися вверх, ніж униз або у бокові сторони». Також щодо астрономічних поглядів Анаксимандра Пліній додає: «Нахил зодіаку першим осягнув Анаксимандр Мілетський у 58 Олімпіаду (548-545рр. до н.е.)».

Суда про нього пише, що він «дав загальний огляд геометрії», а Аґафем у «Нарисі географії» – що «Анаксимандр Мілетський, учень Фалеса, першим наважився накреслити ойкумену (населену землю, вселенну, світ) на карті. Після нього Гекатей Мілетський, людина, що багато подорожувала, вніс у неї уточнення, так що вона стала предметом захоплення». Про це ми читаємо у Діогена Лаерція: «І контури землі й моря Анаксимандр теж накреслив першим», ще у Стробона: «Анаксимандр першим обнародував географічну карту». Отже, Анаксимандр, по-перше, узагальнив усі відомі на той час знання з геометрії, а також став, по-суті, родоначальником географії, склавши перші у світі географічні карти. Взагалі, є свідчення, що Анаксимандр сам досить багато подорожував. Так, Еліан пише, що «Анаксимандр очолював апойкію (колоніальну експедицію) з Мілету в Аполлонію».

Він не цурався практичних знань, так само, як і теоретичних. Умів використовувати свої дослідження на практиці. Так, Цицерон у творі «Про дивінацію» стверджує, що Анаксимандр передбачив землетрус у Лакедемоні і попередив про це місцевих мешканців, врятувавши їм тим самим життя: «Анаксимандр попередив лакедемонян, щоб, залишивши домівки, провели всю ніч у повному озброєнні і на відкритому повітрі у полі, оскільки насувається землетрус – той самий, коли все місто перетворилося на руїну, а від гори Тайґет, ніби корма від корабля, відкололася верхівка». У нього була власна теорія землетрусів, а також грому і блискавки, заснована на уявленні про пневму.

Однак найбільш революційними були досягнення Анаксимандра саме у сфері теоретичних знань. Так, він першим почав не просто підсумовувати знання у певних областях, а й записувати їх. Йому належать перші наукові й філософські твори. Так, Суда говорить, що Анаксимандр написав такі трактати, як «Про природу», «Землеопис», «Про нерухомі зірки», «Сферу» і т. і., а Фемістей відмічає, що «Анаксимандр першим із відомих нам еллінів насмілився написати й обнародувати промову про природу». Правда, від цих письмових робіт до нас нічого не дійшло, окрім відомого виразу Анаксимандра, який засвідчив, що філософам краще закарбовувати свої думки у письменах, ніж передавати їх усно, аби вони дійшли у неспотвореному вигляді до тих, хто здатен їх зрозуміти.

Також Анаксимандр був автором першої і ледь не єдиної у грецькі часи теорії біологічної еволюції. Псевдо-Плутарх повідомляє про це в таких словах: «Анаксимандр каже, що людина народжується від тварин іншого виду», а Іпполіт підтверджує, що, за переконанням Анаксимандра, «людина початково виникла схожою на іншу тварину, тобто на рибу». Ще Псевдо-Плутарх у «Думках філософів» приписує Анаксимандру наступну ідею: «Перші тварини були народжені у воді, замкнені всередині голчастої шкарлупи; з часом вони стали виходити на сушу, і після того, як шкарлупа луснула і облупилася, прожили так ще деякий час». Ця ідея про біологічну еволюцію змушує нас повернутися до думки про те, що анаксимандрівське Нескінченне є первоначалом, яке обумовлює збереження і еволюцію світу. Ідея біологічної еволюції побічним шляхом свідчить, що Анаксимандр був близький до думки про існування поступової еволюції, розвитку всього існуючого у напрямку від примітивних до більш розвинених форм. Тому він і шукав начало, яке пояснювало б і спричиняло такий розвиток існуючого, змушуючи його ускладнюватися, примножуватися, удосконалюватися у своїх образах. Це начало він визначив як τό ἄπειρον -Нескінченне, і пізніше конкретизував як τὸ χρεών-вимогу, яка спрямована на благо сущого в цілому, на захист і розвиток усього, що в світі виникає.

