Попередній розгляд був присвячений аналізу шостого положення філософії Анаксимандра, положення про спосіб, яким суще уберігається від свавілля. У передачі Симплікія це положення звучить так: «Звідкіля речі беруть походження, туди і загибель їх стається згідно з вимогою, бо таким чином вони дають відшкодування і завдаток одна одній за свавілля згідно встановленого часу». Однак у результаті аналізу ми дійшли висновку, що перша частина фрази, про утворення і загибель, так само, як і остання, про час, ніяк не в’яжеться з автентичним текстом Анаксимандра (що, за міркуваннями Бернета і Гайдеґґера, починається зі слів «згідно з вимогою», і закінчується словами «за свавілля»). У цій автентичній частині мова йде про взаємовідношення між речами, причому таке, яке дозволяє їм уникати шкоди, збитку, незворотного руйнівного впливу на протязі їхнього спільного існування. Відповідно, перша частина має містити в собі опис такого взаємовідношення, давати уявлення про спосіб, яким воно може бути досягнуте. Згідно з цим, ми поставили запитання, як мають взаємодіяти між собою речі, як вони повинні співіснувати, щоб не припускатися свавілля стосовно одна одної? Так ми прийшли до поняття про еквівалентний обмін. Згідно з законом еквівалентного обміну, якщо одна річ бере, приймає від іншої щось для себе необхідне, відповідне своєму єству, то вона має виділяти їй від себе у відповідь щось настільки ж необхідне і суттєве для неї. Ми проаналізували багато прикладів взаємовідношення між речами і переконалися, що у випадку, коли речі існують в узгодженості, суголосно між собою, тобто якщо між ними не існує свавілля, цей закон неодмінно виконується. Особливо показовим у цьому сенсі був приклад взаємовідношення рослин з навколишнім середовищем. Рослини лише тому можуть існувати, що беруть для себе корисні речовини з ґрунту, однак вони у свою чергу протягом мільярдів років перегнивали і збагачували ґрунт корисними речовинами, самі перетворювалися на ґрунт. Або вони поглинають вуглець із повітря, але, знову ж таки, протягом мільярдів років вони виділяли у повітря кисень, і саме завдяки цьому робили його повітрям, придатним для дихання, а не індиферентною газовою оболонкою планети. Тобто вже на цьому прикладі видно, що речі, між якими йде взаємодія за законом еквівалентного обміну, творять, формують одна одну, підтримують і визначають взаємне існування. І якщо при такому обміні одна річ поглинає від іншої щось для себе необхідне, споріднене з собою, то вона обов’язково й віддає від себе іншій щось настільки ж корисне й визначальне для неї. Якщо ж у взаємовідношенні між речами цей закон порушується, якщо, скажімо, одна річ поглинає щось від іншої, однак нічим не наділяє її від себе у відповідь, то в такому випадку обидві ці речі приходять до занепаду й руйнації, і між ними відбувається свавільний вплив. Особливо цікавим у контексті цього закону виявляється те, що при узгодженій взаємодії між речами вони обмінюються між собою не чимось вторинним, маловажливим, а тільки необхідним, потрібним, тим, що відповідає сутності кожної з них. Вони дають одна одній дещо споріднене кожній, своє для неї, і натомість кожна річ при взаємодії сама віддає іншим дещо від себе, віддає їм себе. (У принципі, вираз «віддає себе» не має нас дивувати, адже інколи частка, яку виділяє одне суще іншому, складається з нього самого, наприклад, коли рослина при гнитті цілковито і повністю перетворюється на ґрунт. Так само ми кажемо, що матір цілковито віддає себе своїй дитині, однак ми не маємо на увазі, що сама матір при цьому втрачається, перетворюється у дитину.) Ще одна цікава деталь – те, що ці вклади речей одна в іншу виявляються завжди однієї природи, хоча вони і протилежні за змістом. Так, у прикладі з рослиною і ґрунтом вони обмінюються між собою одним і тим же – корисними речовинами, однак у першому випадку це речовини, з яких складається ґрунт (і які є корисні для рослин), у другому ж – це речовини, з яких складається рослина (і які є необхідні для ґрунту). Те ж саме між рослиною і повітрям. У зв’язку з цим одразу виникає запитання, чи випадково те, що при еквівалентному обміні вклади, які речі взаємно роблять одна в іншу, завжди однієї природи? Звісно, не випадково. Спільна природа цих вкладів свідчить про те, що речі, які взаємодіють між собою, вже наперед сутнісно узгоджені, споріднені, сутнісно близькі між собою. Взаємовідношення між речами вже наперед вимагає сутнісної єдності, тобто близького походження, спільних шляхів розвитку, схожості складу чи устрою тощо. Речі у світі співіснують не як завгодно, а так, що їх неконфліктне спільне існування уже має на увазі взаємну потрібність і корисність одна для іншої. Речі у світі пов’язані між собою за принципом взаємної сприятливості, який точно виражається через закон еквівалентного обміну. За цим законом, речі мають справляти рівноцінний за значимістю вплив одна на одну, причому вплив, що відповідає суті кожної з них, що несе кожній з них своє, а не чужорідне. Тож згідно з цими міркуваннями ми і сформулювали закон еквівалентного обміну, який, на наш погляд, і становить собою шосте положення філософії Анаксимандра в його початковій, не викривленій формі: «Звідкіля речі беруть своє, туди вони і віддають себе згідно з вимогою, бо таким чином вони дають одна одній відшкодування і завдаток, аби уникнути свавілля на протязі відведеного їм часу». У цій формі вислову, як ми бачимо, перша частина дійсно містить опис того, яким чином речі можуть при взаємовідношенні уникати свавілля стосовно одна одної (тобто таким чином, що, беручи щось «своє» від інших речей, кожна річ має віддавати їм від себе щось настільки ж свійське і споріднене з ними), тоді як друга частина вказує причину такого узгодженого взаємовідношення і конкретизує, коментує його. У контексті цього варіанту вислову нам стали зрозуміли також слова про «відшкодування і завдаток», оскільки при еквівалентному обміні вклад однієї речі в іншу виступає таким собі завдатком на догоду тому, щоб ця інша річ утримувалася від свавілля по відношенню до неї, тоді як вклад у відповідь, який інша річ вносить у першу, виступає як відшкодування цього завдатку, що вчиняється з тією ж метою – захиститися від свавілля з боку першої. Тобто речі при взаємовідношенні застерігаються від свавілля з боку одна одної тим, що дають одна одній щось вкрай необхідне і сутнісно важливе для кожної з них. Також ми показали, що кінцева частина вислову про час у варіанті Симплікія випадає з контексту закону еквівалентного обміну, оскільки цей закон виконується протягом існування будь-якої речі, при її ж загибелі він якраз незворотно порушується, що й несе їй руйнування та пошкодження. Тому фразу Симплікія «згідно встановленого часу» ми перетворили на фразу «протягом відведеного їм часу» (оскільки κατὰ може перекладатися і як «згідно», і як «протягом»), показуючи тим самим, що у вислові Анаксимандра обговорюється не момент загибелі, який стається з речами «згідно встановленого часу», а про взаємодію між речами, яка залишається узгодженою «на протязі відведеного їм часу існування», і яка припиняє бути узгодженою, а, навпаки, стає свавільною, коли вони перестають існувати, гинуть. Нарешті, ми обміркували імовірність того, що вислів Анаксимандра у своїй автентичній формі мав той вигляд, який ми тут наводимо, і вказали аргументи, котрі свідчать, що ця імовірність дійсно досить висока.

У зв’язку з цим нам залишається лише один пункт, який не дозволяє підвести риску під аналізом шостого положення філософії Анаксимандра. Цей пункт – питання про те, як слід перекладати слова κατὰ τὸ χρεών і як їх розуміти у контексті закону еквівалентного обміну.

