8 червня у театральному центрі «Краків» – прем’єра вистави «Володар Мух», нового проекту ЦСМ «Дах» та Театру «Practicum». Я в передчутті події, адже «Володар Мух» Вільяма Ґолдінґа – один з моїх улюблених романів. Намагаюсь уявити, ким має бути режисер вистави, щоб взятися за постановку настільки складного спектаклю: 2% – що він геній, 98% – що авантюрист, якого не лякає перспектива зіпсувати таку незвичайну річ і перетворити її на банальність. Справді, велика ймовірність, що це буде такий собі дитячий варіант серіалу «Загублені» (Lost): діти після авіакатастрофи на безлюдному острові, на якому немає дорослих і кояться незрозумілі містичні події. З висновком, що «лише соціальні навички дозволяють людям вижити за таких умов, а їх втрата веде до загибелі».

Якщо так, це буде суцільне розчарування. Адже «Володар Мух» – дійсно геніальний твір, який з перших слів переносить в особливу атмосферу, яку важко виразити словами… Це як «Кульбабове вино» Бредбері – читаєш і ніби заглиблюєшся в один застиглий буттєвий настрій. Тільки у «Кульбабовому вині» огортає світлий, пронизливий стан, ніби все це вже було раніше, і ти відчуваєш вагомість і нескінченність кожного моменту…  Тоді як у «Володарі Мух» – нав’язливий, поступово наростаючий настрій жаху.

І як майстерно він його створює! Філософ, психолог, талановитий літератор, він з перших слів вміє передати ту безодню свавілля, в яку повергають моральні знущання однієї людини над іншою. Тим більше, коли ці люди – діти, у яких вразливі місця ще зовсім на поверхні, тому особливо шокують цинічні психологічні удари, які вони один одному завдають. Влучність і тяжкість цих ударів, їх очевидні причини у властолюбстві і боротьбі за лідерство одразу схиляють до думки, що тут не обійдеться без жахливих і диких кривавих жертв.

Я багато думала над цим романом, у чому його загадковість? Адже у ньому немає ніякої очевидної містики, ніякого матеріалізованого Демона, котрий би спричиняв криваві події. Чому ж роман лишає враження, ніби все відбувається під дією якоїсь зовнішньої сили, персоніфікованого Зла, котре являється як Обличчя Смерті? І чим далі мені ставало зрозуміліше, що головний герой роману, уособлене Зло – це є сам Страх, котрий існує наче сам по собі, як окрема істота. Він роз’їдає дитячі серця, отруює їх відчуттям безвиході, і саме під його впливом вони втрачають людську подобу. Чи зможе передати це режисер, чи знайде спосіб представити Страх як головного героя вистави?

Адже навіть читаючи книгу, відразу цього не усвідомлюєш. Спершу Ґолдінґ створює враження, що причиною є сам Острів: тут гніздиться якась містична сила – дух, Звір, який випускає назовні найчорніші глибини людського єства. Саме завдяки йому боротьба за владу між хлопцями стає настільки озвірілою і жорстокою. Те, що на Острові Звір, діти дізнаються від маленького хлопчика, котрий присутній лише на початку, а потім зникає невідомо куди. Швидше за все, він загинув під час пожежі; але його безслідне зникнення вражає дітей. Їх гризе моторошний здогад, що це був не просто хлопчик, а посланець, провісник Звіра. І з моменту, коли малий розповідає про Нього та зникає, у серцях дітей оселяється нездоланний, гнітючий, постійно наростаючий Страх. Тож хоча Звіра ніхто не бачив, Страх починає змінювати і підточувати їхні душі, робить їх неспроможними до будь-яких шляхетних вчинків чи високих устремлінь.

