Тепер, коли ми повністю проаналізували всі шість положень філософії Анаксимандра, і особливо шосте, саме час знову звернутися до початку і запитати, що хотів виразити Анаксимандр у своєму Нескінченному? До сих пір у філософії вважалося, що в Нескінченному Анаксимандр намагався виразити просторову й кількісну нескінченність матерії. Однак ми бачили, що основні анаксимандрівські вислови й твердження дуже далекі від цієї думки. У філософії Анаксимандра просто не йдеться про те, що матерія є нескінченною у просторі чи за кількістю. У проаналізованих нами фрагментах чи поглядах взагалі не міститься навіть ніякої згадки про матерію. Натомість ми бачимо, що основу анаксимандрівської філософії складають надзвичайно умоглядні положення, що говорять про загальний устрій світу, а не про розподіл матерії в ньому. Таким є положення про те, що «Частини змінюються, а Ціле-Універсум незмінне». Тобто суще, котре обіймається світом, може руйнуватися й утворюватися, світ же завжди залишається Цілим, єдиним, одним і тим самим. Це відбувається завдяки Нескінченному – первопринципу, який лежить в основі світу й уберігає його від кінця та змушує розвиватися, ускладнюватися. Таким є також положення про те, що «Спокон нескінченного віку по колу повторюється одне й те саме», тобто світ по колу передає себе від того існуючого, яке відходить, до того, яке підходить, і так залишається собою, тим же самим, а не іншим світом. За цим іде положення, яке пояснює, яким чином руйнування у світі компенсується постійним виникненням, котре підтримує і зміцнює існування Цілого: «Виникнення відбувається за рахунок виділення протилежностей у Нескінченному внаслідок вічного руху». Тобто якщо Нескінченне – це первопринцип, на якому побудоване улаштування світу, то протилежності у цьому принципі грають роль моментів його внутрішнього розрізнення, власних тотожних елементів, на які будь-яке ціле в собі поділяється. Нескінченне є нематеріальне начало, яке має природу сутності, тож, розрізняючись у собі на подальші елементи, воно утворює всередині себе гілчасту структуру протилежностей, яка становить собою порядок основних закономірностей, що керують світом, та послідовність сутностей, які визначають та пов’язують усе існуюче в ньому. Згідно з цими внутрішніми моментами Нескінченного у світі й відбувається будь-яке виникнення, яке саме тому є не випадковим, а зумовленим, послідовним і керованим. Важливо також, що це розділення на протилежності, яке відбувається всередині Нескінченного, має місце саме «унаслідок вічного руху», а значить, унаслідок принципу розвитку, закладеного в природі світу, котрий змушує його еволюціонувати, не стояти на місці. Далі, устрій світу, за Анаксимандром, характеризується також тим, що протилежності виділяються у Нескінченному «від початку». Чому це так, чому протилежності виділяються в ньому саме від початку, а не по мірі його розвитку? Якщо виходити з того, що протилежності – це взаємопов’язана структура сутностей, які обумовлюють існування сущого, то це положення Анаксимандра теж виявляється цілком зрозумілим. Сутності-протилежності виділяються у Нескінченному-первопринципі від початку для того, щоб шлях розвитку світу був не довільним, а строго встановленим, щоб усе в ньому було на своєму місці і в свій час. Сутності-протилежності як би накреслюють порядок всього, що відбуватиметься в ньому, аби уникнути суперечностей і протиріч, що могли б загрожувати йому руйнацією. Отже, і тут ми помічаємо, що таке утворення протилежностей, яке відбувається у Нескінченному від початку, необхідне задля того, щоб захистити світ від руйнації та направити на шлях узгодженого, послідовного еволюціонування. Це, далі, веде за собою наступну закономірність, яка виражена у положенні Анаксимандра про час: час є визначеним наперед, так що «народження, буття і загибель світів-небозводів передбачені». За рахунок того, що сутності-протилежності, які визначають