Ми вже знаємо, що слово χρεών у перекладі з грецької означає «необхідність», «вимогу», «потребу», а словосполучення κατὰ τὸ χρεών безпосередньо перекладається як «згідно з вимогою, потребою», або «за необхідністю». Ми ж маємо перекласти цей вираз так, щоб він якомога ясніше й глибше відтворював нам смисл закону еквівалентного обміну, хоча слід зауважити, що всі наведені варіанти перекладу цілком правильні і знаходяться у відповідності з цим законом. Однак головне для нас – не поставитися до цих слів легковажно, не пропустити закладений у них істотний зміст, тобто ми маємо подолати в собі схильність розуміти їх прямолінійно, безпосередньо, без віднаходження прихованої в них глибинної думки.

Отже, формулюючи закон еквівалентного обміну, ми вже вловили смисл одного з цих перекладів фрази κατὰ τὸ χρεών – «за необхідністю». Дійсно, ми бачили, що при еквівалентному обміні речі щось необхідно для її існування, і вона бере це від навколишніх речей, а замість цього виділяє їм те, що необхідно їм. Тут все ясно і прозоро. Навіщо ж ускладнювати просте, навіщо підставляти сюди якусь незрозумілу «вимогу» чи «потребу»?

Однак замислимося ще раз, що має означати це «за необхідністю». У вислові Анаксимандра воно стоїть у такому контексті: «Звідкіля речі беруть своє, туди вони і віддають себе за необхідністю». Що це може значити? Це може значити, що подібна взаємодія між речами, коли вони обмінюються рівноцінними вкладами одна з одною, існує тільки тому, що у світі має місце необхідність для цього. Тоді, відповідаючи цій незламній і непорушній необхідності, речі й взаємодіють саме таким чином. Тобто необхідність тут розуміється як така собі невідворотність, якій суще, хочеш – не хочеш, має відповідати. Слово «необхідність» у цьому контексті нічого не пояснює, не виявляє причину, чому речі мають взаємодіяти саме так. Вони взаємодіють подібним способом за необхідністю, і крапка. Це ніби стверджувати, що «у них немає іншого виходу». Вони взаємодіють подібним чином, «бо так треба», і все. З якої причини «так треба» і звідкіля ця потреба походить – не пояснюється. Тобто перекладаючи слова κατὰ τὸ χρεών як «за необхідністю», ми ризикуємо зупинитися на пустопорожньому «так треба», яке стверджує лише щось типу «так воно все влаштоване, і проти цього не попреш». Для нас як для філософів такі пояснення нічого не важать і є ні на що не придатними. Бо це пояснення, які не здатні хоч щось пояснити. Адже потреба, яка невідомо звідки походить і невідомо чому виникає, виглядає просто як свавільна забаганка, яка може бути і якої може й не бути. Однак як може не бути потреба, яка призводить до узгодженого взаємовідношення між речами і утримує їх від свавілля? Така потреба обов’язково має виявлятися обґрунтованою і закономірною, вона ніяк не може становити собою випадковий прояв улаштування світу. Тоді звідкіля походить ця потреба і необхідність? Ми уже казали – потреба в еквівалентному обміні між речами походить від самих речей. Речі мають у чомусь необхідність, потребу, і отримують це необхідне від інших речей, навзамін віддаючи їм від себе щось настільки ж корисне для них. (Точніше кажучи, ця потреба походить, звичайно ж, не від речей як таких, а від їхньої сутності, від їхнього буттєвого устрою. Ми тут не підкреслюємо це особливо, тому що подальше пояснення у будь-якому випадку дається на сутнісному рівні.) Однак чому у речей виникає якась потреба чи необхідність? Чому кожна річ не може існувати, не маючи жодної потреби? Чому для існування будь-якої речі вимагаються певні умови, а без цих умов чи потреб вона просто не здатна існувати? Наприклад, щоб існував камінь, потрібно виконання багатьох і багатьох умов. Скажімо, треба, щоб на планеті була відповідна температура, аби він не розплавився; щоб не було агресивного хімічного середовища, аби він не розчинився; щоб при його формуванні мав місце достатній тиск, аби речовина могла ущільнитися до густини каменю і т. і. Тобто з чим камінь взаємодіє при своєму існуванні й утворенні? З усіма навколишніми предметами: з планетою, ґрунтом, повітрям, водою, іншим камінням і т. і. І це ми взяли ще планету, на якій немає життя, а взаємовідношення каменя з іншими речами вже виявляється настільки складним.

Тепер уявімо собі, що цих інших речей нема, що тоді буде з каменем? Він просто перестане існувати. Бо якщо не буде планети, не буде і необхідних умов для його формування: тиску, температури, хімічних речовин тощо. І якщо навіть уявити, що він, уже сформований, летить десь один у космічному просторі, для його існування також потрібні інші тіла, бо закони гравітації, електромагнетизму, атомної чи ядерної взаємодії, необхідні для існування каменю, не діють самі по собі, а лише за посередництвом інших тіл. Отже, якщо річ існує, то це означає, що вона вже має необхідність в інших речах. Речі не можуть існувати самі по собі. Чому? Напевно, тому, що в основі цього світу лежить тенденція не лише до збереження сущого, а й до його розвитку. Взаємодія з іншими речами дозволяє кожній речі змінюватися, існувати в динаміці, виявляти приховані в ній властивості. Крім того, має місце й інша причина: речі не можуть існувати самі по собі, незалежно від іншого сущого, тому що в такому випадку між сущим взагалі не було б ніякого зв’язку, або він був би випадковий. Роздільне непов’язане між собою існування речей призводило б до конфронтації і постійного розладу між ними. Натомість у світі все влаштоване так, що кожна річ виникає й існує за посередництвом інших, тобто інші речі беруть пряму участь у її формуванні і виникненні, визначають її склад, устрій, вигляд тощо. Яким же шляхом інші речі приймають участь у її виникненні? Шляхом взаємодії і взаємообміну з нею. Ми вже бачили це на прикладі каменю. Інші, оточуючі речі забезпечують йому умови для його існування: температуру, речовинний склад, міцність, тиск і т. і. Вони дещо вкладають, надають йому від себе, щоб він міг сформуватися і тривалий час бути присутнім. Яким же чином їм повертається цей вклад? Що вони у свою чергу отримують від каменя, важливе для їхнього існування? Наприклад, планета забезпечує йому необхідну температуру; однак кам’яниста поверхня також здатна впливати на температуру планети. Якщо б її поверхня була не кам’янистою, а, скажімо, рідкою, планета повільніше втрачала б тепло, була б оточена щільнішою газовою оболонкою, що сприяло б її нагріванню і т. і. Отже, планета забезпечує достатньо низьку температуру для існування каменю, а кам’яниста поверхня сприяє охолодженню планети. Планета впливає на вигляд і хімічний склад каміння, а каміння впливає на вигляд планети, склад її атмосфери. Тиск планети впливає на розміри, форму, щільність каміння, однак тиск кам’янистої поверхні в свою чергу впливає на розміри, форму, щільність внутрішніх планетарних шарів тощо. Або вода сточує каміння і впливає на його хімічний склад, однак каміння теж впливає на хімічний склад води, очищує її, збагачує мінеральними речовинами і т. і., і т. і.

Таким чином, ми бачимо, що речі співіснують шляхом взаємообміну одна з одною, і саме це робить їхню присутність неконфліктною, узгодженою між собою. За рахунок того, що в існування й утворення кожної речі вносить свій вклад інше суще, зв’язки між ними уже виявляються адекватними, суголосними, несуперечними.