Страх будить у них звірячі інстинкти – кожен прагне стати сильнішим не завдяки собі, а за рахунок слабкості інших. Зрештою під його впливом вони перетворюються на зграю дикунів, які свою розгубленість і безпорадність намагаються подолати через насилля та вбивство. Спочатку просто вбивають тварин, прикриваючись необхідністю здобувати м’ясо (крім того, вони так нібито тренуються вбивати Звіра, якщо він трапиться на їхньому шляху). Потім це вбивство перетворюється на ритуал, на бажання завдати якомога більше страждань, на задоволення від переляку й болю живого створіння. Їм приносить насолоду, що не вони одні бояться, а і їх теж хтось смертельно боїться. Зрештою, відчуття влади над іншою живою істотою та жага крові настільки п’янить їх, що стає зрозуміло: на цьому вони не зупиняться…

Є в книзі декілька сцен і характерів, які намертво врізаються в пам’ять, так що навіть через багато років їх яскраво згадуватимеш, наче прочитав твір тільки вчора.

У цьому сенсі особливо виразною і символічною є сцена вбивства свиноматки, що годує поросят (одна із центральних сцен книги, судячи з того, які вона має наслідки). У ній вперше явно проявляється та очманіла жорстокість, з якою вони цькують жертву. Ґолдінґ узагалі великий майстер описів, у його романі кожне слово пронизує і кожне на своєму місці. Так і тут, він одразу викликає до тварини симпатію, описуючи, як вона, «глибоко поринувши у материнське щастя, лежала трохи далі від інших, вся обліплена поросятами»…

А вже за хвилину «два списи уп’ялися в товстий бік матки, вона хиталася і верещала, потім помчала до лісу». Її гнали, поки в силах була рухатися, але «палиці волочилися за нею й заважали бігти, гостро застругані кінці завдавали лютого болю; ось вона наштовхнулася на дерево, загнавши списа ще глибше». Її й далі проштрикували, і нарешті, «підтята спекою, свиня впала, і хлопці навалилися на неї зверху. Від жахливого нападу з невідомого світу вона оскаженіла; верещала, хвицялася, а повітря було повне поту й крику, крові й страху». Хто штрикав її списом, як тільки відкривався шматочок свинячої плоті, хто завдавав ударів ножем, хто удавлював у неї вістря, натискаючи усім тілом…

Нарешті їй перерізають горло, нещасна тварина випускає дух, і вся ця сцена за своїм емоційним зарядом остаточно стає схожою на релігійне жертвоприношення, а не на звичайне полювання… Тим більше, що хлопці насаджують на палю голову свиноматки і залишають її на гірській галявині у подарунок Звірові.

З цього моменту свиняча голова дійсно стає втіленням Звіра на Острові. Вперше її такою бачить наймудріший з хлопчиків, Саймон. «Голова вдоволено шкірилася, облита химерним світлом, байдужа до мух, до випатраних нутрощів, навіть до тієї зневаги, з якою її наколото на палю. Метелики й ті повтікали з галявини, де шкірилася й капала кров’ю відразлива почвара. Купа нутрощів почорніла від мух, гудючих, наче пилка». Голова теж була вкрита мухами, що копошилися і рухалися, наче живий покрив, так що здавалося, ніби свиняча морда постійно змінює вирази. Мухи добралися й до Саймона, «пересичені, вони пообсідали струмки поту, що текли по його тілу, і пили. Чорні, райдужно-зелені, незліченні; а перед Саймоном на палі стримів і шкірився Володар Мух. Нарешті Саймон здався і глипнув на нього: білі зуби, тьмяні очі, кров – одвічне, неминуче впізнання прикувало його погляд»! Так він першим розпізнає у Звірові Повелителя Мух, Баал-Зебуба (Вельзевул з івриту буквально «Повелитель Мух»)… Хоча, окрім Страху, ніякого іншого демона на Острові немає.

Саймон марить, і Звір говорить у його голові: «І ви уявляли собі, що Звіра можна вистежити, вбити! Але ж ти знав, правда? Що я частина тебе самого? Невіддільна частина! Що це через мене вам нічого не вдається». Саймон намагається йому опиратися, але: «Просто смішно. Ти ж чудово знаєш, що і там, унизу, зі мною стрінешся. Так чого ж ти? Я застерігаю тебе, я можу розлютитися. Ти нам не потрібен. Ти зайвий. А то ми тебе вб’ємо». Так Звір провіщає Саймону його загибель.