Таким чином, від Фалеса до Анаксимандра ми бачимо гігантський поступ філософського пізнання. У Фалеса суще є просто матеріальним; у Анаксимандра ж суще уже відрізняється від всесвіту, світу в цілому, причому сформульованими також виявляються і загальні принципи розвитку світу, направлені на збереження і примноження усього в ньому існуючого. Збереження призводить до того, що світ не має кінця, існує у часі вічно, примноження ж не дає йому застоюватися, збагачує його все новими й розвиненішими формами. Ці погляди є прямим передвістям думки про те, за рахунок чого існуюче в цілому відрізняється від світу як такого – до думки про буття, яка вперше знайде своє втілення у філософії Парменіда, виводячи тим самим філософію із її переддвер’я у головну площину, де й розгортатимуться всі її епохальні події.

Але на шляху від Анаксимандра до Парменіда ми маємо зупинитися на ще одному філософові, який теж був представником іонійської школи – на Анаксимені, і розглянути його погляди.

Нам відомо, що Анаксимен був слухачем Анаксимандра, а також Парменіда. Про це свідчать Діоген Лаерцій, Суда, Симплікій, Цицерон та інші. Його називають Анаксимандровим учнем і передають, що він був у розквіті в 55 Олімпіаду (560-557 рр. до н. е.). Про його філософські переконання кажуть так: «Він вважав началом повітря і Нескінченне (τό ἄπειρον)» (Д. Лаерцій). Аристотель свідчить, що «Анаксимен і Діоген повітря вважають первинним по відношенню до води і вищим началом з числа простих тіл (тобто 4 елементів)». Симплікій так коментує його погляди: «Анаксимен, син Еврістрата, мілетець, який був учнем Анаксимандра, так само, як і він, припускає, що субстратна природна субстанція одна і нескінченна, але, на відміну від нього, [вважає її] не невизначеною, а конкретно-визначеною, вважаючи її повітрям. Сутність розрізнення він звів до розрідженості і щільності. Розріджуючись, повітря стає вогнем, ущільнюючись – вітром, потім хмарою; згущуючись ще сильніше – водою, потім землею, потім каменем, а з них – все інше. Рух він, як і Анаксимандр, вважав вічним і причиною змінення».

Цей коментар Симплікія заслуговує на окреме обговорення. Звернімо увагу, якими різними за змістом є свідчення Д. Лаерція і Симплікія, якщо порівняти їх між собою. Д. Лаерцій стверджує, що Анаксимен вважав началом два елементи: повітря і Нескінченне (t3 Âpeiron). Дійсно, цей фрагмент із Діогена ніяк інакше зрозуміти не можна. Анаксимен виділяв повітря як матеріальне начало і, плюс до нього, Нескінченне як те, що це повітря обумовлює й оформлює. Якби це було інакше, Діоген Лаерцій написав би, що «Анаксимен вважає началом нескінченне за кількістю чи за протяжністю повітря». Оскільки ж це не так, то наведений уривок із Діогена ми вважаємо прямим підтвердженням того, що Нескінченне було іншим началом, відмінним від матеріального. Поняття про Нескінченне Анаксимен засвоїв, зрозуміло, з концепції свого вчителя Анаксимандра. Матеріальне ж первоначало він, як і Фалес, уявляв таким, в основі якого лежить якийсь найпростіший речовинний елемент, але вважав повітря більш простим елементом, ніж воду. Обидва ці уявлення про первоначала речей він сприймає з ідей Фалеса й Анаксимандра і не вносить у них, по-суті, нічого нового. Але дивовижно те, що у Симплікія ці два первоначала перетворюються на одне: тут уже немає окремо матеріального начала – повітря, і окремо причинно-формотворчого начала – Нескінченного. З’являється «субстратна природна субстанція, яка одна і нескінченна». Ми вважаємо, що тут Симплікій, слідом за Аристотелем, зліпив в одне дві різних думки і тим самим зробив їх абсурдними. Абсурдним є також докір, який вони обидва закидають Анаксимандру, говорячи, що він вважав матеріальну субстанцію невизначеною, а лише підкреслював її нескінченність. Але ж така думка не в’яжеться зі здоровим глуздом. Якщо людина говорить, що речі утворюються з матерії, то логічно замислитися, що це таке, тобто що таке ця матерія, в формі чого вона існує і як саме з неї утворюються речі. Із простого буденного досвіду напрошується аналогія: складні речі будуються із простих елементів, значить, в основі матерії лежать найпростіші елементи, які, по різному скомпоновані, перетворюються на широко розповсюджені в природі речовини, а вже з цих речовин складаються речі. Якщо ж сказати, що матерія є невизначеною, то це значить виявити свою безпорадність у питанні про те, що таке матерія і про утворення матеріальних речей. Незрозуміло, навіщо взагалі в такому випадку висловлюватися про матерію, якщо ти не маєш уявлення, з чого вона складається і що це таке. Тому дивовижно, що Аристотель, а слідом за ним і Гегель, взагалі могли припустити, що хтось із філософів висловлювався про матерію як про невизначену за речовинним складом. Адже це думка ні про що, вона не має змісту, це все одно, що сказати: «Я не в курсі цього питання». Філософ, якщо він філософ, міг сформулювати таке позбавлене смислу твердження, лише хіба що будучи не при своєму розумі. І які б уявлення про «суміш» не намагалися підвести під цю «невизначену субстанцію», вони є провальними і не витримують жодної критики. Якщо ця невизначена субстанція є суміш із чотирьох елементів, то що означає ця «суміш»? Як ці елементи взагалі набувають розрізненості і проявляються в природі, якщо вони спаяні в суміш? Тобто не зрозуміло, про що тут взагалі йде мова.