Тепер уявімо собі, що якась річ виникала б без взаємодії з іншим сущим, не у зв’язку і без еквівалентного обміну з ним. Тоді її властивості були б ніяк не пов’язані з властивостями інших речей, ніяк би не співвідносилися з ними. Наприклад, камінь якимсь чином виникав би незалежно від температури, тиску, хімічного складу планети, до якої він належить. Тоді він був би для неї чимось чужорідним, стороннім, тим, що йде в розріз з її умовами, суперечить їм. При зіткненні цих несумісних умов і властивостей виникав би руйнівний процес, що наносив би збиток, шкоду як планеті, так і каменю. Наприклад, якби тиск всередині каменя був куди менший, ніж на планеті, він різко сплющився б, зв’язки між його частинками були б порушені, що призвело б до його руйнації. Так само, якби тиск всередині нього був набагато більший, ніж на планеті, тоді його просто розірвало б. Якби температура в ньому була значно більша оточуючої, від різкого нерівномірного охолодження він втратив би міцність і розтріскався б, а якби його температура була значно менша, при різкому нагріванні він не просто втратив би міцність, а, можливо, розплавився б. Крім того, від цих руйнівних процесів у камені так чи інакше постраждала б і сама поверхня планети. Тобто ми бачимо, що якби якась річ виникала сама по собі, без зв’язку з іншими речами і без їхнього впливу, у неї обов’язково були б наявні ті чи інші властивості, несумісні з навколишнім, що загрожувало б руйнацією як їй, так і оточуючим предметам. Якщо ж таким чином виникала б більшість речей, то це неминуче призвело б до всесвітньої катастрофи. Це означає, що існування й утворення речей, яке проходить по законам еквівалентного обміну, сприяє не лише їхньому розвитку й узгодженню, а й їхньому збереженню, тривалому часу їхнього життя. Взаємодія між речами шляхом еквівалентного обміну сприяє їхній співвіднесеності, сумісності. Вона призводить також до того, що зміни у будь-якому колі речей відбуваються не миттєво, а поступово, дозволяючи речам адаптуватися до нових умов. Адже зміни у будь-якому колі залежать від швидкості процесів еквівалентного обміну між речами, а ця швидкість завжди кінцева; отже, і зміни не можуть бути миттєвими. Якщо ж у певному колі сущого відбуваються дуже швидкі зміни, що призводять до руйнації, то можна з упевненістю стверджувати, що у цьому колі закон еквівалентного обміну був порушений і мали місце свавільні дії.

Таким чином, із усього сказаного випливає наступне: речі не можуть співіснувати в узгодженості без еквівалентного обміну між собою. Якби еквівалентного обміну не було, якби речі не впливали одна на іншу і не зумовлювали одна для одної відповідні умови та потреби, їхні властивості були б суперечними і призводили б до взаємного знищення. У процесі еквівалентного обміну речі спричиняють характеристики одна одної, підтримують умови для взаємного існування і для обопільно сприятливих змін. Усяка річ виникає уже у зв’язку з іншими речами, у відповідності з ними, оскільки вони можуть лише те вкладати в її формування, що узгоджене з їхньою природою, і не можуть вкладати те, що цій природі суперечить, чого в ній немає. І саме тому, що оточуюче суще бере активну участь в утворенні даної речі, надає їй умови для її формування, саме тому, що це суще вже вклало в неї від себе щось їй необхідне, кожна річ, утворена за його посередництвом, є для нього уже дещо споріднене і своє, те, в чому воно віднаходить, упізнає себе. Так само і навколишнє суще для даної речі теж є своє, тому що воно наділяє її тим, що сприятливе для неї. Тобто цей обопільний вплив, який встановлюється шляхом еквівалентного обміну, призводить до свійськості, близької спорідненості, несуперечної єдності між речами. Будь-яка річ уже при своїй появі, при своєму формуванні вступає в нероздільний сутнісний зв’язок з іншим сущим, узгоджується з ним на рівні внутрішньої природи і взаємної потреби, тому вона й не може існувати сама по собі, а лише у співвідношенні з іншим. Оскільки інші речі вкладають у дану річ вже при її утворенні щось необхідне, потрібне для її єства, то вона й здатна існувати лише у сфері цієї необхідності, в околі цієї потреби. Виходячи з цього околу, потрапляючи в умови, коли її потреби не задовольняються, річ занепадає і знищується. Речі за рахунок еквівалентного обміну виявляються взаємно потрібними одна для одної, так що існування кожної з них є важливим для інших речей і на них впливає. У світі взагалі немає жодної дрібниці, жодної найменшої піщинки, яка б не впливала на решту існуючого і не виконувала б своєї ролі у злагодженому загальному дійстві. І хоча її зникнення не може повпливати на суть самого дійства, однак воно цілком може повпливати на його злагодженість, внести у нього дисонанс, який гаситься лише ціною додаткових зусиль, які могли б бути спрямовані на посилення й розвиток. Необхідність в інших речах закладена у самій природі кожної речі, бо лише завдяки цьому суще у світі може співіснувати у злагоді між собою, сприяти взаємному збереженню та обопільному збагаченню своїх властивостей і проявів.

Отже, із розглянутих нами прикладів ясно випливає наступне: якщо навколишнє суще вклало щось в іншу річ при її утворенні, то від неї до нього обов’язково повернеться еквівалентний вклад. Речі вкладають щось одна в одну, аби отримати зворотну користь, збагатитися у своїх проявах, у тому, що до них відноситься. Однак чому речі отримують зворотну користь, чому до них повертається еквівалентний вклад? Що зумовлює це повернення, у чому його причина? Як речі роблять так, щоб надане ними компенсувалося еквівалентним внеском? Чим це досягається? Звісно, самі речі ніяк не могли б цього досягти, у них немає механізмів, щоб «вибивати» з інших речей те, що їм сприяє. Вони можуть лише використовувати те, що їм надане природою. Вони залежні від природи і від інших речей; гарантія їхнього існування – це лише світові закони, а не способи досягання власних потреб. Отже, якщо речі співіснують у режимі відшкодовування еквівалентних вкладів, то це має бути світовий закон, незалежний від дії самих речей. Яким же чином встановлюється цей закон? Таким чином, що між речами, пов’язаними еквівалентним обміном, немає більш впливових і менш впливових, немає головного і другорядного фактору. Наприклад, між повітрям і рослинами існує еквівалентний обмін. Повітря дозволяє існувати рослинам, а рослини визначають склад повітря. Який з цих факторів головніший? Здавалося б, зрозуміло, який: те, що в складі атмосфери початково був наявний кисень, без якого неможливе існування рослин. Тільки тому, що є цей кисень, виникають і рослини. Тобто повітря в процесі їх взаємообміну є більш важливий і первинний фактор, ніж рослини. Повітря існувало б і без рослин, а рослини без нього – ні. Однак не будемо поспішати робити остаточні висновки. Ми знаємо, що рослини збагачують повітря киснем, причому настільки, що без рослин кисню у повітрі було б недостатньо для існування життя на землі. Тобто початкова кількість кисню не могла б забезпечити життя усіх рослин. Це рослини зробили його життєдайним повітрям, без них воно б таким не було. Тоді який же з цих факторів важливіший у питанні щодо існування життя? (Адже ми розглядаємо, який з цих факторів більш значний у процесі взаємовідношення, а не сам по собі.) Важливі обидва фактори, причому важливі однаково. Речі не виникають у відриві одна від одної, вони виникають у зв’язці, у співвідношенні з іншими речами. Початково атмосфера не мала достатньо повітря для повноцінного існування життя, однак наявність кисню – це, судячи з усього, не лише зовнішній фактор, який може бути використаний живим; це ще й передумова для виникнення живого. Тобто існування кисню у повітрі – це не лише вихідна умова, деякий початковий незмінний фактор, це ще й фактор розвитку. Необов’язково, щоб кисню було достатньо для усього різноманіття живого; наявність кисню – це поштовх для того, щоб живе виникло і збагатило атмосферу новим киснем, якого в такому випадку вже буде достатньо. (Так само і ґрунт: спочатку його кількість мінімальна, але в процесі росту рослин його стає все більше і більше.) Тобто кисень і живе – це речі, які співіснують у зв’язці для взаємного підтримання і збагачення. Сутності їх споріднені з самого початку: живе для свого розповсюдження і поширення вимагає кисню, а кисень для свого поповнення вимагає живого. Це означає, що хоча живе і повітря – різні речі, однак їх об’єднує єдиний спільний процес. Цей спільний процес – дихання. Живе дихає, тобто воно засвоює із повітря газоподібні елементи, які стають частиною його устрою, які забезпечують його і дозволяють відповідати власному єству – бути живим. Однак не лише живе, а і повітря пов’язане з диханням. Адже чим повітря відрізняється від простої газової оболонки планети? Придатністю для дихання. Для того ж, щоб воно було придатним для дихання, воно потребує в себе внеску з боку живого. Повітря, таким чином, ніби теж дихає: воно приймає від живого газоподібні елементи і теж їх засвоює, вони стають частиною його устрою і дозволяють йому відповідати його єству – бути повітрям. Отже, говорячи про рослини, можемо стверджувати, що повітря допомагає рослинам виконувати їхню функцію – дихати, а рослини, збагачуючи повітря киснем, допомагають йому виконувати його функцію – бути придатним для дихання. Однак дихання однаково закладене в сутності кожного з цих двох. Це означає, що хоча сутності названих двох моментів відмінні, однак вони походять від однієї спільної сутності і продовжують співіснувати всередині неї. Саме тому, що вони походять із однієї сутності, вони споріднені між собою по своїй природі і між ними існує взаємна відповідність.

