Філософія у Греції починається з Іонійської школи. Тобто мудреці, які жили в Малій Азії на іонійському узбережжі в місті Мілет створили щось таке, що потім отримало назву філософії у справжньому значенні цього слова. Що значить «у справжньому значенні слова»? Це значить, що філософією у них називалися не банальні висловлювання про життя і не патетичні розмови про загальне, які ми, сучасні люди, за звичкою теж називаємо філософією. Філософією у них називалося чітке мислення в поняттях, але таке, яке в той же час кардинально відрізнялося від науки, у всякому випадку, від науки у теперішньому її розумінні. Адже наука – це теж мислення в поняттях, однак у своїх підходах і задачах вона становить дещо протилежне філософії, а зараз часто навіть і те, що йде з нею врозріз.

Для нас, сучасних людей, науковий спосіб мислення став цілком знайомим і звичним, на відміну від філософського. У нас вже на рівні безсвідомого закладений науковий підхід до вивчення будь-яких речей: факт, дослід, експеримент, розрахунок, теоретичне узагальнення, практичне використання. Ми настільки звикли до такої схеми осмислення навколишнього, що намагаємося навіть перенести її на філософію, де наукові підходи в принципі не працюють. Саме тому ми постійно виявляємося безпорадними перед такими простими питаннями, як «Навіщо я живу?» і «В чому сенс існування загалом?», на які наука дати відповіді не здатна. Але на ці питання ми не вміємо отримати відповіді й у філософії, бо давно вже розучилися філософствувати в справжньому значенні слова, в тому значенні, яке вкладали у нього іонійці, для яких філософія була не просто понятійним, а сутнісним мисленням. У цьому головна відрізність науки від філософії – в тому, що наука не осмислює сутностей і максимально далека від них. Можливо, саме з цієї причини в нашу наукову епоху людина настільки відірвана від своєї сутності і так катастрофічно їй не відповідає. І саме тому прийшов час, коли ми маємо вчитися філософствувати заново, аби позбавитися глобального відчуття своєї розгубленості у світі, людської безпорадності й малозначності. Це і є основною задачею даного курсу – знов наблизити людину до сутнісного мислення, відірвати від повсякденних обов’язків, які духовно майже нічого для неї не значать, і знов привести її до самопізнання, повернути до філософії.

Вчитися філософствувати заново для нас багато в чому означає: звернутися до початку, до процесу зародження і становлення філософії у Греції. Адже тоді саме закладалися перші наріжні камені філософського розуміння, які ми давно вже втратили і які нам конче необхідно знову віднайти. На цьому шляху ми маємо відшукати первинні значення тих давно відомих понять, які підспудно формують наше ставлення до життя – понять «сущого», «матерії», «присутності», «світу», які для іонійців означали зовсім не те саме, що зараз в них вкладаємо ми. Давні греки залишили нам філософію, у якій світ поставав перед людиною вічно новим і свіжим; ми ж підмінили давнє феноменальне грецьке світосприйняття чимось схематичним і банальним, і дивуємося тому, чому йдемо по життю, упускаючи в ньому головне. З цієї причини одне із центральних питань, яке ми будемо розглядати, стосуватиметься світу як найголовнішого поняття, обриси якого складаються у мілетській школі. Мілетська філософія першою вказала на те, чим світ відрізняється від сущого в цілому, направивши тим самим мислення від простого дослідження речовинно існуючого до осягання і пізнання вічного.

Принципово різне світосприйняття спостерігаємо ми не лише тоді, коли порівнюємо наше ставлення до світу з грецьким, а вже тоді, коли замислюємося, що таке філософія і що таке наука та в чому полягає відмінність між ними. Адже важко не помітити, що світ у науці й філософії називає не одне й те саме. В це слово вкладаються тут два абсолютно різних значення.

Дійсно, намагаючись навчитися філософствувати, для нас не зайвим буде докладніше зупинитися на питанні, що таке філософія, однак не в академічному смислі слова, а в тому, що вона є по суті, і чим корінним чином відрізняється її світосприйняття від наукового.