Тож логічно припустити, що ніякої «невизначеної субстанції» у анаксимандрівській філософії не було, і що він взагалі не писав про матеріальне первоначало, а осмислював інше начало, яке по відношенню до матерії є формотворчим, а також началом мети та причини. Тому й роздуми Гегеля про те, що філософська думка йде від абстрактно-загального до конкретного, тут виявляються хибними. Гегель вважає, що анаксимандрова думка про невизначену нескінченну субстанцію була такою абстрактно-загальною ідеєю, яку Анаксимен вже конкретизував, називаючи первинну субстанцію повітрям. Однак незрозуміло, де ж тут рух від абстрактного до конкретного, якщо конкретно-визначеною вважав первинну субстанцію ще Фалес, говорячи, що найпростішим елементом, з якого складається матерія, є вода. Тоді гегелівський поступовий рух від абстракції до конкретики зникає, і виходить, що Фалес був конкретним, потім Анаксимандр погрішив і впав у абстракцію, а Анаксимен виправився і знов повернувся до конкретики. Поступовий рух філософської думки, таким чином, перетворюється на безконтрольні смикання паралітика.

Однак про те, що Нескінченне Анаксимандра не становить собою матеріального первоначала, ми вже й раніше говорили достатньо багато, тож не будемо знову на цьому окремо зупинятися; відмітимо тільки одне: Анаксимен, на відміну від свого вчителя, виявляється не достатньо потужним філософом, щоб продовжувати і розвивати думку про нематеріальне первоначало, розпочату Анаксимандром. Він повертається до начала матеріального і намагається тут встановити щось нове. Це нове і перераховує нам Симплікій. Якщо Фалес не уточнював, як саме із води утворюються інші речовини, то Анаксимен уперше намагається це пояснити, припустивши, що речовини утворюються із першоелемента шляхом розрідження й ущільнення. Можливо, саме тому він і вважав першоелементом саме повітря, а не воду, що вода по щільності знаходиться у проміжному положенні серед чотирьох елементів, а повітря є більш розрідженим, і тому первинним. (До речі, тут ще одне зауваження проти думки, ніби Анаксимандр вважав Нескінченне невизначеною за своїм складом субстанцією. Симплікій каже, що виникнення інших речей із матерії Анаксимандр пояснює «не інакшенням (якісним перетворенням) першоелемента (тобто не його розрідженням і згущенням, як, наприклад, Анаксимен), а виділенням протилежностей унаслідок вічного руху». Однак яким фізичним шляхом із першоелемента (що становить собою, до того ж, Одне), можуть виділитися протилежності? Цей фізичний шлях він ніде не конкретизує. До того ж, чому виникають саме протилежності? Фізичних підґрунть для цього просто нема. Тобто з цього також видно, що Анаксимандр говорить не про матеріальне начало і не про матеріальні протилежності). Отже, Анаксимен був першим, хто намагався пояснити, за рахунок чого з найпростішої матерії утворюються інші речовини й тіла, вважаючи причиною цього згущення і розрідження. На підтвердження цьому маємо слова Симплікія: «Теофраст у «Природничій історії» приписав розрідження (μὰνωσις) і згущення (πύκνωσις) одному лише Анаксимену, хоча зрозуміло, що інші також використовували цю ідею». Це свідчить про те, що Анаксимен дійсно першим висловив ідею про розрідження і згущення, яку після нього ми зустрічаємо у поглядах й інших філософів. Важливим для нас тут виявляється, власне, не сама думка про розрідження і згущення, а те, що Анаксимен першим став замислюватися про фізичні процеси, за рахунок яких із найпростіших елементів виникають більш складні.