Однак ми уже знаємо, що становлять собою моменти, які походять від однієї сутності. Ці моменти – ніщо інше, як тотожності. Тобто якщо речі в процесі функціонування виявляють свою приналежність до однієї спільної сутності, то це означає, що в певному аспекті свого існування вони є тотожними. Так тотожними є рослини і повітря, бо їх поєднує одна спільна сутність – дихання. Тож аби відповісти на питання, чому сторони еквівалентного обміну є рівнозначними і чому одна сторона в цьому процесі обов’язково відшкодовує рівноцінний вклад іншій, ми повинні згадати, що нам відомо про тотожні елементи.

Тотожні елементи – це ті, які походять від одного цілого як його істотні прояви, на зразок того, як «гаряче» і «холодне» походять від одного цілого – «теплоти», або «ступеню нагрітості речей». Річ може бути більш теплою або менш теплою, тоді ми говоримо, що вона «гаряча» або «холодна», тобто обидва ці моменти відносяться до одного цілого – до «теплоти» речей. Ці моменти є невіддільними від цілого, і хоча становлять собою його протилежні втілення, однак не можуть існувати за його межами, не втрачаючи своєї сутності. Так, «гаряче» і «холодне» не можуть існувати самі по собі, не перестаючи бути водночас «теплотою» речей. Ця їхня приналежність до одного цілого, яке разом з тим саме становить собою кожну з своїх сторін, і робить ці елементи тотожними. Бо «теплота» сама становить собою кожну з своїх сторін, оскільки «гаряче» і «холодне» – це разом з тим є і «теплота» речей.

Однак в тотожному співвідношенні не лише елементи є приналежними до цілого. Ціле також є приналежним своїм елементам і поза їх межами невизначене. Скажімо, речі по своїй «теплоті» можуть бути або «гарячими», або «холодними»; тобто «теплота» повністю вкладається в об’єм цих двох своїх понять. Однак, хіба це так? Хіба не може бути чогось проміжного між «гарячим» і «холодним», наприклад, просто «тепле»? Може бути, однак це проміжне насправді цілковито умовне. Адже це проміжне, середнє між «гарячим» і «холодним» можна вважати «холодним» по відношенню до більш гарячого і «гарячим» по відношенню до більш холодного. Тобто існування чогось проміжного між сторонами тотожного співвідношення свідчить не про те, що між ними наявний розрив і має місце дещо третє, а лише про те, що вони плавно переходять, як ніби вростають одна в одну. Сторони тотожного співвідношення невіддільні не лише від цілого, вони нерозривні також між собою. Так, без «гарячого» не існує «холодного», а без «холодного» – «гарячого», бо вони є такими не самі по собі, а лише відносно один одного.

Крім того, тотожні елементи завжди становлять собою протилежності, бо, по-перше, для протилежностей завжди існує те ціле, яке їх поєднує; по-друге, протилежності являють собою істотні, а не вторинні прояви цілого; і, по-третє, протилежності по суті своїй завжди становлять те ж саме, бо їхня суть – це суть цілого. Також слід зазначити, що тотожними ніколи не можуть бути схожі чи еквівалентні елементи, бо ні схожість, ні рівність не забезпечують їм єдність і спорідненість сутностей. Дійсно, така спорідненість могла б бути лише випадковою, зовнішньою, тоді як спорідненість між протилежностями пояснюється тим, що вони породжуються від одного цілого, і їхні сутності – це моменти, або прояви його сутності, тому вони вже при своєму утворенні узгоджені між собою. Протилежні моменти є тотожними, оскільки вони співіснують всередині цілого і родинно пов’язані один з одним за посередництвом його сутності. Із того, що тотожні елементи – це завжди протилежності, випливає також наступне: тотожними між собою можуть бути лише два, і не більше елементів. Ціле ж по відношенню до них становить дещо третє, що складає основу їхньої єдності. Тому тотожне співвідношення – це співвідношення між цілим і його власними протилежними сторонами, які не є привнесеними зовні, а виділяються у ньому самому у відповідності з його природою. Ось чому протилежності завжди мають одну й ту саму природу, природу цілого. Так, «холодне» і «гаряче» – це протилежності, які однаково мають природу «теплоти» і в які «теплота» вкладає себе без останку. Адже поняття «теплота тіла» цілком вкладається у поняття «гаряче» і «холодне», не маючи в собі нічого, що було б поза межами цих двох своїх проявів. Будь-яке тіло за своєю теплотою може бути або гарячим, або холодним, тобто в поняття «гарячого» і «холодного» входить весь спектр теплоти. Це означає, що ціле повністю вкладає себе в свої тотожні елементи, віддане їм і приналежне їм. Адже все, що відноситься до цілого, належить також і його моментам; воно нічого не залишає тільки для себе. Ціле цілковито і повністю надане своїм тотожним елементам, вкладене в них і наповнює їх змістом. Його вміст – це їх вміст. Але моменти, з іншого боку, так само віддані цілому, оскільки вони можуть існувати лише всередині нього. Протилежні елементи втрачають свою сутність, виходячи за межі цілого. Так, якби «гаряче» перестало бути мірою «теплоти», воно втратило би свою визначеність, оскільки неможливо було б встановити, що воно собою означає. Те ж саме щодо «холодного». Отже, виходячи за межу цілого, тотожні елементи втрачають свою сутність, перестають бути визначеними, а значить, втрачаються й самі. Тотожні елементи приналежні цілому і становлять його нероздільну власність, так само, як ціле, наповнюючи їх тим, що їм приналежне, наповнює їх власністю. Отже, ціле і його тотожні моменти – це своє одне для одного, споріднене і узгоджене. Вони пов’язані родовою спорідненістю, бо ціле породжує із себе свої протилежні елементи, а ці елементи мають зміст лише у лоні цілого.

Саме тому, що між цілим і його тотожними елементами існує сутнісна спорідненість, між ними і можливий взаємообмін. Бо коли вони вкладають щось одне в одного, то цей вклад буде не чужорідний, а сутнісно узгоджений зі стороною, яка його отримує, свій для неї. Крім того, між цілим і його тотожними елементами не просто можливий взаємообмін, він необхідний і обов’язковий. Бо як інакше ціле може породити із себе свої елементи, як не вкладаючи в них самого себе?! Утворення тотожних елементів у межах цілого – це вже й є процес вкладання і давання, надавання себе у їхню власність. Моменти ж формуються, наповнюються змістом за рахунок того, що утримують цю власність як свою, приймають вкладене у них ціле як своє власне. Як же вони утримують цю власність? Який механізм цього утримання? Щоб відповісти на це, подивимось, як ціле утримує в собі свої моменти. Воно утримує їх за рахунок того, що, з одного боку, дає їм себе, а з другого, не пориває з собою. Воно вкладає себе в них за рахунок простягнутого давання. Це давання, при якому дар простягнутий іншій стороні й удержаний нею, однак ціле, яке пропонує цей дар, водночас також не пориває з ним і удержує його у себе. Таким чином, пропонований вклад виявляється утриманим обома сторонами разом – і тією стороною, яка дає, і тією, яка приймає. Тобто ціле, вносячи вклад у свої моменти, водночас не пориває з ним, а утримує його в себе. Це й зрозуміло, адже ціле вносить у свої моменти ніщо інше, як самого себе, причому віддає їм себе до останку. Ми вже бачили це на прикладі поняття «теплоти» речей, в якій не міститься нічого, що б не відносилося до «холодного» або «гарячого». Так і будь-яке ціле до останку вкладає себе у свої протилежні елементи. Підтвердженням цьому є те, що в цілому існують лише два його власні протилежні елементи, які разом і складають собою ціле. Між ними не може бути чогось третього, рівноцінного їм. Ціле повністю вкладається у свої протилежності і нічого не залишає собі поза ними.