Філософія – це царина знань про основні принципи буття сущого, про причини, через які буття влаштоване саме так, а не інакше, а також про сенс людського існування в контексті сутності буття загалом.

Філософія – це саме царина знань, а не наука. Основними методами науки є об’єктивне спостереження та дослідження. Ні те, ні інше не може бути застосоване у філософії. Філософія не є і не може бути результатом зовнішнього спостереження за речами. До філософії людину спонукає зовсім не дослідницька цікавість. Питання філософії – це завжди внутрішні, особисті, духовні питання людини. Коли людина питає: «Чому світ влаштований саме так, а не інакше?», – це ще не питання філософії. Коли ж людина запитує: «Чому світ влаштований так, що я маю жити, шукаючи сенсу свого існування, а потім страждати та вмирати?», – це вже суто філософське питання. Коли повстає проблема: «Заради чого я існую й зникаю?», коли вона по-справжньому тривожить людину, тоді й починається власне філософія. Тобто філософія є цариною знань, в якій людина дивиться на світ у перспективі себе самої, свого людського існування. Філософські питання за визначенням включають в себе саму людину, її особистість, сенс її присутності в світі. Звідси два твердження: перше – філософія, на відміну від науки, не є відстороненим, об’єктивним знанням. (Об’єктивна реальність – це те, що, згідно з так званим діалектичним матеріалізмом, «існує незалежно від людської свідомості»; відповідно, об’єктивне знання – це знання про реальність, максимально відсторонене від людини. Але як знання може бути відсторонене від людини? Оскільки воно знання, значить, воно вже отримане за посередництвом людини і для людини. Істина, яка відкривається нам у знаннях – не безвідносна річ. Істина належить до основних принципів устрою світу, і, як будь-який світовий принцип, не безпідставна, має свою причину й направленість, своє «заради чого?». Істина існує не для людини, однак і не поза людиною. Оскільки мислення по суті є діяльність, направлена на встановлення істини, то й істина по суті має відношення до людини як мислячої істоти. Тобто мисляча істота за самим єством своїм вже поставлена в її епіцентрі, в її ядрі. Істина є світовий принцип, який саме через людину, через мислення досягає свого остаточного, найяскравішого здійснення і звершення. Це означає, що людина в якості мислення цим принципом вже від початку передбачена, передумовлена, а отже, не може бути відсторонена від нього. Таким чином, філософське знання – це істина світу, що розглядається в контексті самої людини, в контексті її власного існування. А отже, це знання ніколи і ні за яких умов не може бути «об’єктивним».) Звідси друге твердження: філософія, на відміну від будь-яких наукових знань, є ближчою до людини, важливішою для неї і життєво необхідною. Філософія не дає якихось абстрактних відомостей про улаштування матерії, які можуть людині за все життя так ніколи і не знадобитися. Філософія у підсумку відповідає на питання, яке хвилює кожного з нас особисто, на питання: «Заради чого я живу?». Більше того, філософія лише тоді філософія, якщо вона допомагає нам у моменти, коли ми з розпачем вигукуємо: «Я не можу більше жити так!». Філософія має рятувати людину від відчаю, має вказувати шлях, коли та зневірено питає: «Що мені робити, щоб усе змінити? Як мені жити інакше, аби моє існування набуло сенсу? У чому моє життєве призначення?». Філософія, яка ігнорує подібні центрові буттєві проблеми людини – це не філософія зовсім. Філософія має говорити про буття, пізнавати його основні принципи для того, щоб людина могла зріднитися з ним, зорієнтуватися в ньому і знайти в ньому своє місце, що одвіку тут для людини приготоване.