існування речей, виділяються у Нескінченному від початку, у світі виявляється як би наперед накресленим те, що у ньому відбуватиметься. Ця накресленість наперед і виявляється закарбованою у часі. Час є установлення, яке ніби несе в собі віртуальну розмітку того, що поступово розгортатиметься в світі. Час несе в собі генеральний план його розвитку. Якби не виділення сутностей-протилежностей від початку, незрозуміло також було б і те, чому «народження, буття і загибель світів-небозводів передбачені», тобто чому хід подій у часі є встановленим, відображеним наперед. Тільки виходячи з того, що анаксимандрівські протилежності – це є сутнісні моменти Нескінченного як нематеріального первопринципу, на котрому побудований світ, ми можемо пояснити випереджальну розмітку часу. І якщо Нескінченне – це є те, завдяки чому існує світ, метафізична причина його існування, то протилежності у Анаксимандра – це те, завдяки чому існує суще, причини існування кожної речі окремо. Можливо, Анаксимандр ще не здогадувався, що вони мають природу сутностей, однак те, що причиною існування матеріальних речей має бути щось позаматеріальне, він напевне знав. Адже те, завдяки чому існує матерія, саме не може бути матерією, інакше воно в собі буде нести ті ознаки, які воно пояснює і обумовлює, буде причиною самого себе. Ось які головні анаксимандрівські тези про загальне улаштування світу. Основою ж, на додачу до цього, є теза про запобігання свавіллю – шосте положення, яке говорить, що речі у світі існують узгоджено і злагоджено, уникаючи свавільного впливу одна на одну, оскільки вони взаємодіють між собою за законом еквівалентного обміну. В цьому ж положенні дається опис процесу цього обміну та називається причина, через яку він виникає і яка обґрунтовує його необхідність. Що ж із усього сказаного у цих положеннях наводить на думку, що Нескінченне Анаксимандра – це є матерія, необмежена просторово чи кількісно? Очевидно, нічого. Навпаки, усі ці положення формулюють принцип, згідно з яким світ є тим, що не має кінця, що у часі присутнє вічно, не руйнується і продовжує невпинно розвиватися, удосконалюватися, урізноманітнюватися. За Нескінченним Анаксимандра стоїть принцип збереження й розвитку світу. Цей принцип задає мету існування світу, те «заради чого», на що направлені усі його дії й закони, на догоду чому він є саме таким, а не іншим. Усі ж закони світу, очевидно, направлені на існуюче і пов’язані з ним. Тобто існуюче – це є те, заради чого розвивається світ. Усі основоположні закономірності світу діють заради користі існуючого, заради його блага. Благом же для існуючого є те, щоб воно все в цілому (саме в цілому, а не якісь окремі речі) зберігалося, не зникало, продовжувало існувати, та урізноманітнювалося, оновлювалося, не костеніло в одноманітності, примножувалося у своїх властивостях. Це і є мета існування світу – збереження і приріст існуючого як того «свого», що збагачує сам світ; дбайливе пестування його як свого власного творіння і породження. Для того ж, щоб існуюче не зникало й не руйнувалося, продовжуючи злагоджено розвиватися, необхідно, щоб воно не заподіювало шкоди одне одному, не припускалося свавілля. Тобто виходячи з принципу збереження й розвитку світу, Анаксимандр задається питанням, що допомагає сущому уникати свавілля, що дозволяє йому перебувати в єдності одне з одним. Саме через Нескінченне як первоначало, що виражає собою збереження і розвиток світу, Анаксимандр приходить до питання про причини суголосного існування сущого. Якби Анаксимандр не мав уявлення про принцип, який охороняє світ від кінця і забезпечує його еволюціонування, а не занепад, він не міг би замислитися про еквівалентний обмін, що змушує речі загалом діяти на користь одна одній, а не на шкоду. Закон еквівалентного обміну розкривається тільки тоді, коли людина осягає загальний принцип світового улаштування, принцип збереження й оновлення світу як такого.