Отже, ціле утримує в собі свої моменти за рахунок простягнутого давання, при котрому вклад водночас утриманий і у цілого, і у його протилежних моментів. За рахунок того, що ціле не відпускає від себе цей вклад, моменти теж виявляються прив’язаними до нього. Ціле не відпускає свій вклад, бо воно вкладає в моменти самого себе. Для нього утримувати свій вклад – значить утримувати себе, свій вміст, зберігати свою внутрішню визначеність. Утримування себе для цілого означає збереження своєї змістової наповненості, своєї розрізненості й виокремленості. Бо якби моменти забирали його внутрішній зміст лише собі, відривали цей зміст від нього, ціле виявлялося б у собі пустим і взагалі втрачалося б. Відповідно, моменти не можуть покинути ціле, порвати з ним, бо воно держить свій вклад, а вони прив’язані до його вкладу, адже те, що воно (ціле) в них вложило, становить їх зміст. Отже, моменти не можуть покинути цілого, оскільки вони прив’язані до тієї власності, котру воно їм дає. Їх утримує в цілому небезпека втрати своєї власності, якою воно їх наповнює, небезпека втрати визначеності. Таким чином, ціле утримує в собі свої моменти за рахунок того, що наділяє їх власністю, прив’язує їх до себе шляхом вкладу, який воно в них внесло і який становить тепер їх зміст.

По аналогії з цим можна тепер легко зрозуміти, як моменти утримують власність, запропоновану цілим, як вони уберігаються від розриву з ним. Механізм цього утримання такий самий, як і механізм утримання моментів, котрий реалізується в цілому. Ціле тримає в собі свої моменти за рахунок того, що вкладає в них себе. Так і моменти утримують ціле в собі (утримують в собі вклад, ним запропонований) за рахунок того, що самі віддають себе цілому. Так само, як ціле віддане, надане своїм моментам, аби зробити їх своїми, так і моменти віддані йому. Зміст цілого закладений у його моментах, тоді як зміст моментів знаходиться у цілому. Тобто моменти так само за рахунок простягнутого давання пропонують себе цілому. Однак який у цьому сенс, який смисл такого процесу? Ціле віддає себе своїм моментам, а моменти – назад цілому. Чи не стає воно тим самим знову нерозрізненним у собі цілим? Ні, не стає. Бо моменти, віддаючи себе, водночас утримуються у себе. Вони віддають себе цілому також шляхом утриманого давання, тобто не навмання, не якоюсь безладною купою, а залишаючись виокремленими, розрізненими в собі. Тобто моменти самі оберігають свою розрізненість, повертаючи себе цілому. В процесі простягнутого давання і ціле, і його моменти захищають, встановлюють і забезпечують свою визначеність. Отже, за рахунок простягнутого давання ціле не просто визначає й розрізняє в собі свої моменти; ці моменти самі визначають і розрізняють себе, оберігають свої межі. У кожному з моментів, таким чином, діє самозбереження і самовстановлення, захист своєї власності.

Отже, формуватися всередині цілого моменти можуть лише за рахунок того, що пов’язані з ним обопільним обміном власністю; адже ціле вкладає себе в свої моменти і так виділяє їх в собі, а моменти в свою чергу віддають себе цілому, оберігаючи свою визначеність. Залишається лише додати, що цей процес взаємообміну не припиняється лише на утворенні моментів, він здійснюється й далі, поки ціле не зруйноване. Поки в цілому існують його моменти, доти воно вкладене в них, і поки ціле не розривається, залишається цілим, його моменти надані йому, йому приналежні. Отже, ціле і його моменти на протязі всього свого існування обмінюються власністю. В цілому відбуваються якісь зміни, і ці зміни воно вносить у свої моменти. Так само і зміни, що відбуваються всередині моментів, вносяться у ціле.

Таким чином, взаємообмін між сторонами тотожного співвідношення відбувається вже тому, що вони пов’язані родовою спорідненістю та єдністю сутностей.

Однак поки що ми побачили лише причину взаємообміну між цілим і його елементами. У чому ж причина взаємовідношення тотожних елементів між собою?

Справа у тому, що, як ми зауважили вище, кожен з моментів, надаючи себе цілому, тим самим убезпечується від розриву з ним, від розриву зі своєю власністю. Однак коли він таким чином надає себе, вносячи у ціле від себе зворотну заставу, в цілому вже міститься також і інший його елемент, протилежний даному. Отже, той елемент, який надає, відповідно вносить від себе вклад не лише у ціле, а й у свій протилежний елемент, що заздалегідь міститься в ньому. Таким чином, кожен з тотожних елементів вступає у взаємообмін не лише з цілим, а і з своєю протилежністю. Взаємообмін між тотожними елементами відбувається лише під дією і за посередництвом цілого та є обов’язковим вже хоча б тому, щоб виключити розрив між ними. Якби елементи не були пов’язані за посередництвом цілого, якби вони не мали взаємообміну з ним, взаємообмін між ними самими також був би відсутній. Дійсно, з якої причини виникав би взаємообмін між двома незалежними елементами? Що спонукало б їх до цього? Якась «симпатія» чи «прихильність» між ними? Чому два непов’язаних між собою елемента починали б обмінюватися внесками, тим більше, не маючи ніяких гарантій, що ці внески будуть узгоджені з їхньою природою? Такий процес взаємообміну безпідставний і міг би скластися лише випадково. Натомість у цілому взаємообмін між його протилежними елементами є цілком обумовленим і закономірним. Він виникає не тому, що моменти жертвують щось один одному із якихось випадкових «безкорисливих мотивів», а тільки тому, що через своє самонадавання моменти підтримують зв’язок з цілим, з тим вкладом, який воно у них вносить, і так задовольняють свою власну крайню необхідність. Адже без вкладу з боку цілого моменти теж не здатні існувати, їм загрожує кінець, оскільки вони не мають у собі ніякого іншого наповнення, окрім змісту цілого. Тобто щоб ціле не забирало цей вклад, щоб воно «трималося» своїх моментів, мало у них потребу, моменти самі віддають себе цілому і так прив’язують його до себе. Кожен з моментів надає себе цілому, а заразом і своїй протилежності, котра в ньому (в цілому) уже знаходиться. Таким чином, взаємовідношення між тотожними елементами є закономірним наслідком їх взаємовідношення з цілим. Кожен з елементів шляхом самонадавання підтримує власну скріпленість з цілим, а відношення зі своєю протилежністю є для нього побічним проявом цього взаємозв’язку.