Отже, філософія не є об’єктивне спостереження за речовинним світом і його дослідження. Якщо наука побудована на експериментах, то філософський експеримент – це річ в принципі неможлива. Неможливо штучно створити ситуацію, яка служила б матеріалом для філософського дослідження. Неможливо, по-перше, тому, що «предметом» філософії є світ у цілому, а не якесь окреме існуюче. Так само штучно, заплановано не можна змусити людину філософствувати. Схильність до філософії у людини або є, або її немає, і ця схильність має здатність з’являтися по мірі того, наскільки сильно людське життя поставлене під питання чи під загрозу. Умовою для філософствування завжди є питання про цінність людського життя, коли воно зачіпає особисто вас. Якщо це питання особисто вас не зачіпає, якщо ви самі про нього не турбуєтесь і ним не переймаєтесь, підґрунтя для філософствування немає. Недаремно ж люди стають схильні до мудрості з наближенням старості й смерті. Опиняючись на межі закінчення власного життя, вони особливо замислюються, чи гідно прожили вік, і що взагалі означає його гідно прожити. Також людина часто повністю змінює свої погляди на існування, знаходячись під загрозою смертельної небезпеки чи хвороби. Тоді вона мудрішає, задумується над безплідністю свого минулого, знаходить в собі сили все перемінити й додати в своє існування змістовності. Однак питання про цінність людського життя може зачіпати мислячу особистість і не обов’язково в скрутних ситуаціях. Воно повстає тоді, коли ти з серйозністю задумуєшся про людське життя, про те, навіщо воно людині дане. Тож певною мірою філософом є будь-яка жінка, що чекає дитини, оскільки вона відчуває в собі зародження нового життя і мимоволі замислюється, заради чого воно приходить у світ, що його тут зустріне. Аналогічно цьому, такі самі думки переповнюють і будь-якого митця, будь-яку творчу особистість, яка виношує свій витвір. Коли людина плекає якийсь задум, щось породжує із себе самої, її існування стає плідним, і вона автоматично ставиться у якийсь особливий зв’язок зі світом у цілому. Відношення людина-світ виявляється особливо актуальним, коли людина щось творить, щось виробляє, виводить із власної душі. Звідси висновок: суть самого світу так чи інакше пов’язана з цим породженням нового із самого себе; саме тому в процесі такого породження ця суть виринає на поверхню, висвітлюється, підступає до уваги. І ще один висновок: людина звертає увагу на світ і задумується про нього не при будь-якій діяльності, а лише при тій, коли не функціонує як мислячий автомат; при тій, в яку вкладена її власна душа і натхнення. При діяльності, в яку вона вкладає частинку від своєї особистості.

В цьому полягає ще одна очевидна відмінність філософії від науки: наукові викладки й розрахунки часто залишають поза увагою не лише саму людину, а й світ як такий. У наукових викладках світ сам по собі ігнорується, він виступає як ніби полігоном, на якому людина готова розгорнути свої навчання, і ніщо не заважає тому, щоб його знівечити, покалічити і спотворити, досягаючи своїх хвилинних цілей. У філософії ж відношення людина-світ має зовсім інше значення. Світ тут – не простір, підвладний людині, не іграшка для експериментуючого інтелекту. Адже й сама людина є породженням світу, а не навпаки. Як би людина не гнобила світ, він все одно бере верх і стягує з неї своє. Тому протистояння зі світом, намагання вирвати його таємниці, розладнати, розстроїти його улаштування завжди обертається для людини крахом. Наука діє всліпу, силячись відвоювати у світу його повноваження; філософія ж, як і мистецтво, як і будь-яка творчість, що має на увазі саму мислячу особистість, намагається вступити в унісон з основними принципами світу і, цілком відповідаючи їм, навчитися від них. Тому філософія у відношенні людина-світ ставить головний наголос на світові, а не на людині, виводить його в центр уваги, зосереджується на ньому.

Отже, маємо наступну парадоксальну ситуацію: наука розглядає в першу чергу матерію, людина ж і світ як такі усунуті з її поля зору. Тим не менш людина тут представлена як завойовник світу і захоплювач його скарбів. Філософія ж розглядає в першу чергу людину і світ, однак ставиться з пошаною до всього існуючого, шанує і вітає все речовинно присутнє. Людина тут – захоплений споглядач, що у всьому існуючому бачить диво його присутності.

Таким чином, уже в цих початкових роздумах ми, як би між іншим, зіткнулися з фундаментальними поняттями філософії – з поняттями «людина» і «світ». Ці поняття були ледве окреслені нами, однак уже на цьому етапі проявився нероз’ємний зв’язок, що між ними існує. Однак по-справжньому ми зрозуміємо цей зв’язок лише тоді, коли, в процесі реконструкції ранньої грецької філософської думки, збагнемо, що означає поняття світу у філософії і чим воно відрізняється від того, що нині панує в науці.