У шостому положенні якраз і показується необхідність цього процесу, необхідність еквівалентного впливу речей однієї на іншу, що веде до їхнього суголосного співіснування. Ця необхідність полягає у τὸ χρεών – вимозі, яку ми розпізнали як вимогу власності. Вимога власності полягає у наступному: якщо вже щось відокремлюється, усамітнюється, розрізняється як «оце», конкретне, встановлене, вирізняє «себе» на відміну від іншого і стороннього, то в ньому починає діяти потреба охороняти свою визначеність, потреба збереження себе, а значить і свого – власного внутрішнього наповнення і змісту. Воно намагається не втратити себе, зберегти свій зміст, не допустити в себе чогось суперечного собі, того, що стирає його власні риси й особливості. Причому це намагання іде не від «волі» того, що має визначеність, не від якоїсь «персоніфікованої свідомості». Воно закладене як закон на рівні його сутнісної природи. Все, що існує, так чи інакше дотримується своєї визначеності, опирається її порушенню й руйнуванню. На рівні речей, наприклад, це проявляється як фізичний опір, як сила відштовхування. На рівні ж сутностей це виглядає як потаємність, недопущення до свого внутрішнього єства того, що цій сутності не відповідає. Тобто усе, що має власну встановлену сутність, намагається цю сутність зберегти, не втратити. Далі, усе суперечне для того, що має визначеність, усе незгідне з його сутністю виступає для нього як вороже і чужорідне, тоді як згідне, відповідне його сутності є для нього споріднене і своє. Тому все, що має визначеність, співвідноситься з оточуючим або як зі своїм, або як з чужим. Своє для нього прийнятне й необхідне, тоді як чуже – зайве і неприйнятне. Однак як воно розбирає, чи є оточуюче для нього своїм чи чужим? Адже існуюче ніяк не здатне розрізняти навколишнє. А воно й не розрізняє; розрізнення йде на рівні сутностей. Оскільки його сутність пов’язана з сутностями усіх речей у світі шляхом гілчастої структури протилежностей, вона (сутність) через цю структуру співвідноситься або з близькими сутностями, або з віддаленими. Якщо сутності окремих речей виявляються для неї близькими, вона їх допускає до себе, якщо віддаленими, опирається їм. Відповідно, свійськими або чужорідними для даного сущого виявляються й речі, які стоять за цими сутностями. Отже, те, що має визначеність, намагається залучити до себе своє, увібрати його в себе, а чуже – відштовхнути й віддалити. Це необхідно йому з тієї причини, щоб закріпити, затвердити власну сутність, відвести від неї небезпеку свавільного впливу. Це і є вимога власності: потреба в своєму і недопуск чужорідного. Причому вимога власності сама обумовлює існування будь-чого конкретного й визначеного, адже вона є необхідність розрізняти «себе», свій власний зміст. Якби не вимога власності, у світі взагалі не існувало б ніякої відокремленості, і все потонуло б у безликій одноманітній суміші, оскільки не було б ніякого поштовху до розрізнення, відособлення. Вимога власності є початком усякої осібності, самості, бо осібність – це те, що відноситься до «себе», на відміну від «іншого». Отже, вимога власності містить у самій собі поштовх до відокремленості й відособленості, що веде до розрізнення усякого конкретного існуючого. Також вона співвідносить усе існуюче як близьке або чужорідне одне до одного. Однак вимога власності полягає не тільки в тому, щоб вирізняти себе, оберігати «себе» як свою власність. Вимога власності полягає також у тому, щоб цю власність примножувати, збільшувати свою внутрішню наповненість. Це проявляється в тому, що кожна сутність має бути не просто розрізненою як така, вона має також розрізнятися в собі, поділятися на інші сутності, давати приріст. Інакше вона буде в собі пустою, невизначеною. Тому кожна сутність «працює» задля своїх моментів, задля тих сутностей, які вона виводить із себе, дбайливо оберігає їх і підтримує, адже через них вона досягає внутрішнього наповнення, приросту власності, зростання свого власного змісту. Однак над цією сутністю стоїть, у свою чергу, інша сутність, для якої дана є її похідною. І ця інша підтримує й наповнює дану, так що усі сутності в світі виявляються пов’язаними відношенням власності, відношенням взаємо-оберігаючого володіння. Вимога власності як принцип, яким визначається світ, є турботливе володіння і плекання, зрощення і пестування всього, що має у ній своє коріння, всього існуючого взагалі. Задля такого пестування вона узгоджує існуюче між собою, запобігає суперечностям у ньому шляхом еквівалентного обміну між речами, однаково корисного для усіх задіяних у цьому обміні сторін. Вимога власності є можливість узгодження між речами, причина для нього. Тобто причиною існування усього існуючого (існуючого, яким воно нам являється у своїх закономірностях) є вимога власності. Саме вона змушує існуюче відособлюватися, саме вона змушує його взаємодіяти між собою. Бо існуюче взаємодіє між собою заради примноження своїх проявів, заради приросту власності. Саме вона робить так, щоб ця взаємодія у цілому була узгодженою і суголосною, яка дозволяла б сущому співіснувати і взаємно сприяти