У контексті всього сказаного одразу виникає декілька надзвичайно важливих запитань. Перше: а що спонукає ціле розрізнятися в собі на свої елементи? Чому б йому не залишатися нерозрізненним, навіщо воно звалює на себе досить складну місію по підтриманню згоди між собою і своїми елементами? Що воно за рахунок цього досягає, який йому від цього зиск? Ну, насправді, зиск абсолютно очевидний. Ціле, розрізняючись у собі на елементи, що відповідають його сутності і через це є для нього своїми, досягає тим самим зростання своєї власності. Воно було одним нерозрізненними у собі цілим, а тепер у ньому діють його елементи, по природі суголосні з ним, за допомогою яких воно укріплюється, розширюється і посилюється в собі, внутрішньо збагачується. Таким чином, поштовх, який рухає цілим при його розрізненні на елементи, є вимога приросту власності. Воно вкладає в них себе, вкладає свою власність, однак за рахунок цього ця власність збільшується, росте. Далі, друге запитання: а чому ціле, вносячи себе у свої моменти, тим не менш, не пориває з цим вкладом, держить його при собі шляхом утриманого давання? Тому що воно знаходиться під загрозою втратити себе, втратити свою власність. Тобто поряд з поштовхом до зростання власності, у цілому править також необхідність її збереження. Без цієї вимоги зберігати свою власність ціле швидко втрачалося б, розпадалося на окремі непов’язані з собою частини, оскільки воно залишається цілим лише до тих пір, поки від нього не відривається те, що воно вложило у виокремлені всередині себе елементи. Згідно з цим нам легко буде відповісти також на третє запитання: а чому моменти так тримаються вкладу, який у них вносить ціле, чому вони намагаються не втратити свій зміст? Тому що їх веде потреба утримання, збереження власності. Збереження власності в першу чергу означає збереження себе, своєї визначеності. Бо відношення власності – це завжди відношення «себе» і «свого»: не визначивши «себе», не можна визначити й «своє», відмінне від «чужого»; тобто власність у першу чергу означає самозбереження і самовизначеність. З цього можна зробити висновок, що будь-яке суще опирається розпаду й руйнуванню, опирається втраті своєї визначеності (хай то фізично, духовно, інтелектуально) тільки тому, що слідує при цьому вимозі збереження власності. У світі тільки тому й може існувати будь-яке ціле, котре залишається сталим і не розпадається, що всередині нього діє механізм збереження власності та її утримання. І, нарешті, останнє запитання: навіщо потрібен тотожним елементам взаємообмін між собою, чого вони за рахунок цього досягають? Вони отримують один від одного своє, сприятливе для власного існування й розвитку, тобто вони досягають обопільного зростання власності. Ціле ж, звісно, також підтримує цей взаємообмін, оскільки зростання власності приналежних йому елементів означає також його власне зростання, оскільки ці елементи є для нього свої, внутрішні, які він вміщує в самому собі. Отже, звідси випливають наступні висновки: взаємовідношення між цілим і його елементами не є статичним. Для того, щоб між ними зберігалася єдність і був відсутній розрив, вони мають постійно обмінюватися взаємними внесками, які й тримають їх укупі, роблять взаємно необхідними. Ці внески не є випадковими, а є сприятливими для кожної з сторін, оскільки ціле і його протилежності як сторони тотожного співвідношення пов’язує родова спорідненість, єдність сутностей. Саме тому вони й виявляються одна для одної своїми, відповідними, власними. Взагалі, усі процеси, що пов’язують між собою сторони тотожного співвідношення і дозволяють йому існувати, побудовані на відношенні власності, на вимозі її збереження і приросту. А це означає, що зрозуміти суть тотожності та механізму еквівалентного обміну ми можемо лише на основі поняття власності та виходячи з цього поняття.

Базуючись на вимозі власності, ми здатні розібрати усі тонкощі взаємовідношення цілого з його тотожними елементами. Наприклад, чому ціле допускає взаємообмін елементів не лише з собою, а й один з одним? Адже той вклад, який вносить кожен з елементів у ціле, воно забирає не лише собі, а й дозволяє внести його в інший елемент, протилежний даному. Чи не втрачає воно тим самим контроль над елементами, даючи їм обмінюватися власністю між собою? Чи не позбавляється воно своєї власності? І взагалі, навіщо цілому цей взаємозв’язок його внутрішніх сторін? Чи не виявляється він шкідливим для нього?

Ні, не виявляється. Навпаки, взаємообмін його внутрішніх тотожних елементів надзвичайно корисний для цілого. Бо таким способом виключається розрив між тотожними елементами, а цей розрив означав би розрив самого цілого. Ось чому вклад, який вносить у ціле один з протилежних елементів, воно не забирає лише собі, а жертвує другому моменту, щоб зробити їх взаємонеобхідними і пов’язаними між собою. У результаті елементи самі тримаються один одного і самі об’єднуються у ціле. Ціле за рахунок цього убезпечується від втрати своїх елементів, від втрати власності. Однак хіба воно не втрачає щось, коли віддає вклад, призначений для себе, іншому елементу? Ні, бо елемент, у який воно віддає цей вклад, є його власний, розміщений в ньому самому. Тому чим більший вклад ціле у нього вносить, тим більший приріст отримує у відповідь. Не вкладаючи щось від себе, не можна отримати приросту власності. Якби ціле віддавало від себе чомусь зовнішньому, чужорідному, воно дійсно втрачало б власність, однак, вкладаючи внесок у свої внутрішні елементи, воно отримує від них новий внесок у відповідь, отримує для себе нову власність, і, таким чином, збагачується. Отже, через взаємовідношення тотожних елементів між собою ціле не лише не збіднюється, а й посилюється, досягає приросту власності. Адже кожен з елементів усередині цілого існує і розвивається за рахунок того, що отримує необхідне для свого розвитку від іншого, спорідненого з собою елемента. Елементи всередині цілого сприяють і підтримують один одного, вони обмінюються взаємними впливами і так збагачуються у своїх проявах, що служить збагаченню і розвитку цілого. Допускаючи взаємообмін між тотожними елементами, роблячи їх взаємонеобхідними і взаємопов’язаними, ціле підштовхує їх обох однаково служити на його користь. Бо якби елементи не сприяли один одному, якби вони завдавали один одному втрати чи були б індиферентними, байдужими, це приносило б втрату і цілому та послабляло його. Встановлюючи ж шляхом взаємно сприятливого обміну узгодженість між елементами, ціле й саме отримує від цього користь, бо розвиток його елементів – це його власний розвиток, оскільки, окрім елементів, воно нічого не містить у самому собі.

Таким чином, ціле не втрачає контроль над своїми елементами, даючи їм обмінюватися власністю. Кожен з елементів вносить в інший не що завгодно, а дещо обумовлене їхньою спільною сутністю, сутністю цілого. Тому вклад кожного елемента є узгодженим не лише з іншим, протилежним йому елементом, а і з цілим загалом. Ціле, за рахунок єдності сутностей, тримає обидва елементи під своїм началом, змушує їх працювати не лише на їхню одиничну користь, а й на користь усієї цієї потрійної структури як такої. І ціле, і його елементи виявляються суголосними і взаємонеобхідними заради їхнього обопільного збереження та примноження власності.

Відношення власності пояснює також ще одну важливу особливість, яка існує між цілим і його моментами. А саме: тотожні елементи у цілому завжди рівнозначні; воно ніколи не допускає помітної домінації одного з них. Чому це так? Чому між протилежними моментами, що виділяються всередині цілого, немає більш значущої або менш значущої сторони? Тому що коли в ньому утворюються протилежні сторони, воно однаково повно виражає себе в кожній із них, так що кожна з цих сторін за суттю сама становить собою ціле. Так, «холодне» і «гаряче» по сутності кожне характеризує собою «теплоту» предмета. Якби одна з цих сторін була більш домінуючою і значущою, то це означало б, що суть теплоти краще виражена в одній із них, ніж в іншій, а значить, одна з них програвала б у своїй суті, була б по суті чимось меншим, ніж «теплота». Однак тотожні сторони саме тому і сумісні між собою, що кожна з них однаково несе в собі одну й ту саму суть, суть цілого. Тобто якби одна з тотожних сторін була домінуючою, це свідчило б про те, що в ній суть цілого виразилася повно, а в іншій стороні – частково, ущербно. Отже, сторони не несли б у собі одну й ту саму суть і були б невідповідними, неузгодженими одна з одною. Протилежні сторони є своїми для цілого тільки тому, що, знаходячи в них однаково повно вираженою власну суть, воно знаходить у них себе. З цієї ж причини і кожен з протилежних елементів є своїм для іншого. Якби вони не були рівнозначними, кожен з протилежних елементів бачив би в іншому не себе, а щось сутнісно відмінне від себе, і саме тому чуже. Якби елементи не були рівнозначними, вони були б несумісними і суперечними між собою. Однак уже те, що кожен з моментів тотожності несе в собі суть цілого, робить їх рівнозначними і рівноправними, порівнянними з самим цілим по своїй значущості. Ось чому і саме ціле, не дивлячись на те, що воно править своїми елементами, ніколи не зневажає ними, а знаходиться з ними у взаємовідповідному відношенні, як з рівними собі. Ціле є монолітним і однорідним всередині себе, бо кожен з його моментів однаково містить у собі і відображає його суть.