Зупинимося тут на ще одному важливому моменті: аналізуючи філософський підхід до розуміння навколишнього і констатуючи його ненауковість, ми весь час оперували словами «людина» і «світ», аби показати, що зараз, як і колись, у філософії є актуальним питання про взаємовідношення між ними. Тобто, по-суті, на основі цих двох слів ми намагалися отримати те, що відрізняє філософію від не-філософії. Але коли ми даємо означення філософії, то чомусь не ці слова використовуємо у своїй мові. Окреслюючи поняття філософії, ми кажемо, що це «царина знань про принципи буття, про те, чому буття влаштоване так, а не інакше». Звідси видно, що предметом філософії, власне кажучи, є буття, і воно також становить собою найголовніше, центральне філософське поняття взагалі. Чому ж, у такому випадку, в наших роздумах про філософію якось саме собою приходить до мови поняття світу, а не буття? І чи є зв’язок між цими двома поняттями?

Зв’язок є, до того ж прямий і безпосередній. У результаті нашого осмислення ранньої грецької філософії він має відкритися з усією ясністю. Однак цей зв’язок не є простим, банальним, очевидним. Його важко побачити наочно; він може вималюватися лише як підсумок наших розмірковувань, оскільки ми маємо збагнути його не поверхово, а у всій глибині. Для початку ж нам треба знати одне: поняття «світу» з’являється у філософії раніше, ніж поняття «буття». Світ – це дещо більш наявне, помітне, те, що людина сприймає безпосередньо, тоді як буття – підспудне і приховане. Вступаючи у філософію, ми оперуємо поняттям світу, бо у кожної людини є про нього хоча б якась конкретна уява. Поняття ж буття не пов’язане з безпосередньою уявою. Тому і в філософії воно з’являється лише пізніше, в елеатській школі; в іонійців же поняття буття ще не існує, воно тут ще не визріло і не склалося. Більше того, наша мета – побачити і прослідкувати, як взагалі з’являються такі метафізичні категорії, як поняття «буття», реконструювати процес його виникнення. Ось чому майже весь час, розглядаючи філософію іонійців, ми будемо уникати цього терміну (терміну «буття»), намагатимемося його не використовувати. Раз у іонійців його ще не існувало, значить, ми маємо сприйняти їхню філософію поза цим поняттям. Тільки це й дасть нам можливість помітити, врешті-решт, як мілетська школа підводить мислення до цього поняття, провокує і зумовлює його виникнення.

Оскільки в мілетській школі поняття «буття» ще не існувало, філософія тут знаходиться на стадії свого зародження. Розглядаючи вчення іонійців, ми побачимо, як в них з’являються перші філософські поняття – «сущого» і «матерії». Для нас важливо буде розібратися, завдяки чому людське мислення приходить до цих понять, відтворити той логічний шлях, за рахунок якого вони складаються і починають функціонувати у філософії. Тобто нам треба буде показати, як просте слово з повсякденної мови стає філософським поняттям, завдяки чому воно набирає сутнісного змісту. Для цього маємо як би зробити заново всі ті кроки, котрі вчинило грецьке мислення на шляху до філософського розуміння, прищепити собі той особливий погляд на світ, завдяки якому філософія тільки й стає можливою. І піти далі – збагнути, яким чином грецькі мислителі прийшли до пізнання того, що суще і матерія відрізняються від світу в цілому, і встановили існування нематеріальних первоначал.

Однак хоч філософія і починається з виникнення перших сутнісних понять, та утворення нового поняття не завжди означає тут утворення нового слова. Скажімо, слово «суще», τά ἐόντα зустрічалося у грецькій мові задовго до того, як воно стало філософським терміном. Слово «суще» означало просто «існуюче», «існуючі речі». Тож у першу чергу ми маємо показати, як це слово стало філософським поняттям, завдяки якій розумовій еволюції воно почало вказувати собою на деяку базову, фундаментальну сутність.