А внизу тим часом триває бенкет і ритуальні танці навколо вогнища: «Звіра бий! Горло ріж! Кров спусти!». Збирається буря, яскраво палахкотять блискавки, небо розбивається від ударів грому, а хлопці гасять свій страх у божевільному танку, у ритмічних рухах, ставши колом. І коли Саймон поночі вибігає до них з лісу, виповзає з мороку, щось кричить їм, заскочивши у коло, вони з переляку думають, що це Звір. «І одразу весь натовп накотився на звіра і верещав, бив його, кусав, рвав на шматки. Не було ні слів, ні жодних інших рухів, тільки шарпання зубів та пазурів». «Зненацька клубок розпався, постаті відступили. Тільки звір нерухомий лежав на піску. Навіть під дощем вони могли побачити, який він маленький, цей звір; і вже його кров заплямувала пісок». Знову грянув грім, і хлопці з галасом порозбігалися в темряві, залишивши понівечене тіло Саймона на мілині. Потім ранковий приплив затягнув його мертве тіло у море. Так Звір отримав першу людську жертву.

Страх засліпив дітей і не дав розібратися, що це не Звір, а лише їх товариш, а подальше відчуття провини зробило їх ще більш небезпечними. Вони переконали себе, що ні в чому не винні, що «Звір прийшов, замаскувавшись під нашого, Звір змінює подобу». Тепер вони вже ні перед чим не зупиняються, і готові знищити будь-кого, у кому бачать хоч найменшу загрозу, хто йде впоперек їхнім дикунським намірам. Чи виживуть ті, хто не опустився до їхнього рівня, чи вистачить у них сили духу – це залежить лише від особистостей хлопців, які наважуються їм протистояти. Двійко дітлахів, що намагаються зберегти людську подобу в цій схватці жорстокості з людяністю, мають зовсім різні характери…   

Сильне співчуття викликає один із них, на прізвисько Роха, котрий з перших днів на Острові дозволяє товаришам себе принижувати і не чинить їм опору. Хоча він один з найрозумніших і найрозсудливіших серед дітей, та через свою слабкодухість не має у них жодної поваги. Страх перед фізичною розправою, боязнь стати ізгоєм, з яким не спілкуються інші діти, відчуття провини за якісь попередні вчинки – все це змушує його краще мовчки терпіти приниження, ніж ставати на свій захист. У результаті Роха не просто перетворюється в їхніх очах на ніщо. Найстрашніше, при цьому спотворюється і руйнується його власна особистість. Християнський принцип «не опиратися злу» – далеко не завжди корисний для людської душі. Коли Роха дозволяє безкарно себе цькувати, просто дивуєшся, як людина може сама заподіювати собі таке зло! Хочеться крикнути: «Дитино, не бійся! Опирайся, і все зміниться на краще!». Йому б хоч крихту сміливості й самоповаги, і зразу б опинився у більш виграшній позиції.  Але цю просту істину чомусь так важко зрозуміти, так страшно на це відважитися… Тож хоча й неможливо відчувати до нього симпатію, але він викликає сум і жаль через те, що настільки калічить себе своєю слабкодухістю. Зрештою, цькування призводять до того, що його убивають, і він гине дикою і лютою смертю.

Як антитеза йому виступає центральний персонаж на ім’я Ральф, який ні за яку ціну не терпить над собою знущань. Його почуття власної гідності, рішучість не терпіти образи уже сама по собі викликає  таку повагу, що ніхто з дітей не наважується знічев’я на нього нападати. Навіть у загрозливих ситуаціях він відкрито йде на з’ясування стосунків з товаришами, і, – о диво! – усі непорозуміння і конфлікти, навіть з відвертою наругою, розв’язуються за 5 хвилин! У всякому випадку доти, допоки його товариші зберігають людські риси і не перетворюються на озвірілий натовп, йому вдається напоумляти і направляти їх до більш високих цілей, бути їхнім лідером. Саме рішучість не терпіти принижень робить Ральфа настільки сильним, що він стає спроможним один виступати проти свавілля, яке готова вчинити над будь-ким ця зграя дикунів. Дивлячись на нього, розумієш, що людину не може принизити хтось ззовні, вона принижує лише сама себе. Адже часто вище за свою гідність ставить боязнь виявитися неправою чи хоч почасти взяти на себе відповідальність за свої вчинки. Ця боязнь, зрештою, служить значно гіршу службу, ніж програш у прямому зіткненні. Бо вона позбавляє людину впевненості в собі, залишає на душі вічну пляму зневаги…