Оскільки ж тотожні елементи є рівнозначними між собою, то й обмін між ними має бути еквівалентним. Вони мусять обмінюватися рівновагомими, рівноцінними внесками, щоб сприяти посиленню один одного. Бо якщо вклад одного елемента в інший буде менш значним, це призведе до його занепаду й послаблення, і елементи перестануть бути рівнозначними. Однак ціле виражає свою суть однаково в обох своїх елементах, тому занепад одного з них призвів би до занепаду самого цілого. Так само і домінування одного з елементів означало б, що він служить у першу чергу на свою користь, а не на користь цілого, що загрожувало б неузгодженістю між цілим і його моментами.

Таким чином, із усього сказаного напрошується надзвичайно важливий висновок, а саме: процес еквівалентного обміну може відбуватися не між будь-яким сущим, а лише між тим, що пов’язане одне з одним тотожним співвідношенням. Лише співвідношення між тотожними елементами здатне пояснити причини існування еквівалентного обміну та відображає у собі всі характерні риси цього процесу. Дійсно, в тотожному співвідношенні, як і при еквівалентному обміні, сторони обмінюються між собою внесками, що мають одну й ту саму природу, але протилежні за змістом. Це пов’язано з тим, що тотожні сторони походять від одного цілого, тому вони вже наперед мають одну природу, споріднені між собою. Їхня ж протилежність походить із того, що всередині цілого вони взаємно виключають одна одну, аби не злитися в одне, аби кожна з них могла зберігати власну розрізненість і визначеність. Далі, при еквівалентному обміні, як і в тотожному співвідношенні, внески сторін є взаємно сприятливими, відповідними сутності кожної з них, а не випадковими. Причина цього в тому, що елементи тотожності виражають собою одну й ту саму сутність, тому їхній зміст хоч і протилежний, але уже при їх формуванні узгоджений між собою. Далі, третє: сторони тотожності, як і сторони еквівалентного обміну, є рівнозначними, рівновагомими одна одній; ця рівновагомість особливо чітко проявляється по відношенню до цілого. Це тому, що кожна з них містить у собі суть цілого і підкоряється йому, тож переймається не лише своєю власністю і не стільки своїм домінуванням, скільки власністю і посиленням цілого, бо без нього вона невизначена і втрачає саму себе. Кожна з сторін працює у тій же мірі на власну користь, як і на користь цілого, адже лише через його підйом і розвиток може досягти власного розвитку. Одиничний же розвиток, що йде всупереч цілому, обертається для будь-якої з сторін її власним занепадом та послабленням, бо жодна з сторін як така не є самостійною, а залежить у своєму існуванні як від цілого, так і від своєї протилежності. Нарешті, четверте: саме́ тотожне співвідношення вже наперед припускає в собі еквівалентний обмін і без нього неможливе. Дійсно, лише завдяки обміну власністю між цілим і його елементами тотожні сторони формуються всередині нього. І лише завдяки обміну власністю між собою елементи можуть залишатися у цілості, бути пов’язаними в одне, виявлятися близькими, тими ж самими.

Отже, еквівалентний обмін може відбуватися лише за умови, що сторони цього процесу є тотожними між собою, тобто такими, сутності яких споріднені та походять від однієї спільної сутності. Ця спільна сутність є те ціле, у межах якого виділяються тотожні елементи. Тож коли ми говоримо, що тотожні елементи не можуть бути розірвані й існують у межах одного цілого, ми маємо на увазі не матеріальну, а сутнісну цілість. Дійсно, рослини і повітря матеріально існують роздільно одне від одного, але сутнісно вони знаходяться у межах одного цілого – процесу дихання. Тому той вклад, який виділяють рослини у повітря, і той вклад, який виділяє повітря рослинам, виявляються однаково сприятливими для обох сторін, допомагаючи кожній з них відповідати своїй суті, бути тим, чим вона є. Без повітря рослини не були б рослинами, а без рослин повітря не було б повітрям, а лише атмосферним шаром планети. Тобто сутність кожної з цих сторін для свого існування вимагає впливу з боку іншої і без неї втрачається. І хоча сутності цих сторін за змістом протилежні одна одній (сутність рослин – здатність до дихання; сутність повітря – придатність для дихання: протилежність активного і пасивного, того, що використовує і того, що використовується), однак вони базуються на одній спільній сутності – диханні, яка й робить їх взаємно потрібними та необхідними. Цей зв’язок обопільно задовольняє вимозі власності цих сторін, оскільки в результаті взаємообміну кожна з них, по-перше, отримує можливість бути собою, відповідати своїй природі. Бо лише відповідність своїй сутності дозволяє будь-якому існуючому бути собою, вирізняти себе на відміну від іншого. По-друге ж, взаємообмін сприяє примноженню і посиленню кожної з цих двох сторін, їхньому обопільному розвитку, адже чим більше повітря, тим сприятливіші умови для рослин, і чим більше рослин, тим більше повітря. Таким чином, у природі будь-якого існуючого закладена вимога підтримувати свою суть, відповідати своїй суті – вимога власності. Це є вимога одночасного примноження власності та її збереження, оскільки задовольняючи своїй суті, приймаючи в себе те, що їй відповідне і без чого вона занепадає, існуюче не лише досягає свого зростання, а й може зберігати й вирізняти себе. Існуюче по суті своїй не є таким, що може існувати окремо, роздільно від усього іншого; суть будь-якого існуючого вимагає взаємовідношення з іншим сущим, вона не визначена і не встановлена сама по собі, у відриві від решти сутностей. Для того, щоб суще залишалося собою й уникало розпаду, йому необхідний вплив з боку іншого сущого, взаємообмін з ним. Інакше просто руйнується його визначеність. Щоб вирізнити «себе», воно потребує впливу «свого» – іншого існуючого, близького по своїй природі. Якби не було цього «свого», розрізнення «себе» теж ставало б неможливим. Сутність кожного існуючого визначена лише відносно іншого сущого, вона побудована на відношенні «себе» і «свого» і поза його рамками не має ніякого змісту.