На жаль, серед інших поглядів Анаксимена мало таких, які були б вартими уваги. Він, як і його вчитель Анаксимандр, продовжував вести астрономічні дослідження. Так, Пліній каже про нього: «Через різний приріст денного часу, в Марое самий довгий день становить 12 годин і 8/9 однієї години, в Олександрії – 14 годин, в Італії – 15, у Британії – 17… Цю науку про тіні – «гномонику», як її називають, – вигадав Анаксимен Мілетський…, і першим продемонстрував у Лакедемоні годинник, що називається скіотеричним». Однак, по-перше, такі твердження про гномон і про годинник ми вже зустрічали, коли йшлося про Анаксимандра. Про це писали Діоген Лаерцій, Суда, Евсевій тощо, Пліній же тут чомусь приписує це відкриття Анаксимену. По-друге, Анаксимен, судячи з усього, отримав свої знання з гномоники від Анаксимандра і намагався їх розширити, встановивши, що самий довгий день на різних широтах Землі триває по-різному. Здавалося б, із цього можна зробити висновок, що Земля кругла і що довжина дня залежить від того, під яким кутом нахилена її поверхня до Сонця. Саме такий висновок і зробив Анаксимандр, адже він вважав Землю «кулястою», як каже Діоген. Тобто Анаксимандр першим висунув ідею, що Земля становить собою кулю. Однак Анаксимен зовсім так не вважав. Він стверджував («Думки філософів», Псевдо-Плутарх), що «Земля плаває на повітрі за рахунок пласкої форми». Послідовно дотримуючись цієї ідеї, він говорив також, що «Сонце – з вогню і пласке, як лист» («Думки філософів», Стобей). Про рух планет, при якому вони роблять петлю на небесній сфері, він казав: «світила роблять повороти, бо відкидаються назад стиснутим повітрям, яке опирається» («Думки філософів», Стобей). Однак там же ми зустрічаємо думку, яка здається нам більш змістовною: «Анаксимен каже, що зірки вогняної природи, але включають також і деяку кількість земляних тіл, котрі повертаються по колу разом із ними, залишаючись невидимими». Нам здається, що тут міститься натяк на планети, які рухаються разом зі своєю зіркою, однак це свідчення настільки туманне, що ми нічого не можемо стверджувати напевно. Далі, в «Думках філософів» також сказано, що Анаксимен вважав, ніби «зорі повертаються не під землею, а навколо неї». Що тут мається на увазі, важко зрозуміти, однак у Іпполіта ми зустрічаємо більш докладний опис цих поглядів: «Світила, за словами Анаксимена, рухаються не під Землею, як вважають інші, а навколо Землі, на зразок того, якби навколо нашої голови поверталася повстяна шапочка. Сонце ховається не тому, що заходить за Землю, а тому, що закочується за більш високі сторони Землі, зима ж настає від того, що воно віддаляється від нас на більшу відстань». Тобто Сонце піднімається на сході, робить півколо на небесній сфері й опускається на заході, ховаючись за «високі сторони Землі» (?). (Чому ж тоді ми не спостерігаємо цих високих сторін? Чи, навпаки, по краю поверхня Землі понижається, і вже на тому нижньому рівні ходить Сонце?) Потім воно обертається на рівні земної поверхні (адже Земля, за уявленнями Анаксимена, пласка), і знову опиняється на сході. Так само повертаються й зорі. Ось, власне, і всі погляди цього філософа, до яких можна додати хіба лиш те, що він уявляв богів такими, що «не ними створене повітря, а самі вони виникають з повітря» (Августин). Повітря ж він вважав божественним, бо воно найближче до природи душі, саме тому, за його думкою, «начало сущих речей – повітря, бо з нього все народжується і в нього знову розкладається.» «Як наша душа, – каже він, – суща повітрям, скріплює нас воєдино, так дихання і повітря обіймають увесь космос» («Думки філософів», «Про начала»).