Збережена гідність – то є велика сила, котра додає наснаги чинити правильно, навіть коли всі навколо йдуть проти тебе. Так і Ральф, не втративши достоїнства й гордості, не здається навіть тоді, коли дикунська зграя починає на нього відкрите полювання. Щоб його вбити, хлопці підпалюють ліс, а самі прочісують Острів, заганяючи Ральфа до узбережжя. «Позаду Ральфа знялося атюкання, розповзлося по лінії короткими пронизливими гуками», за ним бігли розмальовані постаті, кидаючи в нього списи, а зліва гримів яскравий гарячий вогонь. Ця гонитва, що становить фінальну сцену роману, сконцентрувала в собі всі жахи, з якими стикнулися діти на Острові. Ні мисливці, ні здобич вже не пам’ятають себе, ними керує лише Страх, що вже й не чигає на них зовні, а ніби безроздільно панує в кожному з них. «Ральф забув про рани, забув про голод і спрагу, весь обернувся у страх; безнадійний страх, який летів, мчав через ліс до берега. Ноги, чужі ноги під ним зморилися, а навіжений крик зграї все насувався пошарпаною торочкою біди, вже накривав його з головою. Він спіткнувся, а крик гонитви став ще пронизливішим. Тоді він упав, але, заточуючись, звівся на ноги, готовий до найгіршого»… Навіть у такий момент він зустрічає небезпеку лицем.

Та мить найглибшого відчаю несподівано обертається на спасіння – як «бог з машини», на березі з’являються англійські морські офіцери, що побачили здалеку дим згарища, і рятують усіх. Дивовижно, навіть зізнавшись, що на острові двоє вбитих, на питання: «Хто тут за старшого?», Ральф відповідає: «Я». Відвага брати на себе відповідальність до кінця залишається просто вражаючою у цього хлопця. Ще більш дивовижно, що, побачивши дорослих та відчувши спасіння від Страху, не лише Ральф, а й інші діти, котрі лиш секунду тому готові були подерти його на шматки, починають полегшено плакати. Більше не треба боротися за життя, не треба боротися зі Страхом і з самим собою… «Ральф ридав над колишньою невинністю, над темнотою людського серця, над тим, як падав, перевернувшись у повітрі, мудрий, щирий друг на ім’я Роха. Офіцера зворушив і занепокоїв цей плач. Він одвернувся, даючи їм час опанувати себе, і чекав, відпочиваючи поглядом на ошатному обрисові далекого крейсера»…

Загалом, не дивлячись на жахливі події, у романі не робиться ніяких моральних висновків, не насаджується відчуття провини. Навпаки, розумієш: є обставини, за яких будь-кому не вистачить міцності духу, за яких кожен може впасти. У такі моменти важливо знайти причину в собі, подолати свій власний страх і категоричність, а не звинувачувати інших. Може, саме тому роман не залишає важкого враження, і наприкінці відчуваєш якийсь катарсис, очищення від усякого бруду…

Роман повний символів і алегорій, які ще треба розгадати. Не дивлячись на екзотичний сюжет, з перших сторінок ясно, що це не пригодницький твір. Хоч він читається запоєм, на деяких епізодах доводиться зупинятися й думати, інтуїтивно вгадуючи за ними дещо значущіше, ніж просто описана ситуація. Ці сцени подекуди настільки медитативні, екзистенційні, що мимоволі розмірковуєш, яким способом режисерові вдасться передати їх глибину… Жах, що огортає після прочитання цих сцен, ще довго сидітиме цвяхом у голові, несподівано вибиваючи ґрунт з-під ніг, на мить застеляючи денне світло і навіть уві сні повертаючи на далекий Острів, де одвічно мешкає персоніфікований Страх у подобі Володаря Мух…