Отже, тепер ми можемо відповісти на питання, звідкіля походить та необхідність, що змушує речі обмінюватися впливами та внесками між собою. Ця необхідність іде від вимоги власності. Вимога власності є той принцип, який, по-перше, дозволяє всякій речі відокремлюватися, бути розрізненою як «ця, дана, конкретна річ». Вимога власності дозволяє розрізняти «себе» від «свого», «оце» від «властивого, сприятливого оцьому». Вимога власності забезпечує самість речей, тобто їхню здатність бути відокремленими й визначеними. Адже вимога власності несе в собі потребу збереження й утримання. Саме ця вимога збереження «себе», своєї розрізненості і знаходить вираження у самості як одній з базових закономірностей існування сущого. По-друге, вимога власності не дозволяє речам бути індиферентними, байдужими одна до одної, а навпаки, змушує їх виступати взаємно необхідними та пов’язаними між собою. Бо ця вимога означає також потребу приросту власності, і цей приріст полягає у тому, що кожна річ отримує від інших вплив або внесок, який є необхідним для її існування, який підтримує її і призводить до виявлення все нових її властивостей і задатків. За рахунок взаємодії з іншими речами річ розкриває усе багатство проявів, прихованих у її природі. Без цієї ж взаємодії речі проявлялися б лише однобічно (а точніше, взагалі ніяк би себе не проявляли). Тобто вимога приросту власності спричиняє необхідність взаємодії між речами, що теж виступає як одна з головних закономірностей існування сущого. Далі, третє, вимога власності змушує речі впливати одна на одну не як завгодно, а так, щоб цей вплив був узгоджений і суголосний з природою тих сторін, які приймають участь у взаємодії. Вона забезпечує такий узгоджений, еквівалентний вплив за рахунок того, що пов’язує сутності всіх існуючих у світі речей за посередництвом тотожного співвідношення. Сутність будь-якої з існуючих речей не є випадковою, вона виникає у межах тотожного співвідношення, яке поєднує, зчленовує її з іншим сущим. Це тотожне співвідношення саме є моментом тотожного співвідношення більш високого рангу, а те – ще більш високого і т. і. Тобто сутності усіх речей у світі виявляються пов’язаними шляхом такої своєрідної гілчастої структури протилежностей. Тому усі речі є такими, що співіснують у відповідності між собою, не заперечуючи наявності одна одної. Крім того, ця гілчаста структура протилежностей ніби накреслює припустимі шляхи, за якими має йти обмін між речами. Якщо обмін відбувається між речами, що пов’язані єдністю сутностей, то взаємовідношення між ними є сприятливим і корисним одна для одної. Речі ж, які сутнісно далекі між собою, не можуть взаємодіяти без того, щоб це не загрожувало їм свавіллям чи занепадом. Та їм і важко вступити у таку взаємодію, оскільки сутнісно узгоджені речі уже формуються разом, вони наперед близькі, і це проявляється як на рівні їхньої внутрішньої природи, так і на речовинному рівні. Сутнісно віддалені речі зазвичай виявляються віддаленими і речовинно, тому взаємодія між ними йде у дуже незначній мірі, і вони не здатні завдати шкоди одна іншій. Отже, вимога власності пояснює також, чому речі у світі здатні співіснувати у згоді та відповідності між собою, допускаючи, а не заперечуючи взаємне існування. Вимога власності є тією базою, на яку спираються основні закономірності існування речей.

Таким чином, уже ці міркування показують, що вимога власності є фундаментальний світовий принцип, який відповідає за існування речей і за взаємовідношення між ними. Він пояснює ту необхідність, яка дозволяє речам мати потребу одна в іншій, бути взаємозалежними в своєму існуванні й розвитку. Саме цей принцип і є тією причиною, що обумовлює наявність еквівалентного обміну між речами і всі особливості цього взаємообміну. Звідси випливає, що вимога власності є пріоритетний світовий закон, на котрому побудована присутність усього існуючого.

Однак особливо цікаво, що у вислові Анаксимандра теж сформульована причина, за якою між речами відбувається еквівалентний обмін. У вислові сказано: «Звідкіля речі беруть своє, туди вони і віддають себе κατὰ τὸ χρεώνзгідно з вимогою». Тобто τὸ χρεών виявляється причиною, що викликає обмін між речами. Тож як ми тепер маємо розуміти κατὰ τὸ χρεών? Ці слова будуть тепер означати для нас не просту необхідність, невідворотність, яка невідомо звідки йде. Слова κατὰ τὸ χρεών будуть означати для нас «згідно з вимогою», тобто з вимогою власності. Анаксимандр у своєму вислові не просто описує процес еквівалентного обміну, він також вказує засновок, на якому цей процес побудований. Він ніби говорить нам: «Звідкіля речі беруть своє, туди вони і віддають себе, оскільки в самій природі речей закладена потреба збереження і приросту власності». Саме через це вони і можуть «уникати свавілля», бо їхній взаємообмін є відношення «себе » і «свого», відношення сторін, які вже наперед, при їх формуванні є одна для одної власними. Однак чому ми так впевнені, що слова «згідно з вимогою» слід розуміти у смислі «з вимогою власності»? Тому що поняття власності уже саме по собі закладене в понятті «вимога». Дійсно, що таке вимога? Вимога – це потреба, необхідність. Потреба і необхідність чого? Чогось, чого не вистачає. Того, що є вкрай потрібним, важливим, незамінним для власного існування. Тому в слові «вимога» і звучить така категоричність, бо те, що нею вимагається, є умовою, аби могти бути, відповідати своїй суті. (Наприклад, в об’яві написано «Редакція журналу виставляє такі вимоги до своїх співробітників: високій рівень кваліфікації, організованість і т. і.». Де тут умови для того, аби могти бути? Чиєму існуванню загрожує невиконання цих вимог? Існуванню журналу. Некваліфіковані співробітники призводять до того, що журнал стає непрофесійним, занепадає і з часом припиняє тиражуватися.) Наша вимога власності диктує нам умови, за яких можливе наше повноцінне існування. Ми не можемо існувати самі по собі, не маючи ніяких вимог. Аби не припинитися, наше життя вимагає повітря, їжі, тепла, води, не кажучи вже про культурні цінності, і т. і., тобто ми в своєму існуванні залежні від того, що ми отримуємо від зовнішніх речей. Ці речі є незамінними для нас, без них ми неминуче занепадемо і загинемо. Ось чому ми потребуємо їх, маємо вимогу на них. Так само і неживі предмети мають певні умови, за яких вони тільки й можуть існувати. Їх присутність у світі теж обумовлена певними вимогами до інших речей. Різниця між нами і цими предметами лише у тому, що наші вимоги у більшості своїй є рефлекторним або вольовим актом, тоді як вимоги, завдяки яким існують речі, закладені як закономірності на рівні їхньої природи. Однак якою б не була вимога – персоніфікованою чи не персоніфікованою; від чого б вона не походила – від одиничної істоти чи від загальної природи речей, спільним виявляється одне: вимога – це завжди потреба необхідного, того, без чого не можна обійтися, без чого загрожує шкода і збиток. Відповідно, аби уникнути шкоди і збитку, вимога завжди потребує корисного і сприятливого. Вимога завжди є вимога чогось сприятливого, допоміжного, того, що принесе зиск, а не втрату в якійсь конкретній області. Не можна вимагати шкідливого, того, що ти не ціниш, що є для тебе небажаним, чужим і неприйнятним. Вимагаючи, ти завжди намагаєшся щось надбати, а не загубити, хай навіть це надбання й приховане, так що його не одразу розпізнаєш. Отже, вимога означає потребу чогось, що йде тобі в першу чергу на користь, а не на шкоду. Але на корись тобі може йти лише те, що узгоджене з тобою, відповідає твоїй суті. На шкоду ж, відповідно, йде те, що тобі суперечить, виступає проти твоєї природи. На користь йде те, що для тебе своє, на шкоду ж – те, що для тебе чужорідне. Тож, вимагаючи чогось, завжди вимагаєш свого, близького і спорідненого з собою, власного. А це значить, що будь-яка вимога в собі вже є вимога власності, бо не можна вимагати того, що противне тобі і вороже.

У слові «вимога» уже закладена вимога сприятливого і свого – власного. Тому коли Анаксимандр говорить нам, що речі взаємодіють між собою так, а не інакше, κατὰ τὸ χρεώνза вимогою, то це означає «у згоді, у відповідності з сутністю одна одної, заради взаємно сприятливого впливу». Саме ця вимога і є поштовхом до еквівалентного обміну, саме вона і визначає усі можливі шляхи такого процесу.

Отже, у словах κατὰ τὸ χρεών Анаксимандр називає фундаментальний принцип існування сущого. Ми розпізнали цей принцип як вимогу власності – потребу власного збереження і зростання (зокрема, своїх проявів), закладену в природі будь-якого існуючого. На цьому принципі побудовані усі закономірності утворення й розвитку речей, він також становить необхідну й достатню умову, яка змушує існуюче утримуватися від свавілля у відношенні одне до одного, охороняє від загибелі суще як таке у цілому.