Таким чином, важливим у всій філософії Анаксимена є лише уявлення про спосіб, яким з речовинного першоелемента утворюється все складне різноманіття сущого. Звісно, за значимістю філософію Анаксимена і близько не можна поставити поряд із філософією Фалеса і Анаксимандра. Він вніс у філософське пізнання мало нового, і, по зрівнянню з потужним ривком анаксимандрової думки, його погляди можна вважати регресією. Анаксимен – це лише незначна проміжна ланка між філософією іонійців і Парменідом. Саме Парменід, а не Анаксимен, має право називатися справжнім учнем і послідовником Анаксимандра, продовжувачем його ідей, оскільки він теж, як і його вчитель, шукав і осмислював нематеріальне первоначало. Дивовижно, до речі, що Анаксимен, навчаючись у двох таких феноменальних наставників, як Анаксимандр і Парменід, не створив щось хоч скільки-небудь значне і, взагалі, не являв собою нічого примітного. Якби йому була передана естафета сутнісного пізнання, то, можливо, на цьому розвиток філософської думки й зупинився б. Однак завдяки тому, що основи, закладені у філософію іонійцями, були підхоплені елеатською школою і, зокрема, Парменідом, розвиток філософії у Греції продовжував рухатися вперед семимильними кроками.

Отже, подивимось, що ми маємо як підсумок іонійської філософії. Ми бачимо, що в результаті роботи мілетської школи філософія є уже сформованою у своїх основних рисах, неначе плід у зародковому стані. Так само, як плід на ранніх стадіях свого розвитку вже має оформленими всі життєво важливі органи, так і філософія в іонійців уже має всі ті життєво важливі ознаки, які становлять її суть. Тут виявляються визначеними не лише основні, первинні філософські поняття; тут постає вже наміченим взаємовідношення між сущим і тим началом, яке обумовлює та спричиняє головні закономірності його існування. І хоча це начало не розпізнане ще у своїй зовнішній подобі (не розпізнане, тому що Анаксимандр не міг сказати, як безпосередньо проявляється в світі його Нескінченне, τό ἄπειρον, у чому ми його бачимо), однак сутність цього начала (τό χρεων) визначена настільки повно і точно, що цій повноті можуть позаздрити і самі розвинені пізні філософські вчення. Нарешті, головний здобуток іонійської школи – це те, що мілетськими філософами виявляються вже встановленими і сформульованими провідні закономірності існування сущого. Тобто іонійці вказують нам не тільки на те, завдяки чому суще існує і не зникає, а й визначають яким саме є це суще, у чому полягають його істотні риси, особливості його взаємовідношення одне з одним. Наприклад, філософія Фалеса відкриває нам першу таку закономірність: що суще є матеріальним і – кожне в окремості – скінченним та знищенним; однак суще в цілому (як і матерія в цілому) є вічним і не підвладним загибелі. Наступна закономірність сформульована у Анаксимандра: речі текучі, вони поступово відмирають і замінюються новими, які зараз зовсім не ті самі, що були, скажімо, мільйон років тому; однак вони існують у межах світу, Універсуму, котрий ніколи не руйнується і, на відміну від сущого, завжди залишається тим же самим, собою. Незруйновним його робить τό ἄπειρον – первоначало, направлене на загальне збереження й оновлення світу. Ще одна встановлена Анаксимандром закономірність: це первоначало, назване ним t3 Âpeiron, поділяється в собі на протилежності, які обумовлюють існування й виникнення окремого сущого так само, як саме первоначало обумовлює існування світу загалом. Саме ці протилежності й пов’язують речі між собою на самому глибокому сутнісному рівні, дозволяючи їм бути не індиферентними, а співвіднесеними одна з одною. Далі, ще одна анаксимандрівська закономірність: речі в цілому перебувають в узгодженості й рівновазі, не зникають і не руйнуються, не поглинаються свавіллям, оскільки вони взаємодіють між собою за законом еквівалентного обміну. Як бачимо, у цих закономірностях осмислюється не тільки причина існування сущого, а й визначається те, як, за якими принципами воно існує, якими є загальні ознаки, що йому притаманні. І т. і. Подібних закономірностей, відкритих мілетськими філософами, досить багато, і всі вони є фундаментальними, отже такими, що складають саму природу сущого. Ці закономірності встановлені не шляхом «об’єктивного» спостереження за речами, а шляхом феноменального умоглядного споглядання світу, саме тому вони є головним метафізичним проривом мілетської школи, найціннішим плодом і окрасою іонійської мудрості.

Отже, суще в іонійській школі представлене як матеріальне, котре керується нематеріальним первоначалом, що оформлює його та становить його мету та причину. Це уявлення закріпляється і майже у незмінному вигляді переходить у філософію Парменіда, де матеріальне суще так само обумовлюється нематеріальним первопринципом, з тією лише різницею, що цей первопринцип тут уже розпізнаний, уловлений і побачений, осягнутий як буття саме по собі.