одне одному, а не виключати існування одне одного. Саме вона захищає світ і існуюче в цілому від загибелі, оскільки вони становлять її породження, її власність. Так само вона направляє світ на еволюцію, на урізноманітнення й зростання, не допускаючи в ньому занепаду, оскільки вимагає приросту, а занепад сам як такий означав би втрату власності. Ось чому у світі все рухається від простого й примітивного до все більш складного і розвиненого, і на кожному етапі розвитку існуюче переходить на нову якісну стадію, на ще більш високий рівень організації. Отже, вимога власності є метою та причиною існування сущого, фундаментальним первоначалом, згідно з яким влаштований світ. Анаксимандру вдалося ухопити основні риси цього первопринципу, що ми й можемо спостерігати у його філософії. Йому вдалося це саме завдяки тому, що він виходив із Нескінченного, із питання про те, що уберігає світ від кінця і направляє його до розвитку. Анаксимандрівське Нескінченне є перше поняття у філософії, в якому виразила себе вимога власності як сутність існування світу. Цікаво, що сам Анаксимандр і намагався пояснити зміст свого Нескінченного якраз у тому смислі, в котрому ми зараз його трактуємо. Це положення ми зустрічаємо в «Думках філософів». Там сказано: «Анаксимандр пояснює, чому воно (Нескінченне, τό ἄπειρον) є не-скінченне, без-кінцеве (ἀπέρατον): щоб ніколи не вичерпувалося наявне виникнення». Тобто Нескінченне направлене на те, щоб існування ніколи не закінчувалося, щоб на зміну старому знову і знову приходило нове суще, щоб воно було наявне завжди. Цікаво, що цю фразу Анаксимандра завжди розуміли в тому контексті, що матерія є нескінченною у просторі чи по кількості, аби виникнення речей ніколи не вичерпувалося. Однак очевидно, що для виникнення речей однієї матерії недостатньо, скільки б її там не було. Матерії може бути безліч, однак хіба це привід для того, щоб із неї щось виникало? Сама по собі матерія позбавлена поштовху до виникнення. Якби не первопринцип, який зумовлює причини цього виникнення, матерія була б мертвою, знерухомленою масою. Для того, щоб у ній утворювалися сили, які призводять до виникнення сущого, ці сили мали попередньо скластися, виступати узгодженими між собою за посередництвом первоначала, яке ними всіма рухає. До того ж, для оформлення матерії мало лише одних фізичних сил; попереду них мають виступати метафізичні сили на зразок самості, тотожності, ніщо, відкритості, часу, простору тощо, аби ці фізичні сили самі могли якось оформитися. Отже, навряд чи Анаксимандр, говорячи про невичерпність виникнення, мав на увазі кількість матерії, адже сама по собі її кількість чи протяжність, очевидно, нічого не вирішує. Уже Фалес, який ввів поняття матерії, розумів, що сама по собі вона не може бути формотворчим фактором, тому й назвав душу в якості формотворчого первоначала. Анаксимандр же, який замислювався про основні особливості улаштування світу і відкривав, виражав їх у своїй філософії, безумовно, розумів відсутність у матерії формотворчого імпульсу. Тому смішно й вважати, що він міг пояснювати безкінечність виникнення безкінечною кількістю матерії у Всесвіті. Навпаки, цей вислів очевидно свідчить, що анаксимандрівське Нескінченне було задумане як первоначало, яке уберігає світ від кінця і підтримує, плекає існування в ньому, працює на збереження й приріст усього існуючого як такого.

Таким чином, можемо бачити, що ми не даремно класифікували Нескінченне Анаксимандра як начало мети та причини. Шосте положення, у якому з’являється поняття cre9n – потреби, вимоги власності – дійсно вказує нам на причину того порядку, який ми спостерігаємо між речами, на причину, чому взагалі може існувати, взаємодіяти й еволюціонувати кожне окреме суще, як і все у цілому. Це означає, що пошуки мети та причини були першочерговою задачею філософії Анаксимандра, як і усієї філософії після нього. Анаксимандрівське Нескінченне виявилося своєрідним передвістям того шляху, яким рухатиметься філософія загалом, шукаючи й осягаючи це первоначало. Залишається лише здогадуватися, як би підштовхнуло розвиток філософії вірне тлумачення вислову Анаксимандра, розпізнання у цьому вислові закону еквівалентного обміну. Однак навіть не дивлячись на те, що таке розпізнання є дуже пізнім, філософія все одне послідовно і вірно рухалася у напрямку розуміння сутності існування як вимоги власності, у кожному новому філософському вченні наближаючись до цього розуміння. Адже філософія розкриває істину світу, яка в окремих моментах являє себе так само повно, як і в цілому. На кожному новому етапі філософська думка ставала все більш глибокою і конкретною, саме завдяки цьому вона й змогла нарешті повернутися до своїх джерел і заново переосмислити ті роздуми, з яких бере свій початок. І вже з цих високих позицій їй відкрилося, що вчення перших філософів, Фалеса і Анаксимандра, не було примітивним матеріалістичним поглядом на світ; що у думках цих мислителів, наче у зародку, містяться обриси тих понять і закономірностей, які у філософії склалися як результат усієї її діяльності, як підсумкове надбання усього її розвитку.